Науковий дискурс і проблеми перекладу

науковий переклад дискурс німецькомовний

Сучасне перекладознавство характеризується досить великою кількістю концепцій, направлених на вирішення проблем науково-технічного перекладу.

Переклад наукових текстів нами розглядається з позицій інтерпретативної теорії «як комунікативний процес, у якому беруть участь три основні учасники, а саме відправник (адресант) вихідного тексту, перекладач та одержувач (адресат) вихідного тексту» [36, с. 487] і тому доцільним виявляється використання терміну «дискурс» для найменування результатів цього процесу.

Як раніше було зазначено, поняття науковий дискурс, ще не отримало широкого застосування у вітчизняних лінгвістичних наукових розвідках і, оскільки воно є одним із ключових у нашому дослідженні, то вважаємо за доцільне трактувати науковий дискурс як тексти, створені у результаті мовної діяльності науковців як представників професійної групи, розглянуті у сукупності їх лінгвістичних параметрів і соціокультурного контексту.

Така дефініція наукового дискурсу, на нашу думку, є придатною для перекладацького аналізу, оскільки тлумачить науковий дискурс як результат мовленнєвого акту, що забезпечує можливість застосування перекладознавчих методів аналізу взагалі, і підкреслює лінгвістичну і соціально-політичну значущість дискурсу, що «розміщує» його на межі спеціальної наукової літератури і суспільно-політичної літератури (класифікація різновидів перекладу залежно від жанрового типу тексту А. Федорова [31, с. 199 - 240]). З цього випливає, що важливими для перекладацького аналізу є, насамперед, жанрово-стилістичні категорії дискурсу, оскільки саме вони становлять основу традиційної класифікації видів перекладу стосовно характеру текстів.

Зауважимо, що твори наукового дискурсу різняться широкою розмаїтістю літературних форм. Серед них виділяють три типи - оповідання, картини, коментарі [25, с. 248]. Три основні методи викладення - опис, оповідь та аналіз - поєднуються у них по-різному, домінуючий метод дає підстави для такої класифікації.

На основі наведених міркувань щодо наукового дискурсу необхідно з'ясувати тип його перекладу, що уможливить встановлення пріоритетів при передачі тексту цільовою мовою. Традиційно виділяють два типи перекладу - «художній (літературний)» і «інформативний (спеціальний)» [14, с. 95].

Художнім перекладом є вид перекладацької діяльності, основним завданням якого є породження мовою перекладу мовленнєвого продукту, який здатний здійснювати художньо-естетичний вплив на читача. Інформативним перекладом називають переклад текстів, основною функцією яких є передача інформації, а не художньо-естетичний вплив на читача. В інформативному перекладі виділяють підвиди перекладу на основі належності текстів перекладу до функціональних стилів. Функціонально-стилістичні особливості оригіналів визначають і специфічні риси перекладів таких текстів [14, с. 95 - 97].

Основною функцією наукових розвідок є передача інформації, яка є зосередженою у термінології, тому, згідно наведеної класифікації, переклад наукового дискурсу є інформативним перекладом. Але, зважаючи на використання лексичних і синтаксичних експресивних засобів і враховуючи різноманітність літературних форм та різні рівні концептуалізації наукового дискурсу, можна стверджувати, що в перекладах наукових текстів є і елементи художнього перекладу.

Незважаючи на широку різноманітність творів наукового дискурсу, для них є спільним те, що лексичний склад характеризують елементи загальновживаної лексики, які поєднуються із термінологією.

За визначенням І. Білодіда [3, с. 158], терміном називається спеціальне слово або словосполучення, що вживається для точного вираження поняття з якої-небудь галузі знання - науки, техніки, суспільно-політичного життя, мистецтва, економіки тощо, термінами називають слова і словосполучення, які позначують спеціальні об'єкти і поняття, якими оперують спеціалісти певної галузі науки. Тому логічно, що наукові терміни можуть бути загальними (універсальними) і спеціальними (національними). З перекладознавчої точки зору інтерес представляють саме спеціальні терміни.

Науковці зазначають, що важливою рисою наукового дискурсу виявляється «авторитетність», яка означає, що текст є частиною своєрідного гіпертексту, який автор доповнює, заперечує або оновлює і при цьому використовує посилання на авторитетні джерела [25, с. 278]. Так, ознакою всіх текстів наукового дискурсу є обов'язкова наявність посилань на інші джерела. Науковий дискурс є багатоступеневою структурою, що складається з двох взаємопов'язаних ліній опису. Одна лінія є безперервною (лінія, яка репрезентує наукове поле в авторському тексті), і вона спирається на іншу - переривчасту (лінії, які репрезентують наукове поле у текстах інших авторів).

