Ідейні витоки і передумови тоталітарного політичного режиму

Термін "тоталітаризм" (від лат. "totaliter" — цілковито, повністю) було введено в політичний лексикон італійським філософом Д. Джентіле, який вважав, що держава, відіграючи першорядну роль в долі нації, повинна мати необмежену владу і встановити всеохоплюючий, тотальний державний контроль над суспільством. Пізніше цей термін був використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні для характеристики свого руху, який мав на меті створення тоталітарної держави.

Осмислення реальної практики тоталітарних держав розпочалося в 50—60-х роках XX ст. Розробка цілісної теоретичної концепції тоталітаризму була започаткована працями Ф. Хаєка "Шлях до рабства" (1944 p.), Г. Арендт "Витоки тоталітаризму" (1951 p.), К. Фрідріха і 36. Бжезинського "Тоталітарна диктатура і влада" (1956 p.). Саме в цих книгах вперше було проведено порівняльний аналіз тоталітарних режимів у Німеччині та СРСР. Пізніше до цієї теми дослідження повернулись цілий ряд відомих істориків, політологів, інших фахівців.

Усі вище перераховані прихильники концепції тоталітаризму вважають, що до основних ознак даного режиму можна віднести такі:

1. Політична система ґрунтується на ідеології, яка пронизує всі сфери життя суспільства. Відкрита незгода з нею карається як найтяжчий злочин. Тоталітарна ідеологія ґрунтується на соціальних міфах, а закладена в ній мета слугує засобом легітимації режиму.

 

2. Основною ланкою в політичній структурі суспільства є єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером, як правило, харизматичного типу. Політизуючи всі органи державної влади, партія зрощується з державою.

 

3. Управління здійснюється через терор, який направляє партія і таємна поліція. Приводом для терору є систематичне формування "образу ворога" і на цій основі — агресивної політичної свідомості як соціально-психологічного фону для репресій.

 

4. Засоби масової інформації перебувають під монопольним контролем держави, що дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю творити її.

 

5. Армія контролюється партією і урядом.

 

6. Державний контроль над економічною сферою суспільства (державна власність, командно-адміністративна система управління економікою тощо).

 

Отже, тоталітаризм — це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об'єднань, соціальних груп та інститутів.

 

Реальне втілення тоталітарних моделей в практику стало можливим за наявності цілого ряду передумов (причин). До основних із них відносять:

 

1. Особливості соціокультурної динаміки періоду індустріалізації': руйнування традиційних структур, етатизація суспільного життя, посилення соціальних функцій держави, можливість за допомогою ЗМІ маніпулювати суспільною свідомістю (франкфуртська школа, кейнсіанство).

 

2. Виникнення тоталітаризму пов'язують з масовізацією суспільного життя, виходом на політичну арену людини-натовпу (X. Ортега-і- Гассет, Ф. Ніцше).

 

3. Ідейні витоки тоталітаризму бачать в галузі політичної філософії таких мислителів якПлатон, Г. Бабеф, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель, К. Маркс, В. Ленін та ін. їх моделі майбутнього, на думку російського філософа М.Бердяєва, завжди утопічні. А утопії, в свою чергу, є тоталітарними і ворожими свободі й демократії. В тоталітарній моделі утопія ототожнюється з абсолютною істиною, відхід від якої жорстоко карається.

 

4. Суб'єктивні умови тоталітаризму — масові соціальні фрустрації, які виникли внаслідок порушення традиційних цінностей, вимушеної самотності, соціального відчуження. В результаті таких змін у більшості людей з'являється психологічний механізм "втечі від свободи" (Ф. Достоєвський "Міф про Великого Інквізитора" з "Братів Карамазових", Е. Фромм "Втеча від свободи").

 

б. Причини тоталітаризму кореняться в націоналізмі та антисемітизмі.

 

Соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні та люмпенізовані групи і соціальні прошарки, які виникають в нових економічних умовах і які найбільш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей. Політичними провідниками тоталітаризму є масові вождистські партії, які виникли у першій чверті XX ст. і прагнули до монополізації державної влади, претендуючи водночас на творення "нового світу" або "нового світового порядку". Таким чином, за наявності необхідних умов і приходу до влади тоталітарних партій тоталітаризм із галузі теоретичних уявлень перетворювався в реальну політичну практику. Протягом 20—30-х років, а потім другої половини 40-х років тільки в Європі тоталітарні і наближені до них режими були встановлені у 17 країнах з 27.

