ТОП 10:

Передумови та мотиви участі суб’єктів у політичному житті показані на схемі 5.5.



Суб’єкти політики поділяються на індивідуальні та групові.

Особа виступає як учасник політичного процесу, представником якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб’єктивністю. Виділяється декілька рівнів політичної суб’єктності особи:

    громадянин, який бере участь у політиці через виконання громадських обов’язків або через громадську організацію;

    член політичної партії;

    громадсько-політичний діяч;

    адміністратор;

    депутат;

    політичний лідер.

Груповим суб’єктом політики може бути будь-який елемент соціальної структури (етнонаціональної, соціально-класової, професійної, територіальної, конфесійної), який усвідомлює власні групові інтереси й намагається їх виразити на державному рівні, а також групи тиску, громадські організації, політичні партії та владні структури різного рівня (державного, регіонального, місцевого).

Залежно від сили впливу суб’єктів на процес прийняття політичних рішень вони поділяються на первинні (базові), вторинні і безпосередні.

До первинних суб’єктів політики відносяться соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні і релігійні об’єднання, які,

по-перше, виникли природно-історичним шляхом, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої дії,

по-друге, втрачають власні інтереси (соціально-економічні, територіальні, професійні і культурні) не прямо, а опосередковано через політичні організації;

 по-третє, створюють різноманітні політичні організації, надають їм усіляку підтримку;

 по-четверте, через власні соціальні інтереси визначають зміст і вектори сучасної політики, забезпечують утвердження принципу політичного плюралізму.

Серед цих суб’єктів найбільш впливовими у політичному житті є етноси, нації і соціально-класові групи.

Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких обставин:

    на етапі боротьби за національну державу або національно-територіальну автономію;

    при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів;

    у міжнародних відносинах;

    у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Соціально-класові групи – це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя (звичками, манерами, звичаями). За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтересів (часто діаметрально протилежні) і різні можливості виявити ці інтереси на державному рівні.

Скажімо, якщо вищі і середні класи зацікавлені у зниженні державних видатків на соціальні потреби, то нижчі, навпаки, у їх збільшенні. У цих класів також різні можливості у реалізації власних інтересів через політику, адже вищі класи мають кращі фінансові, організаційні й інтелектуальні передумови для відстоювання вигідних позицій, ніж нижчі чи навіть середні класи. У країнах колишнього соціалістичного табору вищим панівним класом виступала номенклатура (перелік посад, затверджений вищими партійними органами). У сучасному західному цивілізованому світі відбувається процес вирівнювання можливостей різних соціально-класових груп у їхній здатності впливати на розподіл влади у суспільстві.

Вторинні суб’єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб’єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб’єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб’єктів політики відносяться групи тиску і партії.

Групи тиску включають всі об’єднання громадян (профспілки, промислові і торгівельні асоціації, культурні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, але відстоюють власні інтереси при здійснення політики. Різновидом груп тиску є лобістські групи.

Лобі в політиці – це неформальні кулуарні об’єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів в політиці. Сьогодні лобізм у західних демократіях, особливо в США й Англії, набув статусу легітимності: його діяльність регулюється законодавством. Групи тиску впливають на законодавчий процес, виборчі кампанії, адміністративні органи, виходячи з інтересів соціальних груп, які висунули їх на політичну арену, надають їм фінансову й ідеологічну підтримку.

Партії як вторинні суб’єкти політики безпосередньо борються за владу, тісно взаємодіючи з різними групами тиску й електоратом.

До безпосередніх суб’єктів політики належать владні структури, керівні органи політичних і громадських організацій, політичні лідери, які беруть безпосередню участь у прийнятті і виконанні політичних рішень. На цьому рівні виникає і функціонує політична еліта, під якою розуміють групу людей, що займає провідні позиції у різних структурах політики. Для здобуття й збереження влади, престижу політичної еліти використовують партії, групи тиску, соціальні групи і масові спільноти, виражаючи дійсні або уявні їхні інтереси. Проте справжні наміри еліт для більшості залишаються не зрозумілими.

Об'єкти політики — явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв'язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність суб'єктів політики. Об'єкт політики дає уявлення всього того, на що суб'єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну діяльність.

Об'єкти політики — це реальна політична дійсність, характерні для неї суспільні відносини, насамперед політичні, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, суперечності політичного процесу як у вітчизняних межах, так і в регіональному або світовому просторі.

