ТОП 10:

Поняття і ознаки соціальної держави



Важливою соціальною рисою вчення про правову державу є його здатність безперервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX століття зако­номірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідношення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особистістю й суспільством — від повного заперечення таких обов'язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так званою «державою нічного сторожа», і до підняття соціально-економічних прав на рівень конституційних соціальною правовою державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу.Теоретична конструкція соціальної держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов'язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей (свобода, справедливість, солідарність), на яких повинна бути заснована ця держава, й визначення цілей (сприяння функціонування громадянського суспільства, досягнення його консолідації тощо), які вона переслідує.Історія формування концепції соціальної держави налічує п'ять етапів

Етап передісторії соціальної держави (1800-1880 рр.) знаменний ухваленням політичних рішень, що відкрили шлях до її становлення.

Початок її розбудови (1880-1914 рр.) характеризується фор­мальним започаткуванням терміна «соціальна держава» у працях Ад. Пренса, Г. Ф. Шершеневича, Г. Хеллера та інших, виокремлення у межах внутрішньої політики її самостійного компоненту — соціальної політики, що здійснюється на основі соціального законодавства.Етап розширення соціальної діяльності держави (1918-1960 рр.) ознаменувався заснуванням двох традицій щодо започаткування конституційної моделі соціальної держави: як збірного поняття, що був реалізований у Веймарській конституції Німеччини, і як фундаментального принципу конституційного ладу у Франції, ФРН, Іспанії, Україні тощо.Етап прискорення темпів її розвитку (1960-1975 рр.) супроводжувався процесом формування соціального права й прийняття значної кількості міжнародно-правових документів, зокрема Європейської соціальної хартії, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що регулюють відносини в соціальній сфері, визначенням мінімальних соціальних стандартів.На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави, починаючи з 1975 року, відбувається адаптація концепції до нових умов, переглядаються мінімальні соціальні стандарти в напрямку їх підвищення.При характеристиці соціальної держави слід врахувати те, що, по-перше, хоча вона і має специфічні ознаки, разом з тим залишається власне державою, у якої є загальнородові ознаки й риси. По-друге, при визначенні її змісту необхідно виходити з єдності правової, демократичної і соціальної державності.Як демократична держава вона служить свободі як вищій цінності, сприяє її піднесенню до рівного доступу до власності, рівних виборів, рівності прав на участь у здійсненні політичної влади, забезпечення багатоманітності політичного й культурного життя; як правова — забезпечує організацію суспільного і державного життя на принципах права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю самостійності і відповідальності за свої дії, дбає про раціональну обґрунтованість юридичних рішень, стабільність правової системи; як соціальна — визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру й злагоди в суспільстві.Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки: 1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди визнається якісною характеристикою правової держави; 3) проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту соціальних прав людини; А) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначається правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) соціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства

61Суспільство є продуктом людської дії, а людина як особистість і репрезентативна одиниця людської спільності є продуктом соціальним, оскільки членом суспільства людина стає в результаті тривалої взаємодії з іншими людьми, а не народжується ним. З іншого боку, суспільства відтворюють себе лише через адаптацію нових генерацій до усталених суспільних норм співжиття, вироблених попередніми поколіннями і закріпленими в культурі. Цей процес переймання індивідом досвіду попередніх генерацій через засвоєння законів і норм, оволодіння комплексом соціальних ролей та навичок має назву соціалізації. Специфіка політичної соціалізації полягає в тому, що головна увага фокусується на процесі входження індивіда в окрему частину об'єктивного світу суспільства, зокрема в політичну систему. Індивід засвоює політичні цінності та ролі, притаманні тій чи тій політичній системі, що сприяє виробленню в нього певної політичної позиції.

 Процес політичної соціалізації, за аналогією до соціалізації взагалі, відбувається шляхом інтеріоризації, тобто шляхом переведення (інтерпретації) об'єктивних фактів певного значення у факти суб'єктивного значення (П. Бергер, Т. Лукман). Отже, йдеться про переведення певних політико-культурних настанов зі сфери зовнішніх зразків у сферу внутрішніх спонук, мотивів діяльності. Часові стадії процесу політичної соціалізації розділяють її на два етапи: первинної і вторинної (продовженої) соціалізації. Первинна політична соціалізація проходить у дитинстві й формально завершується із набуттям повноліття, коли індивід отримує право на активну участь у політичних, насамперед виборчих, процесах. На цьому етапі формуються уявлення про владу та владні відносини, шляхом осмислення аспектів влади — її предметності, ситуативності та відносності. Вторинна соціалізація — це кожен наступний процес розвитку політичних знань та оволодіння новим досвідом політичної участі, зокрема й особистого характеру. Вторинна політична соціалізація, у свою чергу, розпадається на два етапи: десоціалізація та ресоціалізація. Зміни усталеного способу життя, набуття нових статусів, зміни глобального суспільно-політичного характеру тягнуть за собою як вилучення від старих, раніше засвоєних норм і цінностей, так і навчання новим — на зміну старим чи в розвиток останніх. Політична десоціалізація описує перше означає відучення, знецінення системи норм і ролей, характерних попередньому типу політичної культури, а ресоціалізація друге — заповнення ніші від втрачених цінностей новою системою цінностей чи корекцією попередньої (усі покоління, політичний тип особистості яких уже був сформований на період розпаду СРСР, підпали одночасно під активну дію де- і ресоціалізовчих процесів). Відмінності в характері політичної соціалізації країн з різними політичними режимами та різним ступенем автономії політичної сфери дозволяє говорити про дві форми чи два методи політичної соціалізації, переважання однієї з яких може свідчити і про режим в цілому і про ступінь автономності політичної сфери в суспільстві. Це пряма (безпосередня) і непряма (латентна) форми політичної соціалізації. Пряма соціалізація носить зобов'язувальний характер оволодіння політичною «абеткою» (контроль над нею часто здійснюється ідеологічним апаратом держави), непряма політична соціалізація має характер спорадичний, ситуативний, де навчання відбувається емірично-досвідним шляхом. Виділяють такі типи політичної соціалізації: гармонійний, гегемоністський, плюралістичний, конфліктний

