ДОГОВІР ПРО ЗАРУЧИНИ САМУЕЛЯ КОЕНА Й ЛІДІСІЇ САРУК



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ДОГОВІР ПРО ЗАРУЧИНИ САМУЕЛЯ КОЕНА Й ЛІДІСІЇ САРУК



ДОГОВІР ПРО ЗАРУЧИНИ САМУЕЛЯ КОЕНА Й ЛІДІСІЇ САРУК (XVII століття) — в Дубровницькому архіві, в досьє місцевого сефарда Самуеля Коена зберігся договір про заручини, в якому говориться:

«У добрий час і в добру годину відбуваються заручини Самуеля Коена та панянки Лідісії, дочки шанованого старця, господаря Шелома Сарука, що спочив у Бозі, мешканця міста Солуні. Умови заручин наступні: по-перше, мати дівчини, добродійка Сіті, хай буде благословенна вона межи жонами, дає в посаг за своєю дочкою, згаданою вище Лідісією, одну іспанську подушку й жіноче вбрання, за своїми можливостями та гідністю. По-друге, день весілля назначається від сьогодні за два з половиною роки. Між сторонами укладається домовленість про те, що, якби згаданий панич Самуель не прибув з будь-яких причин у визначений день шлюбу з Лідісією, — чи то з власного бажання, а чи з волі вищих сил, — від того дня всі коштовності та предмети, що їх наречений подарував нареченій, за законом і правом не підлягають поверненню і наречений не має жодного права виказувати свою незгоду чи обурення з цього приводу. Перелік подарованих предметів наступний: браслети, які вона носить на руках, намиста, перстені, капелюшок, панчохи й шерстяні підколінники, усього разом 24 предмети. Усе це складає вартість на суму двох тисяч і двіста акчів і переходить яко дар у неподільну і довічну власність згаданої дівчини — якщо наречений не з'явиться в умовлений час, щоб узяти з нею шлюб. Крім того, згаданий вище панич Самуель Коен прирікає тяжкою клятвою, яку дає кожен під загрозою відлучення, що не засватає жодної іншої жінки на світі й не візьме шлюбу ні з ким іншим, окрім своєї нареченої Лідісії.

Усе це записано й стверджено згідно всіх правил та законів, і панич Самуель присягнув відповідною клятвою сьогодні, в понеділок, у першій чверті місяця шевата 5442 року, і всьому написаному тут належить вірити довічно.

Аврам Хадіда, Шеломо Адроке та Йосеф Бахар Ізраель Алеві, судді».

На звороті цього документу рукою одного з дубровницьких стражів порядку було зроблено декілька записів про Коена. В одному з повідомлень говорилося, що дня 2 квітня 1680 року в розмові на Страдуні Коен розповів наступну притчу:

На деякі вітрильники свого флоту хозари замість вітрил одягали рибальські сіті. І ті човни пливли, як і всі інші. Коли один грек запитав у хозарських священиків, як це їм вдається, якийсь єврей, що був присутній при тій розмові, відповів замість них: «Либонь, ці сіті напинає щось інше, а не вітер».

Друге повідомлення дубровницького шпигуна стосується шляхтянки Євфросинії Лукаревич . У травні того ж року в Лучариці Самуель Коен зустрів добродійку Євфросинію і запитав у неї наступне:

— Чи ти увесь час така ж гарна, чи інакша у п'ятницю ввечері, коли міняються душі, бо тоді ти не впускаєш мене, щоб я тебе побачив?

На ці слова добродійка Євфросинія витягла з-за пояса маленького каганця, піднесла його до своїх очей, заплющила одне око, а іншим глянула на ґніт. Той погляд виписав ім'я Коена у повітрі, запалив ґніт і освітив її шлях до самого дому.

КАГАН

КАГАН — титул хозарського володаря; походить від єврейського слова коен, що значить князь. Першим каганом після прийняття хозарським царством юдаїзму був Савріел, а його дружина називалася Серах. Ім'я кагана, котрий вирішив провести «хозарську полеміку» , запросивши до свого палацу євреїв, греків і арабів, щоб ті розтлумачили його сон, не відоме. За єврейськими джерелами, що їх наводить Даубманус , наверненню хозарів у юдаїзм передував сон кагана, про який він розповів своїй дочці або ж сестрі, царівні Атех , наступне:

