ТОП 10:

Політичні вчення доби просвітництва



Шарль -Луї Монтеск'є (1689—1755)

 — Французький політичний мислитель, правознавець, письменник. — Основні праці: «Роздуми про принципи величі римлян та їх занепад», «Про дух законів». — На відміну від ідеолога лібералізму Дж. Локка, не ставить особистість над державою і не протиставляє прав громадян правам держави. Свобода — це право «робити все, що дозволено законом». — Забезпечення політичних та громадянських свобод можливе тоді, коли в державі існують незалежні одна від одної гілки влади — законодавча, виконавча, судова (саме незалежність, а не розподіл функцій стоїть на першому місці). — Загроза свободам є й тоді, коли різні влади очолюють представники одного стану, тобто однієї партії.— Виступив одним із засновників теорії правової держави, базуючись на ідеях географічної школи: найбільший вплив на характер правової системи держави, на «дух її законів» має клімат, який визначає характер і вдачу народу.— На «дух законів» впливають також густота населення, економічний стан країни, віросповідання і особливо форма політичного правління. — Принцип правління визначається почуттям, яким керуються люди. Для республіки— це доброчесність, для монархії — честь, для деспотії — страх. — Ідеальна форма правління — аристократична монархія, оскільки демократія характеризується деспотизмом більшості

Жан-Жак Руссо (1712—1778)

 — Французький філософ, письменник.

 — Автор творів: «Про суспільний договір або Принципи політичного права», «Міркування про походження і причини нерівності між людьми», «Судження про вічний мир».

 — Розвиток цивілізації пов'язаний з виникненням і ростом суспільної нерівності (з регресом свободи).— Щоб зберегти майно, було створено публічну владу. Це породило політичну нерівність. — Оскільки попередній суспільний договір був «приманкою багатих» для пригноблення бідних, уявлення про договірне походження влади в Руссо пов'язане не так з минулим, як з майбутнім.— Перехід до стану свободи передбачає укладення справжнього суспільного договору, за яким суверенітет у державі повинен належати народові. — Суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодавчої влади. — Свобода полягає в тому, що громадяни перебувають під захистом законів і самі їх приймають. — Оскільки народ є єдиним сувереном, немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу. — Політична рівність громадян неможлива, поки існує майнова і соціальна нерівність. — Принципи рівності, свободи та народного суверенітету сповна можуть бути реалізовані лише в умовах республіканського ладу

 По-друге, досягненням Ш. Монтеск'є, який спирався на погляди своїх попередників, є його теорія поділу влади. Аналізуючи британську політичну систему, де практично був розвинутий цей механізм, він доводить, що політичною владою завжди зловживають. Тому верховенство права може бути забезпечене лише поділом влади на законодавчу та судову, щоб вони могли взаємно стримувати одна одну.

 Особливістю французької політичної думки цього періоду є зміна акцентів: вихідним елементом держави постає не індивід, а соціальні групи; при з'ясуванні характеру держави увага переноситься із закону як інтелектуального принципу дослідження («природний закон», «право», «договір») на її історію; починають чітко вимальовуватися її економічні проблеми.

 Свідченням таких нових підходів виступає політичне вчення Ж.-Ж. Руссо, в якому простежуються два основних положення. По-перше, на відміну від інших теоретиків природного права, він розглядає асоціацію, що виникає шляхом укладання суспільного договору, як «моральне й сукупне тіло». Це — своєрідна суспільна людина, котра дістає «свою єдність, спільну ідентичність, життя та волю» внаслідок відчуження цих прав членами-засновниками. Це «тіло» має свою волю, яку немож- ливо ототожнювати з волею окремого індивіда. Передаючи в спільне надбання свою особу, «кожний член стає невід'ємною частиною цілого».Другим важливим положенням у вченні Ж.-Ж. Руссо є думка про те, що створення «морального й сукупного тіла держави» стало водночас і трансформацією «природних індивідуумів» у «аморальних громадян», їм притаманне володіння не тільки законними правами та обов'язками, а й відповідними поняттями та почуттями. Інакше кажучи, до тих, хто чинить опір загальній волі, все суспільство повинне вжити певних заходів. Основою будь-якої законної влади, за Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, оформлена в суспільну домовленість: кожна людина погоджується коритися вищому керівництву загальної волі, а відтак і сама стає його учасником. Завдяки праву та згоді люди здобувають рівність. Головне завдання законодавства Ж.-Ж. Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя й добробут усіх громадян, їх свободу та рівність. При цьому малася на увазі рівність перед законом, рівне право участі всіх у виробленні законів тощо.

