Лукаревич (luccari) євфросинія

ЛУКАРЕВИЧ (LUCCARI) ЄВФРОСИНІЯ (XVII століття) — дубровницька аристократка з роду Геталдичів-Крухорадичів, видана заміж за дворянина з роду Luccari. У своєму покої вона тримала клітку з пташкою сойкою, чия присутність у домі оберігає від хвороб, а на стіні — грецького годинника, який на свята виконував тропарі й кондаки. Вона говорила, що відкривання кожних нових дверей у житті — щоразу така ж невідомість, як ворожіння на картах, а про свого заможного чоловіка — що вечеряє він тишею й водою. Була знана своєю легковажною поведінкою і небувалою вродою, а від нападів боронилася сміхом, говорячи, що плоть і дух не ходять одним шляхом, та ще мала на кожній руці по два великих пальці. Завжди, навіть під час обіду, вона носила рукавички, любила червоні, сині й жовті страви і вбирала сукні тих барв. Вона мала двох дітей: дочку та сина. Однієї ночі семирічна дочка побачила через вікно, яке з'єднувало її покій з материним, як мати народжує. В присутності своєї пташки в клітці добродійка Євфросинія народила маленького бородатого дідка зі шпорами на босих ногах. З'явившись на світ, він вигукнув: «Голодний грек і на небо вилізе!», а потім перегриз власну пуповину й відразу ж кудись побіг, ухопивши замість одягу чийогось капелюха і гукнувши на порозі сестру по імені. З того часу дівчинка оніміла, стала сама не своя, і її забрали геть з очей, відправивши в Конавлє. Говорили, що з добродійкою Євфросинією все це діялось через те, що вона сіла на хліб і підтримувала таємний зв'язок з одним євреєм із дубровницького ґето на ім'я Самуель Коен . На докори за легковажну поведінку добродійка Євфросинія з презирством відповідала, що не збирається питатися чужого розуму.

— Істину рече, же сотня паничиків сладкия, кріпкия, вчения та достойния, коїмо вік вікувать, мні би-м усладою стала! Но, у Рагузі й за сто літ дзбана не наповниш, все часу мало. А сто літ ждать — хто має?

На всі інші звинувачення вона не відповідала нічого. Розказують, що за дівочих літ вона була Марою, після заміжжя зробилася відьмою, а по смерті на три роки стане упиркою, але в це останнє вірили не всі, бо вважалося, що найчастіше робляться упирями турки, рідше — греки і зовсім ніколи — євреї. А про добродійку Євфросинію пошепки говорили, що вона таємно сповідує Мойсееву віру.

Та що б там не казали люди, а коли Самуеля Коена вигнали з Дубровника, добродійка Євфросинія не залишилась байдужою; говорили, що вона помре з туги. І відтоді по ночах, мов камінь, вона клала собі на серце свій власний кулак, з обидвох сторін якого випинало по великому пальцю. Та, замість того щоб померти, одного ранку вона зникла з Дубровника; опісля її бачили в Конавлє, тоді — на Данчах, де пополудні вона сиділа на могилі й розчісувала коси, а ще пізніше — на півночі по дорозі до Белграду і далі вниз до Дунаю, де вона шукала свого коханця. Довідавшись, що Коен помер під Кладово, вона більше не вернулася додому. Обстриглася, закопала свої коси, і ніхто не знає, що з нею потім сталося. Вважають, що її смерть оспівана в одній народній пісні, довгій і тужливій, записаній у Которі в 1721 році і збереженій до сьогодні тільки в італійському перекладі під назвою «Дівчина-латинянка і волоський воєвода Дракула». Переклад той зберігся погано, але відомо, що поруч з героїнею пісні, в якій вгадується образ добродійки Євфросинії, у воєводі Дракулі слід бачити особу на ім'я Влад Малеску, який і справді жив у Трансільванії на межі XVII і XVIII століть. У найкоротших словах пісня повідомляє про наступне:

В ту пору, коли білий очерет пускає свої пагони, одна вродлива і печальна жінка зійшла до Дунаю, шукаючи свого милого, загубленого на війні. Коли ж дізналася, що милий загинув, вона пішла до воєводи Дракули, який має всевидющі очі і краще од всіх інших виліковує від туги. Під його волоссям виднівся зовсім чорний череп, на обличчі лежала мовчазна зморшка, а між ногами висів могутній прутень, до якого у свята він прив'язував зяблика на довгій шовковій нитці, і той ніс його, летючи перед воєводиними очима. За поясом він мав невелику морську мушлю, якою спритно міг обдерти живу людину, а потім знову вбрати її в ту саму шкіру, тримаючи за чуприну. Він варив напої для солодких смертей, і на його дворі завжди було повно упирів, котрі гасили свічки, благаючи в Дракули нової смерті. Бо смерть була для них єдиним доторком до життя. Клямки на дверях його покоїв рухалися самі собою, а в подвір'ї стирчав у небо вузький вертлявий смерч, який безупинно крутився навколо себе і перемелював усе, чого сягав. Він кружляв тут уже сім тисяч років, і в його осерді — чи то в оці — протягом усіх цих семи тисяч років було світло, як у сонячний полудень, і кисло місячне сяйво. Коли молода жінка увійшла, слуги воєводи Дракули сиділи в затінку того вихора й кружляли чарку таким чином: один дудлив напій з барила, а інший у цей час виводив голосом якісь протяжні звуки, схожі на пісню, і так перший пив, аж доки другий не спинявся, щоб набрати в груди повітря. А тоді мінялися ролями. У той спосіб вони проспівали на честь гості спершу гласи вечірні, потім пісню на польські гласи і нарешті пісню, яку співають «головою до голови», приблизно наступного змісту:

«Щороку навесні, щойно птахи беруться рахувати рибу в Дунаї, на усті ріки в море проростає білий очерет. (Він росте лише три дні, в час, коли перемішуються між собою солоні й прісні води, і насіння його прудкіше від будь-якого іншого насіння; воно проростає швидше, ніж повзе черепаха, і біжить угору, обганяючи мурахів, які метушаться на його стеблі. В сухому місці насіння білого очерету може лежати спокійно хоча б і двісті років, та щойно воно падає в вологий грунт, як за неповну годину паросток пробивається на поверхню, за три—чотири години сягає висоти одного метра, а потім ширшає, і під вечір його вже не охопиш пальцями. До ранку він стає товстий, як людське тіло, і високий, як хата; рибалки прив'язують до його стебел свої сіті, і, виростаючи, він витягує їх сам з води. Птахи знають, що білий очерет проростає навіть в утробі, і добре стережуться, щоб не ковтнути його зерна чи паростка. Та все ж рибалки і пастухи помічають часом пташку, яка розпадається в леті, і знають, що та пташка в хвилину безумства чи якоїсь пташиної туги, що так схожа на людську брехню, надзьобалась зернят білого очерету і вони розірвали її у повітрі). При корені білого очерету завжди видно сліди, як від зубів, і пастухи кажуть, що білий очерет проростає зовсім не з землі, а з рота якогось водяного демона, котрий свище і говорить крізь стебло, заманюючи до свого насіння птахів чи інших жертв. Через це з білого очерету не роблять флоярок, бо не добре грати в чужу флоярку. Інші рибалки розповідають, що птахи-самці часом замість свого сімені запліднюють самиць сіменем білого очерету; так і відновлюється на землі яйце смерті...»