— Снилося мені, що я іду по пояс у воді й читаю книгу. Та вода — то річка Кура, каламутна, повна трав, з тих, що її можна пити лише процідивши крізь волосся чи бороду. Часом, коли набігає якась вища хвиля, я піднімаю книгу високо над головою, щоб не замочити її, а тоді знов продовжую читати. Глибина вже поряд, і я повинен закінчити читати ще до того, як підступлю до неї. І тоді з'являється мені ангел з птахом на плечі й говорить: «Твої наміри любі Господу, але справи твої — ні». На цьому місці я прокидаюсь і відкриваю очі. І бачу, що й далі стою по пояс у тій самій каламутній Курі з травами, тримаю в руці ту саму книжку, а передо мною, як і раніше, стоїть ангел. Той самий, зі сну, з птахом на плечі. Я швидко заплющую очі, але річка, ангел, птах і все інше залишається таким, як і до того; відкриваю очі — те саме. Просто жах. Навмання я читаю з книги: «Хай не похваляється той, хто взутий...», і на цьому місці стуляю очі, але продовження бачу й дочитую те речення з закритими очима: «... як і той, хто босий». В ту хвилину з плеча ангела злетіла пташка, і я знову підняв повіки. Було видно, як птах відлітає. І тоді я зрозумів: більше немає закривання очей перед істиною, нема порятунку в стулюванні повік, немає ні сну, ні яви, ні прокидання, ні засинання. Усе — один і той самий єдиний довічний день і світ, що обвився навколо тебе, мов гадина. Тоді я узрів велику й далеку радість малою, але близькою; велику справу відчув марнотою, а малу — своєю любов'ю... І зробив те, що зробив.

КОЕН САМУЕЛЬ

КОЕН САМУЕЛЬ (1660 - 24.ІХ.1689) — дубровницький єврей, один із авторів цієї книги. Вигнаний в 1689 році з Дубровника, він помер у тому ж році по дорозі в Царгород, впавши у заціпеніння, з якого вже ніколи не вийшов.

Джерела: Образ Коена, мешканця дубровницького гето, вимальовується на основі повідомлень дубровницької жандармерії (поліції), складених пісним італійським стилем людьми без рідної мови, на основі судових актів і заяв акторів Ніколи Рігі та Антона Кривоносовича, а також беручи до уваги інвентарний перепис усіх речей з Коенового дому, проведений за час його відсутності згідно з рішенням єврейської громади Дубровника й збережений між паперами дубровницького архіву в серії Processi роlitici е criminali 1680—1689. Про останні дні життя Коена відомо з коротких повідомлень, відправлених у Дубровник з абхехаму белградських сефардів. До них додається так само й перстень, на якому в 1688 році Коен вирізав рік 1689, тобто рік своєї смерті. Щоб отримати повну картину, всі ці дані необхідно розглядати паралельно з донесеннями дубровницьких емісарів, котрих посол республіки св. Влаха у Відні, Матія Марин Бунич відіслав як спостерігачів на австро-турецьку битву під Кладово у 1689 році й котрі залишили про Коена всього кілька речень, у яких повідомляли, що в тій роботі було «більше полови, ніж зерна».

 

Сучасники описують Самуеля Коена струнким чоловіком з червоними очима й одним сивим вусом, що суперечив його юному вікові. — Скільки його знаю, він завжди мерз. Може, лиш трохи відігрівся за останні роки — сказала якось про нього його мати, пані Клара. За її словами, по ночах уві снах він багато й далеко мандрував, через що зранку, бувало, прокидався змучений і брудний, а часом накульгував на одну ногу — аж доки не відпочине від своїх снів. Мати говорила, що в той час, як Коен спить, вона завжди відчуває якийсь дивний неспокій, і пояснювала це тим, що уві сні він поводить себе не як єврей, а як людина іншої віри, котра і в суботу їздить у снах верхи й часом співає крізь сон восьмий псалом, той, що допомагає знаходити втрачені речі, лише на християнський лад. Окрім жидівської, він володів іспанською, латинською і сербською, а по ночах, у своїх снах, бурмотів щось якоюсь дивною мовою, якої не знав удень і котра, як виявилось пізніше, була волоською. На похороні він мав страшний рубець на лівому плечі, як від зубів. Він прагнув побачити Єрусалим, а уві сні справді зрив місто на березі часів і ходив його вулицями, притрушеними сіном і тому тихими, жив у вежі, заставленій комодами, завбільшки з невелику церковцю, і слухав джерела, подібні до дощу. Та незабаром виявилося, що місто, яке він бачить у снах і приймає за Єрусалим, — ніяке не святе місце, а Царгород, що незаперечно підтверджувалось одною гравюрою Царгороду, яку Коен придбав, скуповуючи давні карти неба і землі, міст і зірок, і на якій він упізнав вулиці, площі й вежі зі своїх снів. Коен володів деякими безсумнівними здібностями, проте, на думку пані Клари, вони не мали жодного практичного застосування. Спостерігаючи за тінями від хмар, він визначав, з якою швидкістю летять вітри в небі, він добре пам'ятав зв'язки, події й числа, проте швидко забував людей, імена і предмети. Дубровницькі горожани запам'ятали його незмінно стоячим перед вікном своєї кімнати в ґето, з глибоко опущеним поглядом. Насправді в той спосіб він читав свої книги, що лежали перед ним на підлозі й аркуші яких він гортав пальцями своїх босих ніг. Якось до требинського Шабляк-паші дійшли чутки про дубровницького єврея, котрий добре плете кінські перуки, і за якийсь час Коен поступив на службу до паші, де підтвердив, що розмови про нього не були порожніми балачками. Він доглядав за ошатною кінською гробницею паші, що стояла над морем, і плів перуки, які на свята і в походах одягалися пашиним вороним на голови. Коен був задоволений своєю службою, а самого пашу мало коли й бачив. Натомість, він часто зустрічався з його воїнами, спритними в бою і в сідлі. Порівнюючи себе з ними, він і помітив, що уві сні ставав начебто швидшим, аніж був на яві. Зробивши такий висновок, він переконався в його правдивості своїм власним і надійним способом. Уві сні він бачив себе під яблунею з оголеною шаблею в руках. Була осінь в тому сні, і, тримаючи клинець у руці, він чекав, коли подме вітер. Коли це врешті сталося, з дерева глухо почали падати яблука, ніби десь далеко били копитами коні. Перше яблуко, що зірвалося з гілки, він підхопив шаблею і розрубав навпіл. Коли він прокинувся, надворі була осінь, як і у сні. Він позичив шаблю, вийшов через браму Піла й зійшов під міст. Там росла яблуня, і він став чекати на вітер. Коли той дмухнув і яблука почали падати, він зрозумів, що жодного з них йому не наздогнати шаблею. Так воно й було насправді, і Коен переконався, що в сні він дійсно швидший і спритніший, аніж удень. Може, було так через те, що у снах він вправляв свою майстерність, а вдень ні. Він часто бачив себе в сні у темноті, рухаючись крізь яку він тримає у правій руці шаблю, а на ліву намотує довгу верблюжу вуздечку, другий кінець якої підтягує до себе в темряві хтось інший. Його вуха наповнені густою мрякою, і крізь ту мряку він чує, як хтось у пітьмі здіймає на нього шаблю і як, розтинаючи темінь, до його обличчя наближається сталь, та він незмильно відчуває її і підставляє свою зброю навперейми тому змахові й невидимому клинцеві, який і справді зі скреготом вивалюється з темряви на його шаблю.

