Науковий дискурс у сучасній моделі комунікації

Повернення наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. з тривалого «інтелектуального заслання» на периферію теорії словесності, з наступним переосмисленням та актуалізацією на рівні нових реалій і завдань, старовинної «науки переконувати» - риторики, - тепер уже наприкінці ХХ ст. закономірно привело до появи нових сфер досліджень, що активно використовують риторичні методики та інструментарій як для прагматичного аналізу мовленнєвої діяльності, так і для моделювання текстів «підвищеної емоційності» та «посиленої дії» (агітаційних, пропагандистських, рекламних, публіцистичних і т. п.). І все-таки, майже до недавнього часу, за межами риторичних досліджень опинялася сама, доволі емоційно наповнена, сфера продукування нових ідей і знань - наука і, відповідно, величезний масив одержаних в результаті наукової діяльності текстів.

Тим часом, і сама сфера, і, ще більшою мірою, створюваний нею дискурс (попри поширені міфи) далеко не байдужі ні до власне форм саморепрезентації, ні до суспільного, і навіть естетичного резонансу, який вони мають чи потенційно можуть мати. У колективній монографії «Anglo-Ukrainian Studies in the Analysis of Scientific Discourse» висувається твердження, що у сучасних ієрархічно організованих наукових осередках (а всі сучасні наукові установи - від академій до просвітницьких товариств - належать саме до таких) «н аукова репутація є різновидом соціальної влади» [37, с. 8].

Особливо чутливими до проявів риторичності й водночас продуктивними щодо їх виявів є суспільно-гуманітарні дискурси, в яких емоції органічно входять в академічний виклад, а природні гнів і обурення стають складниками теоретичних конструкцій, що обґрунтовують необхідність, наприклад, рішучих суспільних змін. Проте окремі ознаки риторичності виявляються навіть «у сухому, як порох, змісті технічних звітів» (Дж. Дюран) [37, с. 10]. Але ще наочнішими, очевиднішими є риторичні засади тієї галузі науки, яка у певний (найчастіше початковий) період свого розвитку перебуває на вістрі атаки, у випадках, коли вона пропонує суспільству контроверсійні теорії та несподівані рішення, - тоді емоційність стає центральним компонентом викладу, а сама наука, змушена оборонятися чи нападати, стрімко входить у сферу публічної політики, формує глибинні переконання своїх «провайдерів» і адептів, їхню особливу ідеологію (у цьому сенсі досить згадати порівняно недавню появу молекулярної фізики чи кібернетики, чиє революційне вторгнення у сформований науковий світогляд людства супроводжувалося такими ж революційними - за стилістикою та структурою - текстами. Не менш виразними були дискурси «нової» української наукової літератури у ХІХ - на початку ХХ ст., коли просування власне наукових ідей відбувалося паралельно зі спробами їхнього україномовного втілення, що спочатку викликало неоднозначну реакцію суспільності. Коли на науку нападають, вона змушена боронитися, устами своїх творців апелюючи не стільки до так званої наукової громадськості, скільки до широкої публіки, - а тут не обійтися без риторики, що, нагадуємо, є мистецтвом переконувати.

Проте і в умовах відносно спокійного, «нормального» функціонування наука як вища форма інтелектуальної самореалізації особи потребує риторичних засобів - у пошуках гідної аудиторії та для впливу на колег і опонентів.

Врешті, наука, маючи спільне генетичне коріння з «вільними» видами творчості, наприклад, з поезією, риторична за самою своєю сутністю: адже вона не тільки змінює когнітивну картину світу, а й створює супутні в цьому процесі «продукти» - емоційно, естетично вражальні тексти, здатні зацікавити і переконати читача (що часто не бажає бути ні зацікавленим, ні переконаним) у цих змінах. Тобто, автори-науковці, свідомо чи несвідомо, і, природно, в силу своєї літературної обдарованості, створюють достатньо містифікований і наскрізь риторичний світ наукового дискурсу, в якому «об'єктивність є ретельно продуманим риторичним наміром», а «відсутність емоційних закликів - не нейтральністю, а обдуманою відстороненістю» [37, с. 15].