У суспільстві суб'єктом і об'єктом політики можуть бути людина, соціальні верстви, групи, організації, рухи, колективи, держави, суспільство в цілому

68Демократичний режим реалізується через дві основні форми демократії: представницьку і безпосередню. Представницька форма - основна форма здійснення державної влади в демократичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Система таких органів є народним представництвом. Безпосередня форма демократії допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це - різного роду референдуми, опитування, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Громадяни демократичної держави, безпосередньо висловлюючись або де-легуючи до влади своїх представників, беруть на себе обов' язок поважати і підтримувати її, підкорятися її рішенням. Влада ж відповідальна перед народом і підконтрольна йому. Природно, політичний режим існує як система взаємних політичних обов' язків влади та народу. Представницька демократія - "правління народу, обране народом і для народу". Такий політичний режим демократії повинен відповідати трьом вимогам: чесні, змагальні вибори, що регулярно проводяться; уряд формується внаслідок виборів;

демократія захищає права особи і меншості. Але демократичні політичні системи діляться на дві: президентську і парламентську. Тут виникає деяке непорозуміння, тому що і президентська модель допускає наявність законодавчого органу - парламенту, однак у ній виконавча влада не підпорядкована безпосередньо парламенту. Класичний приклад президентського режиму - США. Президент виступає як глава держави і як безпосередній керівник виконавчих структур. Але президент не стає диктатором, тому що його повноваження суворо визначені, і не володіє законодавчою владою, обмежений в діях рішеннями Конгресу. Парламентський варіант демократичної політичної системи базується на тому, що виконавча влада в тому або іншому ступені істотно витікає з парламенту. Різні країни реалізують три основних типи парламентського режиму: правління однопартійної більшості, коаліційне правління і консенсусне правління. Ефективність і гнучкість управління, заснованого на суміщенні ідеї самоврядування і політичної участі, багато в чому нейтралізує негативні тенденції відчуженості людей від політичного процесу. Основний механізм, за допомогою якого досягається представництво інтересів різноманітних груп (партійних, корпоративних і етнічних), - парламентаризм як система правління, заснована на принципі розподілу влади і верховенстві виборних органів. Звичайно ж, сучасна парламентська демократія далека від ідеального народовладдя.З різноманітними підходами до визначення суті і змісту демократичного режиму і самої демократії пов'язана і неоднозначність їх тлумачень. Здавна існують два підходи: нормативний і описово-емпіричний (дослідний). Формування ідеальної моделі демократичного режиму, обґрунтування його переваг у порівнянні з іншими формами управління суспільством і допускає нормативний підхід. Виходячи з належних вимог політичної свідомості, політичної культури і будується реальне політичне життя. Аналіз демократії, демократичного режиму в реаліях життя, досвіду існування і діяльності за допомогою описово-емпіричного підходу дозволяє визначити їх властивості, уточнювати, а іноді і переглядати їх суть і зміст. Звичайно ж, демократія - влада народу або "правління народу, обране народом і для народу" - виступає нормативним ідеалом, а не характеристикою реальних демократичних держав. Отут-то і полягають внутрішні суперечності. Суть суперечностей полягає в тому, що влада народу означає самоврядування народу, а звідси випливає і заперечення політичного панування владних структур, засобів і форм примушення та інших атрибутів держави. Звичайно ж, справжнє народовладдя несумісне з існуванням держави. Але в реальному житті демократія ніде і ніколи не існувала без держави. I відмирання держави в сучасних умовах (як і в найближчій перспективі) - ілюзія, утопія. Демократія як народовладдя виступає орієнтиром, метою політичного розвитку суспільства

. Розглянемо ознаки демократії.

1. Демократія має державний характер:

а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь вуправлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень;

б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;

в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.

2. Демократія має політичний характер:

а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок — партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань. Демократія виключає державну цензуру та ідеологічний диктат.

Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм:1) загальне право голосу; 2) рівність при виборах; 3) таємне голосування; 4) прямі вибори тощо. Нагадуємо, що ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;б) ґрунтується на політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.

 

3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян — економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само — й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав людини 1948р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 p. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p., які набрали сили від 23 березня 1976 р., та ін.). Законом України від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України» встановлено порядок застосування міжнародних норм про права людини.

4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства — до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж — і суб'єкти демократії) і, насамперед, до державних органів — засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки по­вноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту.

Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки. У Конституції України наголошено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. 3). Арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд.







Последнее изменение этой страницы: 2019-12-15; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.228.10.17 (0.016 с.)