Підозри, що впали на Самуеля Коена, і покарання, які по-слідували за ними, прийшли раптово й з усіх сторін. Він був звинувачений у заборонених релігійних розпитуваннях дубровницьких єзуїтів, у близьких стосунках з одною християнською аристократкою і в розповсюдженні єретичного ессенського вчення, не згадуючи вже про свідчення одного ченця, який стверджував, що Коен на очах усього Страдуна проковтнув своїм лівим оком пташку у леті.

Усе почалося з вкрай дивного візиту Самуеля Коена до єзуїтського монастиря в Дубровнику 23.IV.1689 року, який закінчився його ув'язненням. Того ранку Коена бачили на скелях, по яких він дряпався до єзуїтів, тримаючи крізь усміх межи зубами свою люльку — побачивши у сні, як курять люльку, він сам почав курити. Перед брамою монастиря він подзвонив і, щойно йому відкрили, почав розпитувати ченців про якогось християнського місіонера й просвітителя, старшого від нього на вісім сотень років; він не знав імені того місіонера, але міг переказати напам'ять весь його життєпис: як у Солуні і в Царгороді той навчався у школах і ненавидів ікони, як десь у Криму вчив гебрейську мову, як у хозарському царстві навертав до християнства невірних, а з ним у парі ходив і його брат, що допомагав йому. Помер він — додавав Коен — у Римі в 869 році. Він просив монахів назвати йому ім'я того просвітителя, якщо лиш воно їм відоме, і питав поради у пошуках його житія. Єзуїти, проте, не пустили Коена й на поріг. Вони вислухали все, що він казав, безперестанку хрестячи його уста, й відразу ж після того покликали охорону, яка кинула його в темницю. Все пояснювалось тим, що відколи в 1606 році синод у церкві Богородиці виніс рішення проти євреїв, мешканцям дубровницького ґето було заборонено виказувати будь-яке зацікавлення питаннями християнської віри, і порушення цієї заборони каралося 30 днями ув'язнення. Доки Коен відсиджував свої 30 днів, протираючи лави вухами, сталися дві події, варті уваги. Єврейська громада прийняла рішення провести перепис усіх Коенових паперів, і в той же час з'явилася жінка, яку цікавила доля Коена.

Добродійка Євфросинія Лукаревич, родовита шляхтянка з Лучариці, щодня о п'ятій годині пополудні, щойно тінь від Мінчетної вежі опинялася по той бік мурів, брала порцелянову люльку, набивала її найжовтішим тютюном, який перележав зиму в сушеному винограді, запалювала грудинкою ладану або сосновою тріскою з острова Ластового, давала якомусь хлопцеві зі Страдуна срібняка й відсилала його із запаленою люлькою у в'язницю до Самуеля Коена. Хлопець передавав її Коенові запаленою і за якийсь час повертав із тюрми назад в Лучарицю викуреною до тієї ж добродійки Євфросинії.

