Міжнародний білль про права людини включає: 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Міжнародний білль про права людини включає:



Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Факультативний протокол до нього.

Права людини вже знайшли своє відображення в Статуті Ліги Націй, який обумовив серед усього іншого створення Міжнародної організації праці. В 1945 році на Конференції в Сан-Франциско, де розроблявся Статут Організації Об’єднаних Націй, була внесена пропозиція включити в нього Декларацию основних прав людини, але вона не була розглянута, оскільки вимагала більш ретельного розгляду, ніж було на це часу. В Статуті прямо говориться про "заохочення і розвиток поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без різниці щодо раси, статі, мови і релігії". Багато людей також вважають, що в цілому ідея прийняття "Міжнародного білля про права людини" достатньо чітко відображена в Статуті.

Підготовча комісія Організації Об’єднаних Націй, засідання якої відбулося відразу ж після закриття Конференції в Сан-Франциско, рекомендувала Економічній і Соціальній Раді на своїй першій сесії заснувати комісію із заохочення прав людини, як це передбачається в статті 68 Статуту. Згідно з цією рекомендацією на початку 1946 року Рада заснувала Комісію з прав людини.

У січні 1946 року у першій частині своєї першої сесії, що відбулася в Лондоні, Генеральна Асамблея розглянула проект декларації основних прав людини і свобод та передала цей проект Економічній і Соціальній Раді "для подання його на розгляд Комісії з прав людини під час розробки нею міжнародного білля про права людини". На початку 1947 року на своїй першій сесії Комісія доручила своїм посадовим особам розробку (за її власним формулюванням) "попереднього законопроекту міжнародного білля про права людини". Згодом ця робота була передана офіційному редакційному комітету, який складається із членів Комісії представників восьми держав, відібраних із належним урахуванням геогерафічного розподілу.

 

Загальна декларація прав людини

 

Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини "як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави для того, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, постійно маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом просвітництва і освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав-членів Організації, так і серед народів тих територій, які знаходяться під їх юрисдикцією". Сорок вісім держав проголосували за Декларацію, вісім утрималися, до того ж ніхто не голосував проти. Після голосування в заяві Голова Генеральної Асамблеї вказав, що прийняття Декларації "стало видатним досягненням", кроком уперед у великому еволюційному процесі. Це перший випадок, коли організоване співтовариство націй прийняло декларацію про права людини і основні свободи. Документ спирається на авторитетну думку Організації Об’єднаних Націй загалом, а мільйонам людей чоловікам, жінкам і дітям у всьому світі стане жерелом допомоги, спрямованості і натхнення.

 

Декларація складається з преамбули і 30 статтей, в яких викладаються основні права людини і свободи, на які мають право всі чоловіки і жінки в світі без будь-якої б то не було різниці. В статті 1 викладаються філософські постулати, на яких базується Декларація. Стаття говорить: "Усі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства".

 

Стаття визначає, таким чином, основні посилання Декларації:

1) що право на свободу і рівність є невід’ємним правом людини, якого вона не може бути позбавлена,

2) що, оскільки людина має розум і совість, вона відрізняється від інших істот на Землі і саме тому має право на певні права і свободи, якими не користуються інші істоти.

Значення і вплив Декларації

Загальна декларація прав людини, що розглядається "як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави", стала критерієм для визначення ступеня поважання і дотримання міжнародних норм, що стосуються прав людини.

 

З 1948 року вона була і правомірно залишається найбільш важливою і всеохоплюючою із усіх декларацій ООН, а також основним джерелом, яке надихає національні і міжнародні зусилля, спрямовані на заохочення і захист прав людини і основних свобод. У ній визначено напрямок усієї наступної діяльності в галузі прав людини, і вона є філософською основою для багатьо інших обов’язкових міжнародних документів, спрямованих на захист проголошених нею прав і свобод.

 

Міжнародні пакти з прав людини.

