ТОП 10:

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ



 Політичні вчення Стародавнього Сходу — Політична думка ще не виділилася у самостійну галузь знань — Виражалась у міфологізованій формі — Панувало уміння божественного походження влад

Стардавній Єгипет

 Політичні погляди стародавніх єгиптян висловлені у «Повчанні Птахотена» (III тисячоліття до н. є.), «Книзі мертвих» (II тисячоліття до н. є.), міфах Середнього, Нового і Пізнього царств (XXI—VI ст. до н. є.).

 — У них пропагується ідея божественності державної влади (фараони—сини бога Ра).

 — Суспільство представляється у вигляді піраміди, верхівкою якої є боги і фараони, а підніжжя — народ; між ними — жре-ці, знать і чиновники.

 — Цікавими є повчання, що стосуються і володарів країни, і простих людей: не зловживати владою, приборкувати в собі корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких та ін.

 

Стародавня Іудея

 — У XIII—X ст. до Хрис-та на території Палестини виникло Ізраїльсько-іудейське царство, провідна верства якого зробила вагомий вклад у світову параполітичну думку

 — У І тисячолітті до Хрис-та особливої популярності набули Яхвіст (X—IX ст.), Елохіст (Vni—VII ст.), Второзаконня (VII ст.), Жрецький кодекс, то бто Тора (Закон), або П'яти-книжжя Мойсея (VI ст.).

 — Стародавні пророки започаткували ідею про договірне походження держави: Бог перебуває в особливих договірних стосунках з єврейським народом, є його провідником і царем, законодавцем і суддею.

 — Засади нового суспільного ладу сформовані у Заповідях Божих (Кодексі Мойсея).

 — У Біблії є перші відомості про параполітичні партії та угруповання (книжників, есенів, садукеїв, фарисеїв), висловлені ідеї, які стосуються прав і свобод людини та громадянина

Стародавній Китай

 — Давньокитайські мислителі першими в історії політичної думки почали відходити від міфічного світорозуміння до раціональних політичних доктрин на земній людській основі.

 — Батько давньокитайської політичної думки Чхоу-гуна (XI—X ст. до Христа) стверджував, що мандат володаря Небо надає тому, хто втілює у своїй особі найбільшу кількість «де» (чеснот, благодаті, справедливості).

 — У І тисячолітті до Христа в Китаї сформувались такі течії політичної думки:

 1) конфуціанство (Конфуцій, базуючись на моральних засадах, розробив концепцію правильного державного правління); 2)моїзм (Мо-цзи обгрунтував концепцію формування держави через укладення суспільного договору; сформулював ідеї щодо необхідності жорстокої адміністративної структури в суспільному організмі);

 3) легізм (Шан-Ян твердить, що держава— найвища мета діяльності людини, а закон — найефективніший засіб досягнення цієї мети);

 4) даосизм (Лао-цзи переконував, що держава, суспільство і людина як природні частки Дао і Космосу підпорядковуються законам вічності. Тому головний метод державного управління — «мудрість простоти» — створення правителем умов для природного розвитку суспільства без штучного підштовхування процесів державою

 У Єгипті, Вавилоні, Індії трапляється дещо інша версія міфу, за якою боги — першопричина влади правителя — самі продовжують залишатися вершителями земних справ і людських доль. Отже, все, що відбулося в житті, включаючи і сферу політики, спочатку сприймалося людьми як результат впливу божественної волі або хаос випадковостей.

 Згідно з релігійно-міфологічними уявленнями стародавніх євреїв, їх єдиний, істинний бог установив особливі договірні відношення з усім єврейським народом, він є його славою й царем, тобто верховним законодавцем, правителем і суддею.

 На різних етапах розвитку людства політичні погляди ще не були відносно самостійними сферами знань, а лише складниками загальної картини світу і тому зазнавали впливу міфологічних і релігійних уявлень. Не випадково у Стародавній Індії, скажімо, правові збірники відображують ідеологію брахманізму, в Стародавньому Китаї велику роль у формуванні політико-правової думки відігравали вчення Конфуція, Лао-Цзи та інших філософів.