Та добродійка Євфросинія, що походила зі знатного роду Геталдичів-Крухорадичів, була видана заміж у дім дубровницьких шляхтичів із роду Лукарів і славилась як своєю небувалою вродою, так і тим, що ніхто ніколи не бачив її рук. Говорили, наче руки її мають по два великих пальці, бо на місці мізинця на них росте ще один великий палець, і тому кожна її рука могла бути водночас і лівою, і правою. Кажуть, що це добре можна було розгледіти на одному портреті, який домальовувався таємно від добродійки Лукаревич і на якому в тій своїй руці з двома великими пальцями вона тримала якусь книгу. Якщо не зважати на ті розмови, то життя добродійки Євфросинії мало чим відрізнялося від життя її верстви — вона, як то кажуть, не була білою вороною. Лише час від часу, ніби під владою якихось чарів, вона ходила дивитися вистави лицедіїв, що відбувалися у ґето. Ті єврейські театральні дійства ще не були тоді заборонені дубровницькою владою, і добродійка Євфросинія якось навіть віддарувала комедіантам із ґето одне зі своїх убрань, «синє з жовтими й червоними стяжками», для головної жіночої ролі, яку теж виконували чоловіки. У лютому 1687 року в «пастуших сценках» жіночу роль отримав Самуель Коен: у згаданій блакитній сукні добродійки Євфросинії він грав пастушку. В донесеннях, які отримали дубровницькі власті, говорилося про те, що під час дійства «жид Коен» поводив себе доволі незвично, манерами своїми «порушуючи задум комедії». Переодягнений у пастушку, «весь у шовках, заплітках і мережках кольорів бузкового й багряного, вимальований рум'янами й білилами, аж не пізнати», Коен повинен був «рецитувати» освідчення в коханні, «віршом уложене», промовляючи до якогось пастушка. Але, замість звертатися до нього, він раптом обернувся посеред вистави до добродійки Євфросинії (в чию сукню був убраний) і на загальне здивування подарував їй люстерко з наступними «любезними речами»:

Дурно ти шлеш мні люстерко свого щастя,

Коли у нім зовсім нема твого причастя;

Замість твоєго іскомого привіта

Свій там знайдуєм лик з літа і до літа.

Дар твій тобі шлю назад, бо сну не маю:

Образ не свій, а твій видіти там чаю.

Добродійка Євфросинія на диво спокійно вислухала цю тираду і щедро нагородила виконавців помаранчами. Більше того — весною, коли надійшла пора причасть і пані Лукарева повела до церкви доньку, весь чесний люд на власні очі узрів, як вона вносить у церкву ще й якусь ляльку, вбрану в синю сукню, покроєну з тої самої одежі в жовті й червоні стяжки, в якій «Жид Коен рецитував вірші на дійстві в ґето». Коли Коен це побачив, то закричав, показуючи на ляльку, що то його донька під крижмом, чадо його любові, «плід страсті» його приводиться до храму, хай і християнського. Того вечора добродійка Євфросинія перестріла Самуеля Коена перед церквою Богородиці якраз тої миті, коли ґето замикалося, дала йому край свого пояса для поцілунку і повела його на тому поясі, як на вуздечці, за собою, а біля перших же тіней простягнула йому ключа й назвала дім у Прієку, де вона чекатиме його наступного вечора.

У призначений час Коен стояв перед дверима з вічком замка над клямкою, через що йому довелося запихати ключа догори зубцями, а саму клямку тиснути вгору, щоб увійти. Він опинився у вузькому коридорі, права стіна якого була звичайною стіною, як будь-яка інша, а ліва складалася з чотиригранних стовпців, що сходинками відходили вліво. Коли він глянув поза ті стовпчики, перед ним відкрився далекий краєвид і порожній простір, у глибині якого, десь там, де місяць, стогнало море. Але море те не лежало в просторі: воно стояло в нім сторчма, ніби якась завіса, нижній згин якої зморщується, хвилюється і шарудить, оторочений піною. З правого боку до стовпців було причіплене щось на кшталт сталевої огорожі, яка не дозволяла підійти до них впритул. Пригледівшись, Коен зрозумів, що ціла ліва стіна коридору насправді є сходами, поставленими на підлогу своєю бічною стороною й тому не придатними до вжитку, оскільки хідник на тих сходах стирчав прямовисно зліва від ніг, а не лежав під ними. Він рушив уздовж тих сходів-стіни, все більше відхиляючись уліво, і раптом посеред шляху загубив під ногами ґрунт. Він покотився й впав на один із тих стовпців-сходинок і, коли спробував підвестися, збагнув, що підлога більше не знаходиться внизу, а перетворилась на стіну, не змінюючись ні в чому іншому. Одночасно східчаста стіна, залишаючись у всьому такою ж, як і раніше, перетворилася на звичні для користування сходи, лиш тільки світло, яке до того виднілося попереду в глибині коридору, тепер змістилось і світило високо над Коеном. Тими сходами він без труднощів вийшов нагору, до світла і до якогось покою. Перш ніж увійти, він ще раз глянув крізь огорожу в далечінь і знову побачив там море — тепер уже таким, яким зазвичай його й бачив: воно стогнало, розлите у безодні під його ногами. Коли він увійшов, добродійка Євфросинія сиділа боса і плакала у свої коси. Перед нею на триногому ослоні стояв личак, у ньому лежала невелика хлібина, а на носі личака стояла запалена вощана свічка. З-під кіс виглядали оголені перса добродійки Євфросинії, які, мов очі, мали брови й вії, а з них капало якесь темне молоко, як чорні погляди. Руками з двома великими пальцями вона кришила хліб і клала його собі на коліна. Коли крихти розкисали від сліз і молока, вона струшувала їх на підлогу під своїми ногами, а ноги ті замість нігтів мали на пальцях зуби. Зведеними докупи ступнями вона жадібно жувала струшений додолу хліб, але оскільки ковтати його не було жодної можливості, ті пережовані куски так і валялися в пилюці кругом неї...