 

Залежно від пануючої ідеології, яка впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Історично першою і класичною формою тоталітаризму став комунізм. Комуністичний тоталітаризм виник після Великої Жовтневої революції 1917 р. в Росії. Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Виникає в Італії в 1922 р. Італійський фашизм ставив за мету діяльності не побудову "нового суспільства, а відродження величі італійської нації і Римської імперії". Третій різновид тоталітаризму — націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник у Німеччині в 1933 р. Націонал-соціалізм має багато спільного як з фашизмом, так і з комунізмом. Але, якщо мета діяльності комуністів — побудова комуністичного суспільства, фашистів — відродження Римської імперії, то націонал-соціалістів — світове панування арійської раси.

Національне самовизначення

 Творча спадщина М. Грушевського налічує понад 2 тис. бібліографічних одиниць — книг, статей, рецензій, інших публікацій. Він — академік Всеукраїнської академії наук, перший Президент України, ним підписаний IV Універсал, що проголосив державну незалежність України. Головним напрямом його політологічних досліджень була проблема національного самовизначення.

 

 Це поняття він формулював досить чітко. Цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку.

 Що з цього випливає?

 1) прагнення до самостійності є об'єктивною логікою життя, необхідністю саморозвитку будь-якого національного утворення;

 2) самостійність і незалежність народу пов'язана не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними нахилами народу;

 3) незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності, незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу;

 4) відсутність «політичної самостійності» можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадського ладу, раціонального державного управління Оскільки такої «благоліпності» досягти неймовірно важко, кожна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю;

 5) багатонаціональній державі, з якої народи намагаються вирватися до політичної самостійності, залишається ображатися тільки на свій рутинний лад, нераціональну економіку, викривлену національно-культурну політику;

 6) борючися за вихід із великих політико-територіальних об'єднань, прагнучи до власної державності й політичної незалежності, нація повинна бути впевненою, що вона виплекає у своєму середовищі розумних і далекоглядних «кермачів», які приведуть народ до процвітання.

 Важливою рисою діяльності М. С. Грушевського був пошук компромісів. Він стверджував, що тривкими можуть бути стосунки націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узгодженні своїх перспективних станів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого.

 Будучи соціалістом за світоглядом, М. С. Грушевський замість реальної нагоди відродження самостійної української державності довгий час відстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де Україна була б одним із суб'єктів федерації. Тільки в IV Універсалі він відійшов від цієї позиції. Його нерішучість у відстоюванні національних інтересів, поступливість Тимчасовому урядові й московським більшовикам дорого коштували і йому особисто, й українському народові

До джерел політичної влади належать: ідея, сила, авторитет, багатство, становище в суспільстві, організація, володіння інформац Політичну владу можна умовно поділити на наступні типи:

- традиційна влада; - харизматична влада;- раціонально-правова влада.

 

Розглянемо ці типи політичної влади більш детальніше:

Традиційна влада

Влада може здобувати законність завдяки традиції. Таку владу М.Вебер характеризує як традиційну владу. Тут діє авторитет «вічно вчорашнього», освячений історією. У цьому випадку коряться тому, що «так завжди було».

Традиційне панування має місце в патріархальних суспільствах, організованих по подобі родини, де покора батьку - главі роду, є природною реакцією на політичний порядок, воно вважається в порядку речей і схоже по своїх психологічних механізмах із простим наслідуванням.

Харизатична влада

Авторитет носія харизматичної влади — це авторитет якогось незвичайного особистого дарунка — харизми. М. Вебер відзначає, що харизмою варто називати якість особистості, яка визнана надзвичайною. Завдяки цій якості вона оцінюється навколишніми як обдарована зверхприродня чи, щонайменше, специфічна особливими силами і властивостями, недоступними іншим людям.

Така особистість розглядається як би послана богом. Носії харизматичного авторитету завжди з'являються в аурі пророка, що випромінює благодатне світло божественної істини і вірний шлях вказує, що людям потрібно. У російській історії ми легко знайдемо приклади харизматичного авторитету. Це авторитет таких більшовицьких лідерів, як Ленін, Сталін, Троцький та ін.

