Державний (політичний) режим: поняття і види

Державно-політичний режим - це сукупність методів і засобів легітимації та здійснення влади певним типом держави. Легалізація державної влади як юридичне поняття означає встановлення, визнання, підтримку влади законом перш за все конституцією, опертям влади на закон. Легітимація же державної влади - це прийняття влади населенням країни, визнання її права управляти соціальними процесами, готовність їй підпорядковуватися. Легітимація не може бутизагальної, оскільки в країні завжди знайдуться певні соціальні верстви, незадоволені існуючою владою. Легітимацію не можна нав'язати, оскільки вона пов'язана з комплексом переживань і внутрішніх установок людей, з уявленнями різних верств населення про дотримання державною владою, її органами норм соціальної справедливості, прав людини, їх захистом. Легітимізація - це підтримка влади народом у вигляді виборів або референдумів. Визначити суть режиму, значить, визначити наскільки дана державна влада формується і контролюється народом.

Державно-політичний режим - це поняття, що позначає систему прийомів, методів, форм, способів здійснення державної і політичної влади в суспільстві. Це функціональна характеристика влади. Характер державно-політічекого режиму ніколи прямо не вказується в конституціях держав (не вважаючи поширених вказівок на демократичний характер держави), однак майже завжди самим безпосереднім чином відбивається на їх утриманні.

Виділяють такі різновиди політичних режимів:

1. Демократичний. Він властивий насамперед країнам із соціально орієнтованою економікою, де існує сильний «середній клас». Державна влада здійснюється з урахуванням конституційних положень про розподіл влади, системи стримувань та противаг і т.д. Методи примусу строго обмежені законом, масове або соціальненасильство виключається. Державна влада застосовує різні методи прямих і зворотних зв'язків з населенням.

Можна виділити дві групи ознак, властивих даному виду політичного режиму.

Перша група це формальні ознаки: а) народ - основне джерело влади; б) юридичну рівність всіх громадян;

 

в) переважання більшості над меншістю при прийнятті рішень; г) виборність основних державних органів.

 

Друга група це реальні ознаки: а) розвинені інститути представницької і безпосередньої демократії; б) гарантування громадянам політичних прав і свобод; в) свобода інформації та незавісімостьСМІ; г) партійний і політичний плюралізм; д) поділ влади; е) незалежність профспілок; ж) місцеве самоврядування; з) сильна обмеженість політичного та правоохоронного насильства; і) визнання етнічних та інших соціальних меншин.

Демократичний державний режим існує в США, Великобританії, Франції, Японії, Канаді, Австралії, ряді країн Європи.

2. Авторитарний. При такому режимі переважають методи примусу, але при цьому зберігаються деякі риси лібералізму. Вибори в різні органи державної влади є формальними. Існує спотворений принцип поділу влади і як результат цього спотворення явне домінування виконавчої влади. Переобрання глави держави (якщо це президент) не обмежена.

3. Тоталітарний. Режим цілком грунтується на методах фізичного, психічного, ідеологічного примусу. Існують злиті партійно-державні органи. Законом встановлюються різні градації прав громадян. Місцеве самоврядування та поділ влади відсутня.

4. Перехідний. У деяких країнах існують проміжні, полудемократіческіе режими (Туреччина),в інших - режими перехідні від тоталітаризму до авторитаризму (країни Африки), від тоталітаризму і авторитаризму до демократії (постсоціалістичні держави Азії).

Політологія - наука про політику, закономірності виникнення політичних явищ (інститутів, відносин, процесів), про способи і форми їх функціонування, про методи управління політичними процесами, про державу, політичну свідомість і т.д.

2.1. Виникнення і предмет політології. Історично першою формою осмислення політики було її релігійно-міфологічне трактування.

З середини 1 тисячоліття до н.е. до світу політичного глибоку цікавість виявляли видатні мислителі минулого. В первинній філософсько-етичній формі фрагменти знань про політику зустрічаються в працях мислителів старовини: Заратустри, Конфуція, Платона, Арістотеля, Цицерона і їх сучасників.

В Середньовіччі, в епоху Відродження політичні знання розвиваються головним чином в рамках філософських знань. І лише в Новий час відбувається становлення політології як самостійної суспільної науки. В ХVI в. Н.Макіавеллі виділив політичні дослідження як самостійний науковий напрям, поставив в центр аналізу проблеми держави і влади. Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.Монтеськ’є, Ж.Ж.Руссо, Гегель звільнили політичну науку від релігійно-етичної форми, озброїли її такими концептуальними установками, як теорії природного права., суспільного договору, народного суверенітету, розподілу влади, громадянського суспільства і правової держави.