 

Преамбула і статті 1, 3 і 5 двох Пактів майже однакові. У преамбулі до кожного Пакту вказується на зобов’язання держав у відповідності до Статуту Організації Об’єднаних Націй заохочувати права людини, нагадується про те, що кожна окрема людина повинна домагатися заохочення і дотримання цих прав, також визнається, що згідно із Загальною декларацією прав людини ідеал вільної людської особистості, яка користується громадянською і політичною свободою та свободою від страху і нестатків, може бути втіленим у життя тільки тоді, якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так як і своїми громадянськими і політичними правами.

У статті 1 обох Пактів заявляється, що право на самовизначення є загальним, і міститься заклик до всіх держав заохочувати здійснення і поважання цього права. В обох Пактах мовиться, що "всі народи мають право на самовизначення", і додається, що "на підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток". У статті 3 обох Пактів підтверджується рівне для чоловіків і жінок право користування всіма правами людини і пропонується державам здійснювати цей принцип практично. Стаття 5 обох Пактів передбачає гарантії від порушення чи безпідставного обмеження будь-якого права людини чи будь-якої із основних свобод, а також від невірного тлумачення якогось положення Пакту з метою виправдання порушення якогось права чи свободи в більшій мірі, ніж це передбачається в Пактах. Вона також перешкоджає обмеження з боку держав щодо вже існуючих прав на іхнїх територіях під тим приводом, що в Пакті не визнаються такі права або визнаються в меншому обсязі.

 

У статтях 6-15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права визнається право на працю (стаття 6), на справедливі і сприятливі умови праці (стаття 7), право створювати професійні спілки і вступати до них (стаття 8), право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування (стаття 9), право сімей, матерів, дітей і підлітків на якнайширшу охорону і допомогу (стаття 10), право на достатній життєвий рівень (стаття 11), право на найвищий досяжний рівень фізичного і морального здоров’я (стаття 12), право на освіту (стаття 13 і 14), право на участь у культурному житті (стаття 15).

 

Умови застосування обмежень

 

У Загальній декларації прав людини проголошується, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення гідного визнання і поважання прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Здійснення цих прав не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй або бути спрямованим на знищення якогось із прав, викладених у Декларації.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права передбачає, що права, викладені в цьому документі, можуть бути обмежені у відповідності до закону, але тільки до тих пір, поки це є сумісним з природою вказаних прав і виключно з метою сприяння загальному добробуту в демократичному суспільстві.

На відміну від Загальної декларації і Пакту про економічні, соціальні і культурні права, Пакт про громадянські і політичні права не має загального положення, яке б застосовувалося до всіх прав, викладених у Пакті, і яке допускає обмеження стосовно їх здійснення. Але деякі статті Пакту передбачають, що права, про які йде мова, не повинні зазнавати ніяких обмежень, крім тих, які встановлені законом і які необхідні в інтересах державної безпеки.

Тому здійснення деяких прав ні в якім разі не може бути припинене або обмежене навіть за надзвичайного стану. Такими правами є право на життя, свободу від катувань від рабства і підневільного стану, право на захист від позбавлення волі за невиплату боргу, свободи від зворотньої сили кримінального законодавства, право на визнання правосуб’єктності, свободи думки, совісті і релігії.

Пакт про громадянські і політичні права дозволяє державі обмежувати чи припиняти здійснення деяких прав під час офіційно оголошеного надзвичайного стану, при якому життя нації знаходиться під загрозою. Таке обмеження чи припинення здійснення прав можливе тільки "в такій мірі, як цього вимагає гострота ситуації, і ні в якому разі не тягне за собою дискримінації виключно на підставі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження. Про таке обмеження чи припинення здійснення прав необхідно також оповіщати Організацію Об’єднаних Націй"

 

Положення Факультативного протоколу

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права дає можливість Комітету прав людини, створеному у відповідності до положень цього Пакту, отримувати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушень якихось із прав, викладених у Пакті.

 

Згідно із статтею 1 Факультативного протоколу держава-учасниця Пакту, яка стає учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету прав людини отримувати і розглядати повідомлення від підлеглих її юрисдикції осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення цією державою якихось прав, викладених у Пакті. Особи, які стверджують це і які вичерпали всі можливі внутрішні засоби правового захисту, можуть подавати на розгляд Комітету письмове повідомлення (стаття 2).