Харизматичне панування носить яскраво виражений особистісний характер. Воно завжди зв'язано з особистістю харизматичного лідера й у цьому відношенні істотно відрізняється від традиційної влади.

У випадку традиційної влади законність у багатьох випадках зв'язана не стільки з окремими особами, скільки з визначеними політичними інститутами. Особистість носія харизматичного авторитету заслоняє стоячі за його спиною політичні функції й інститути. Аура харизматичного пророка і вождя не залежить від того факту, що він є президентом, лідером партії і т.д. Кожний з них — це єдина і неповторна фігура, а не одна з багатьох заступників якої-небудь позиції в політичній організації суспільства.

Від традиційної влади харизматична відрізняється також своєю позаісторичністю. Для законності влади харизматичного лідера байдуже, що було раніше. Харизматичний авторитет звертається не до традиційного автоматизму політичного поводження. Навпаки, він як би струшує людей, змушує їх відмовитися від колишніх стереотипів у сприйнятті влади, глянути на неї по-новому. Він розраховує на щире, емоційне відношення. Харизматичний лідер — це завжди в тім чи іншому ступені «батько народів».

Харизматичний авторитет відновляється в кожний сучасний момент часу і його законність валиться, коли віра в вибраність його носія тьмяніє.

Відірваність харизматичного панування від звичайного ходу речей виявляється в тім, що воно, як правило, цурається економіки. Носії чисто харизматичної форми влади звичайно натхнені ідеальним зразком суспільного устрою, у здійсненні якого переважає утопічне експериментаторство, а не увага до практичних нестатків економічного життя.

Крім того, вони не схильні до рутинних способів одержання доходів, наприклад, таким, як податки, а віддають перевагу конфіскації, експропріацію і т.п., додаючи їм більш-менш законний вид.

Раціонально-правова влада

Джерело її законності полягає в тому, що вона спирається на загальновизнаний правовий порядок. Люди, що володіють такою владою, приходять до свого положення на основі узаконеної процедури.

 

Наприклад, у результаті виборів. Легітимність влади в цьому випадку спочиває не на звичці, а на визнанні розумності, раціональності існуючого політичного порядку.

Варто мати на увазі, що в реальній політичних житті навряд чи можна знайти якісь «чисті» типи, зв'язані тільки з однієї з форм легітимності. У дійсності можна говорити лише про домінування однієї з форм законності і про визначену структуру маргінальних чи другорядних форм, зв'язаних з різного роду соціокультурними

Відомий політолог і економіст Б. Гаврилишин вважає, що на сучасному етапі існує три види влади:

1. Влада типу противаги. Така влада ґрунтується на індивідуалістсько-конкуренційницінностях та існує в країнах, де такі цінності переважають (англомовних). Характерними ознаками цього виду владної організації є:

 

а) існування правлячої групи й опозиції (противаги), що постійно конкурує з не(еліта і контреліта);

 

б) розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову;

в) побудова владних інституцій за принципом контролю та рівноваги;

г) наявність періодичних виборів;

д) прийняття рішень згідно з принципом більшості.

2. Колегіальна влада (співпраця при владі). Характеризується такими рисами:

а) поділ влади без утворення опозиції;

б) колегіальність у прийнятті рішень;

в) децентралізація влади;

г) високий рівень консенсусу (згоди);

д) використання засобів прямої демократії (наприклад, у Швейцарії, Японії).

3. Унітарна (недиференційована, диктатура, неподільна, інтегральна) влада, для якої характерні такі риси: а) концентрація влади в одних руках; б) відсутність легальної опозиції або противаги. Унітарна влада функціонує за принципом правління меншості та завжди має ідеологічне виправдання. Відібрати і передати владу іншим можна лише за допомогою революції чи державного перевороту. Унітарна влада виправдана лише під час воєн, економічних труднощів, тобто у критичних ситуаціях.

11 Для визначення поняття "нація" використовують три основних підходи.

1. Духовно-психологічний прагне розглядати націю поза системою суспільних зв'язків. Деякі ідеалістичні концепції трактують "національний дух" як провідний, а іноді й як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як "психологічне поняття", безсвідому психологічну спільність, або спільність, засновану на "голосі крові". Є й така думка, згідно з якою нація — спільність долі, спілка людей, що однаково мислять і об'єднані спільністю характеру.