Побачивши Коєна, вона пригорнула його і відвела у свою спочивальню. Тієї ночі вона взяла його собі за коханця, напоїла своїм чорним молоком і сказала:

— Лиш не пий забагато, щоб не постаріти, бо то час тече з мене. До певної міри він додає снаги, а потім знесилює...

Після ночі, проведеної з нею, Коен вирішив перейти у її християнську віру. Він говорив про це скрізь, не криючись, наче в якомусь божевіллі, і незабаром про новину довідалися всі, проте нічого так і не сталося. Коли він повідав про свої наміри добродійці Євфросинії, вона сказала:

— І не думай того робити, бо, якщо хочеш знати, я й сама не християнської віри — чи то пак, я християнка лише в цьому часі, по чоловікові. Насправді у свій особливий і дуже складний спосіб я належу до твого, єврейського світу. Мабуть, ти помітив, що часом на Страдуні можна побачити добре знайому плахту на якійсь зовсім незнайомій особі. Усі ми ходимо під такими плахтами, і я теж. Я — диявол, ім'я моє — сон. Я прийшла із гебрейського пекла, з Геєни, моє місце зліва від Храму, між духами зла, я породження Гебхурахове, про якого сказано «atque hinc in illo creata est Gehenna». Я — перша Єва і зовуся Ліліт, я знала ім'я Єгови і посварилася з Ним. Відтоді я лечу в Його тіні між семизначними змістами Тори. В теперішньому своєму образі, який ти бачиш перед собою і який любиш, я створена змішуванням Істини й Землі; я маю трьох батьків і жодної матері, і мені заказаний зворотній шлях. Якщо ти поцілуєш мене у чоло, я помру. Якщо перейдеш у християнську віру, сам помреш за мене. Тоді ухоплять тебе чорти християнського Пекла, і вже вони будуть дбати про тебе, а не я. Для мене ж, опинившись поза межами мого впливу, ти станеш назавжди втраченим. Не тільки в цьому, але й у інших, наступних життях...