49Вебер Макс (1864 - 1920) - видатний німецький соціолог, філософ, історик та політолог.   1

Праці: “Політика як покликання і професія”, “Протестантська етика і дух капіталізму”, “Об’єктивність соціально-наукового та соціально-політичного пізнання”, “Господарство і суспільство” та ін.

В. аргументував одне з розповсюджених у сучасній науці визначень політики, розкриваючи її як “прагнення до участі у владі або до здійсненн впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то між групами людей,, яких вона в себе включає”. При цьому під державою В. розуміє такий?

і юлітичний інститут, який претендує (з успіхом) на монополію легітимного фізичного насилля. Держава є таким відношенням панування людей над людьми, яке спирається на легітимне (тобто таке, яке вважається легітимним) насилля якзасіб. Автор пояснює, що право на фізичне насилля приписується всім іншим союзам та окремим особам лише настільки, наскільки держава зі свого боку допускає це насилля: єдиним джерелом “права” на насилля вважається держава.

 

Легітимне насилля (або панування) є таким соціальним порядком, в якому відносини панування- підкорення основані на довірі до влади. В. виділяє три типи легітимного порядку: традиція (традиційне панування), харизма (харизматичне панування), раціональність (раціонально-правове панування).

Велику увагу В. приділяв дослідженню політичної бюрократії та її ролі в політиці. Відзначаючи об’єктивні тенденції розширення прошарку бюрократії в сучасних політичних системах, В. разом з тим вказує на тенденцію бюрократизації суспільного життя (закон малих чисел), що призводить до загрози демократії з боку бюрократії. Іеоретичною відповіддю на цю загрозу є розробка автором теорії плебісцитарної демократії. Сутність цієї теорії полягає в тому, що народ обирає лідера країни, який не зв’язаний обов’язками перед бюрократією і буде спроможний її ефективно контролювати. Однак соціально-економічні, інформаційні і політичні процеси XX — поч. XX! ст. показали слабкість веберовської моделі контролю чиновників.

50Політичний конфлікт — один із видів соціальних конфліктів, специфіка якого визначається особливостями розвитку політичної дійсності. У його основі знаходиться боротьба учасників політичного процесу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпорядження ресурсами, за те, що складає влада і політичне панування.

 Політичний конфлікт складається з таких компонентів.

 1) учасники, сторони; 2) характер конфлікту; 3) просторово-часові параметри; 4) етапи та інтенсивність; 4) наслідки та результати.

 Кожній політичній системі властива своя ієрархічна структура політичних статусів: одні панують — інші підкоряються, одні приймають політичні рішення — інші ні, одні користуються довірою з боку підлеглих — інші її не мають. Ступінь нерівності цих політичних статусів визначає масштаби і глибину політичних конфліктів у будь-якому суспільстві. Таким чином, політичні конфлікти відбивають об'єктивні протиріччя, які існують у суспільстві, що виявляється в розбіжності статусів суб'єктів політики, їхніх рольових призначень і функцій, інтересів і потреб у владі, можливостей у виборі засобів, форм і методів ведення політичної боротьби.Друга точка зору на природу політичних конфліктів представлена теорією людських потреб, що виникла на Заході останні роки (Дж. Бертон, К. Ледерер, Дж. Де-віс, Р. Інглхарт, Д. Істон, О. Надлер та ін.). Ця концепція стверджує, що конфлікти виникають внаслідок обмеження або неповного задоволення потреб, які визначають сутність людської особистості. Прихильники цієї позиції відносять до основних джерел конфліктів різні соціальні цінності: Істон — влада, матеріальні блага і соціальний престиж; Інглхарт — безпека, суспільне визнання, моральне самовдосконалення; Надлер — трансценденцію (внутрішнє саморозкриття), економічне зростання, успіх тощо

Третя точка зору на джерело, природу і причини виникнення політичних конфліктів — соціально-психологічна, засновником якої вважається 3. Фрейд. Він створив теорію психологічних фрустрацій (від лат. frustratio — обман, розчарування), що зробило значний вплив на становлення сучасної теорії конфліктології. Фрейд показав, що у формуванні особистості визначальну роль відіграє період її ранньої соціалізації; це робить помітний вплив на всі наступні відносини її в суспільстві, в тому числі і на її ставлення до влади.