2. Політичний підхід розглядає націю в державно-правовому аспекті без урахування палітри суспільних відносин. Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили, через різні причини, своєї національної державності називатися націями.

3. Історичний — визначає націю на підставі залучення широкої групи соціальних чинників, де вагомим є народження усталених економічних, торговельних зв'язків у минулому, коли розвиток товарного виробництва призвів до суттєвих зрушень в економічному, соціально-політичному і духовному житті.

Відповідно є багато визначень нації:

— французькі політологи вважали, що нація — це насамперед спільність історичної долі;

— марксисти вважали, що нація — історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що виявляється у спільності культури;

 

— американський енциклопедичний словник Вебстера визначає націю як історичну спільність людей, яка має такі спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову. Словник визначає націю і як політичну спільність — нація є народом, що проживає на єдиній території, об'єднаній спільним урядом, країною, державою;

— концепція нації Е. Смітта ґрунтується на наявності національної держави на певній території або за наявності змагання за неї, а найважливішими рисами національної ідентичності, за Сміттом, є: історична територія, або рідний край; спільні міфи та історична пам'ять; спільна масова, громадська культура; єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Ж. Боден (1520—1595 pp.) започаткував поділ народів на "здатних до політичного життя" і, відповідно, — "не здатних". Загалом упродовж XVI— ХУШ ст. термін "нація" все більше набуває політичного змісту. Нація дедалі більше ототожнюється з державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає, незалежно від етнічного походження, культури, віросповідання.

 

Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри:

 

— внутрішній (соціально-політичний), що виник унаслідок усвідомлення антитези "народ — правителі" і втілився в ідеях народного суверенітету й рівноправності всіх людей, що становлять громадянське суспільство і націю;

— зовнішній (етно- або культурно-політичний) пов'язаний із розумінням окремішності й культурної гомогенності цього народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати стосунки з іншими народами.

 

Науковці виокремлюють декілька теорій нації, зокрема, це:

1) етнічна теорія нації (найбільший внесок у розвиток цієї теорії зробили такі вчені як Г. Нільссон, М. Новак, Е. Смітт). Нація розглядається як велика політизована етнічна група, яка характеризується спільною культурою та спільним уявним походженням;

2) історико-економічна теорія нації — теорія, пов'язана з класиками марксизму-ленінізму; нація розглядається як національна класова спільнота, продукт суспільного розвитку, один із важливих чинників суспільного прогресу;

3) культурологічна теорія нації, засновник Карл Реннер. Нація — це передусім культурне співтовариство, ґрунтується на засадах спільної культури, особливо мови;

4) політична теорія нації — сформувалася на початку ХУП ст. Одним із її засновників вважають Г. Гроція. Ця теорія пояснює націю як політичну спільноту, котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення;

5) психологічна теорія нації — одна з перших та найпоширеніших. Засновники цієї теорії — Дж. Віко, І. Кант, Ф. Шелінг, Г. Гегель, Е. Ренан, Ю. Липа тощо, які розглядали націю як "дух народу", люди, об'єднані національною волею, національною свідомістю.

Важливою ознакою нації доцільно вважати національну самосвідомість, тобто усвідомлення нацією, певною спільнотою або людиною своєї належності до нації, спільності історичної долі її представників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана з самоідентифікацією нації. Тут важлива не лише етнічна самосвідомість, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільноти на основі характерологічних рис та протиставлення "ми — вони", а й державна, політична, зазвичай поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, цінностей, історичної долі. Звідси — прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної та національно-територіальної автономії, до економічного та політичного суверенітету, до створення національного громадянського суспільства і держави.

 

Національна свідомість — це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі її представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду почуттів, таких як національні почуття, почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності й волі до досягнення національної мети. Національна свідомість має різні рівні функціонування, зокрема, буденний, теоретичний та політико-державний. -

 

Найбільш стійкими та інтегруючими елементами національної свідомості є звичаї і традиції, в яких закодовано соціальну пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління. Ще ширшим щодо національної свідомості визначають поняття "свідомість нації". У ньому фіксуються не лише національні прогресивні ідеї та досягнення культури, а й реакційні міфи, забобони, стереотипи тощо.