Так дубровницький сефард Самуель Коен залишився тим, ким він і був. Та, незважаючи на це, чутки про нього й далі продовжували розповзатися світом. Його ім'я було швидшим від нього самого, і з тим іменем уже діялися речі, які Коена ще тільки чекали в майбутньому. Чаша переповнилася на масницю 1689 року, в неділю святих апостолів. Одразу після свята дубровницький актор Нікола Ріґі був приведений в суд і дав свідчення у справі про порушення громадського порядку, спричинені безпосередньо ним і його трупою. Він був звинувачений у тому, що висміяв у своїй комедії шанованого в місті дубровницького єврея Папу-Самуеля, як, зрештою, й інших євреїв, а Самуеля Коена виставив на посміховисько цілого міста. Актор боронився, стверджуючи, ніби він зовсім не підозрював, що під жидівською маскою знаходився Коен. Щороку, лиш тільки вітер змінить колір, молодь починала готувати якісь забави. Так і на цей раз Ріґі з актором Кривоносовичем взялися готувати «жидіаду», традиційну на масницю виставу з жидом в головній ролі. Оскільки Божо Попов-Сарака зі своєю аристократичною братією того року відокремився, міська громада вирішила зустріти свято маскарадом. Був винайнятий віз, на якому спорудили шибеницю, а Кривоносович, що вже грав раніше роль Жида, придбав собі пошиту з вітрила сорочку і капелюха з рибальської сітки, руду бороду зробив із кужелі й написав промову, яку звичайно проголошує в «жидіадах» Єврей перед смертю. В домовлений час вони зустрілися вже загримовані (в масках), і Ріґі присягав перед судом, що він був переконаний, ніби на возі, як це щороку було на свята, знаходиться Кривоносович, який, переодягнений Жидом, стоїть під шибеницею й терпить всі удари, плювки та інші глуми, як того й вимагає дійство. Отож, умістивши на возі всіх акторів, Ката і Жида, вони рушили містом від чорної братії до білої, показуючи комедію. Обійшовши Плацу, вони рушили до Госпи і Лучариці. По дорозі Ріґі яко Кат так званого Єврея (і, як він свято був переконаний, актора Кривоносовича під його маскою) відірвав тому біля великого фонтану носа з маски, в Таборі обсмалив йому бороду, біля малого фонтану віддав на глум юрби, що завзято на нього плювала, на двірцевій площі (ante Palatium) відірвав йому руку, зроблену з набитої соломою панчохи, і не помітив нічого незвичайного, хіба лиш те, що від підстрибування возу по дорозі з уст Єврея вилітали короткі мимовільні посвистування. Коли в Лучариці, перед домом пана Лукаревича, надійшов за сценарієм час повішення Жида, Ріґі накинув тому зашморга на шию, усе ще впевнений, що під маскою знаходиться актор Кривоносович з їхньої трупи. І тоді раптом той, хто був під маскою, почав читати зовсім не ту промову, яку на цьому місці належало йому читати, а якісь вірші чи ще щось інше, бог його зна що, звертаючись отак, з тим зашморгом на шиї, до добродійки Євфросинії Лукаревич, яка стояла на балконі своїх палат із мокрим волоссям, щойно вимитим жовтком дятла. Те звернення анітрохи не було схоже на передсмертне слово Єврея з «жидіади» і звучало натомість так:

Осінь є намистом для моєї пані,

А зима пасочком на твоєму стані,

Сукнею на тебе вже весна спадає,

Літо чобітками ніжки вже взуває;

Кожен рік на тебе щось нове надягне,

Під вагою шатів до землі вже тягне,

Скинь всю одіж з себе, скинь всі пори року,

Щоб мій жар сердечний не загас нівроку.

Тільки тоді, почувши слова, схожі більше на освідчення в коханні з комедії масок, аніж на передсмертну промову Єврея з «жидіади», актори й глядачі відчули щось недобре і Ріґі, запідозривши обман, здер з читця маску. На загальне здивування, під маскою замість актора Кривоносовича виявився справжній єврей із ґето, Самуель Коен. Той жид з власної волі терпів усі побої, приниження й знущання, зайнявши місце Кривоносовича, проте Нікола Ріґі аж ніяк не може нести за це відповідальності, оскільки він не знав, що під маскою на возі знаходиться Коен, який підкупив Кривоносовича, намовивши того відступити йому своє місце і про це змовчати. Так несподівано для всіх було встановлено, що Ріґі не винен у стражданнях і приниженнях Самуеля Коена, і навіть навпаки — сам Самуель Коен провинився перед законом, згідно з яким на свята євреям заборонялося знаходитись між християнами. Оскільки Коен лише недавно вийшов із тюрми, де відбував покарання за свій візит до єзуїтів, нове звинувачення стало останньою краплею для того, щоби жида, в якого «обважніле волосся» і який десь у Герцеговині глядить туркам кінські могили, засудили до вигнання. Не було відомо лише, чи захоче єврейська громада стати на сторону Коена і заступитися за нього, що могло б сповільнити справу або й зовсім змінити її хід. Тому, в той час як Коен сидів у в'язниці, всі чекали, що скаже ґето.

А в ґето вирішили, що довго лиш зимою ягід чекають. В другій половині місяця іяра того ж року равві Абрагам Папо та Іцхак Нехама переглянули й уклали список всіх паперів і книг, що знаходились у домі Коена. Бо чутки про його візит до монахів схвилювали не тільки єзуїтів, а й гетто.