Долання конфліктів — це, як у дипломатії мистецтво можливого, коли невдачі пояснюються, скоріше, складністю ситуації, неможливістю подолати її, між неправильними діями. Долання конфліктів — це мистецтво й наука. Розв'язування конфлікту може йти різними шляхами, залежно від масштабів, складу учасників, глибини його розвитку, доктрин. Конфліктологія виробила ряд методів долання конфліктів, які довели свою дієвість на практиці. Один з них — це уникнення конфлікту. Цей метод найпоширеніший, але не завжди ефективний. За ним передбачається відхід з політичної арени того чи іншого діяча; звільнення з роботи за власним бажанням, якщо та чи інша особа не може спрацюватися з керівництвом (адміністрацією) або з колективом; еміграція з країни, в якій дальше перебування стає неможливим; ігнорування супротивника, уникання зустрічі з ним, відсутність реакції на дії протилежної сторони. Але уникнення конфлікту ще не означає кінцевого розв'язання його. Сама суперечність, яка призвела до конфлікту, залишається.Другий метод вирішення конфлікту можна визначити як відкладання конфлікту. Це означає відхід від політичної боротьби взагалі, відхід зі своїх позицій. Цей метод досить поширений в практиці політичної боротьби (конфлікт між політичними партіями та їхніми лідерами, між гілками влади і тими, хто їх очолює, а також між державами). Але, як і перший метод, цей метод не приводить до кінцевого подолання конфлікту. Сторона, яка здала свої позиції, з подальшим накопиченням сил і зі зміною ситуації на її користь, може поновити свої претензії іншій стороні, спробувати повернути собі втрачене. Це твердження ілюструє Версальський договір 1919 p., грабіжницький і принизливий для Німеччини та деяких інших країн. Наслідки його відомі — друга світова війна. Третій метод урегулювання конфлікту — це мирне протиборство сторін на основі зближення їхніх позицій та інтересів через посередника. Роль посередника можуть виконувати слідчі або погоджувальні комісії, а останнім часом у вирішенні конфліктів у деяких країнах беруть участь менеджери з конфліктів. Завдання посередників є надавати допомогу сторонам у конфлікті. Цей метод застосовувався ще в стародавні й середні віки і відігравав позитивну роль. Практику застосування цього методу схвалила Гаагська конвенція 1907 р. Процедуру діяльності погоджувальної комісії регламентувала Ліга Націй у 1928 р. та ООН у 1948 р. Четвертий метод долання конфлікту— арбітраж. Сторони, що конфліктують, добровільно передають свої суперечності для розгляду третій стороні, рішення якої обов'язкове для обох сторін. Арбітри, розглядаючи конфлікт, керуються нормами міжнародного права, конституціями конфліктуючих сторін, нормами договорів. Учені й практики-політики вважають, що даний метод урегулювання конфлікту може допомогти розв'язати його на даний момент, проте з часом він може поновитися. П'ятий, найефективніший, метод подолання конфлікту— переговори. Переговори дають змогу дійти згоди, вони відкривають шлях до співробітництва сторін, що конфліктують. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто виникненням людського суспільства. Однією з найважливіших вимог під час проведення переговорів є відмова від позиційних торгів. Коли стоять твердо на позиціях, не вникаючи в інтереси один одного, згоди, звичайно, не досягають. Що позиційний торг дуже заважає в переговорах, це було добре проілюстровано провалом переговорів про загальну заборону на ядерні випробування за часів президентства Кеннеді. У сучасних умовах ми бачимо те саме навколо подій на Близь- кому Сході та в деяких інших регіонах. Щоб дійти розумного рішення, необхідно примирити інтереси, а не позиції. Основна проблема переговорів полягає не в конфліктних позиціях, а в конфліктах між потребами, бажаннями, турботами і побоюваннями кожної із сторін А такі потреби і бажання — це і є інтереси.

