Шайтанів персторяд (в іспанському середовищі у XVIII столітті пристосований до гітари) 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Шайтанів персторяд (в іспанському середовищі у XVIII столітті пристосований до гітари)



 

Існує думка, що початково вираз «шайтанів персторяд» мав зовсім інше значення — він розкривав порядок дій, необхідних для виготовлення золота, або ж порядок, у якому треба садити дерева в саду, щоб вони плодоносили від весни аж до осені, і тільки пізніше, застосований у музиці, він перетворився на персторяд, а у новому його змісті приховався і зачаївся зміст попередній. Тому його таїнство може перекладатися з мови одних людських почуттів на мову інших, а сам він не буде втрачати від цього й крихти своєї цінності.

РІЗЬБАРІ МУЗИКИ

РІЗЬБАРІ МУЗИКИ — хозари мали різьбарів, які тесали і встановлювали на шляхах вітрів величезні брили скель зі солі. На шляху кожного зі сорока хозарських вітрів, одна половина яких була солона, а друга солодка, зводилась певна сукупність соляних мармурів, і, коли надходила щорічна пора оновлення вітрів, юрми людей збиралися на тих місцях і слухали, хто з будівничих склав найкращу пісню, — бо вітри, торкаючись тих брил, проходячи між ними й розчісуючи їм верхи, співали щоразу іншу пісню, аж доки мармури разом зі своїми творителями не зникали назавжди, розмиті дощами, пошматовані поглядами перехожих і злизані язиками баранів та биків.

Один такий різьбар музики, араб, вибравши собі за супутників якогось єврея й хозара, вирішив здійснити подорож до свого каміння, щоб почути, як воно співатиме весною. Біля якогось храму, де натовпи людей дивились спільні сни, єврей і хозарин посварилися і в сутичці убили один одного. Араба, котрий спав у той час в храмі, звинуватили в убивстві єврея, оскільки всі знали, що вони були сусідами і не любили один одного. Тому євреї стали вимагати його смерті. Араб роздумував так: хто замірився на три сторони, той не піде в четверту. Бо в хозарській державі греків захищає християнський закон, євреїв — єврейський, арабів — іслам; законів, отже, значно більше, аніж самої хозарської держави... Виходячи з цього, араб захищався у той спосіб, що стверджував... [на цьому місці текст уривається]. Таким чином, замість смертної кари його засудили до галерних робіт і він ще встиг почути музику своїх мармурів, перш ніж вони розпалися в твердій тиші, об яку розбиваються голови.

УРИВОК ІЗ БАСРИ

УРИВОК ІЗ БАСРИ — під цією назвою в переписі з XVIII століття зберігся один арабський текст, про який вважають, що він є уривком з лексикографічного видання Йоганнеса Даубмануса . Це видання під назвою Хозарський словник побачило світ у Пруссії в 1691 році і відразу ж після виходу було знищене, тому переконатись у достовірності існуючого припущення не можна, як не можливо визначити й місце в словнику, яке міг займати цей уривок. У ньому говориться:

Як ваша душа на дні тримає тіло, так Адам Рухані, третій ангел, на дні своєї душі тримає всесвіт. Адам Рухані зараз, у 1689 році по Ісі, стоїть на стежці, що сходить вниз, наближаючись до перехрестя шляхів Місяця і Сонця, до пекла Арімана; тому-то ми вас, ловців снів і читачів мрій, які йдете за ним услід і намагаєтесь укласті його тіло яко книгу, не переслідуємо так, як могли б. Проте, коли наприкінці XX століття по Ісі він буде на тій стежці свого шляху, яка веде угору, його держава сну наблизиться до Творця, і тоді ми змушені будемо вас, тих, хто шукає і визбирує по снах людей частини Адамового тіла, вбивати. Бо не можемо дозволити, щоб книга його плоті стала державою. Але — не думайте собі, що тільки нас, кількох дрібних шайтанів, займає Адам Рухані. Ви, в кращому випадку, зможете скласти пучку його пальця чи родимку з його стегна. І ми тут для того, щоб перешкодити складанню пучки його пальця чи родимки з його стегна. Інші ж шайтани займаються іншими — тими, хто поміж людей складає інші його члени. Втім, не вводьте себе в оману. Найбільшої частини його неосяжно великої плоті, держави вашого сну, ніхто з вас, людей, ніколи й не торкнувся. Труд створення Адама Рухані є щойно в зародку. Книга, яка повинна втілити його тіло на землі, є все ще тільки в снах людей. До того ж частиною своєю — в снах померлих, звідкіль її не можна витягти, як ні води з висхлих криниць.