Повідомлення, які Комітетом визнаються прийнятними (крім статті 2, умови визнання прийнятності викладені в статтях 3 і 5 (2)), доводяться до відома держави, яка бере участь у Протоколі і в яких, як стверджується, вказується на порушення якого-небудь положення Пакту. Це держава повинна протягом шести місяців подати Комітету письмові пояснення чи заяви, які роз’яснюють це питання, і будь-які заходи, якщо вони мали місце і були вжиті цією державою (стаття 4).

Комітет прав людини розглядає прийнятні повідомлення на закритих засіданнях із урахуванням усіх письмових даних, поданих йому окремою особою і зацікавленою державою-учасницею. Після цього він повідомляє свої міркування державі-учасниці та особі (стаття 5). Короткий звіт про його діяльність у відповідності до Факультативного протоколу включається в доповідь, яку він подає щорічно Генеральній Асамблеї через Економічну і Соціальну Раду (стаття 6).

Всесвітній вплив Міжнародного білля про права людини

 

Класифікація прав і свобод

Наукова класифікація прав і свобод особи є необхідним засобом їх всебічного дослідження. Вона дозволяє не лише розкрити суть і зміст цих важливих компонентів правового статусу особи, але й сфери їх реалізації.

1. Історично найперша спроба класифікації прав і свобод була здійснена у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 року, згідно з якою права і свободи поділялись на дві групи — ті, що належать людині, і ті, що належать громадянину. Ця класифікація засновувалась на концепції природного права, згідно з якою деякі права і свободи існували ще в додержавний період (природні права — права людини), а інші (права громадянина) формуються на основі їх закріплення державою в законах.

У сучасній теорії права роздвоєння прав і свобод особи на права людини і права громадянина пояснюється головним чином на основі розмежування сфер функціонування громадянського суспільства і держави. В громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особи, забезпечення її автономії. Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, вони кваліфікують особу як члена державно-організованого співтовариства. Таким чином, права людини і права громадянина у своїй сукупності відображають найрізноманітніші зв’язки особи із суспільством і державою.

2. Досить розповсюдженим є поділ прав і свобод особи на основні (фундаментальні) та інші. Під основними правами і свободами розуміють конституційні права і свободи, а також ті, що закріплені у міжнародно-правових документах з прав людини і містять загальновизнані універсальні стандарти. Основні права і свободи являють собою серцевину правового статусу, вони передбачають можливість виникнення у особи на їх основі великої кількості інших прав і свобод. Вони є правовою базою для похідних, але не менш важливих, інших прав і свобод.

3. За часом виникнення права і свободи особи поділяються на права і свободи першого, другого і третього поколінь. До прав і свобод першого покоління відносять традиційні ліберальні цінності, суть яких зводилась до обмеження втручання держави у сферу особистої свободи і створення умов для участі громадян у здійсненні управлінських повноважень з метою обмеження державної влади шляхом контролю над її організацією і функціонуванням. Правами першого покоління є громадянські і політичні права і свободи.

Соціально-економічні і культурні права є правами другого покоління, для їх забезпечення і реалізації одного лише невтручання з боку держави замало, вона повинна створювати належні умови для їх реалізації і захисту. Ці права з’являються як наслідок проведення заходів, спрямованих на пом’якшення різких соціальних протиріч, що виникли у процесі розвитку капіталістичних відносин.

Третім поколінням прав і свобод є колективні права, які формуються в міру становлення інтересів тієї чи іншої суспільної групи. Вони характеризують не індивідуальний статус особи, а її приналежність до певної спільності.

4. Серед інших підходів до класифікації прав і свобод особи можна назвати поділ прав і свобод по галузях права: на публічно-правові і приватноправові; на матеріальні і процесуальні.

5. Найбільш розповсюдженою є класифікація прав і свобод особи за сферами суспільних відносин, в яких реалізуються ті чи інші потреби й інтереси особи. Іншим, близьким за змістом критерієм класифікації прав і свобод є соціальні цінності або блага, що виступають об’єктом правових відносин, в яких бере участь особа. Але й серед послідовників цієї класифікації відсутня єдність поглядів.

Відповідно до цієї класифікації права і свободи найчастіше поділяються: 1) на громадянські; 2) політичні права і свободи; 3) соціально-економічні права і свободи; 4) на культурні і духовні права і свободи.