51Яскраву сторінку в історії політичної думки України XX ст. вписав Володимир Винниченко (1880—1951). Ядром його політичної концепції була державницька ідея, сутність якої він визначає так: «Поки що людство розбите на окремі націо нальні колективи, які переважно звуться державними, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національними колективами, які зв'язують його в компактну цілісність, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані «недержавні нації» прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані». Будучи справжнім соціалістом, Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшо-вицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади. В. Виниченко пропонує свій варіант творення соціалізму, який він назвав «коле-ктократизацією». Його суть в об'єднанні, «себто: негайно, але без зброї, почати переводити приватну власність на засоби продукції на колективну. Не державну, а колективну, це різниця... Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колекто-кратія, себто влада колективна. Ще простіше ... організація кооператорів продук-ційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства...». Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Дмитра Донцова (1883—1973), який поклав в українській політологічній думці початок течії так званого «інтегрального націоналізму». Ця течія, в націоналізмі почала зароджуватись в останній чверті XIX ст. в умовах зрослого суперництва між національними державами» і занепаду ідей гуманізму та лібералізму.

 

 На початку XX ст. «інтегральний націоналізм» поширюється не тільки в Західній, а й у Східній Європі. Особливе його піднесення припадає на 20—30-ті роки, коли в багатьох країнах утверджувались диктаторські і тоталітарні режими. Найбільшим впливом націоналізм цього типу користувався в так званих запізнілих націях (Німеччина, Італія, Японія). Характерними його рисами були крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм.На терені України основні ідеї цього типу націоналізму можна розглянути на прикладі табл. 12. Ці риси великою мірою були притаманні і поглядам Дмитра Донцова. Слід зазначити, що він своїх перших журналістських працях в поділяв марксистські ідеї про революційність національних рухів. Згодом Д. Донцов пориває з соціал-демократією й активно пропагує свою націоналістичну концепцію. Найбільш повно ця концепція знайшла своє висвітлення у багатьох його працях, особливо в таких: «Підстави нашої політики» (1921) і «Націоналізм» (1926). Його концепція включає три вихідних елементи: 1) Росія — найголовніший ворог України; 2) селянство — хребет нації й держави; 3) необхідність сильного відчуття мети і волі.

 Ідеалом державного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який «оперує лише з рабами» й прагне «запанувати над масою, що, крім шлункових інтересів і демагогічних кличів, нічого не розуміє».

 Запропонована ним селянська демократія була не демократією «пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії, жолудкового соціалізму і класової боротьби...», а «демократією праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов'язку і міцного поступу». Це демократія «самодисципліни», вищих ідей, «продукції», «свободи й самодіяльності». Вона визнає рівність у конкурентній боротьбі за життя. Ідеалом суспільного устрою і селянської демократії вважає Північну Америку. На особливу увагу заслуговує друга частина книги «Чинний націоналізм», де викладено суть авторової концепції, зокрема, шести засад чи вимог «вольового націоналізму»:перша засада нової національної ідеї — зміцнювати волю нації до експансії, жадобу панувань і підкорення всього чужого — як мета, боротьба — як засіб;друга— прагнення боротьби й усвідомлення її неминучості;третя — дух романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму, яким має бути перейнята національна ідея;четверта— непримиренність, фанатизм, брутальність та аморальність, що беруть до уваги лише інтереси спільноти (нації) — саме це дає національній ідеї вибухову силу в історії;п 'ята — право сильних націй організовувати й вести інші народи для зміцнення й розвитку людської цивілізації;шоста — кожна нова ідея, аби здобути собі право на життя, має спертися на ініціативну меншість, що застосовує творче насильство для суспільного поступу. Для Д. Донцова не стояло питання про неприйняття запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди немає... Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути». Зрозуміло, що були й інші напрями націоналізму. Серед них можна назвати національно-державницький, базові характеристики якого подано в табл. 13. Серед політичних доктрин України у XX ст. значне місце посідає монархічно-гетьманська концепція В'ячеслава Липинського (1882—1931). Він вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. Гетьман є «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є, на його думку, встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як вважав Липинський, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. Його ще вважають одним із засновників українського консерватизму, який поділяли окремі знані представники політичної думки. Базові характеристики цієї течії зазначені у табл. 14

 Які ж основні методи організації державного будівництва в Україні? В. Липинський виділяв три основні державні форми:

 

 1) демократія з республікою;

 

 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою, обмеженою законом монархією. Найбільш придатною для України є остання форма. Липинський це пояснює тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична бутафорія. Для українського руху, він міркував, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою. В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності— це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями (галицько-наддніпрянський антагонізм). Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Але потрібно спочатку виплекати її. Народ, що не вміє відтворити власних «панів», тобто провідної верстви, змушений навіки коритися чужим панам.