ХОЗАРИ

ХОЗАРИ — арабське Khazar, китайське K'osa — ім'я народу тюркського походження. Сама назва походить від тюркського слова qazmak (мандрувати, переселятися) або від quz (сторона гір, обернута до півночі, північні схили). Зустрічається й назва Aq-Khazar, що означає білі хозари — очевидно, ця назва виникла для розмежування білих хозарів та чорних (Qara-Khazar), про яких згадує Істахрі. З 552 року хозари, очевидно, входили до складу західного тюркського царства й, можливо, брали участь у поході першого кагана західних тюрків на перську фортецю Сул або Дарбанд. В шостому столітті землі на північ від Кавказу належали савірам (одному з двох могутніх гунських племен). Разом з тим у X столітті Масуді-писар повідомляє, що тюрки називали савірами хозарів. Як би там не було, а коли мусульманські джерела згадують про хозарів, не можна з певністю сказати, чи мова йде завжди про один народ. Складається враження, що увесь народ мав свого двійника, як і його володар. Виходячи з цього припущення, і їхні імена — білі та чорні хозари — можна розуміти по-іншому: оскільки слово «хозар» по-арабськи має значення білий і чорний птах, можна вважати, що білі хозари означають дні, а чорні — ночі. В будь-якому випадку, на початку своєї збереженої в джерелах історії хозари перемогли якесь могутнє північне плем'я, що звалося W-n-d-r і про яке згадано у праці Худуд-аль-Алам (Закутки світу). Назва того племені співзвучна з назвою оногундурів — цим іменем греки називали болгарів. Отже, перші військові сутички хозарів на території Прикавказзя були, мабуть, з болгарами й арабами. Ісламські джерела кажуть, що перша арабсько-хозарська війна відбулася на Кавказі в 642 році. Під час бою під Баланджаром у 653 році арабський воєначальник загинув, і війна таким чином закінчилася. Масуді-писар повідомляє, що столиця, яка від початку знаходилася в Баланджарі, пізніше була перенесена в Самандар, а потім — у Атіль чи Ітіль. Друга арабсько-хозарська війна почалася в 772 році або дещо раніше й закінчилася в 773 році поразкою хозарів. Це відбулося за часів правління Магомета Марвана, саме тоді, коли каган сповідував іслам. Як свідчить карта арабського географа Ідрісі, хозарська держава простягалася у верхній течії Волги й Дону, захоплюючи Саркел і Атіль. Істахрі згадує про караванний шлях із Хозарії до Хорезму, а крім того зустрічаються згадки й про «королівську путь» з Хорезму до Волги.

 

Ісламські джерела описують хозарів як добрих землеробів й риболовів. У їхньому краї є одна долина, в якій зимою збирається багато снігу, котрий танучи утворює озеро. У ньому вони розводять рибу, таку масну, що пекти її можна без олії, на власному жирі. А потім влітку, коли вода висихає, вони сіють у тій долині жито, яке, вдобрене риб'ячим перегноєм, швидко достигає, отож, за рік вони збирають на тому ж місці один врожай риби і один пшениці. Хозарська винахідливість сягає так далеко, що на своїх деревах вони навчилися вирощувати молюсків. Пригинаючи гілки дерев, які ростуть на морському узбережжі, вони притискають їх каміннями до дна, і через два роки на третій, коли м'якуни (молюски) намертво чіпляються до гілок, вони відпускають дерево, гілки випростовуються і витягують за собою з води справжнісінький урожай молюсків найвишуканіших смаків. Через хозарське царство тече річка, що має дві назви, бо одна її течія йде зі сходу на захід, а друга в тому ж самому руслі — з заходу на схід. Назви тої річки — то назви двох календарних хозарських років: хозари вважають, що протягом чотирьох пір року завжди минає не один рік, а два, до того ж один з них тече в напрямку, протилежному до другого, як і їхня найбільша річка. Ті два роки сортують свої дні і пори, як колоду карт, через що зимові дні чергуються з весняними, а літні з осінніми. Та й це ще не все: один із тих двох хозарських років тече у напрямку з майбутнього в минуле, а другий — з минулого в майбутнє.

У хозарів є палиці, на яких вони мітять зарубками усі важливі події свого життя; зарубки ті мають вигляд тварин і означають стан і настрій, а не саму подію. У формі тої тварини, яка найчастіше повторюється на палиці, роблять могилу для її власника. Тому могили на їхніх цвинтарях розміщені групами, залежно від того, яку форму вони мають — тигра, пташки, верблюда, рисі чи риби, яйця чи кози.