1. Громадянські права і свободи є природними, невідчужуваними і такими, що не можуть бути обмежені в жодному разі. Особа — носій цих прав і свобод, виступає як член громадянського суспільства. До них належать можливості, необхідні для фізичного існування людини, для задоволення її біологічних та матеріальних потреб та можливості збереження, прояву, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини.

До громадянських прав і свобод належать: право на життя, право на повагу гідності, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність житла, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на невтручання в особисте та сімейне життя.

2. Політичні права і свободи являють собою можливість брати участь у державному та громадському житті, впливати на діяльність державних органів, громадських об’єднань політичного спрямування.

До політичних прав і свобод належать свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право на вільний виїзд з території України (крім випадків, передбачених законодавством); право на участь в управлінні державними справами та участь у референдумах; право на вільні вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування і право бути обраним до цих органів; право на звертання до органів державної влади і місцевого самоврядування; право на свободу об’єднання; право на мирні збори, мітинги і демонстрації; право направляти письмові звертання або особисто звертатись до органів державної влади та ін.

3. Соціально-економічні права і свободи — це можливість реалізувати свої здібності і здобувати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ, а також у разі потреби отримувати соціальну допомогу від держави.

Економічні права — це повноваження, які відображають економічні аспекти природних прав людини і забезпечують одночасно господарську автономність індивідів і їхні взаємозв’язки один з одним і з суспільством. До економічних належать право приватної власності, право на володіння, користування і розпорядження майном як одноосібно, так і спільно з іншими особами, право на підприємницьку діяльність, право обирати вид діяльності або професію та ін. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя і соціальну захищеність. До них належать право на соціальне забезпечення, на достатній рівень життя, на охорону здоров’я та ін. Через те, що обидві групи прав і свобод стосуються підтримання і нормативного закріплення соціально-економічних умов життя індивіда та прямо залежать від стану економіки і ресурсів, їх слід об’єднати в одну спільну групу — соціально-економічні права і свободи.

Особливістю цих прав є те, що обсяг і ступінь їх реалізованості багато в чому залежить від стану економіки і ресурсів, і тому гарантії їх реалізації порівняно з громадянськими або політичними правами менш розвинені.

До цих прав належать: право на приватну власність, право на підприємницьку діяльність, право на користування суспільною власністю — загальнонародною, загальнодержавною та комунальною, право на працю, право на страйк, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров’я, на медичну допомогу і медичне страхування тощо.

4. Культурні і духовні права і свободи — це можливості доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участь у подальшому їх розвитку. До цих прав належить право на освіту, яке охоплює практично всі основні її форми; право на свободу творчої і інтелектуальної діяльності та право на її результати; право на свободу думки і слова, право на інформацію, а також право на свободу світогляду і віросповідання

22Консервати́зм (фр. conservatisme, від лат. conservo — «охороняю», «зберігаю») — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.

Вперше термін «консерватизм» вжив у 1891 році французький політик Франсуа-Рене де Шатобріан. У західній політиці консерватизмом часто називають школу мислення, започатковану Едмундом Берком, Бональдом та подібними мислителями.

 

Погляди консервативних партій у світі дуже різні. Основними консервативними політичними силами в своїх країнах вважаються ліберально-демократична партія Японії, Республіканська партія США, Консервативна партія Великої Британії, Ліберальна партія Австралії. Світогляд і політика всіх цих партій сильно різняться.Зміст [сховати]

Історія західного консерватизму

 Едмунд Берк вважається першим ідеологом консерватизму

У всі часи існували ідеї, які можна назвати консервативними, але тільки починаючи з Просвітництва і реакції на Французьку революцію 1789 року, консерватизм виріс у виразний політичний напрямок. Хоча консерватизм можна прослідкувати в глибину віків до часів англійської Реформації, особливо до робіт англіканського теолога Річарда Гукера, саме полемічні «Роздуми про революцію» Едмунда Берка допомогли консерватизму оформитися як способу мислення.