52Політична партія — це організована група однодумців, яка представляє інтереси частини народу і ставить за мету їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її реалізації. Зачатки політичних партій у вигляді станових угруповань сформувалися ще в рабовласницькому та феодальному суспільствах. Фор- мування політичних партій у сучасному розумінні відбувається наприкінці XVIII — початку XIX ст. і пов'язане з виникненням у Європі й Америці парламентів та парламентаризму як форми і принципу організації та здійснення державної влади. Протопартіями стали депутатські клуби і фракції в парламенті, орієнтовані на інтереси різних кіл нової (буржуазної) економічної та політичної еліти. Американський політолог Дж. Л. Паламбара виокремлює 4 основні риси, які характеризують політичну партію: 1) ідеологія; 2) організація; 3) мета; 4) членство. Основними шляхами виникнення сучасних партій є: 1) шлях знизу— партія виникає з певних об'єднань; 2) шлях зверху — партія виникає внаслідок об'єднання навколо лідерів. Розрізняють декілька критеріїв класифікації політичних партій

 1. З огляду на соціальну базу:

 — буржуазні; — дрібнобуржуазні; — селянські; — пролетарські тощо.

 2. За ідеологічними особливостями: — консервативні; — ліберальні; — соціалістичні; — соціал-демократичні; — комуністичні.

 3. За ставленням до суспільних перетворень: — реформаторські; — радикальні; — консервативні.

 4. За політичним темпераментом:

 — ліві або партії змін, які виступають за революційні зміни в суспільстві й орієнтують на соціальний захист трудящих, соціально орієнтовану економіку та поглиблення демократизації в суспільстві;

 — праві або партії порядку, які виступають за збереження засад сучасного суспільства.

 Ядром типології партій є типологія, розроблена в середині XX ст. М. Дюверже:

 1. Кадрові партії (організаційно неоформлені) — характеризуються відсутністю інституції офіційного членства, жорсткого організаційного зв'язку пересічних пар-тійців та керівництва. Тут немає квитків, членськихвнесків тощо. Головне в діяльності таких партій — виборча боротьба, «полювання за голосами виборців», а головна мета — перемога на виборах. Основною силою у здійсненні політики партії є професійні партійні чиновники. Класичний зразок — республіканська і демократична партії США, консервативна партія Великобританії.

 2. Масові партії (організаційно сформовані) — характеризуються наявністю централізованого партійного апарату, який формується з функціонерів, що професійно займаються політичною діяльністю, чіткою організаційною структурою і наявністю організованого зв'язку керівних органів з низовими організаціями, оформленим членством, квитками, внесками, обов'язковістю статутних вимог та партійною дисципліною. Класичний приклад — лейбористи в Англії.

 

 Пізніше цю класифікацію доповнили француз Ж. Шарло та американець Дж. Сарторі.

 3. Універсальні партії (партії виборців)— виникають навколо одного загальнонаціонального лідера, здатного об'єднати різні прошарки населення, що мають неспів-падаючі, але близькі інтереси. До таких партій найбільш тяжіють соціал-демократичні.

 До основних функцій політичних партій належать:

 1. соціальна, або функція представництва соціальних груп у політичній сфері;

 2. іделогічна — розробка та пропаганда партією певних ідеологічних концепцій та цінностей;

 — політична: а) функція політичної рекрутизації, або залучення до політичної партії; б) функція електоральна, або боротьба за проведення виборчої кампанії;

 — інтегративна, або функція забезпечення зв'язку між державою та громадським суспільством.







Последнее изменение этой страницы: 2019-12-15; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.107.209 (0.012 с.)