З історії «Хозарського словника»

Подія, описана у цьому лексиконі, відбулася десь у VIII чи в IX столітті нашої ери (або ж було декілька схожих подій); у науковій літературі цей предмет звичайно згадується під назвою «хозарської полеміки» . Хозари — незалежне і могутнє плем'я, войовничий кочовий народ, що невідомо коли прийшов зі Сходу, гнаний якоюсь розпеченою тишею, і в період з VII до X століття населяв землі між двома морями: Каспійським і Чорним^[1].

Відомо, що вітрами, які їх нагнали, були вітри-самці, ті, що ніколи не носять дощів, вітри, на яких росте трава, і вони носять її небом, мов бороду. В одному пізньому міфологічному слов'янському джерелі згадується Козяче море, що можна було б розуміти так, ніби якесь море мало назву Хозарського, бо слов'яни називали хозарів козарами. Відомо також, що хозари заснували між двома морями могутнє царство, де сповідували невідому на сьогодні релігію. Хозарські жінки після смерті чоловіків, що загинули в бою, шили подушки для зберігання сліз, пролитих над померлими. Хозари увійшли в історію, почавши війни з арабами і уклавши союз з візантійським імператором Іраклієм у 627 році, проте їхнє походження залишилось невідомим, так само як немає й жодних слідів, що вказували б на те, під яким іменем і серед яких народів слід шукати хозарів сьогодні. Після них залишилось одне поховання на Дунаї, про яке не відомо достеменно, чи справді воно хозарське, і величезна кількість ключів, які замість голівок мали срібні чи золоті трикутні монети — Даубманус вважає, що відливали їх хозари. З історичної сцени хозари зникли разом зі своєю державою невдовзі після події, про яку йтиме тут найбільше мови, після навернення зі своєї первісної, не відомої нам віри, в одне (знову ж таки, не знаємо в яке) з трьох відомих і для минулого, і для теперішнього часу віросповідань — в єврейське, ісламське чи християнське. Інакше кажучи, відразу після прийняття нової віри настав розпад хозарського царства. Один із руських полководців X століття, князь Святослав, не сходячи з коня, з'їв хозарське царство, мов яблуко. Хозарську столицю в усті Волги на Каспійському морі руси зруйнували у 943 році, не лягаючи спати вісім ночей, а між 965 і 970 роками знищили й хозарську державу. Очевидці писали, що тіні від домів хозарської столиці ще довго не хотіли зникати, хоча самі доми вже давно були зруйновані. Стояли на вітрі і у водах Волги. За однією з руських хронік XII століття, уже в 1083 році Олег носив титул архонта Хозарії, але в той час, тобто в XII столітті, на території колишньої хозарської держави вже жив інший народ — кумани. Матеріальні залишки хозарської культури дуже бідні. Жодних текстів — приватних чи офіційних — не знайдено, не залишилося сліду ні від хозарських книжок, про які згадує Халеві , ні від їхньої мови, хоча Кирило й пише, що свою віру вони сповідували по-хозарськи. Єдина споруда, знайдена під час розкопок у Суварі, на території колишньої хозарської держави, є швидше болгарською, ніж хозарською. Нічого суттєвого не знайшли й під час пошуків на території Саркелу — навіть слідів місцевої фортеці, про яку відомо, що вона була збудована візантійцями для хозарських потреб. Після занепаду держави про хозарів ледве що й згадують. В X столітті один з угорських вельмож запрошував їх оселитися на його землях. 1117 року якісь хозари прибули в Київ до князя Володимира Мономаха. В Пресбургу в 1309 році католикам було заборонено одружуватися з хозарами, а в 1346 році папа підтвердив цю заборону. Оце майже й усе.