Проте власний предмет політичної науки виділився тільки після того, як під впливом французької і американської революцій змінився вигляд західного суспільства. Як самостійна дисципліна вона сформувалася завдяки роботам Конта і Сен-Симона (Франція). Інший француз Алексис де Токвіль опублікував книгу «Демократія в Америці» в 1835-1840 рр. Вона вважається класикою політичної думки. В 1871 р. в Парижі був заснований Інститут політичних досліджень. Школа політичної науки заснована в 1880 р. при Колумбійському університеті в Нью-Йорку, в 1903 р. була заснована Американська асоціація політичних наук.

В 1948 р. під егідою ЮНЕСКО в Парижі був проведений міжнародний колоквіум, який прийняв документ про зміст політичної науки. Вирішено термін «політична наука» вживати в однині, складовими частинами якої визнати: 1) політичну теорію; 2) політичні інститути;

3) партії, групи, громадську думку; 4) міжнародні відносини. В 1949 р. під егідою ЮНЕСКО була створена Міжнародна асоціація політичної науки, яка продовжує свою плідну діяльність і сьогодні.

В Україні в 80-е роки ХУП в. в Академії єзуїтів читався курс «Політичні і комерційні знання». Лекційні курси «Політичне право і право націй», «Політичні знання і австрійське законодавство» в різний час читалися у Львівському університеті.

В радянський період розвитку України політичні проблеми розглядалися такими науковими дисциплінами як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави і права та ін., але вивчення їх мало догматичний, однобокий характер. Політологія, як новий учбовий курс почнуть викладати у вузах України тільки після розпаду СРСР.

Політологія - спеціальна суспільна наука про політику, про закономірності, шляхи, форми і методи виникнення, організації, функціонування і розвитку політичних відносин і процесів, здійснення політичної влади.

Об'єкт політології - політична сфера суспільства, процеси та явища, що відбуваються в ній.

Предмет політичної науки, на думку більшості дослідників - закономірності формування політичної влади.

Отже, політичну науку можна визначити, як науку про устрій, розподіл і здійснення влади в політичному співтоваристві, здійснюваних в процесі взаємодії інститутів публічної влади, суспільства і індивіда.

Політологію можна умовно розмежувати на теоретичну (фундаментальну) і прикладну (практичну). Теоретичне дослідження ставить основною задачею пізнання і осмислення політичного життя. Прикладна політологія може бути представлена як сукупність теоретичних моделей, методів і процедур дослідження, а також політологічних технологій і програм, орієнтованих на практичне застосування, досягнення реального політичного ефекту.

2.2. Структура політичної науки. Більшість вчених розглядає політологію як загальну, інтеграційну науку про політику у всіх її проявах, що включають політичну філософію, політичну соціологію, політичну психологію, політичну антропологію, політичну географію (геополітику) і всі інші політичні дисципліни.

Почнемо з політичної філософії. Вчені, що працюють в цій області, досліджують ціннісні і світоглядні аспекти політики, політичні ідеали, норми, на основі яких функціонує політична система (див. Тему 6).

Політична історія розглядає процес виникнення політичних інститутів і установ, причини і значення їх послідовних або революційних змін в часі.

Історія політичних вчень вивчає становлення політичної науки, виникнення і розвиток політичних ідей.

Особливі відносини склалися у політології з політичною соціологією, оскільки грань між ними тонка і рухома. В західноєвропейських країнах їх звичайно розглядають як дві самостійні політичні науки, розташовуючи політичну соціологію між політологією і соціологією.

Політична соціологія розкриває вплив суспільства на формування і розподіл влади, виявляє спрямованість політичної свідомості і поведінки індивідів, соціальних груп, партій і суспільних рухів.

Політична психологія вивчає суб'єктивні механізми політичної поведінки, вплив на неї свідомості і підсвідомості.

Політична антропологія вивчає залежність політики від родових якостей людини: біологічних, соціальних, культурних, релігійних та ін., а також зворотний вплив політичного устрою на особу.

Політична географія вивчає вплив кліматичних, географічних і природних чинників на політичне життя.

Теорія держави і права вивчає діяльність інститутів держави: урядового апарату, системи права, правлячих політичних партій.

В порівнянні з вказаними політичними дисциплінами політологія має ряд відмінних рис. Вона є загальною теорією політики, інтегрує і синтезує висновки приватних політологічних теорій і виступає їх методологічною основою.

2.3. Методи і функції політології. Політичні явища і процеси пізнаються за допомогою різних методів (грец. methodos – шлях дослідження). Методи - це засоби аналізу, способи перевірки і оцінки теорії.