Виокремлюють чотири етапи розвитку націй:

1. Міжетнічна сумісність, типова для індустріально-виробничих суспільств, так званий первісний процес внутрішньонаціонального обміну, коли утворюється ядро нації з тих етнічних спільнот, які безпосередньо беруть участь в індустріально-виробничому обміні.

2. Перехідний, кризовий період, оскільки нова спільнота безупину залучається у другий етап міжетнічної сумісності, коли зростає процес первісного внутрішньонаціонального користування ролями, набутими на початку шляху. На цьому етапі індустріально-виробничі суспільства стають індустріально- споживчими.

 

3. Вторинний процес внутрішньонаціонального обміну, коли міжетнічна, тепер уже власне національна, сумісність стабільна і вимагає відповідних зрілих, формалізованих відносин — більш бюрократичних, природних для діяльності стабільних соціальних груп і сталих видів поділу праці й споживання.

4. Етап міжетнічної сумісності національного типу, який характеризується рівновагою, відносинами діалогу між основною масою етнічних груп, що беруть участь у націотворчому процесі.

 

Деякі політологи вважають, що нація формується на етнічній основі, і що цей процес має три етапи:

— академічний, коли певна етнічна група збирає та публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї та вірування, укладає словники;

— культурний, коли відбувається становлення літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці, суспільному житті, побуті освічених людей;

— політичний, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, незалежності, суверенізаці

25 Лібералі́зм (фр. libéralisme) — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу. Зародився як ідеологія буржуазії у 17 ст. і остаточно оформився як ідейна доктрина до середини 19 сторіччя.[1]

Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

 

Лібералізм почав формуватися наприкінці XVII століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт «класичного» лібералізму припав на 1-шу половину XIX століття.

Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).

До сучасних ліберальних доктрин належать, зокрема: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм.До відомих представників лібералізму належать: І. Бентам, Б. Констан, Д. С. Мілл, І. Берлін, К. Поппер, С. де Мадарьяґа, Р. Дарендорф, Р. Арон, Ф. фон Гайєк.Зміст [сховати]

Основні принципи лібералізму

Ідеалом лібералізму є товариство зі свободою дій для кожного, вільним обміном політично значущою інформацією, обмеженням влади держави і церкви, верховенством права, приватною власністю [2] і свободою приватного підприємництва. Лібералізм відкинув багато положень, що були основою попередніх теорій держави, такі як божественне право монархів на владу і роль релігії як єдиного джерела пізнання. Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (на життя, особисту свободу і власність); рівні права і загальна рівність перед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на чесних виборах; прозорість державної влади. Функція державної влади при цьому зводиться до мінімуму, необхідного для забезпечення цих принципів. Сучасний лібералізм також віддає перевагу відкритому суспільства, заснованому на плюралізмі та демократичному управлінні державою, за умови захисту права меншості та окремих громадян [3]

Деякі сучасні течії лібералізму терпиміші до державного регулювання вільних ринків заради забезпечення рівності можливостей досягнення успіху, загальної освіти та зменшення різниці в доходах населення. Прихильники таких поглядів вважають, що політична система повинна містити елементи соціальної держави, включаючи державну допомогу з безробіття, притулки для бездомних і безкоштовну охорону здоров'я.

Відповідно до поглядів лібералів, державна влада існує для блага людей їй підвладних, і політичне керівництво країною повинно здійснюватися на основі згоди більшості керованих. На сьогоднішній день політичною системою, яка найбільш співзвучна переконанням лібералів, є ліберальна демократія.

Форми лібералізму

Спочатку лібералізм виходив з того, що всі права повинні бути в руках у фізичних та юридичних осіб, а держава повинна існувати виключно для захисту цих прав (класичний лібералізм). Сучасний лібералізм значно розширив рамки класичної трактування і включає в себе безліч течій, між якими є глибокі суперечності і деколи виникають конфлікти. Ці течії відображені, зокрема, в такому ключовому документі, як «Загальна декларація прав людини». Для визначеності з термінологією, у даній статті «політичний лібералізм» означає рух за ліберальну демократію та проти абсолютизму чи авторитаризму; «економічний лібералізм» — за приватну власність і проти державного регулювання; «культурний лібералізм» — за особисту свободу і проти обмежень на неї з міркувань патріотизму або релігії; «соціальний лібералізм» — за рівність можливостей і проти економічної експлуатації. Сучасний лібералізм в більшості розвинених країн являє собою суміш всіх цих форм. У країнах третього світу на перший план часто виходить «лібералізм третього покоління» — рух за здорове середовище проживання і проти колоніалізму.