Коли вони підійшли до дому, всередині було тихо. Вони задзвонили і зрозуміли зі звуку, що ключ у дзвонику. Він висів усередині, причіплений до язичка. В кімнаті горіла свічка, хоч матері Коена ніде й не було. Всередині вони знайшли ступку для цинамону, підвішену аж під стелею колиску, лежачи в якій можна було читати книжку, притиснуту над очима до стелі, пісочницю з піском, що пахнув лавандою, підсвічник-трійцю з написами на кожному рукаві, що означають назви трьох людських душ: нефеш, руах і нешмах. На вікні росли квіти, і сорти їхні вказували на те, що перебувають вони під захистом зірок із сузір'я Рака. На полицях під стінами лежали лютня, шабля і 132 напірники з червоної, синьої, чорної і білої мішковин, заповнені рукописами Коена або його переписами чужих рукописів. На одному тарелі вмоченим у сургуч пером була виведена інструкція для швидкого й безболісного пробудження: для того, щоб прокинутись, людині потрібно лише написати яке-небудь слово, і вона відразу ж вийде зі сну — настільки чин писання є в своїй суті чином надприродним і божественним, а не людським. Стеля над колискою була покреслена буквами й словами, написаними в хвилини пробудження. Серед книжок увагу відвідувачів привернули три, що були знайдені на підлозі кімнати відразу під вікном, де Коен звичайно читав. Було очевидно, що він читав їх усі три одночасно, і те позмінне гортання сторінок нагадувало своєрідну багатошлюбність. На підлозі лежало краківське видання книги дубровницького поета д-ра Дидака Ісайї Коена (помер у 1599 році), іменованого Дидаком Пиром, — De illustribus familiis (1585 рік), поруч була книга Арона Коена Zekan Агоп (Борода Аронова), видана у Венеції в 1637 році з уміщеною в ній копією Аронового гімну Ісакові Юшуруну, який помер у дубровницьких темницях, а збоку лежало видання Добра олива (Semen Atov) Шаламуна Оефа, діда Арона Коена. Було зрозуміло, що книги добиралися за ознакою сімейної належності, але нічого іншого з тої закономірності не випливало. Тоді равві Абрагам Папо відкрив вікно. Якраз дув суховій, і його подих залетів до кімнати. Равві розгорнув одну з книг, якусь хвилину послухав, як тріпочуть на вітрі сторінки, і промовив до Іцхака Нехами:

— Послухай, а чи не здається тобі, що вона шарудить слово: нефеш, нефеш, нефеш?

Тоді равві відкрив наступну книгу і ясно й голосно почулося, як сторінки її, гортані вітром, вимовляють слово: руах, руах, руах.

— Якщо третя промовить слово нешмах, — сказав Папо, — ми будемо знати, що книги кличуть Коенові душі.

Щойно Абрагам Папо розкрив третю книгу, як вони разом почули, що книга шепоче слово: нешмах, нешмах, нешмах!

— Книги сваряться через щось у цій кімнаті, — вирішив Равві Папо. — Одні речі хочуть знищити якісь інші.

Вони непорушно сіли і почали розглядати кімнату. Раптом на підсвічнику запалилися вогники, наче народжені шелестом книг. Один пломінець відокремився від свічки й заплакав у два голоси, на що равві Папо сказав:

— Це перша, наймолодша душа Коенова плаче за його тілом, а тіло — за душею.

Тоді та душа наблизилась до лютні на полиці й почала торкатися струн, полилася тиха музика, і тою музикою душа супроводжувала свій плач. — Буває, звечора, — плакала душа Коена, — коли сонце загляне тобі в очі, може тобі привидітися, що мотиль, який перелітає стежку близько біля тебе, — то далекий птах, а радість, яка пролетить низько, — то високо злетівша туга ... Тоді видовжився другий пломінь, перейшов у людську подобу і, ставши перед дзеркалом, почав одягатися й маститися білилами. Під час цього подоба підносила бальзами, рум'яна й пахучі мастила до дзеркала, ніби тільки в його відображенні могла розгледіти і вибрати кольори; в той же час накладаючи білила вона не зазирала до дзеркала, наче боялася, що те може заподіяти їй якусь шкоду. Так вона прикрашалася, аж доки зовсім не перетворилася на Коена з червоними очима й одним сивим вусом. А тоді зняла з полички шаблю і приєдналася до першої душі. Тим часом третя Коенова душа, найстарша, літала високо під стелею у формі світлячка чи вогника. Доки перші дві душі тиснулися докупи біля полички з рукописами, третя відокремилася, вороже зайнявши свій кут під стелею, і здирала букви, накреслені на стелі над колискою, де було писано:

Тепер равві Папо та Іцхак Нехама вирішили, що Коенові душі сваряться через ті мішки з рукописами, але було їх стільки, що переглянути усі не вийшло б ніяк. Тоді равві Абрагам запитав:

— Чи ти думаєш про кольори цих мішків те ж саме, що і я?

— Хіба їхні кольори не такі ж, як кольори, що з них складається вогонь? — зауважив Нехама. — Порівняймо їх зі свічкою. Вона має кілька пломенів: синій, червоний і чорний; се трибарвне полум'я пече і завжди торкається матерії, яку воно спалює — ґноту і оливи. Зверху ж, над тим трибарвним полум'ям, стоїть інше, біле, яке не пече, а світить, спираючись на той нижній, потрійний пломінь, — себто, вогонь, що живиться вогнем. Мойсей стояв на горі в тому білому полум'ї, яке не спалює, а осяває, в той час як ми стоїмо біля підніжжя гори в трибарвному вогнищі, яке пожирає й палить все, окрім білого полум'я, котре є символом найвищої й найпотаємнішої мудрості. Шукаймо, отже, те, що нам треба, в білих мішках!