 

 У філософії Конфуція одна з головних проблем діяльності володаря й адміністрації полягає в забезпеченні блага для народу, а соціальний порядок можливий тоді, коли кожен знає свої права та обов'язки і виконує їх. Цим досягається міцність і стабільність суспільства. Своє право на керівництво державні правителі, на думку Конфуція, повинні доводити знаннями, своїми здібностями та мудрістю.

43Політична свідомість є своєрідним різновидом суспільної свідомості, що відображає політичне буття суспільства в усій його різноманітності. Оскільки політика є доцільною діяльністю, то вона потребує формування в громадян відповідних уявлень і знань про політичну дійсність, усвідомлення своїх домагань, визначення цілей і завдань, а також засобів і методів досягання їх.

 Об'єктом дослідження (відображення) політичної свідомості є політичні відносини й процеси, діяльність різноманітних суб'єктів політики, політичні явища, політичне життя суспільства в цілому. Але ключовою проблемою політики, а відповідно й політичної свідомості, є проблема політичної влади. Саме навколо цієї проблеми в усі часи розгорталася боротьба, точилися й тривають нині гострі дискусії різних політичних сил і лідерів.

 У політологічній літературі можна знайти різні підходи до означення політичної свідомості. Так, у «Політологічному енциклопедичному словнику» політична свідомість характеризується як опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблема влади, формування й задоволення інтересів і потреб суб'єктів політики. Вказується також, що це — сукупність поглядів, оцінок і установок, які відображають політико-владні відносини.

 Важливий аспект політичної свідомості констатує В.А. Ребкало, розглядаючи політичну свідомість як засіб специфічного відображення людиною, групою, суспільством всезагального процесу саморегулювання суспільного життя, який матеріалізується в політичній системі завдяки феноменові влади і владно-політичних відносин. Конструктивним тут є прагнення поєднати духовний і практичний компоненти політичної свідомості.

 Отже, політична свідомість — явище складне й багатогранне. Сутність політичної свідомості полягає в тому, що вона опосередковано відображає політичне життя суспільства у формі певних почуттів і настроїв, поглядів, знань та ідей, які характеризують політико-владні відносини, політичні інтереси суб'єктів, які матеріалізуються у функціюванні політичної системи.

 Політична свідомість охоплює широкий комплекс питань духовного осмислювання політичних реалій, ключовою серед яких є політична влада, а також питання практичної реалізації інтересів і потреб суб'єктів політики, соціально-політичного розвитку в цілому.

 Історія світового розвитку засвідчує, що політичне життя суспільства є сферою постійного змагання, боротьби інтересів різних соціальних верств, класів і політичних сил. Саме політичні інтереси є спонукальними мотивами й рушійними силами діяльності громадян і їхніх об'єднань. Прагнення реалізувати свої інтереси й потреби визначає ставлення громадян до влади й політичних інституцій, які здійснюють управління суспільними процесами.

 Важливим тут є й те, що через виконання управлінських функцій, які здійснюють інститути політичної системи, політичні відносини так чи інакше впливають на всі сфери суспільного буття і, відповідно, все це є об'єктом політичної свідомості.

 Політична свідомість за своїм змістом охоплює різноманітні уявлення людей, що опосередковують об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави й суспільства.

 Політична свідомість складається з різноманітних уявлень людей про політику і політичні відносини, вона відображає інтереси і потреби суб'єктів політики, різних

 

 соціальних груп та індивідів. У політичній свідомості представлені породжені історичними і соціальними умовами стереотипи, міфи, традиції і звичаї, а також наукові і повсякденні уявлення про політичну дійсність.

 Отже, зміст політичної свідомості становлять як наукові, так і повсякденні уявлення людей про політичну сферу суспільства.

 Формування політичної свідомості відбувається під впливом різноманітних об'єктивних і суб'єктивних чинників.

 До об'єктивних чинників відносяться реальні умови життєдіяльності людей, які складаються на основі економічних, політичних, культурних відносин, матеріальних умов людського існування, функціювання політичних інституцій тощо.

 Суб'єктивні чинники політичної свідомості включають у себе потреби, інтереси, духовні цінності й політичні пріоритети, індивідуальні соціально-психологічні особливості людини тощо.

 Формування політичної свідомості громадян значно зумовлюється процесом політичної соціалізації.