Едмунд Берк підтримував Американську революцію, але виступав проти Франузької революції, вважаючи її надто насильницькою і хаотичною. Класична консервативна позиція Берка наполягала на тому, що у консерватизму немає ідеології в сенсі утопічної програми, плану перетворення суспільства. Такі погляди Берка були відповіддю на ідеал Просвітництва про суспульство на засадах абстрактної розумної моделі. Він випередив критику модернізму, назву якому дав у кінці 19-го століття нідерландський релігійний консерватор Абрахам Койпер.

Берк говорив, що в деяких людей більше розуму, ніж у інших, тому деякі люди утворять кращий уряд, ніж інші. Правильне формування уряду залежить не від абстракцій, таких як раціональний розум, а від історично зумовленого розвитку держави, поступу на основі досвіду й збереження інших важливих суспільних інститутів, таких як родина й церква. Він доказував, що традиція базується на мудрості багатьох поколінь і пройшла випробування часом, тоді як раціональний розум може бути маскою, за якою приховуються уподобання однієї людини, а в найкращому разі представляє тільки невипробувану мудрість одного покоління.

Онак Берк писав, що держава, нездатна до змін, не здатна й до збереження. Берк наполягав на тому, що подальші зміни будуть радше органічними, ніж революційними. Спроба змінити складну мережу людських взаємовідносин, які складають канву людського суспільства, заради доктрини чи теорії ризикує наткнутися на залізний закон «мимовільних наслідків».

На західний консерватизм вплинули також роботи представника контрпросвітництва Жозефа де Местра, який відстоював відновлення спадкової монархії, вважаючи її втановленою Богом інституцією, та за авторитет Папи Римського. Він також захищав принцип ієрархічної влади, що його намагалася знищити революція. В 1819 році Местр опублікував свій головний твір «Du Pape» (Про Папу). Книга розділена на чотири частини. В першій він відстоює думку, що в справах церкви найвищим авторитетом є папа й що головною характеристикою найвищого авторитету є те, що його рішення не повинні переглядатися. Тож папа безгрішний в своїх повчаннях, бо саме через повчання реалізується його найвищий авторитет. В інших частинах книги Местр розглядає стосунки папи та світської влади, проблеми цивілізації та добробуту народів та схизматичні церкви. Він говорить, що народи потребують захисту від кривди з боку вищого за інші авторитету, й таким авторитетом повинен бути папа, історичний рятівник і творець європейської цивілізації.

Консерватори виступають за право власності. У економічних питаннях вони зазвичай ліберали, погляди яких виходять із класичного лібералізму Адама Сміта. Дехто із консерваторів прагне до модифікованого вільного ринку, наприклад до американської системи, ордолібералізму або національної системи Фрідріха Ліста. Ці погляди відрізняються від строгого laissez-faire тим, що у них державі відводиться роль підтримувати конкуренцію, водночас захищаючи національні інтереси, національне суспільство та ідентичність.

Більшість консерваторів сильно підтримують суверенітет своїх держав, патріотично ідентифікуючись із своїми народами. Націоналістичні сепаратистські рухи можуть бути водночас радикальними та консервативними.

[ред.]

Форми консерватизму

[ред.]

Ліберальний консерватизм

 

Ліберальний консерватизм є варіантом консерватизму, який об'єднує консервативні цінності та політику із певним нахилом до лібералізму. Терміни консерватизм та лібералізм мали різні значення у різні часи й у різних країнах, тож і ліберальний консерватизм теж має широкий спектр значень. Історично цей термін використовували для позначення поглядів, які поєднували економічний лібералізм, що відповідав ринковому принципу laissez-faire, та класичного консервативного потягу до збереження традицій, поваги до влади і до релігійних цінностей. Цей напрям думки протистояв класичному лібералізму, який вимагав свободи особистості як у економічній, так і в соціальній сферах.

Консервативний лібералізм

 

Консервативний лібералізм є різновидом лібералізму, який об'єднує підтримку ліберальних цінностей та політики із певним нахилом до консерватизму, тобто складає праве крило ліберального руху. Корені консервативного лібералізму ведуть початок ще з часів зародження лібералізму. До світових воєн політичний клас у більшості європейських країн складався із консеративних лібералів. Консервативний лібералізм більш позитивний і менш радикальний варіант класичного лібералізму. Події Першої світової війни призвели радикальніші кола класичного лібералізму до поміркованіших, тобто консервативніших, поглядів.