Хозари вірять у те, що в найтемнішому проваллі Каспійського моря живе безока риба, яка відклацує, мов годинник, єдиний правильний час всесвіту. За хозарськими віруваннями, на початку все існуюче — попереднє й прийдешнє, всі події і речі пливли розтоплені у вогняній ріці часу, істоти з минулого й майбутнього були змішані, як мило з водою. Кожна жива твар, сіючи жах навколо, могла в той час сотворити яку завгодно іншу, і лише хозарський бог солі обмежив їхню сваволю і дозволив усім створінням народжувати тільки подібних собі. Він розділив минуле і майбутнє, встановивши свій престол у сьогоднішньому. Він мандрує в прийдешньому дні і літає над минулим, оглядаючи його, як сторож. Він сам зі себе творить цілісінький світ, та сам його й поглинає, пережовуючи усе старе, щоб потім виблювати той світ назад заново омолодженим. Доля всього людського роду, книга народів записана у всесвіті, де кожна зірка — то колиска і вже втілене життя одної мови чи народу. Тому всесвіт — це досяжна для зору і стиснена в клубок вічність, у якій блимають, мов зорі, долі людського племені.

Хозари можуть читати кольори, як нотні записи, букви або числа. Щойно увійшовши в мечеть чи в християнський храм і узрівши там настінні розписи, хозари беруться виголошувати речитативом, читати або співати зміст фресок, ікон чи інших зображень зі стін, вказуючи на те, що старі майстри володіли знаннями про це таємне, невідоме нам мистецтво. У періоди посилення в хозарському царстві єврейських впливів, хозари починають відмежовуватись від тих розписів і забувати своє вміння, але найбільше воно постраждало в період іконоборства у Царгороді, так після того і не відродившись.

Хозари завжди бачать майбутнє в просторі, а не в часі, їхні храми розміщені у строгому й наперед визначеному порядку: з'єднуючись між собою, вони творять образ Адама Рухані, третього ангела, символа хозарської царівни і її секти священиків. У хозарів мешканці одного сну оселяються в іншому, і хозари можуть іти за ними від села до села. У секті згаданої царівни Атех є священики, які мандрують за тими створіннями зі сну в сон і описують їхні життя, наче житія святих чи пророків, перераховуючи усі їхні подвиги і подаючи докладні описи їхньої смерті. Ті ловці снів перебувають в немилості у хозарського кагана, однак заподіяти їм шкоди він не може. Ловці снів завжди носять зі собою листок якоїсь рослини, яку вони таємно вирощують і називають «ку» . Коли такий листок притулити до подертого вітрила чи до рани, всі пошкодження вмить заростають і гояться, не залишаючи від себе й сліду.

 

Устрій хозарської держави доволі складний, а її піддані поділяються на народжених під вітром (ними є хозари) і всіх інших, народжених над вітром, тобто переселенців з інших земель, — до таких належать греки, євреї, сарацини і руси. Найчисленнішими в царстві є хозари; усі інші народи становлять лише зовсім невеликі групи. Проте адміністративний поділ царства проведений таким чином, що це зовсім не впадає у вічі. Держава поділена на області, які в тих місцевостях, де живуть гебреї, греки чи араби, названі по-їхньому; натомість найбільша частина хозарської держави, яка заселена виключно хозарами, розділена на декілька областей з різними назвами. І лише одна з цих суто хозарських областей має хозарську назву, інші ж здобули свої назви і місця в державі в зовсім інший спосіб. Так, наприклад, на півночі утворився цілий новий народ, який зрікся хозарського імені і називає свою хозарську мову і свою місцевість по-іншому. З огляду на всі існуючі обставини і на несприятливе положення хозарів у царстві, багато з них справді зрікаються свого походження й мови, своєї віри і звичаїв і видають себе за греків чи арабів, вважаючи, що так отримають більше. На заході хозарської держави живе невелике число греків і євреїв, що прийшли сюди з ромейської (Візантійської) імперії. В одній із заселених ними областей кількість євреїв (після вигнання тих із грецької держави) перевищує кількість усіх інших народів, але така ситуація спостерігається лише у згаданій області. Подібне положення в іншій області займають християни, а хозарів тим часом називають там нехристами. І хоча співвідношення між усіма хозарами, які живуть у державі, і її грецьким та єврейським населенням становить п'ять до одного, тобто переважання перших очевидне, цей факт залишається непоміченим, бо всі переписи і документи в хозарській державі ведуться не на основі загального стану речей, а лиш за назвами областей.