 Політична соціалізація— це процес засвоєння індивідом політичних знань, норм і цінностей суспільства, формування політичного досвіду загалом, що здійснюється протягом усього життя людини.

Традиційно структурування політичної свідомості здійснювалося за такими складовими:

 — політична психологія (емпірична й буденна політична свідомість) і політична ідеологія (теоретична й наукова політична свідомість);

 — політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб'єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп;

 — спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств і груп суспільства.

44

Україна обрала демократичний тип політичної системи, що й визначено в Конституції країни. Згідно з її основними положеннями, зараз відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовими елементами цього процесу є:

 1) утвердження принципів демократії, парламентаризму і політичного плюралізму; 2) забезпечення прав і свобод громадян;

 3) поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; 4) запровадження інституту президентської влади; 5) визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної системи; 6) формування системи самоврядування народу тощо.Деякі з цих елементів уже увійшли в життя, а деякі тільки наблизилися до виконання. Крім того, докорінного реформування потребує економіка України. Вона потребує переходу на ринкові відносини. Але щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул ринкової стихії, держава та її законодавчі органи, партії та профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих насамперед на забезпечення соціального захисту громадян держави. Надзвичайно важливо вчасно самооновити політичну систему з урахуванням внутрішнього й міжнародного становища, тобто її постійна адаптація є важливим компонентом розвитку політичної системи. Тому адаптація для політичної системи — це не просто пристосування до ворожого впливу, а спроба перетворит ті системи, які справляють тиск.

45Політичне відчуження 

Політичне відчуження – це втрата зв'язку між державою і суспільством, між особою і владою в рамках політичного простору, яка супроводжується комбінацією складних почуттів (незадоволення,

безсилля, розчарування), а також процесами дистанціювання і віддалення в суспільстві.

Розглядаючи феномен політичного відчуження особистості, перше, що треба зазначити, це його причини. Існує щось, що дає поштовх до розвитку процесів відчуження, і що це - нам доведеться з'ясувати. Причини відчуження ми повинні розглядати з двох позицій: з позиції

суспільства і з позиції влади. Зрозуміло, що, по-перше, ці процеси взаємопов'язані, а по-друге, нас більше цікавить відчуження суспільства, як процес більш масовий і руйнівний. Проте необхідно відзначити і відчуження влади: як воно відбувається і чому. Основними причинами політичного відчуження з боку влади є: – бюрократичні настрої; – делегування; – політичний фетишизм; – самоосвячення. Що представляють собою бюрократичні настрої? Відомо, що в самому понятті «бюрократизм» не криється нічого поганого, проте інколи бюрократія приймає потворні форми, починає грати занадто велику роль в управлінні суспільством.

Тоді діяльність органів влади дуже ускладнюється і її проблематично спрямувати в необхідне русло. Влада намагається задовольнити відомчі інтереси, не помічаючи, що діє на шкоду суспільству. Делегування вважається причиною політичного відчуження з легкої подачі П. Бурдьє. «Делегування, за допомогою якого одна особа, як мовиться, дає владу іншій особі, перенесення влади, коли довіритель дозволяє довіреній особі підписуватися, діяти або говорити замість себе,

 даючи тому доручення, тобто plena potentia agendi (повну владу діяти для нього) — це складний акт, що заслуговує осмислення», - пише Бурдьє [Бурдье, 1994,190]. Таким чином, ми розуміємо, що делегування це акт, унаслідок якого довіреній особі делегуються права і повноваження цілих

груп людей. Цей акт, з одного боку, цілком властивий для демократії, адже саме таким чином передається влада при демократичному режимі, але з іншого боку, це початок політичного відчуження. Вибраний народом починає віддалятися від нього, відчуваючи себе чимось

екстраординарним. Це помилкове усвідомлення себе ідолом стає відправною точкою подальшого узурпаторства, втраті інтересу до життя народу. І нарешті, саме звідси витікає самоосвячення – лицемірне розчинення себе в авторитеті суспільства, самоототожнення для того, щоб говорити амість народу, проте ототожнення помилкове. У результаті цей акт наводить до того ж узурпаторства – владна особа отримує всі права говорити наказами, адже тепер вона – Народ. Що стосується причин відчуження з боку суспільства, то ними є: – зустрічна реакція; – відчуття незадоволення владою; – відсутність підтримки з боку влади; – втрата мотивації до легітимації діючої влади;