Тому перед перекладачем наукового дискурсу неодмінно постає проблема інтертекстуальності. У даному випадку інтертекстеми входять до складу дискурсу у формі прямих і непрямих цитат. Згідно загальних рекомендацій щодо відтворення цитат виникає потреба звернутися до перекладів цитованого автора або самостійно перекласти цитату. Структура дискурсу роздвоєна таким витонченим способом і функціонує як система механізмів, що витягує із цитування правдоподібність оповіді та легітимність знання. Вона стає джерелом вірогідності.

Лексичний склад наукового дискурсу утворений словами із різноманітних шарів словникового складу мови (терміни, історизми, архаїзми, діалектизми, профессіоналізми), що ставить перед перекладачем низку додаткових проблем - відтворення культурно-специфічного авторського і інтекстового хронологічно забарвленого «ідіолекту».

Очевидно, що розбіжності двох культур і мовних картин світу заважають передачі оригінального тексту іншою мовою без втрат. Обрана перекладачем стратегія «форенізації» з метою створення інформативно точного перекладу уможливить збереження «чужих» елементів вихідної мови при певній руйнації норм вторинної культури. Перекладач може обрати цю стратегію і для збагачення вторинної культури, але, зважаючи на досить велику кількість «чужих» елементів, виникає небезпека переобтяжити транслят - зробити його складним для читача.

Обрана перекладачем інша стратегія «адаптації» також з метою створення інформативно точного перекладу пов'язана з пошуком функціональних чи культурних еквівалентів і викликає певну декультурацію і/або усучаснення, тобто втрату маркерів вихідної культури і/ або хронологічних. Текст легко сприймається навіть пересічним читачем, у якого виникає хибна ілюзія знайомства з оригіналом, а не з перекладом [9, с. 131].

Сказане вище свідчить, що перекладач повинний виявити культурні компоненти тексту, які займають провідне місце в ієрархії текстових цінностей і є визначальними для його розуміння (ядерні компоненти), і синтезувати стратегії «форенізації» (для збереження культурно-історичного колориту) і «адаптації» (для полегшення сприйняття інформації) при їх відтворенні, а при передачі другорядних (периферійних) елементів дотримуватися лише стратегії «адаптації».

Розрив у часі й просторі між автором і реципієнтом потребує логічної послідовності структури при викладення матеріалу. Зрозуміло, що у будь-якому історичному полі елементи опису імпліцитно присутні, але від автора залежить вибір основних дійових компонентів і специфіка їх характеристики і оцінки. Науковець відбирає тільки ті фрагменти, які видаються йому найбільш важливими і його точка зору не завжди відповідає тому, що вважали за достовірне очевидці подій і попередні науковці. Відбір фактів, їх конструювання, аргументація, значення, яке вони отримують у творі, залежать від визначеної автором інтриги, вона присутня навіть у описі структури.

Вибір інтриги та способи аргументації характеризують особистість автора, впливають на стиль оповіді. Аргументація є аналітичним розвитком доказів, на які спирається пояснення. Автор історичної розвідки не є ані безпосереднім учасником, ані глядачем подій, він уже знає розв'язку. Тому особлива увага у творі приділяється різниці між початковими планами і кінцевим результатом. З цього й випливає, що розгортання інтриги будується як аргументація. На нашу думку, релевантним для наукового дискурсу є загальне визначення аргументації як «комунікативної діяльності суб'єкта у триєдності вербального, невербального й екстралінгвістичного, метою якого є переконання адресата у правильності своєї позиції», «процесу, який впливає на адресата головним чином вербальними засобами з метою усунення когнітивного й аксіологічного дисонансу» [2, с. 11].

Для наукових творів характерною є аргументація від конкретного до абстрактного, шляхом пояснення даних з історичних джерел. Очевидно, що недоліки й упущення в першоджерелах, упереджена позиція інтерпретаторів призводять до різних висновків. І навіть «об'єктивна» позиція науковця все ж суб'єктивно репрезентує наукове поле. При описі ознак, властивостей, відношень, стану елементів, які репрезентують предмети наукового поля, науковець відбирає відповідні лексичні засоби у спробі переконати читача в правильності своєї точки зору, що іноді знаходить вияв у використанні повторів окремих слів і словосполучень, використанні епітетів і порівнянь. Тому важливою проблемою для перекладача постає визначення «комунікативно-мовленнєвої модальності» [29, с. 440], що уможливить виявлення авторських акцентів і адекватне відтворення оригінального дискурсу.

Таким чином, можна стверджувати, що перекладач прагне надати «семантичний» переклад, який полягає у можливості найбільш повного відтворення контекстуального значення тих елементів вихідного тексту, які несуть основне інформативне навантаження. Як відомо, процес семантичного перекладу складає природна взаємодія двох стратегій [9, с. 14 - 15]. Одна з них орієнтована на спосіб висловлювання, характерний для мови перекладу, і використовується при передачі загальних лексико-граматичних елементів. Інша орієнтована на специфіку збереження особливостей вихідної форми висловлювання і доречна при передачі спеціальної лексики.