Посланці цих областей представлені при дворі у кількості один посланець від області, незалежно від числа душ, представниками яких вони виступають. А це означає, що хоча у державі й переважають хозари, при дворі їх майже нема. За таких умов і співвідношень сил просування по службі можливе лише у випадку сліпого повинування нехозарам. Вже саме приховування свого імені «хозарин» відкриває для них певні можливості й дозволяє зробити перший крок при дворі. Наступні кроки залежать від їхньої спритності в нападках на хозарів і від уміння ставити хозарські інтереси в залежність від інтересів греків, євреїв, туркменів, арабів чи готів, як іменують тут слов'ян. Чому справи стоять саме так, сказати важко. Один арабський хроніст IX століття пише: «Недавно мій ровесник-хозарин сказав мені такі незвичні речі: — До нас, хозарів, потрапляє лише одна частка майбутнього — найбільш тверда і непрохідна, найбільш неприступна, і крізь неї ми продираємося узбіччям, як крізь сильний вітер. А часом вона — як розплескана калюжа, що поволі набігає й мочить наші ноги пліснявим і заяложеним сміттям майбутнього. Отже, до нас потрапляє або найбільш неприступна частина майбутнього, або ж пригладжена й затерта від постійного вжитку, і ми навіть не знаємо, кому в цьому великому переділі й розтягуванні перепадає його краща, ще не зужита частина....»

Ці слова будуть зрозумілішими, якщо знати, що каган не допускає до влади молодшу генерацію раніше, ніж йому виповнюється 55 років, але таке правило поширюється лише на хозарів. Усі інші просуваються по службі швидше, оскільки каган, котрий сам є хозарином, вважає, що вони не можуть бути для нього небезпечними, оскільки їх є мало. Згідно з останніми указами двору, посади для хозарських службовців знижуються, а не підвищуються, коли їх покидають ті, хто займав раніше, себто якісь особи каганового віку або чужинці. Тому за якийсь час, коли нове покоління 55-річних хозарів буде готове зайняти державні посади, всі ці посади виявляються поділеними між іншими або значитимуть так мало, що не буде змісту їх займати.

В Ітілі, хозарській столиці, існує таке місце, де двоє людей — можливо, що й зовсім незнайомих — розминаючись один з одним, обмінюють навзаєм імена і долі, як капелюхи, і залишок свого життя проводять уже в новій ролі. Серед тих, хто очікує в черзі свого часу на обмін долі з кимось іншим — з ким завгодно — завжди найбільше хозарів.

У військовій столиці держави, яка знаходиться в самому центрі найгустіше заселеної хозарами області, бойові нагороди і відзнаки розділяються рівномірно між представниками всіх народностей: влада завжди слідкує за тим, щоб число нагород було рівним і в греків, і в готів, і в арабів, і в євреїв, які живуть у хозарському царстві. Те ж саме стосується русів і всіх інших, навіть і самих хозарів, котрі всі відзнаки і грошові нагороди, їх супроводжуючі, отримують в однаковій мірі з усіма, хоч вони і є набагато чисельнішими за інші народи. В той же час у південних провінціях, населених греками, чи західних, де живуть євреї, або східних, в яких зустрічаються перси, сарацини та й інші, відзнаки розділяються між представниками лише тих народів, а хозарів у тому поділі обходять стороною. Причина в тому, що ці провінції й області вважаються нехозарськими, хоча хозарів у них живе та ж кількість, що й всіх інших. Таким чином, у своїй області хозари діляться окрайцем з усіма, а в інших ніхто не дає їм ані крихти.

В той же час хозари, як основне населення, несуть найбільший тягар усіх військових зобов'язань, хоча воєначальників серед них не більше, ніж серед інших народів. Воїнів переконують у тому, що тільки в бою можна знайти необхідну рівновагу й спокій, а все інше не має значення. Отже, тільки хозари піклуються про безпеку держави і її єдність, відповідають за оборону країни і її захист, а в той час усі інші — євреї, араби, греки, готи й гіерси, що живуть у Хозарії — тягнуть лямку кожен до себе і на свою сторону.

Під час військових дій відносини в царстві зі зрозумілих причин змінюються. Тоді хозарам дають більше свободи і дивляться на це крізь пальці, усі починають згадувати про їхні славні перемоги в минулому, бо вони — добрі воїни, які вміють тримати й ногою списа і шаблю, а рубають однаково спритно направо й наліво, бо серед них немає лівшів чи правшів, а обидві їхні руки з дитинства на рівних вивчені для бою. Натомість усі інші поселенці, щойно починається війна, встають під знамена своїх земляків: греки разом з ромейськими військами палять усе на своєму шляху і вимагають з'єднання з Візантією, араби переходять на сторону халіфа і його флоту, перси біжать до необрізаних. Втім, після закінчення війни усе це швидко забувається, ранги, які чужинці здобули у ворожих військах, залишаються за ними і в хозарському війську, а хозари знову вертаються до фарбованого хліба.