– низький рівень політичної культури; Причиною відчуження з боку суспільства найчастіше стає

незадоволеність по відношенню до влади. Зазвичай це зустрічна реакція на описані вище процеси в апараті влади – щонайменші непорядки стають помітними в суспільстві, люди відчувають їх на власній шкурі. Відчуття глухого роздратування діями влади сприяє зародженню двостороннього відчуження. Причина, що йде за цією або замість цієї, – відчуття покинутості. Людина помічає, що влада не проявляє жодної турботи по відношенню до неї, зосереджена на власних проблемах. Залишена наодинці з собою людина зазвичай починає віддалятися від владної групи, політичної партії з якою колись вона себе асоціювала – тепер вона не чекає звідти підтримки і знає, що її бажання не будуть втілені з їх допомогою. Поки що вона не проти влади, але вже і не з нею. Ще одна причина – втрата мотивації до легітимації влади. «Навіщо я за нього(неї) голосував?» - думає людина, і втрата мотивації до легітимації вже присутня в цих роздумах. Люди більше не проголосують і не виберуть тих, хто не вселяє їм довіри і викликає незадоволеність.

І нарешті, низький рівень політичної культури теж може бути причиною політичного відчуження. Низький рівень ПК не дає можливості стримувати латентні конфлікти, знижувати ризики політичної діяльності, прогнозувати поведінку суспільства. Таким чином, ми ще раз переконалися, що політичне відчуження процес системний, і причини його зазвичай утворюють взаємопов'язаний комплекс взаємної або однобічної незадоволеності, претензій, нелегітимної поведінки.

Прояви політичного відчуження в суспільстві доволі складно помітити до того, як воно перейде у відкриті форми протесту, спричинить активне народне обурення, демонстрації, протести і революції. Ранні форми політичного відчуження складно помітити ще і тому, що спочатку вони носять внутрішній характер, тобто передумови процесів відчуження як би «виношуються» індивідом, і тільки потім починають виявлятися зовні. Кажучи про форми появи політичного відчуження, перш за все,

необхідно охарактеризувати їх з точки зору інтенсивності протікання процесу. За таким критеріємполітичне відчуження може бути:

а) латентним

б) активним. Що таке латентне політичне відчуження зрозуміло з самої назви – це прихований етап протікання вказаного процесу, форма відчуження, на якій у індивідів зароджується і осмислюється неприйняття певних політичних процесів, лідерів, організацій; починається внутрішній процес самовідторгнення від політичного поля. З іншого боку, тобто з боку влади, латентні процеси полягають у втраті зв'язку з суспільством, частиною якого вона(вибрана влада) є, і волею якого нею і отриманий даний статус. Латентна форма прояву політичного відчуження характеризується скритністю, поступовістю. Для неї характерний ефект підсумовування, коли претензії і незадоволеність накопичуються – сніговий ком збирається, для того, щоб потім звалитися. Порогом, за яким починається обвал, стає ігнорування. З боку суспільства це ігнорування влади, з боку влади – суспільства. Відмирає внутрішнє самоототожнення себе з якоюсь політичною силою, соціальною групою. Політичне відчуження, відмічене на ранніх латентних формах прояву можна зупинити, уникнувши наступної логічно послідовної форми прояву – активної. Проте, фактично це дуже складно, оскільки найчастіше відчуження стає очевидним вже в початковій фазі активної форми прояву. Активна форма прояву характеризується швидким розвитком по наростаючій. Також цій формі політичного відчуження властива масовість, радикальність дій. Основний прояв відчуження для цієї форми – протидія, що міцно закріпилася на втраті внутрішнього зв'язку з об'єктом відчуження. Активну форма відчуження через радикальність протікання важко контролювати, а з часом вона може привести до революцій і повної стагнації існуючого строю в країні. Варто відзначити, що латентна і активна форми відчуження не наступають строго послідовно, а накладаються одна на одну. Будь-яка активна форма співіснує з її латентною основою, наприклад, протести і екстремістські рухи базуються на накопиченій незадоволеності, а політичний нігілізм і анархія на відчутті безнадійності і ігноруванні влади, як сили, здатної щось міняти. Розглянемо ще одну дихотомічну пару форм прояву відчуження – по об'єкту і суб'єкту відчуження. Це ділення вельми умовне, оскільки зазвичай при прояві відчуження з одного боку, починаються зустрічні процеси з іншого. Проте при детальному розгляді можна все-таки

розділити їх по спрямованості, тобто по тому, хто був ініціатором

існуючого і діючого явища.