Згаданий акт навернення, який став вирішальним для долі хозарської держави, відбувався наступним чином. Як пишуть древні хроніки, хозарський володар — каган — побачив сон і звернувся до трьох філософів з різних земель, щоб той сон йому пояснили. Справа була настільки важливою для хозарської держави, що каган вирішив перейти разом зі своїм народом у віру того мудреця, чиє тлумачення сну буде найкращим. Деякі джерела стверджують, що того дня, коли каган прийняв таке рішення, відмерло йому волосся на голові, і він про це знав, та все-таки щось змушувало його йти далі. Так у літній резиденції кагана зійшлися один ісламський, один єврейський і один християнський місіонер, один дервіш, один рабин і один монах. Кожен із них отримав у дарунок від кагана ніж, вирізаний зі солі, і поєдинок почався. Точки зору трьох мудреців, їхні докази, вибудовані на постулатах трьох різних релігій, особи місіонерів і результат «хозарської полеміки» привернули велику увагу і викликали ряд протилежних суджень про саму подію та її наслідки, про переможців і переможених у цій полеміці; протягом віків посвятили їм безліч досліджень єврейські, християнські та ісламські джерела. Все це продовжується ще й дотепер, хоча хозарів давно вже немає. Десь у XVII столітті зацікавлення хозарським питанням несподівано знову зросло, величезний матеріал попередніх хозарських студій був систематизований і виданий в 1691 році у Борусії (Пруссії). Були досліджені екземпляри трикутних монет, імена зі старих перстенів, зображення з соляних глечиків, дипломатична кореспонденція, портрети письменників, з яких відчитувались назви усіх книг, зображених на другому плані, таємні донесення, заповіти, голоси чорноморських папуг, котрі, як вважалося, розмовляли зниклою хозарською мовою, картини зі сценами музикування, з яких розшифровувались музичні записи, накреслені в нотних зошитах, і навіть одна людська татуйована шкіра, не згадуючи вже про архівні матеріали візантійського, гебрейського і арабського походження. Одним словом, до уваги було взято усе те, що уява людини XVII століття могла приручити й поставити собі на службу. І все це помістилося під палітуркою одного словника. Обґрунтування того зросту зацікавлення, що виникло в XVII столітті, тобто через тисячу років після згаданої події, залишив один хроніст у таких дещо незрозумілих словах: «Кожен з нас випускає свою думку на прогулянку поперед себе, як мавпу на мотузі. Коли читаєш, завжди маєш дві такі мавпи: одну свою і одну чужу. Чи й гірше того — одну мавпу і одну гієну. Гляди тоді добре, кому що даєш їсти. Бо гієна не їсть того, що їсть мавпа...»

Як би там не було, у згаданому вже 1691 році друкар якогось польського словника, Joannes Daubmannus (чи його наступник з тим самим іменем) видав усю зібрану інформацію з хозарського питання у формі, що єдина дозволяла охопити усе це різнобарвне чтиво, яке ті, що носять пера за вухами і перетворюють роти в каламарі, збирали і губили століттями. Праця була видана у формі словника про хозарів під назвою Lexicon Cosri. За одною (християнською) версією, текст книги був продиктований видавцеві якимось монахом на ім'я Теоктист Нікольський^A, який раніше, на полі бою австрійських і турецьких військ, знайшов і вивчив напам'ять матеріали різного походження про хозарів. Тому Даубманусове видання з'явилось поділеним на три словники: на окремий глосарій ісламських джерел про хозарське питання, на алеф-бетар даних, почерпнутих з гебрейських документів і переказів, і на третій словник, в якому за основу були взяті християнські матеріали про хозарське питання. Це видання Даубмануса — словник словників про хозарське царство — мало незвичайну долю.

Серед тих 500 примірників першого словника про хозарів Даубманус надрукував один примірник отруйною типографською фарбою. У парі з цим отруєним примірником, що закривався на позолочену застібку, йшов ще один контрольний примірник того ж лексикону зі срібним замком. Інквізиція 1692 року знищила всі примірники Даубманусового видання, і в обігу залишився лише той отруєний примірник, якому пощастило уникнути пильного ока цензури, та ще допоміжний екземпляр зі срібною застібкою, що був при ньому. В такий спосіб були покарані всі непокірні, які наважувалися читати заборонений словник. Кожен, хто відкривав книгу, швидко ціпенів, настромлений на власне серце, як на шпичку. Читач помирав якраз на дев'ятій сторінці, біля слів: Verbum caro factum est (Слово стане плоттю). Контрольний примірник давав можливість передбачати момент приходу смерті, якщо його читали одночасно з отруйним. У цьому контрольному екземплярі була примітка: «Якщо ви прокидаєтесь і у вас нічого не болить, знайте, що ви вже не на цьому світі».