Фарбований хліб є ознакою становища хозарів у своїй Державі. Хозари випікають хліб, оскільки всі хлібодатні землі країни населені виключно хозарами. В центральних місцевостях, у підніжжях гірського масиву Кавказу, всі їдять фарбований, хліб, який продається за безцінь. В той же час нефарбований хліб, який випікають ті ж хозари, продається лише за золото. Самим хозарам дозволено купувати і їсти лише той дорогий, нефарбований хліб. Щойно хтось із хозарів ослухається і купить дешевий фарбований хліб, що, за законом, суворо заборонено, це відразу ж виявлять за його нечистотами. Існують окремі служби збирачів податків, які час від часу заглядають у хозарські нужники і карають винних.

ХОЗАРСЬКА ПОЛЕМІКА

ХОЗАРСЬКА ПОЛЕМІКА — як подає Дімаскі, під час полеміки, від якої залежало, до котрого з віросповідань прихиляться хозари, в країні панував великий неспокій. За час бесід, що велися в розкішних палатах хозарського кагана , хозарська земля почала ходити під ногами. Перебувала вся у русі. Ніхто нікого не міг зустріти двічі на одному місці. Один свідок бачив натовп людей, які носили каміння й питали: де нам його покласти? То було пограничне каміння хозарського царства, межі з його кордонів. Бо царівна Атех наказала носити межові камені в руках і не класти їх на землю, аж доки не вирішиться питання про хозарську віру. Року тих подій не встановлено достеменно, проте аль-Бекрі повідомляє, що хозари швидше від інших релігій прийняли іслам, і було це в 737 році після Іси. Окремо стоїть питання про те, чи перехід у іслам і полеміка припадають на один і той самий час. Очевидно, що ні. Тому рік полеміки залишається невідомим. Проте суть її цілком зрозуміла. Перебуваючи під невпинним тиском, метою якого було навернення його до одного з трьох віросповідань — ісламу, християнства чи юдаїзму, — каган прикликав до себе трьох учених мужів: першим був єврей — один з-поміж вигнанців із халіфату, другим — грецький теолог з університету в Царгороді, а третім — арабський тлумач Корану. Той третій називався Фарабі Ібн Кора , і, оскільки по дорозі йому чинили різноманітні перешкоди, до полеміки він приєднався останнім. Тому на початку розмова велася лише за участю християнського й гебрейського посланців, і грек почав усе більше схиляти кагана на свій бік. Зі слизькими очима і рябим волоссям, він сидів за двірцевою учтою і промовляв:

— У бочці головним є отвір, у глеку — те, що не є глеком, у душі — те, що не є людиною, в голові — те, що не є головою, а се значить — слово... Слухайте, отже, ті, хто не має поживи від тиші.

Ми, греки, даючи вам хрест, не беремо від вас за це у заклад ваше слово, як роблять сарацини чи євреї. Ми не домагаємось, щоб разом із хрестом ви прийняли і нашу грецьку мову. Навпаки: залишайтеся зі своєю, хозарською. Та знайте: на вас чекає зовсім інше, якщо ви приймете юдаїзм чи закон Магомета. Із їхньою вірою вам доведеться перейняти й їхню мову.

Після тих слів каган був готовий надати перевагу грекові, але тут у полеміку втрутилась царівна Атех. Вона сказала:

Чула я від одного птахолова, що на березі Каспійського моря є місто, в якому живуть два великих майстри — батько і син. Батько той — маляр, — сказав мені птахолов, — і ти знайдеш його відразу за найчистішою з усіх синіх фарб, які стрічала дотепер. А син — поет, і його вірші ти впізнаєш, бо буде тобі здаватися, ніби вже їх десь чула, лише не від людини, а від якоїсь рослини чи тварини...

Я вбрала на пальці дорожні перстені й пішла до Каспійського берега. У згаданому місці я почала розпитувати і знайшла майстрів, про яких ішла мова. За вказівками птахолова я відразу їх упізнала: батько писав богорівні картини, а син складав чудесні вірші якоюсь прегарною і зовсім незнайомою мені мовою. Вони сподобалися мені, та й я припала їм до вподоби. І вони запитали: кого з нас двох ти вибираєш?

Вибираю сина, — відказала я їм, — бо йому не потрібен тлумач.

Проте грек не ловив ґав і зауважив, що ми, чоловіки, ходячі, бо зліплені з двох кульгавих, а жінки — зрячі, бо складені з двох зизих. Прикладом йому послужив випадок із його власного життя.