На теоретичному рівні дослідження політологія часто використовує такі загальнонаукові методи пізнання, як аналіз і синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, моделювання і ін.

Інституційний метод пов'язаний з вивченням політичних інститутів: держави, партій, політичних організацій і рухів, виборчих систем.

Історичний метод припускає дослідження політичного життя в контексті еволюції політичного процесу, визначення зв'язку минулого, теперішнього часу і майбутнього.

Соціологічний метод припускає виявлення соціальної обумовленості політичних явищ, розкриває соціальну природу влади, визначає політику як взаємодію великих соціальних спільнот. Заснований на конкретних соціологічних дослідженнях (зборі і аналізі реальних фактів), соціологічний метод заклав основу прикладної політології.

Біхевіористський метод грунтується на особливому вимірюванні політики, поведінці окремої людини. Цей метод сприяв вивченню електоральної поведінки виборців і розробці передвиборних технологій.

Структурно-функціональний аналіз на основі системного методу припускає, що політична сфера є системою (структурою), що складається з безлічі взаємозв'язаних елементів, кожний з яких виконує певну властиву лише йому функцію.

Порівняльний (компаративний) метод полягає в порівнянні однотипних політичних явищ, які розвиваються в різних країнах, культурних середовищах.

Політологія, як і багато гуманітарних наук, виконує ряд функцій науково-пізнавального, методологічного і прикладного характеру.

Гносеологічна функція розкриває пізнання політичної реальності, принципи її об'єктивних зв'язків, тенденцій і суперечностей.

Функція політичної соціалізації формує політичну культуру населення, дає знання основ політики, вчить людину адекватно орієнтуватися в складній соціально-політичній обстановці.

Регулятивна функція має безпосередній вплив на політичні процеси, політичну поведінку громадян, раціоналізує політичне життя.

Прогностична функція може дати довготривалі і короткочасні прогнози розвитку політичної ситуації в країнах або регіоні, дати альтернативні сценарії майбутніх політичних процесів.

55Політична влада має свої особливі функції: - інтегративну - регулятивну; - стабілізаційну; - прогностичну; - визначення напрямків розвитку суспільства; - контрольну;

 - розподілу основних цінностей і ресурсів суспільства. У розвитку політичної влади проходять подальші трансформації. Політична наука акцентує на таких нових тенденціях розвитку політичної влади:

 перша - полягає у посиленні процесів демократизації;

 

 друга - проявляється у зростанні факторів легітимації;

 третя - чіткий поділ влади за горизонталлю і вертикаллю, її перерозподіл між центром і регіонами;

 четверта - свідчить про негативні процеси наростання конфліктів між гілками влади;

 п'ята- посилення темпів бюрократизації владних структур;

 шоста - відбуваються функціональні зміни у владних структурах під тиском глобалізаційних процесів.

 Особливо активно відбуваються зміни в українській політичній владі. Наявна модель політичної влади в Україні залишається неефективною, на що впливає низка причин. Серед головних -невідпрацьовано механізм розподілу й функціонування владних структур. Гілки влади (законодавча, виконавча, судова, президентська вертикаль) більше конфліктують між собою, ніж співпрацюють.

 Знижує ефективність функціонування влади слабкість і непрофесійність владної еліти, яка, відчувши безконтрольність суспільства, працює в основному на себе. Відбувається швидкий процес корумпованості й олігархізації владних угрупувань. Посилюються авторитарні тенденції як центральних, так і регіональних владних структур,.

Федеральна держава

Федерація (фр. federation, від позднелат. Foederatio - об'єднання, союз) - форма державного устрою, що представляє собою складне (союзне) держава, що складається з державних утворень, що володіють юридично певної політичної самостійністю. Федеральна держава являє собою добровільне об'єднання раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу, держава, що складається з держав - членів або державних утворень (суб'єктів федерації). На даний момент у світі налічується 24 федерації.

Складові федеративна держава державні утворення (штати, землі, провінції) є суб'єктами федерації і мають своє власне адміністративно-територіальний поділ. На відміну від унітарної держави федерація має дві системи вищих органів влади: федеральні органи та відповідні органи членів федерації. Федеральні органи влади здійснюють свої повноваження і функції на всій території країни.