Практично ніколи не зводячись до простого повідомлення фактів, науковий текст, особливо якщо він написаний визначним ученим, «сильною мовною особистістю», виконує, окрім відомих «практичних функцій», ще й функцію поетичну, або естетичну. Спробою усвідомити та об'єктивно оцінити естетику наукового тексту можна вважати народжену «всередині» світу науки методику оцінювання «краси» наукової теорії, зіставлення більш чи менш «гарних» її варіантів. (До речі, ця ідея належить сучасним українським дослідникам М. Бургіну та В. Кузнєцову, які загалом вважають, що прагнення побудувати «гарнішу» версію, наприклад, фізичної теорії «служить одним з мотивів діяльності багатьох фізиків-теоретиків» [4, с. 54], а до критеріїв оцінки «краси» теорії відносять її вагомість, складність її законів, лаконічність лінгвістичної форми запису тощо). Іншу цікаву ідею оцінки наукового дискурсу висуває Е. Монтуші, яка формулює жорстке сплетіння раціонального та естетичного у процесах наукового доведення у двох парадоксальних судженнях: 1) логіку можна розглядати як особливу форму риторики; 2) риторика сама по собі може визначатися як різновид логіки, - а отже, вважає дослідниця, варто говорити радше про симбіоз логіки-риторики у науковому дискурсі - логічну риторику. Підтвердження своєї ідеї Е. Монтуші знаходить у класичних наукових творах - «Essay» та «Походженні видів» Ч. Дарвіна [37, с. 99-105]).

Нарешті, цікавим щодо висунутої гіпотези є професійне спостереження фізика - Х. Крамерса, для якого вже звичний, зі «стертою» метафоричністю, термін «мистецтво експеримента» уже навіть цієї первісної метафоричності остаточно позбавлений і сприймається у прямому значенні («тут «мистецтва» значно більше, аніж це може… видатися сторонньому» [12, с. 254]), а боротьба за досягнення наукових результатів стає логічним вислідом початкової боротьби за адекватну форму їх викладу [12, с. 259].

З піднесенням ролі усних форм такої комунікації (доповіді, повідомлення, лекції та інші публічні виступи), до яких доволі часто вдавалися і вчені минулого, і сучасні дослідники, - естетичний вплив тексту, у даному випадку на слухачів, стає ще важливішою проблемою: адже «краса» чи «потворність» публічно виголошеного тексту є наочною і самоочевидною. Водночас саме певна «довільність» усних форм спонукає авторів до більшої стилістичної відкритості, невимушеності, відвертої виражальної самореалізації. Недаремно вже згаданий Х. Крамерс вважає, що, наприклад, виголошена для нефахівців промова одного з його наукових кумирів Нільса Бора «Світло і життя» (1933) розкриває «саму сутність його індивідуальності, що наклала свій відбиток на цілий етап історії розвитку фізики» [12, с. 260].

Зазначимо, що віддавна цілком природні для усних форм наукової комунікації риторичні прийоми (адже наукова діяльність від античності полягала у не фіксованому на письмі своєрідному проведенні дозвілля за розмовами про сутність буття), лише з плином часу змогли органічно «облаштуватися» у писемних формах: початково ж стилістичні пошуки в сучасній науці були свідомо звульгаризовані.

Сучасний науковий дискурс наскрізь метафоричний, хоча і часто - мимоволі, внаслідок термінологічних пошуків або суто інтуїтивних намагань якнайближче підійти до читача й заволодіти його увагою. І тенденція ця, на нашу думку, буде зміцнюватися: адже, поступово відмовляючись від «соціа-лістичної» ідеї науки як «безпосередньої виробничої сили» (учора - відкриття, сьогодні - впровадження, завтра - віддача), суспільство поступово повертатиметься до розуміння її як великої і тривалої інтелектуальної гри, в якій переможець здатний вплинути на долю світу.

Нове бачення наукового дискурсу, пропоноване авторами «риторики науки» не чуже українській традиції, зокрема представлене працями Н. Зелінської [8], а тому, орієнтуючись на нього у дослідженні, зокрема, української наукової літератури ХІХ - початку ХХ ст., ми можемо значно успішніше, ніж раніше, моделювати широкі соціально-культурні контексти минулого, як, зрештою, і прогнозувати реакції майбутніх читачів, які, у необхідних випадках можуть бути заздалегідь скориговані під час підготовки текстів до видання.