Молодим хлопцем вподобав я собі одну дівчину. Вона не звертала на мене уваги, але я був наполегливим, і якось увечері я освідчився Софії (так її звали) у своєму коханні з такою пристрастю, що вона обняла мене, і на своїй щоці я відчув її сльози. Смак тих сліз одразу відкрив мені, що вона незряча, але для мене це нічого не змінило. Ми тримали одне одного в обіймах, коли раптом з лісу, що стояв поруч, почувся стукіт кінських копит.

— Чи білий той кінь, копита якого чути крізь наші поцілунки? — запитала вона в мене.

— Ми не знаємо і не дізнаємось про це, — відказав я їй, — доки він не вийде з лісу.

— Ти нічого не зрозумів, — промовила Софія, і в ту хвилину з лісу вийшов білий кінь.

— Так, я усе зрозумів, — відповів я і запитав, якого кольору в мене очі.

— Зеленого, — сказала вона.

Погляньте, у мене сині очі...

Ця притча грецького посланця похитнула каганову впевненість, і він майже зовсім схилився до християнського Бога. Відчувши це, царівна Атех вирішила покинути палац і на прощання мовила, звертаючись до кагана:

Мій повелитель запитав у мене сьогодні зранку, чи в моєму серці те ж саме, що й у його. Тоді я мала довгі нігті зі срібними наперстками-свищиками на них і курила нарґіле, що випускав зелені кільця диму.

На запитання свого володаря я відповіла: ні! — і чубук випав з моїх уст.

Володар пішов засмучений, бо не знав, про що я думала, коли дивилася йому услід. Я думала: однаково випало б, якби я сказала й «так!»

Почувши це, каган наче отямився і зрозумів, що грек лише зодягнений у ангельський голос, але істина — на іншому боці. Тоді він врешті дав слово людині халіфа, Фарабі Ібн Корі і попросив, щоб перш за все той пояснив йому сон, побачений ним одної з минулих ночей. У тому сні з'явився йому ангел і сповістив про те, що помисли його любі Богові, але діла його — ні. Тоді Фарабі Ібн Кора запитав у кагана:

— Чи ангел у твоєму сні був ангелом пізнання, а чи ангелом одкровення? Чи він явився тобі яблуневим стовбуром, а чи якось інакше?

Коли каган відповів, що той не був ані першим, ані другим, Ібн Кора сказав:

— Звичайно, що так: він не був ані першим, ані другим, бо був третім. Той третій називається Адам Рухані, і ти зі своїми священиками намагаєшся піднестися до нього. То — ваші помисли, і вони добрі. Проте ви намагаєтеся вершити їх, розуміючи Адама яко книгу, написану з ваших снів і вашими ловцями снів. То — ваші діяння, і вони недобрі: ви творите свої діла і пишете свою книгу, бо не маєте Божої Книги. Оскільки Божа Книга є у нас, прийміть її і розділіть із нами, а відречіться від своєї...

На ті слова каган обійняв Фарабі Ібн Кору, і все вирішилось. Він прийняв іслам, роззувся, помолився Аллаху і наказав спалити своє ім'я, одягнене на нього, за хозарським звичаєм, ще до народження.

ЖОВТА КНИГА (гебрейські джерела з хозарського питання)

АТЕХ

ATEX (VIII століття) — ім'я хозарської царівни, що жила в період юдаїзації хозарів . Даубманус подає гебрейський варіант написання її імені зі значеннями всіх літер слова At'h:


Виходячи з літер, були зроблені й висновки про особливі риси хозарської царівни.

Aleph, перша буква її імені, означає Верховну корону, мудрість, а отже — погляд угору і погляд донизу, як від матері до дитини. Тому Атех не потрібно було куштувати сімені свого коханця, щоб пізнати, яке вона матиме потомство — жіноче чи чоловіче. Бо до таїни мудрості причетне все, що нагорі, і все, що унизу, вона — неосяжна. Алеф є початок, який уміщає всі інші літери й розпочинає хід семи днів тижня.

Teth — дев'ята буква єврейської азбуки, цифрове значення якої — «просте 9». У книзі Темунах Teth значить Сабат, що свідчить про її розміщення під знаком планети Сатурн і господнього відпочинку; таким чином, вона означає й наречену, оскільки Субота — наречена, за тлумаченням у книзі Jesch. XIV, 23; крім того, вона пов'язана з замітанням мітлою, що має значення руйнування нечисті й навернення невірних, а також втілює силу. У відомій хозарській полеміці царівна Атех допомогла гебрейському представникові; на поясі вона носила підвішений череп свого коханця Мокадаси аль-Сафера , якого годувала перченою землею й поїла соленою водою, і сіяла йому в очницях волошки, щоб і на тому світі він бачив голубе.