64Важливим теоретичним і прикладним питанням є структура політичної культури, яка характеризується:

 — комплексом культурно-психологічних та ідейно-теоретичних детермінант, реалізованих у політичних діях;

 

 — матеріалізованими, визнаними суспільством як реальність соціальними цінностями і нормами, на які орієнтовані суб'єкти політики, громадяни держави; — наявними і потенційними політичними суб'єктами зі властивою їм системою мотивації поведінки й діяльності.

 До компонентів політичної культури відносять: — знання й орієнтації громадян щодо політики, різних гілок влади та їхніх лідерів; — характер відносин до політичних партій та інших суб'єктів; — політичну самоідентифікацію тощо. Політична культура суспільства виявляється у функціюванні політичних інституцій, реальних суспільних відносинах, а показниками культури виступають, зокрема, якість приймання політичних рішень, електоральна поведінка суб'єктів політики, характер взаємодії політичних інституцій тощо.Отже, політична культура характеризує поведінку й діяльність суб'єктів політики, функціювання політичних інституцій, вона впливає на функціювання політичної системи, а отже, і на політичне життя всього суспільства. Аналізуючи політичну культуру як соціальне явище і здійснюючи класифікацію політичної культури, американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба виокремили такі типи: 1) парафіяльна культура, для якої характерне індиферентне або негативне ставлення членів суспільстві до політичної влади взагалі, відсутність інтересу до політики і небажання брати участь у політичному житті суспільства. Індивід тут усвідомлює себе лише як частинку малої соціальної спільноти (парафії), а не громадянином держави;

 2) підданська культура характеризується відсутністю інтересу до участі в політиці, пасивним ставленням до влади. Люди усвідомлюють себе членами політичного співтовариства, але тільки d ролі підданих (як об'єкти впливу політичної влади); 3) учасницька культура фіксує значний чи великий інтерес громадян до політики, активне ставлення до політичної влади, готовність брати особисту участь у політичному житті.

 Отже, запропонована типологія політичної культури визначається ступенем розвитку громадянських якостей членів суспільства. Польський учений Є. Вятр запропонував використати функційний підхід до типології політичної культури, який підтримали багато дослідників. За цим підходом тип політичної культури визначається через її взаємовідносини з політичним режимом. Відповідно виділяється тоталітарна, авторитарна і демократична політична культура. Ці базові типи політичної культури можуть слугувати основою для формування проміжних політичних культур, таких як тоталітарно-авторитарна або авторитарно-демократична, що характерно для суспільств, які трансформуються. Прихильники структурного підходу до аналізу політичної культури підкреслюють наявність у політичній культурі будь-якого суспільства утворень, властивих окремим соціально-класовим, етнонаціональним, релігійно-конфесійним та іншим групам. За характером стосунків цих утворень американські дослідники виділяють гомогенний тип політичної культури, який характеризується відсутністю домінуючої культури. Такий тип політичної культури притаманний утворенням, які мають спільні цінності, незважаючи на різницю в поглядах на владу, на ставлення до правлячої еліти. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підґрунтя — домінуючої культури. Домінуюча культура— комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Відповідно політико-культурні утворення, які не мають спільного поля з домінуючою культурою, визначаються як контркультурні. Англійський дослідник К. Поппер обґрунтував комунікативний критерій типології політичної культури, виділивши: 1) закритий тип політичної культури, зорієнтований лише на власні локальні цінності, зразки та соціальні норми, такі як традиціоналізм, неспроможність продуктивного обміну з іншими політичними системами тощо. Такий тип культури характерний для патріархальних і тоталітарних суспільств; 2) відкритий тип політичної культури, здатний до комунікацій модернізації, до врахування і збагачення інокультурним досвідом. Цей тип притаманний демократичним суспільствам. Таким чином, різноманітні підходи в дослідженні політичної культури збагачують уявлення і знання про багатогранність цього важливого соціального явища. Політична культура— інтегративний якісний показник розвитку суспільства. Вона включає в себе культуру політичного пізнавання й поведінки громадян та їхніх формувань, культуру організації й функціювання політичних інституцій, громадянського суспільства.

 

 Структура політичної культури складається з політичних знань, політичної ідеології та психології, політичного досвіду і традицій, політичних інституцій, норм і цінностей та засобів політичної діяльності. Усі складові політичної культури відіграють важливу роль як у світоглядній орієнтації громадян, так і у визначенні індивідуальних позицій практичної участі в політичному житті суспільства.







Последнее изменение этой страницы: 2019-12-15; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.228.10.17 (0.006 с.)