З документів судового процесу за спадщину сім'ї Дорфмер, яка жила в XVIII столітті, видно, що «золотий» (отруєний) примірник переходив у цій прусській родині з покоління в покоління: найстаршому синові діставалася половина книжки, а іншим дітям — по четвертині чи й того менше, якщо їх було більше. До кожної частини книги додавалися ще й інші частини спадщини Дорфмер: сади, левади, поля, хати й ставки, худоба, і тому довго ще смерть людей не ставили в залежність від читання книги. Якось, коли впала засуха, а моровиця скосила худобу, хтось сказав хатнім, що кожна книга, як і кожна дівчина, може стати Марою; тоді дух її може виходити у світ, сіяти пошесть і морити все навкруги. Тому в застібку книги треба покласти невеличкий дерев'яний хрестик, схожий на тих, що їх кладуть на уста дівчатам, які стали Марами, щоб їхній дух не покидав тіла і не морочив людей. Так зробили і з Хозарським словником: на його застібку, як на уста, поставили хрест, але стихія розійшлася ще більше, домашні стали задихатися вві сні і помирати. Тоді вони пішли до священика, розповіли йому все як є, і того дня, коли він зняв хреста з книжки, моровиця відразу припинилася. Тоді він сказав їм: остерігайтеся в майбутньому і ніколи не ставте хреста на замок отак, як зараз, коли дух знаходиться поза книгою. Бо тоді від хресного страху він не може повернутися в книгу і виробляє різну чудасію й шкоду. Так позолочена застібка була замкнена, і Хозарський словник десятки років пролежав на книжковій полиці без вжитку. Ночами з тої полиці було чутно незвичний шум, який виходив зі словника Даубмануса, а певні щоденникові записи, написані в той час у Львові, кажуть про те, що в лексикон Даубмануса був вбудований пісковий годинник, зроблений якимось Нехамою, знавцем Зогара, здатним говорити і писати одночасно. Той Нехама, крім цього, стверджував, що на власній руці він відчитав приголосний Хе своєї гебрейської мови, а у літері Вав — свою чоловічу душу. Клепсидра, яку він вставив у оправу книги, була невидимою, але під час читання в повній тиші можна було почути, як тече пісок. Коли пісок переставав текти, книгу необхідно було перевернути й продовжити читати у зворотному порядку, від кінця до початку, і тоді її таємний зміст відкривався. В той же час інші записи говорять про те, що рабини не схвалювали тої уваги, яку їхній одноплемінник виявив до Хозарського словника, і книга час від часу ставала об'єктом нападок вчених мужів з єврейського оточення. Цікаво, що рабини не мали зауважень щодо правовірності гебрейських джерел словника, — вони лише не могли погодитись з аргументами інших джерел. Нарешті, слід сказати про те, що Lexicon Cosri не мав щастя і в Іспанії: там, у мавританському ісламському середовищі, «срібний екземпляр» був заборонений на період 800 років, і оскільки час той ще не минув, заборона й далі залишається в силі. Пояснення таких дій можна шукати в тому факті, що в тогочасній Іспанії ще траплялися сім'ї хозарського походження. Документи повідомляють, що ті «останні хозари» мали одну незвичну традицію. Тих, з ким заходила в них ворожнеча, вони за всяку ціну намагалися облаяти й проклясти під час їхнього сну, пильнуючи одночасно за тим, щоб не розбудити своїх ворогів лайкою чи прокльоном. Очевидно, вони вважали, що таке прокляття є сильнішим і діє швидше, аніж те, що зісилається на недруга, коли він не спить. В такий спосіб — пише Даубманус — хозарські жінки проклинали ще Олександра Македонського, і це повідомлення узгоджується зі свідченнями Псевдокалістена про те, що хозари належали до народів, підкорених Олександром Великим.

Будова словника

Сьогодні неможливо встановити, як виглядав Хозарський словник Даубмануса 1691 року видання, оскільки єдині збережені його примірники — отруйний і срібний (допоміжний) — були знищені кожен на своєму кінці землі. Згідно з одним джерелом, золотий примірник був знищений зовсім негідним способом. Його останнім власником був якийсь старий із сім'ї Дорфмер, який прославився тим, що хорошу шаблю чув на звук, як дзвін. Він ніколи не читав книжок і говорив: «У мої очі світло відкладає яйця, як муха личинки в рани. Відомо, що з того вилупиться». Старому шкодили жири, і він щодня крадькома опускав по одній сторінці Хозарського словника в свою миску з юшкою, щоби зібрати тлущ, а потім той замащений папір викидав. Поки домашні щось помітили, Lexicon Cosri вже було цілком подерто. У тих же записах говориться, що книга була прикрашена ілюстраціями, які дід не використав, бо вони псували смак юшки. Ті ілюстровані сторінки — єдине, що збереглося від словника; можливо, що їх і можна було б сьогодні розшукати, якщо взагалі можливо знайти між слідами якоїсь стежки той перший слід, за яким прийшли усі інші. Припускають, що одним примірником або пізнішим переписом Хозарського словника володів якийсь професор орієнталістики й археології середніх віків д-р Ісайло Сук , але після його смерті не було знайдено нічого схожого. Тому від словника, виданого Даубманусом, до нас дійшли тільки уривки, як від сну залишається тільки пісок в очах.