Культурний консерватизм

 

Культурний консерватизм є світоглядом, який надає великого значення збереженню культурної спадщини нації чи сукупності народів, як наприклад у випадку західної культури чи китайської цивілізації. Культурні консерватори намагаються пристосувати до сучасного життя норми минулого. Ідеали можуть бути романтичні, як наприклад у антиметричного руху, який протестує проти запровадження метричної системи мір. Вони можуть бути також інституційними, як наприклад відстоювання капіталізму, відомкремлення церкви від держави чи влада закону.

 

Релігійний консерватизм

 

Релігійні консерватори намагаються застосувати у політиці ідеологічні вчення, а часом і вплинути на закони. Релігійний консерватизм часто перебуває в конфлікті із тим сучасним культурним середовищем, в якому живуть віруючі. Нерідко релігійні консерватори закликають до повернення до першооснов і засуджують реалії сучасного життя, вбачаючи в ньому корупцію, гріховність та єресь. Як приклад можна навести радикальних реформаторів часів протестантської Реформації, реставраціоналізм 19-го століття й чимало сучасних релігійних течій.

Інші типи консерватизму

Фіскальний консерватизм виступає за обережність у питаннях державних витрат та державного боргу. Зеленим консерватизмом називають консервативні течії, які включили в свою політичну палітру питання збереження навколишнього середовища.

Неоконсервати́зм (від грец. νεος — новий і лат. conservo — зберігаю, охороняю) — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»).

Кредо «нового консерватизму» в економіці — заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.

 

Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи у світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму.Зміст 

Передумови виникнення

 

Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних цінностей спричинилися до відродження, особливо після Першої світової війни, консерватизму, який почали називати неоконсерватизмом. З'являються різні соціально-політичні концепції неоконсерватизму, насамперед в Італії (Г. Д'Аннунціо), Німеччині (Е. Юнгера, Ст. Георга). Значного поширення набули праці Ю. Еволи, який синтезував різні неоконсервативні ідеї та концепції, висунувши свою "доктрину пробудження". Головним її положенням був імператив Консервативної революції, побудова Анти-Європи. Е. Евола твердив про необхідність відновлення нордичної імперії з абсолютною владою верховного суверена, відродження станової ієрархії, твердих порядків.

 

Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що певною мірою відмовився від імперських амбіцій, узяв на озброєння окремі ліберальні ідеї та цінності. Характерними його рисами лишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних і розподільно-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо суспільного прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних інститутів влади та архаїчних політичних цінностей. Водночас розпад світової соціалістичної системи став стимулом для поширення лібералізму в колишніх країнах соціалізму. Консерватизм як світоглядна система, тип свідомості й політико-ідеологічних настанов не завжди асоціюється з конкретними політичними партіями. Як вважали батьки—засновники консерватизму, політичні принципи, теоретичні схеми тощо слід пристосовувати до усталених національних традицій, звичок, існуючих суспільно-політичних інститутів.

 

Якщо лібералізм і соціалізм виникли як течії відповідно буржуазного та робітничого класів, консерватизм є багатошаровим явищем, що віддзеркалювало захисну реакцію різних соціальних верств населення, які не бажали надто різких змін свого соціального статусу, відчували страх перед невідомим і невизначеним майбутнім. Крім того, консерватизм полягає ще й у врахуванні глибинних психологічних чинників, цінностей і норм, що існують у масовій свідомості.

 

Проте істинний консерватизм, що захищає існуючий статус-кво, обов'язково враховує реалії та пристосовується до них. Так, у період становлення вільного підприємництва він інтегрував ідеї вільної конкуренції, ринку, а після великої економічної кризи на початку XX ст. — ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, що свідчать про глибокі трансформації консерватизму в 70-80-ті роки XX ст.