Політичний лібералізм

Політичний лібералізм — переконання, що окремі особистості є основою закону і суспільства, і що громадські інститути існують для того, щоб сприяти наділення індивідуумів реальною владою, без запобігання перед елітами. Це переконання в політичній філософії та політології називається «методологічний індивідуалізм». В основі лежить уявлення, що кожна людина найкраще знає, що для неї краще.

Економічний лібералізм

 

Економічний, або класичний лібералізм виступає за індивідуальні права на власність і свободу контракту. Гаслом цієї форми лібералізму є «вільне приватне підприємство». Перевага віддається капіталізму на основі принципу невтручання держави в економіку (laissez-faire), що означає скасування державних субсидій та юридичних бар'єрів для торгівлі. Економічні ліберали вважають, що ринок не потребує державного регулювання.

Культурний лібералізм

Культурний лібералізм зосереджує увагу на правах людини, що відносяться до свідомості і способу життя, включно з такими питаннями, як сексуальна, релігійна, академічна свобода, захист від втручання держави в особисте життя. Як сказав Джон Стюарт Мілль в есе «Про свободу»: «Єдина мета, яка служить виправданням для втручання одних людей, індивідуально або колективно, у діяльність інших людей, — це самозахист. Виявляти владу над членом цивілізованого суспільства проти його волі допустимо тільки з метою запобігання шкоди іншим».

Соціальний лібералізм

Соціальний лібералізм виник наприкінці XIX століття в багатьох розвинених країнах під впливом утилітаризму. Прихильники соціального лібералізму стверджують, що без гарантії позитивних прав неможлива справедлива реалізація негативних прав, оскільки на практиці малозабезпечене населення жертвує своїми правами заради виживання, а суди частіше схиляються на користь багатих. Соціальний лібералізм підтримує введення деяких обмежень на економічну конкуренцію. Він також очікує від уряду надання соціального захисту населенню (за рахунок податків), щоб створити умови для розвитку усім талановитим людям, для запобігання соціальних бунтів і просто «для загального блага».

Лібералізм третього покоління

Лібералізм третього покоління став наслідком післявоєнної боротьби країн третього світу з колоніалізму. На сьогоднішній день він більше пов'язаний з певними прагненнями, ніж з правовими нормами. Його метою є боротьба проти централізації влади, матеріальних ресурсів і технологій в групі розвинених країн. Активісти цієї течії роблять акцент на колективному праві суспільства на світ, на самовизначення, на економічний розвиток і на доступ до загальнолюдського надбання (природні ресурси, наукові знання, культурні пам'ятники). Ці права належать до «третього покоління» [4] і знайшли відображення в статті 28 Загальної декларації прав людини. Захисники колективних міжнародних прав людини також приділяють пильну увагу питанням міжнародної екології та гуманітарної допомоги.

Неолібералізм має широке значення, та охоплює: 1) ідеологію; 2) спосіб урядування; 3) пакет політичних програм[4].

Принципи

Можна навести такі засадничі принципи неолібералізму[1]:

Наголос на важливості ринку як механізму ефективного розміщення ресурсів та забезпечення особистої свободи. Спираючись на методологію індивідуалізму класичної школи економіки, прибічники неолібералізму вважають, що ринки створюють природній порядок в суспільстві через добровільний обмін товарами та послугами, що сприяє підвищенню ефективності виробництва, добробуту та свободі. Ринкова економіка краще координує діяльність децентралізованих економічних агентів, які пристосовуються до невизначеності та невпинних змін в розпорошеній інформації. Хоча існування хиби ринку і визнається прибічниками неолібералізму, хиба державних втручань, на їхню думку, може мати куди гірші наслідки.

Необхідність розбудови правової держави (нім. Rechtsstaat або верховенства права). Влада правової держави обмежене фундаментальними принципами верховенства права. Спираючись на Кантівське розуміння свободи, закону та розуму, правова держава є інструментом законності для регулювання конфліктних взаємовідносин автономних індивидів на ринку. Функція такої держави полягає у підтримці цілісності та стабільності суспільства через захист особистих свобод.