Ті уривки наведені в працях, які полемізують з автором чи авторами Хозарського словника, і вони переконливо доводять (як уже згадувалось вище), що видання Даубмануса було своєрідною хозарською енциклопедією, збірником біографій чи житій осіб, котрі в який-небудь спосіб перелетіли, мов птах через кімнату, крізь небо хозарського царства. Vitae sanctorum всіх осіб, котрі брали участь у хозарській полеміці, в записуванні її матеріалів та їх дослідженні протягом століть, склали основу книги, поділеної на три частини.

Така структура Даубманусового словника, складеного з гебрейських, ісламських і християнських джерел про навернення хозарів, була прийнята за основу і цього другого видання. Взятися за цю роботу, всупереч непереборним труднощам, зумовленим бідністю джерел, лексикограф зважився тільки після того, як прочитав наступне речення з хозарського лексикону: «Сон — то диявольський сад, і усі сни на світі вже давно відіснилися. Сьогодні вони лише міняються місцями з такою ж використаною й заношеною явою, ніби металеві гроші, які переходять з кредитними розписками туди й назад, з рук в руки...» У такому світі, чи, краще б сказати, в такій миті того світу, подібне зобов'язання справді може бути прийнятим.

Одночасно треба пам'ятати про наступне. Видавець цього другого видання Хозарського словника повністю свідомий того, що Даубманусовий матеріал з XVII століття не є достовірним, що він міфічний настільки, наскільки це взагалі є можливим, що він являє собою щось таке, як обід уві сні, і розташований у мереживі різних старих помилок. Та все ж, увесь цей матеріал пропонується тут читачеві, оскільки словник цей не займається хозарами як такими, а є лише спробою реконструкції знищеного Даубманусового видання. Тому сучасні відомості про хозарів використовувались тут лише як неминучі й необхідні доповнення до збережених уривків з утраченого першоджерела.

Треба звернути увагу й на те, що тут, зі зрозумілих причин, не могли бути збереженими порядок слів і алфавіт Даубманусового словника, в якому використовувались три письма і три мови — грецька, гебрейська та арабська, а дати наводились за тими трьома хронологіями, які діють у календарях трьох згаданих середовищ. Тут усі дати зведені до єдиного календаря, а матеріал, поданий Даубманусом, перекладений з трьох мов на одну єдину; зрозуміло, отже, що у виданні XVII століття усі слова були розміщені в іншому порядку, а в кожному з трьох словників (гебрейському, арабському і грецькому) одна й та ж сама стаття займала різне місце, бо в різних азбуках букви розміщені в різному порядку, книги гортаються у різні сторони, а головні актори у театрах виходять на сцену з різних боків. Зрештою, ця книга так само змінювалася б під час будь-якого перекладу на будь-яку іншу мову, бо матеріал цього словника про хозарів у кожній мові і в кожному письмі неминуче укладався б щоразу по-іншому, через що слова з'являлися б кожного разу на новому місці, а імена набували б нової ієрархії. Такі важливі статті Даубманусового видання, як святий Кирило , Юда Халеві або Юсуф Масуді чи інші стоять не на тих місцях, на яких стояли в першому виданні Хозарського словника. Це, зрозуміло, є головним недоліком сучасної версії у порівнянні з виданням Даубмануса, бо тільки той, хто може прочитати книгу в правильному порядку, знає, як заново створити світ. Оскільки ж той порядок слів, що вжитий у Даубмануса, зберегти було неможливо, довелося піти вже згаданим шляхом.

Зрештою, всі ці недоліки не повинні розцінюватись як непоправні втрати: читач, який умів з порядку словникових статей відчитати потаємний зміст книги, давно вже зник, а сучасна читацька аудиторія вважає, що питання уяви належить виключно до компетенції автора, і її ця проблема взагалі не стосується. Особливо, коли мова йде про якийсь словник. Такому читачеві не потрібно й клепсидри в книзі, яка нагадує, коли треба змінити спосіб читання, бо сучасний читач способу читання не змінює ніколи.