Всередині було не так уже й багато — не більше, ніж може поміститися в міхи. Вони знайшли там одне видання Юди Халеві , що вийшло в Базелі 1660 року і було доповнене перекладом тексту з арабської на гебрейську мову, який зробив рабин Єгуда Абен Тібон, з наведеними латинськими коментарями видавця. В інших мішковинах лежали рукописи Коена, серед яких увагу відвідувачів привернув передусім текст під назвою

Запис про Адама Кадмона

Хозари в снах людей бачили літери і йшли за ними в пошуках пралюдини, предвічного Адама Кадмона, що був і чоловіком, і жінкою. Вони вірили в те, що кожній людині належить одна буква з тої азбуки і кожна така буква втілює якусь частину Адама Кадмона на землі, а у людських снах ті букви переплітаються і оживляють Адамове тіло. Проте букви і мова, складена з них, — не та, що нею користуємося всі ми. Хозари вірили, що знають, де проходить межа між двома мовами і двома азбуками, між божими словами — давар — і нашими, людськими. Межа, як вони стверджували, знаходиться між дієсловами та іменниками! Себто, тетраграм — таємне ім'я Боже, яке вже александрійська септанта ховала за невинним словом kirios, — насправді є зовсім не іменником, а дієсловом. Не слід забувати й про те, що Абрагам брав до уваги дієслова, якими Господь користувався під час створення світу, а не іменники. Таким чином, мова, якою ми говоримо, складається з двох нерівних сил, відмінних у самій своїй природі. Бо глагол, логос, закон, уявлення про добрі вчинки, про правильні й мудрі діяння передував самому акту створення світу і всього, що буде в ньому існувати і вступати у зв'язки. А іменники з'явилися лиш після з'яви на цьому світі живих тварей, тільки щоб дати їм імена. Так назви приходять, наче прикраси на шати, після Адама, який промовляє у своєму 139 псалмі: «Ще нема й слова на устах моїх, а ти, Господи, вже все відаєш». Те, що іменниками позначаються людські імена, є додатковим свідченням того, що вони не належать до ряду слів, котрі творять Ім'я Боже. Бо Ім'я Боже — Тора — то глагол, а не іменник, і глагол той починається з Алеф. Бог дивився в Тору, коли творив світ, тому слово, з якого починається світ, є глагол. Таким чином, наша мова складається з двох шарів — першого, божественного шару і другого шару сумнівного походження, пов'язаного, очевидно, з Геєною — простором на північ від Господа. Так пекло й рай, минуле і майбутнє уміщаються вже в самій мові і в письменах тої мови.

І в письменах мови! Саме тут видно, звідки падає тінь. Земна азбука є дзеркалом небесної, і саме вона розпоряджається долею мови. Ми вживаємо поруч іменники й дієслова, хоча дієслова й стоять незмірно вище над іменниками, бо ні вік їхній, ані походження не можуть зрівнятися: адже дієслова з'явилися до Сотворения світу, а іменники — після. Все це повторено і в азбуці: букви, якими записуються іменники, і букви, що ними позначаються дієслова, не можуть, отже, мати однакової природи і споконвіку поділяються на два ряди знаків, але сьогодні вони змішані в наших очах, бо забування приходить з очей. Як літери земної азбуки відповідають кожна певній частині людського тіла, так літери небесної азбуки відповідають кожна певній частині тіла Адама Кадмона, а білі простори між буквами вказують на ритм рухів його тіла. Та, оскільки співіснування божої й людської азбук немислиме, одна з них завжди поступається місцем, щоб дати простір іншій, і навпаки, коли друга росте вшир, перша завжди відступає. Те ж саме стосується й біблійних письмен — Біблія завжди дише. Одної миті у ній сяють глаголи, а щойно вони пригасають, як починають чорніти імена, лиш ми того не можемо бачити, як не можемо прочитати, що виписує чорний вогонь на білому. Так і тіло Адама Кадмона позмінно заповнює нашу сутність або, як у часи відпливу, покидає її — залежно від того, де знаходиться небесна азбука — у наступі чи в відступі. Літери нашої азбуки з'являються на яві, а літери небесної азбуки, коли божі письмена розбухають і витісняють з наших сонних очей письмена людські, з'являються у наших снах, розсипані, як світло чи пісок у земних водах. Бо у снах думають очима і вухами, мова у сні не має імен і користуються в ньому єдино дієсловами, і лиш у сні кожна людина стає цадиком і не може бути вбивцею... Я, Самуель Коен, автор цих рядків, як і всі ловці снів, занурююсь в лабіринти темної сторони світу і намагаюся зловити там божі іскри, ув'язнені в темряві, хоча може статися, що й моя душа залишиться там, в ув'язненні. З літер, які я там визбирую, і з літер моїх попередників я складаю книгу, котра, як говорили хозарські ловці снів, створить тіло Адама Кадмона на землі...

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.231.102.4 (0.016 с.)