За такою ознакою форми прояву діляться: а) відчуження з боку суспільства по відношенню до влади:

б) відчуження з боку влади по відношенню до суспільства. Вираз «риба гниє з голови» не випадковий – найчастіше саме провина з боку влади викликає незадоволеність широкої громадськості: більш того – відчуження не виникає на порожньому місці. Тому стає зрозумілим те, що важливість цих форм відчуження полягає швидше в тому, аби орієнтуючись на них правильно співвіднести процес відчуження з його ініціатором. Проте вочевидь, ці форми співіснують в тісній взаємодії. Мабуть, найголовніше, що варто розглянути у феномені політичного відчуження – це наслідки даного процесу. Комплекс причин відчуження приводить до наступних наслідків: – відносна депривація; – екстремістські рухи; – політична маргіналізація; – політичний абсентеїзм; – символічність політики. Вказані наслідки не обов’язково повинні проявлятися в комплексі, проте одне логічно витікає з іншого. Наприклад, відносна депривація рано чи пізно спричинить рухи екстремістів, а політична маргіналізація і символічність політики – абсентеїзм. Депривація в загальному сенсі – це стан, що полягає в почутті незадоволення своїх потреб. У нашому випадку, необхідно розглянути поняття відносної депривацїї – тобто, суб'єктивної невідповідності бажаного і реального. У політичному відчуженні відносна депривація може торкатися, наприклад, очікуваного і отриманого від політичного лідера. «Ми сподівалися, що з ним буде добре, але нічого подібного не сталося!» - приблизно так можна проілюструвати відносну депривацію. Тривалий стан депривацїї у результаті викликає у більшості агресію,

незадоволення, від яких необхідно якимось чином позбутися. Екстремізм – один з найбільш частих проявів агресії в суспільстві, що охоплює широкий спектр дій.

Агресивні акції, нетерпимість, відкрите протистояння, використання крайніх методів для задоволення власних політичних інтересів і інтересів своєї соціальної групи – це екстремізм. «Я хочу, аби було по-моєму, і готовий піти для цього на що завгодно». Політична маргіналізація – це дезадаптація, неприйняття політики на певному етапі, або, з іншого боку, аполітичність і втрата власного місця в політичному полі. Політична маргінальність – явище, схоже на політичне відчуження, етап, на якому ще можна все змінити. Втрата статусу і політичних зв'язків - основна особливість політичної маргіналізації Політичний абсентеїзм – ще одне відоме явище, що полягає в неучасті у виборах. Пасивний абсентеїзм передбачає низьку політичну культуру, байдужість; активний – незгоду з ситуацією, що склалася, відмову відучасті в ухваленні якого б то не було рішення з цього питання. І той, і інший вид абсентеїзму, на наш погляд, є наслідками відчуження, проте пасивний більшою мірою. «Я не піду на вибори, тому що мій голос нічого не вирішить», «Мені байдуже, хто прийде до влади, все одно для мене нічого не зміниться». Індивід перестає співвідносити себе з політичними силами, вони всі для нього однаково чужі. Нарешті, символічність політики – це дії з боку влади, які є умисним породженням ілюзій, проведенням символічних акцій, впровадженням в життя утопічних ідей, обіцянок, яким не судиться збутися

46Політичний порядок – це структура системи суспільних відносин, що матеріалізуються в різного роду інститутах, принципах, правилах і забезпечують цілісність тієї чи іншої соцієтальної системи [1, c. 93–95]. Проблему порядку розглядали у багатьох теоріях: суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, ціннісної згоди О. Конта, соціокультурної динаміки П. Сорокіна, комунікативної дії Ю. Хабермаса, відкритого суспільства К. Поппера, розширеного порядку людського співробітництва» Ф. А. Хайєка, структурації Е. Гідденса тощо. Політична поведінка.

Політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.

 

Поняття “політична поведінка”, на наш погляд, є змістовно найбільш осяжною та лексично - родовою по відношенню до “політичної активності, дії, участі, діяльності, функціонування” тощо. Це підтверджується також логікою біхевіористського підходу, який є досить вагомим в сучасній соціології політики і психології політики. Але в науковій та навчальній літературі з політології можна зустріти декілька позицій з цього приводу: 1) політичну поведінку ототожнюють з політичною дією та участю; 2) вважають поведінку лише зовнішнім виявом політичної діяльності; 3) представляють політичну поведінку поряд із політичною участю, акцентуючи їх відмінності та специфіку; 4) політичну участь, діяльність, функціонування розглядають як конкретні, специфічні форми реалізації політичної поведінки.

Нам імпонує саме останній підхід, який не обмежує використання кожного з цих понять, і водночас, визначає певним чином їх підпорядкованість та взаємозалежність.

За допомогою поняття “політична поведінка” можливо поглиблено вивчати сутність явищ, пов’язаних із реагуванням (раціональним та ірраціональним) суб’єктів політики на вимоги, стимули чи зміну обставин, що заподіяні зовнішнім політичним середовищем. Аналіз політичної поведінки людей надає можливості зосередити увагу на найбільш рухомому, динамічному аспекті політики – різноманітних діях осіб, які спрямовані на реалізацію тієї чи іншої політичної мети. Вивчення цього боку політичного процесу виявляє пряму залежність об’єктивних подій чи обставин від стану думок і спрямованості дій тих людей, що безпосередньо конструюють політику чи просто залучені до неї, розкриває механізми і засоби досягнення цілей.

Серед найбільш поширених актів політичної поведінки слід виділити наступні:

реакція – це певний вчинок, дія в політиці, що є засобом відповіді на зовнішній вплив, який спричинено іншими людьми чи інститутами;

політична участь, пов’язана з активними формами і методами впливу на політику, в усіх багатоманітних видах (електоральна, мобілізована, ангажована, конвенційна участь тощо);

партиципаторна діяльність у роботі політичних організацій і партій та рухів:

політичний дискурс – інтелектуальні дії з політичної освіти, просвітництва, самоосвіти та наукового опанування політики;

пряма дія в політиці реалізується через такі форми як мітинг, демонстрація, страйк, голодування, бойкот й інші акції непокори;

абсентеїзм – політична апатія, ухилення від будь-яких актів участі в політичному житті;

політичне функціонування - засіб політичної діяльності в інституціях, що безпосередньо реалізують функції влади (органи держави, керівні структури партій при владі, політично впливові ЗМІ, політико-економічні, військові структури); отже – це апаратна робота фахівців, що вважають політику за професію.

Важливішим стимулом активації політичної поведінки є інтерес, у підгрунті якого лежить та чи інша проблема буття політичної спільноти (особи). Для того, щоб розуміння політичного інтересу переросло в усвідомлену потребу до дії, необхідна нова умова – психологічний імпульс готовності, бажання діяти та впевненість в успіху. Рушійними силами тут можуть виступати різні мотиви політичної активізації – громадянський обов’язок, резонансна інформація, незадоволення, стресові зміни, прагнення до реалізації мети, перехід до певних політичних ролей і статусів, проходження етапів політичної соціалізації.

В залежності від домінування головного мотиву формується вигляд і характер політичної поведінки і вона може стати чисто емоційним відгуком на певну подію, або бути зваженою, прагматичною дією з послідовної реалізації програмних рішень; може розглядатися політичними виконавцями як здійснення “місії” з відновлення, визволення, захвату тощо, або протікати як належне рутинне виконання обов’язків, що є необхідним додатком певного політичного стану.