Мінімізація втручань держави. Прибічники неолібералізму вважають, що ліберальна держава має бути сильною, але невеликою: вона повинна мати політичну владу, але, в той же час, влада має бути конституційно обмежена. На відміну від принципів чистого laissez-faire, на державу покладена відповідальність забезпечення законності та ладу, надання публічних благ та захист положень конституції, які забезпечують існування ринку. Представники неолібералізму виступають проти всеохоплюючої держави-корпорації.

Існування приватної власності. Приватна власність є незамінною частиною неоліберального суспільного порядку. Для представників неолібералізму приватна власність та вільний ринок є механізмами децентралізації ухвалення рішень. Словами Людвіга фон Мізеса «Якщо спробувати передати ідеї лібералізму одним словом, то це слово буде власність, або приватна власність на засоби виробництва. Решта випливає з цього принципу.»

26 Менталіте́т — (від лат. mental — розум, розумовий), те саме що Ментальність - система переконань, уявлень і поглядів індивідууму або суспільної групи, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь. Ключовими словами в визначенні менталітету є картина світу, набір духовних цінностей, не завжди усвідомлена система життєвих координат та підсвідомих стереотипів. Найчастіше слово вживається в контексті саме соціальної спільності (нація, народ, етнос). Мента́льність (від лат. mens — пов'язаний з духом, духовністю) — спосіб мислення, загальна духовна налаштованість, установка індивіда або соціальної групи (наприклад етнії, професійного або соціального прошарку) до навколишнього світу.

 

На відміну від ідеології, ментальністю звуться не форми мислення або оцінкові поняття, через які середовище впливає на особу (чи групу) і спонукає її до дії, а ставлення, відношення, що вона сприймає і спосіб поведінки, що від неї очікується.

 

Ментальність — це призма, через яку людина дивиться на світ і себе в ньому. Тож можемо говорити про те, що вона притаманна кожній людині, незалежно від етнічної належності, соціального стану, статі, мови тощо. Звичайно ж, ментальність залежить від цих факторів, особливо від національності та зумовлених нею мови та культури, проте вони не заперечують її існування, а, навпаки, формують ментальність.

 

Ментальність не має чіткого термінологічного визначення, що унеможливлює створення інструментарію її практичного дослідження. Установка (у розумінні Узнадзе) є індивідуальною. Що таке колективна установка, фаховим психологам невідомо. Також важко зрозуміти, чому ментальність є саме призмою, а не дифракційною ґраткою, чи стрічкою Мьобіуса.

Ментальність" ("менталітет") у наші дні належить до найбільш інтенсивно й широко вживаних науково-публіцистичних термінів, і це є причиною деякої розмитості його семантики. Здебільшого під ментальністю розуміють глибинний рівень свідомості, від якого залежить специфіка світосприймання, світобачення, орієнтація і поведінка людини (спільноти) в реальності. Іншими словами, ментальність обумовлює, визначає особливості душі, серця і розуму, вона є серцевиною того, що називають характером народу і що значною мірою робить людей українцями, євреями, німцями, турками, японцями і т. д.

 

Характерологічні відмінності між етносами помічені дуже давно. Ще Гіппократ намагався пояснити це впливом клімату, Птоломей і Гален – небесних світил, Фукідід і Страбон – соціальними умовами життя народів.

 

Цікавим є трактування ментально-характерологічних особливостей народів на рівні побутової свідомості – у системах стереотипів, оцінок і самооцінок, які зафіксовані в анекдотах, прислів'ях, етнопедагогічних формулах, казках та інших жанрах фольклору. Оцінки і характеристики етносів доволі часто, якщо не завжди, не збігаються з самооцінками і самохарактеристиками, а крім того, вони не завше однакові у різних народів щодо певного якогось етносу. Скажімо, поляків по-різному оцінюють французи і німці, угорці і чехи, українці і росіяни.

 

Художнє осмислення цей феномен знайшов у великій кількості образів красного письменства. Достатньо пригадати хоча б образи циганів, москалів, євреїв, поляків, німців у співомовках Степана Руданського.