Як користуватися словником

Незважаючи на всі перешкоди, ця книга зберегла деякі позитивні якості первісного Даубманусового видання. Вона теж може читатися безліччю способів. Це — відкрита книга, яку можна закрити, а потім взятися дописувати її знову: маючи свого колишнього і теперішнього лексикографів, у майбутньому вона може зустріти нових авторів, продовжувачів і дописувачів. У ній є словникові статті, конкорданції і натяки, як у святих книгах чи кросвордах, а всі імена й поняття, помічені маленьким знаком хреста, півмісяця, зірки Давида чи ще іншим символом, слід шукати у відповідному словнику цього словника, де написано про них більш докладно. Тобто, слова з позначкою

— слід шукати в Червоній книзі цього словника (християнські джерела з хозарського питання)

— слід шукати в Зеленій книзі цього словника (ісламські джерела з хозарського питання)

— слід шукати у Жовтій книзі цього словника (гебрейські джерела з хозарського питання).

Статті, помічені знаком «» можна відшукати у всіх трьох словниках, а ті, що мають знак «^А», — у кінці книги, в Appendix-i І.

Таким чином, читач може поводитись з цією книгою так, як йому буде найзручніше. Одні шукатимуть в ній, як у будь-якому іншому словнику, окреме слово чи ім'я, що буде цікавити їх саме в цю хвилину, а інші розглядатимуть книгу як матеріал, який потрібно прочитати весь, від початку до кінця, разом, щоб вималювалась єдина картина хозарського питання і пов'язаних з ним подій, осіб і речей. Книгу можна гортати справа наліво, або зліва направо, як найчастіше й гортався лексикон, виданий у Пруссії (гебрейські та арабські джерела). Три книги цього словника — жовту, червону і зелену — можна читати в довільному порядку, починаючи з тої, на якій розкриється словник. Тому цілком ймовірно, що у виданні XVII століття кожна книга мала окрему оправу, чого тут немає з технічних причин. Хозарський словник можна читати і по діагоналі, щоб отримати переріз усіх трьох розділів — ісламського, християнського і гебрейського. При цьому способі користування словником найдоцільніше було б іти по трійках: чи то відбираючи статті з позначкою «», які є у всіх трьох книгах (статті Атех, каган, хозарська полеміка або хозари), чи вибираючи по три різні особи, пов'язані однаковою місією в історії хозарського питання. Так, наприклад, під час читання можуть об'єднатися в одне ціле статті з трьох різних книг, у яких іде мова про учасників хозарської полеміки (Сангарі, Кирило, Ібн Кора), про її хроністів (Бекрі, Методій, Халеві), про дослідників хозарського питання в XVII (Коен, Масуді, Бранковин) чи у XX столітті (Сук, Муавія, Шульц). Звичайно, говорячи про трійки, не можна випустити з уваги тих осіб, що походять з трьох видів пекла — ісламського, гебрейського і християнського (Євфросинія Лукаревич, Севаст, Акшані). Їхній шлях до цієї книги був найдовшим.

Втім, нехай читача не лякають усі ці докладні пояснення. Він зі спокійною совістю може перескочити через них і починати читати так, як їсть, користуючись правим оком, як виделкою, лівим — як ножем, а кості кидаючи за спину. І цього буде досить. Правду кажучи, може його спіткати та ж сама доля, що й Масуді, одного з авторів цього словника, який заблудився в чужих снах, так ніколи й не знайшовши дороги назад; так і читач може збитися зі шляху і загубитись між словами цієї книги. Тоді залишиться йому єдиний вихід: повернути від середини у будь-яку сторону, прокладаючи свою власну стежку. Він може йти крізь книгу, як через ліс, — від знаку до знаку, орієнтуючись на зорі, місяць і хрест. А іншим разом він може читати її так, як літає птаха каня — тільки у четвер; або, якщо захоче, може розібрати і знов зібрати її по-новому безліч разів, як під час гри в мадярські кості. Жодна хронологія тут не шанується і не використовується. Саме так кожен читач сам укладе для себе свою книгу, зібравши її в єдине ціле, як в грі у доміно чи в карти, і з цього словника він, як із дзеркала, візьме рівно стільки, скільки у нього і вкладе, бо, як написано на одній зі сторінок цього лексикону, з істини не можна вийняти більше, ніж у неї покладеш. Зрештою, книга ніколи не повинна бути прочитана вся; з неї можна взяти лиш половину чи просто якусь частину, й на тому зупинитися, як зі словниками найчастіше й роблять. Чим більше шукаєш, тим більше і знаходиш, отож щасливому дослідникові відкриються усі зв'язки між іменами цього словника. А інше — для інших.