Не — четверта буква Божого Імені. Вона символізує руку, міць, сильний змах, суворість (ліва рука) і милосердя (права), виноградну лозу, що спинається від землі й сягає до неба. Під час хозарської полеміки царівна Атех була напрочуд красномовною. Вона сказала: — Думки сипали на мене з неба, мов сніг. Опісля я ледве одігрілася й вернулась до життя...

Царівна Атех допомогла Ісакові Сангарі , гебрейському учаснику хозарської полеміки, в той спосіб, що своїми міркуваннями загнала в кут арабського учасника, в результаті чого хозарський каган визначився на користь єврейської віри. Деякі джерела вважають, що Атех писала вірші, які збереглися в «хозарських книгах», що ними користувався Юда Халеві , гебрейський хроніст хозарської полеміки. За іншими джерелами, саме Атех першою уклала словник чи то енциклопедію хозарів з докладними відомостями про їхню історію, віру і читачів снів . Усе це було зібране у формі римованих віршів, які розміщалися в алфавітному порядку, і навіть полеміка при дворі хозарського володаря була описана у віршованій формі. Коли в царівни Атех запитали, хто переможе у полеміці, вона відповіла: «Якщо сходяться двоє воїнів, переможцем стає той, хто краще лікує свої рани». Як на дріжджах виростав потім «Хозарський словник» у збірнику царівни, який, за повідомленням одного джерела, називався «Про страсті слова». Якщо це було справді так, то царівна Атех є першим автором цієї книги, її пратворцем. Лиш у тому первісному словнику, написаному хозарською мовою, не було ще трьох сьогоднішніх книг; в той час то був єдиний словник на єдиній мові. Від того первісного словника до нашого сьогоднішнього дійшло зовсім мало, як від туги самотнього пса, перенесеної дітьми, що передразнюють собачий гавкіт, до іншого пса.

Саме завдяки участі в полеміці царівни Атех каган прийняв молитовне покривало й Тору, що викликало лють інших учасників полеміки. Тому ісламський демон покарав царівну Атех, змусивши її забути свою хозарську мову й усі свої вірші. І навіть ім'я свого коханця. Єдине, що залишилося в її пам'яті, була назва одного плоду, схожого за формою на рибу. Перед тим як це сталося, царівна Атех, відчуваючи небезпеку, наказала зловити якомога більше папуг, яких можна було б навчити людської мови. Таким чином, для кожного слова з Хозарського словника у палац був принесений один папуга. Кожен був навчений окремій статті й завжди міг розказати напам'ять вірші, які складали ту статтю. Зрозуміло, що вірші були написані хозарською мовою, і тою ж мовою папуги їх декламували. Коли справа дійшла до відходу від хозарської віри, хозарська мова теж почала різко зникати, і тоді Атех випустила на волю усіх папуг, навчених словам із хозарського словника. Вона сказала: «Летіть і навчіть своїм пісням інших птахів, бо не пройде багато часу, як тут про них ніхто вже не згадає...» І птахи розлетілися по лісах на узбережжі Чорного моря. Там вони вчили цим пісням інших папуг, ті інші вчили ще інших, і нарешті настала така мить, коли самі лиш папуги знали ті вірші й говорили хозарською мовою. У XVII столітті на узбережжі Чорного моря впіймали одного папугу, що вмів рецитувати декілька віршів якоюсь незрозумілою мовою, про яку господар папуги, один царгородський дипломат на ім'я Аврам Бранкович казав, що то хозарська мова. Він наказав одному зі своїх писарів записувати за папугою все, що той говоритиме, сподіваючись у той спосіб натрапити на «папужі вірші», тобто на поезію царівни Атех. Здається, що саме так папужі вірші з'явилися в Хозарському словнику Даубмануса.

Необхідно згадати, що царівна Атех була захисницею наймогутнішої секти хозарських священиків, так званих ловців або читачів снів. Її енциклопедія була не чим іншим, як спробою об'єднати в одному цілому ті записи, що їх століттями робили ловці снів, записуючи свій досвід. Одним з найкращих у тій секті, незважаючи на свій юний вік і перші очі, був її коханець. Тій секті первосвящеників присвячений один із віршів царівни Атех:

Засинаючи увечері, всі ми перетворюємося на акторів і виходимо щоразу на іншу сцену, щоб виконати свою роль. А вдень? Вдень, на яві, ми вчимо ту роль. Буває, ми завчаємо її гірше, аніж треба, і тоді не сміємо вийти на сцену, а ховаємось за спинами інших акторів, які краще знають свої слова і кроки.