 

Характер політичної поведінки обумовлюється, також досить стійкими (практично об’єктивними) зовнішніми регуляторами:- належність до соціальної спільноти або групи політичних інтересів, які виникли через встановлення між членами певних відносин;- членство в організації – формалізованій і структурованій групі, яку утворено для здійснення конкретних ролей у політиці;- роль – це формальні рамки поведінки, яку бере на себе учасник політичної дії (або яка йому призначається зовні);статус – ієрархічна позиція в політиці, що визначається сукупністю політично-владних можливостей,специфікою політичної поведінки, обсягом функцій, які належить реалізувати.

І все ж, з нашої точки зору, поняттям політичної поведінки можна охопити будь-які види політичної активності – усвідомлену та неусвідомлену, організовану і спонтанну, постійну та епізодичну. Якщо поведінка має усвідомлений, цілеспрямований характер, то вона без сумніву може вважатися політичною дією. В інших випадках ми маємо справу з виявами неусвідомленого в політичній поведінці, що за своєю природою не може вважатися діяльністю. Американський політолог Г.Лассуел в роботі “Психопатологія і політика”, вперше застосувавши метод психоаналізу до вивчення політичних явищ, виявив далекі від racio, підсвідомі мотиви- імпульси такої поведінки (нахил до агресії, сексуальне самоствердження, почуття провини). Для Г.Ласуелла політичний інтерес – це продукт приватних мотивацій, які перенесені на публічний об’єкт та раціоналізовані у політичних категоріях.

Доцільно провести типологізацію різноманітних видів політичної поведінки, щоб систематизувати їх згідно певним критеріям:

І. Відповідно суб’єктів політичної поведінки виділяють – індивідуальну, групову, класову, національну, партійну, масову, у натовпі тощо.

ІІ. Згідно схильностей і психічного стану – поведінка імпульсивна, інстинктивна, емоційно-почуттєва, за настроєм, випадкова, закономірна, стихійна, неминуча, раптова.

ІІІ. Відповідно до ситуаційного контексту – стабільна, кризова, революційна, воєнна, конфліктна поведінка.

IV. За організаційними формами і нормами поведінки – інституціональна, організаційна, партиципаторна, статутна, апаратно-номенклатурна, субординаційна, легітимна (нелегітимна), неформальна.

V. Згідно тривалості поведінки – одинична акція, подія, феномен чи динамічний пролонгований процес.

VI. За гостротою проявів поведінки – незгода до боротьби, протест, гнів, ненависть, бунт, війна.

VII. За ступенем доцільності й успіху – функціональна та дисфункціональна, ефективна і низькоефективна, конструктивна і деструктивна, консолідуюча і дезінтегруюча поведінка тощо.

Опанування моделей (різновидів) політичної поведінки триває на протязі останніх етапів соціалізації людини. Запропонувати тут якусь універсальну модель майже неможливо, адже процес засвоєння політичних цілей, обрання ідеалів та наближення до стандартів політичної поведінки в кожному конкретному суспільстві є специфічним і обумовлений особливостями культурних середовищ. Так, американські політологи Д.Істон і Дж.Денніс із теорії “політичної підтримки” виокремлюють 4 фази соціалізації американських дітей та підлітків від 3-х до 13-ти років. Перша фаза – політизація, коли дитина усвідомлює, що політична влада більш важлива, ніж батьківська; друга фаза – персоналізація політичної влади в свідомості дитини з реальними подобами тих персон, що її символізують (полісмен, губернатор, президент); третя фаза – ідеалізація, коли визначальним і відомим політичним фігурам приписуються лише позитивні якості; четверта – фаза інституціоналізації, коли підліток починає сприймати владу не лише через яскраві персони, але й через її формальні інститути (партії, суд, парламент, вибори, армія, уряд тощо). Але ця схема не може бути визнана універсальною; так, французький дослідник А.Першерон довів, що у учнів 4-6 класів шкіл Франції більш акцентовані перша і четверта фази (особливо інституціоналізація, але в абстрактних і далеких від реалій уявах). Це пояснюється специфікою французького суспільства, якому властива корпоративність і культурно-релігійна неоднорідність.