 

Державні освіти, складові федерацію, як правило, не є державами у власному розумінні слова. Вони не мають суверенітетом, правом одностороннього виходу з союзу, юридично позбавлені права участі в міжнародних відносинах. У разі порушення союзної конституції, центральна влада має право прийняття примусових заходів по відношенню до суб'єкта федерації. Одним з обов'язкових елементів федерації є двопалатна структура федерального парламенту. Як правило, члени федерації мають свою власну конституцію. Федерації розрізняються:

1. Залежно від ролі національного чинника у визначенні структури федерації, - федерації на територіальній основі (США, Австралія, Австрія, ФРН, Аргентина, Венесуела, Бразилія, Мексика), на національній основі (Індія, Бельгія, Нігерія, Пакистан) і на змішаній національно - територіальній основі (Російська Федерація, Швейцарія, Канада).

2. Так звані конституційні - федерації створені «зверху», актами державних органів (зазвичай конституціями) (США, Канада, Бразилія), договірні - об'єднання раніше самостійних державних утворень (Швейцарія, ОАЕ) та конституційно-договірні (Російська Федерація);

3. Централізовані (Індія, де всі штати, крім одного, не мають конституції і громадянства) і децентралізовані (США, ФРН, Російська Федерація і т.д.).

4. Симетричні федерації - всі їх складові частини є суб'єктами з однаковим конституційно-правовим становищем (Австралія, Німеччина) і асиметричні федерації - обсяг повноважень різних суб'єктів неоднаковий (Індія, США)

 

Оскільки федерація являє собою добровільне об'єднання кількох раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу, то федеративнадержавний устрій неоднорідна. У різних країнах воно має свої особливості, які визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і, перш за все, національним складом населення країни, своєрідністю культури та побуту народів, що входять у союзну державу.

Необхідно відзначити, що будь-яка федеративна система, незалежно від її рис і специфічних особливостей, виступає як єдину союзну державу, складається з двох або більше відносно самостійних держав і державних утворень. Кожне з них, будучи суб'єктом федерації, має своє власне адміністративно-територіальний поділ, створює разом з федеральними свої вищі органи державної влади і управління, судові, правоохоронні та інші органи, має в своєму розпорядженні своєї конституції та поточним законодавством, може мати на нерідких випадках власні військові формування і громадянство.

Слід виділити ряд основних принципів освіти, функціонування федеративної системи, з позиції яких слід розглядати й оцінювати будь-яку, в тому числі і російську, федерацію:- Добровільне об'єднання держав або державних утворень на федерацію,

- Рівноправність суб'єктів федерацій, незалежно від величини їх території, чисельності населення, економічного потенціалу, - Плюралізм і демократизм у стосунках суб'єктів федерації між собою і з громадянами,- Широкі можливості громадян активно і безперешкодно брати участь у федеральних і регіональних політичних процесах,- Дотримання федерацією та суб'єктами федерації, федеративними і всіма іншими органами і організаціями звичайних і конституційних законів як відносно один з одним,так і з громадянами і сформованими ними партійними, профспілковими та іншими суспільно-політичними органами і організаціями.

Будь-яка федеративна система державного устрою може бути ефективною лише тоді, коли її діяльність здійснюється в строгих рамках конституції і поточного законодавства, коли чітко розмежовані сфери діяльності та компетенція центральних і місцевих державних органів, коли строго дотримані права і свободи громадян. У цьому сенсі можна лише вітати характеристику федералізму як «договірного відмови від централізму», як «структурно оформлену дисперсію повноважень» між різними державними організаціями - свого роду владними центрами, законні повноваження яких гарантуються конституцією. Важливо виходити також з того, що федералізм - це не одномірне, а багатовимірне явище, що він має не тільки статичний, але і динамічний характер. Коли мова йде про багатомірності федералізму, мається на увазі існування різних, більш-менш однаково значущих його сторін або аспектів: історичних, політичних, культурних, ідеологічних та ін Це підтверджується періодично змінюються характером відносин між федерацією та її суб'єктами. У різні періоди історії ці відносини є в різному ступені жорсткими, централізованими або децентралізованими. Федералізм - незалежно від того, в якій країні він встановлюється - в США, Німеччині, Росії, Канаді, існує не сам по собі і не для себе як самоціль, а набуває сенсу лише в служінні суспільству, окремій людині.

Найбільш загальніриси, характерні для більшості федеративних держав:

1. Територія федерації складається з територій її окремих суб'єктів: штатів, кантонів, земель, республік і т. п.

2. У союзній державі верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним державним органам. Компетенція між федерацією та її суб'єктами розмежовується союзною (федеральної) конституцією.

3. Суб'єкти федерації мають право прийняття власної конституції, мають свої вищі законодавчі, виконавчі та судові органи.

4. У більшості федерацій існує єдине союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць.

 

5. При федеральному державному устрої в парламенті мається палата, що представляє інтереси членів федерації.

Основну общегосудароственную зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні державні органи. Вони офіційно представляють федерацію в міждержавних відносинах