А ти — ти той, хто приходить, щоб побачити наше дійство, а не щоб грати. Нехай твоє око впаде на мене тої миті, коли я буду готова його зустріти, бо ніхто не буває і мудрим і гарним усі сім днів у тижні.

Існує також переказ про те, що присутні в хозарських палатах єврейські посланці врятували царівну Атех від гніву арабського і грецького місіонерів, домовившись про те, щоб замість неї покарали її коханця, хозарського первосвященика зі секти ловців снів. Вона погодилася, і його замкнули в клітці, підвішеній над водою. Втім це не врятувало царівну від призначеного їй покарання.

ДАУБМАНУС ЙОГАННЕС

ДАУБМАНУС ЙОГАННЕС (XVII століття) — «typographic Ioannes Daubmannus» польський друкар. В першій половині XVII століття він видав у Пруссії польсько-латинський словник, але те ж саме ім'я стоїть і на титульній сторінці ще одного словника, виданого у 1691 році під назвою «Lexicon Cosri — Continens Colloquium seu disputationem de Religione...» Таким чином, Даубманус виступає і як перший видавець книги, що її друге видання читач тримає зараз у руках. Даубманусове видання Хозарського словника було знищене ще в 1692 році за розпорядженням інквізиції, але два його примірники уникнули тої долі й залишилися в обігу. Матеріали до словника, складеного з трьох словників про хозарське питання, Даубманус, очевидно, отримав від одного монаха східнохристиянського обряду, та й сам він також доповнював отриманий матеріал, через що його вважають не тільки видавцем, а й редактором Хозарського словника. Про це свідчать і мови, використані у згаданому виданні. Авторство паралельного латинського тексту належить напевно Даубманусові, бо монах, найвірогідніше, не знав латини. Сам же словник був видрукований арабською, гебрейською та грецькою (або сербською) мовами, зберігаючи текст у тому ж вигляді, в якому він потрапив до рук видавця.

В той же час одне німецьке джерело стверджує, що Даубманус, який видав Хозарський словник у 1691 році, і Даубманус — видавець польського словника з першої половини XVII століття — це дві різні особи. За тим прусським джерелом, Даубманус-молодший у ранньому дитинстві захворів на тяжку хворобу, що згодом зробила його калікою. В той час він ще не носив імені Йоганнес Даубманус, а звався своїм справжнім іменем Яків Там Давид бен Яхія. Подейкують, ніби якась перекупка, що спродувала фарби, гукнула йому вслід: «А щоб тобі добра не було ні вдень, ні вночі!» Невідомо, що стало причиною того прокляття, проте воно збулося. Був початок першого місяця адара, коли хлопець з першим снігом вернувся додому скривленим, як шабля. Відтоді він ходив, тягнучи одну руку за собою по землі, а другою підтримуючи за волосся голову, яка без опори не могла триматися рівно. З того ж часу він і зайнявся друкарством, бо в тому ремеслі його голова, схилена на плече, анітрохи йому не заважала, а, навпаки, була як на своєму місці. Він засміявся і промовив: «Темрява замість світла!» — і став на службу до справжнього Даубмануса — до того старшого, що звався Йоганнесом. І не пошкодував. Як Адам охрестив дні у тижні, так і він дав імена кожному зі семи друкарських умінь, він виймав букви з ящика і весь час співав, для кожної букви мав іншу пісню, і на перший погляд здавалося, що між ним і його хворобою немає жодної незгоди. Але саме тоді через Пруссію мандрував знаменитий тогочасний цілитель, один з тих небагатьох, що бачили, як Елохім вінчав Адама із душею. І Даубманус-старший відправив до того цілителя свого Якова Там Давида на лікування. Бо Яків у той час уже був парубком і на його обличчі лежав один з тих світлих усміхів, про які кажуть — смачно посолений; він носив рябі ногавиці і в місяці елулі в печі, де яйця літом тримають у комині, готував собі яєшню так часто, що десять квочок не встигали за ним нестися. У хлопця тільки очі зблиснули на лезі ножа, яким він різав хліб, коли йому розказали цю новину, а тоді він зав'язав вузлом вуса і зник, несучи в руці свою голову. Невідомо, скільки тривала його подорож, але одного сонячного ранку Яків Там Давид бен Яхія повернувся з Німеччини здоровим, високим і струнким, і з новим іменем. Він узяв собі ім'я свого благодійника Даубмануса — того старшого, що проводжав його колись горбатим, а тепер зустрічав здоровим, з радістю і наступними словами:

— Не можна говорити про половину душі! Бо тоді одну її половину ми могли б тримати у раю, а другу — в пеклі! Ти — підтвердження цього.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 139; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.80.164.96 (0.05 с.)