Саме тому доцільно розглянути декілька головних моделей політичної соціалізації, які суттєво відрізняються одне від одного. Виділяючи окремий тип політичної соціалізації, політологи описують стандарти, найхарактерніші зразки взаємодії індивіда і влади, в результаті якої здійснюється політична спадкоємність, передача політичних традицій від покоління до покоління. На етапі історичної соціалізації відбувається закріплення стійких зразків політичної поведінки особи, в якій відбувається рівень її політичної зрілості, самостійності, здатність бути відповідальним за свій політичний вибір. На цій стадії соціалізації характер політичної взаємодії влади та індивіда може бути діалогічним, консенсуальним чи конфліктним: це обумовлено типом домінуючої в суспільстві політичної культури та наявності в ній різних субкультур. Західна політологія на основі характеру політичних цінностей і норм, що приписують індивідам певні стандарти і зразки політичної поведінки, виокремлює декілька моделей соціалізації.

Гармонійний тип політичної соціалізації вимагає наявності культурно однорідного середовища (гомогенності), зрілих демократичних традицій та громадянського суспільства, які забезпечують поважний діалог індивіда і влади. Передбачається, що подібний ступінь політико-культурної гомогенності є властивим американському і британському суспільствам. Стабільність цих систем пояснюється схильністю до традицій; британську політичну культуру не можна уявити без старих вікторіанських цінностей, без моралі та консерватизму, консенсусу і толерантності, без клубів, асоціацій та інших форм недержавної політичної активності; хоча політичний “абсентеїзм” і протест також тут має місце, особливо на виборах.

Плюралістичний тип політичної соціалізації переважає в країнах материкової Західної Європи. Йому властивий опосередкований характер взаємодії особи та влади; наявність різноманітних субкультур; наявність численного “середнього класу”, який сприяє політичному консенсусу в суспільстві; наявність єдиного “культурного коду”, який представлений ліберальними цінностями (свобода, приватна власність, індивідуалізм, права людини, демократія, плюралізм тощо). Стандарти політичної поведінки тут формуються спочатку в межах своєї культурно - етнічної, конфесійної групи. Але кінцева соціалізація членів цих спільнот сприяє виробленню таких якостей, як терплячість, лабільність, динамізм політичних захоплень. Консолідована демократія в межах цієї моделі політичної соціалізації грунтується на динамічній рівновазі трьох засад: розвинутого громадянського суспільства, конституційних обмежень влади та індивідуальної свободи особистості.

Суспільство незахідної цивілізації характеризуються конфліктним типом політичної соціалізації: злиденний рівень життя більшості населення, жорстка відданість індивіда місницьким цінностям клану, роду, племені гальмували досягнення згоди між владою і носіями різноманітних цінностей. Значна культурна неоднорідність (гетерогенність) та існування маргінальних субкультур супроводжується постійним застосуванням політичного насильства, як у боротьбі за владу, так і в інших ситуаціях.

Гегемоністський тип політичної соціалізації західні автори вважають характерним для закритих політичних систем (автаркій), здебільше тоталітаристського толку (комунізму, фашизму, релігійного фанатизму). В них людина входить до політики виключно через цінності якогось класу (наприклад, пролетаріату, буржуа), певної релігії (наприклад, мусульманства, іудаїзму) чи її політизованих реконструктів (ісламського фундаменталізму, сіонізму), або політичної ідеології. Слід відмітити, що деякі фанатично політизовані та гіперідеологізовані особи в ліберально-демократичних системах є також продуктом цього типу політичної соціалізації.

47Сутність і структура політичного процесу. Політичний процес є сукупною діяльністю всіх суб'єктів політики, за допомогою якої відбувається формування, розвиток і функціонування політичної системи суспільства в певних тимчасових і просторових межах. Поняття «політичний процес» охоплює різні форми, способи і напрями політичної діяльності різних суб'єктів.

Політичний процес - сукупна діяльність суб’єктів політики, завдяки чому забезпечується функціонування та розвиток політичної системи.

Характер і конкретний зміст політичного процесу визначається особливостями політичної системи і існуючого режиму. Демократичній системі відповідає тип політичного процесу, відмінний широтою участі громадян в управлінні державою, забезпеченні прав і свобод особи. Тоталітарна система припускає інший тип політичного процесу, що виключає реальне політичній участь і свободу соціального і політичного вибору.







Последнее изменение этой страницы: 2019-12-15; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.228.10.17 (0.02 с.)