 

Особливість цього періоду полягала в кризі лівих (комуністичних і соціал-демократичних) і кейнсіанських моделей суспільного розвитку. І цей вакуум заповнили праві й консервативні політичні доктрини. Як наслідок — перемога на виборах консерваторів у США (Рональд Рейган, 1980 і 1984 pp.), Великобританії (Маргарет Тетчер, тричі підряд з 1979 до 1989 p.), Німеччині (Гельмут Коль, чотири рази підряд з 1982 до 1998 p.).

 

Течії неоконсерватизму

 

В більшості національних варіантів сучасного консерватизму можна виокремити неоконсерваторів, нових правих, традиціоналістів чи патерналістів, прихильників елітарної демократії, елітарного авангардизму, контрвлади тощо. Характерно, що розмежовувати представників цих течій надзвичайно важко. Наприклад, Р. Рейгана, М. Тетчер і Г. Коля одні політологи називають неоконсерваторами, інші — новими правими і т. ін.

 

Загалом же частина неоконсерваторів є за своїм походженням лібералами або навіть соціал-демократами. Ідейно-політичні орієнтації нових правих сформувалися на перетині правого консерватизму, традиціоналістського консерватизму та неоконсерватизму. Розбіжності ж полягають не стільки у площині основних принципів, скільки в концентрації уваги на певних їх аспектах. Історично консерватизм завжди був вторинним стосовно лібералізму, реформізму, лівого радикалізму, виступаючи за поступові зміни, збереження всього позитивного і позбавлення негативного. Отже, з ідеологічного погляду консерватизм завжди характеризувався еклектизмом і прагматизмом.

 

Але у XX ст., на останні десятиліття якого припав консервативний Ренесанс, консерватизм виступив ініціатором змін, що стали лейтмотивом більшості передвиборних програм консервативних партій світу. Із супротивників науково-технічного прогресу протягом 70-80-х років консерватори перетворилися на його активних прихильників.

 

Отже, слід констатувати, що в оцінці науково-технічного прогресу та сцієнтизму консерватизм і лібералізм (лівий лібералізм), а також ліві помінялися місцями. Але в соціокультурному та релігійному аспектах сучасний консерватизм лишився в межах традиційної парадигми консерватизму.

 

У питаннях державного будівництва консерватори вважають, що без міцної держави суспільство може опинитись у полоні анархії, а якщо треба зробити вибір між індивідом і суспільством, більшість консерваторів на перше місце висувають суспільство (як, до речі, і комуністи).

[

23Конституція ( від лат. constitutio - установа) - Основний Закон держави, який регулює у відповідності з волею та інтересами пануючого класу (класів, народу) суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення основоположних засад організації суспільства й держави.

 Конституція - політико-правовий документ, в якому знаходять свій концентрований, офіційний вираз і закріплення головні, базові устої суспільного і державного устрою: належність державної влади, характер власності, права і свободи громадян, національно-державний і адміністративно-територіальний устрій, а також система і принципи діяльності механізму здійснення повновладдя народу України.

 Конституція - особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а особливий закон країни: закон законів, як називав її К.Маркс. Вона оформляє національну систему права, стягує воєдино діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні.

 Конституція - категорія історична і її поява зв’язана з епохою буржуазних революцій, хоч термін “конституція” знало і рабовласницьке, і феодальне суспільство. Першими конституціями є Конституція США 1787 року, Конституція Польщі і Франції 1791 року. Так вважалось донедавна. Нині стверджується думка, що першою Конституцією була Конституція Пилипа Орлика (1710 p.).

 Конституціоналізм - це теорія і практика конституційного будівництва, соціальне явище, яке уособлює такі складові частини як конституційні ідеї і принципи, втілені в Основному Законі країни, а також конституційний устрій з його економічною, політичною та соціально-класовою основами.

 Конституціоналізм - це особлива система конституційно-правових відносин, які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу, його суверенітет. Конституціоналізм, таким чином, поняття значно ширше, ніж сама конституція.

 Конституціоналізм є барометром прогресу і розвитку всього суспільства.

Конститу́ція Украї́ни — основний закон держави України. Ухвалений 28 червня 1996 року на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання. Конституція України набула чинності з дня її прийняття. На пам'ять про прийняття Конституції в Україні щорічно святкується державне свято — День Конституції України.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2019-12-15; просмотров: 223; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.200.144.68 (0.092 с.)