Коли пісня закінчилась, дівчина пустила своїх хортів до лисиць, а сама увійшла до вежі воєводи Дракули і дала йому гаман золота, щоб він прогнав її тугу. Він обійняв її, повів до свого ложа і відпустив лише тоді, коли хорти вернулися від лисиць. Був ранок, коли вони розпрощалися, а ввечері біля Дунаю пастухи знайшли виючих хортів, і біля них — молоду вродливу жінку, роздерту, наче пташку, запліднену зерням білого очерету. Тільки її шовкові сукні все ще обвивалися навкруг величезної стеблини, яка вже пустила корені й шуміла крізь її коси. Дівчина привела на світ бистру дочку — свою смерть. Її врода у тій смерті розділилася на сироватку і кисле молоко, а на дні виднілися чиїсь уста, які тримали корінь очерету...

МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР

МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР (VIII — IX століття) — найкращий поміж читачів і ловців снів . За переказами, він уклав чоловічу половину хозарської енциклопедії, в той час як жіночу її половину зібрала царівна Атех . Свою частину енциклопедії, чи то хозарського словника, аль-Сафер не хотів писати для сучасників і нащадків: він уклав його древньою хозарською мовою V століття, якої жоден із його сучасників вже не розумів. Він писав словника виключно задля предків — тих, які колись бачили вві снах свою частину тіла Адама Кадмона, ту частину, яка вже ніколи нікому не присниться. Коханкою аль-Сафера була хозарська царівна Атех, і одна легенда оповідає про те, як він умивав їй перса своєю бородою, вмоченою у вино. Аль-Сафер закінчив свої дні в ув'язненні, причиною якого, як подають джерела, стало непорозуміння між царівною Атех і хозарським каганом. Непорозуміння виникло через один лист царівни, який ніколи і нікому не був відісланий, проте якимось чином все ж потрапив до каганових рук. Оскільки лист стосувався аль-Сафера, він викликав каганові ревнощі й гнів. У листі писала:

Я посадила рожі в твої чоботи, у твоєму капелюсі росте моя левкоя. Доки чекаю на тебе у своїй єдиній вічній ночі, крізь мене віють дні, мов клапті дертого листа. Я збираю їх буква до букви, і по складах читаю слова твоєї любові. Та мало можу прочитати, бо іноді знаходжу чужий рукопис, і між твоїх листів зринають уривки якогось іншого листа, входить у мою ніч якийсь чужий день і чуже слово. Я жду, коли ти прийдеш, і листи з днями стануть не потрібними. І питаю: чи писатиме мені й тоді той другий, чи й далі буде ніч?

Згідно з іншими джерелами (Даубманус пов'язує їх з рукописом з каїрської синагоги), цей лист — чи то вірш — отримав зовсім не каган, а сам аль-Сафер, і йшлося в ньому про аль-Сафера та Адама Кадмона. Як би там не було, лист викликав ревнощі або ж політичну заздрість хозарського кагана, оскільки ловці снів були сильною опозиційною партією царівни Атех, що протистояли каганові. Аль-Сафер був покараний і ув'язнений в залізній клітці, підвішеній на дереві. Царівна Атех щороку слала йому крізь свої сни ключа від своєї спочивальні, а його муки могла полегшити лиш тим, що підкуповувала демонів, і ті накоротко замінювали аль-Сафера в клітці кимось із людей. Через це життя аль-Сафера складалося певною частиною з життів інших людей, котрі по черзі позичали йому свій тиждень або два. Решту часу коханці обмінювалися звістками своїм особливим способом: він вигризав зубами кілька слів на панцирях черепах і раків, яких ловив у річці під кліткою, а тоді випускав їх назад у воду, а вона тим самим способом відповідала йому, пускаючи свої любовні послання, написані на інших черепахах, у ріку, що впадала в море під кліткою. Коли шайтан забрав у царівни Атех пам'ять про хозарську мову і примусив її ту мову забути, вона перестала писати, проте аль-Сафер і далі випускав у воду свої послання, намагаючись нагадати їй своє ім'я і слова з її віршів.

Декілька сотень років після тих подій на узбережжі Каспійського моря спіймали двох черепах, панцирі яких були списані посланнями. Посланнями якогось чоловіка і якоїсь жінки, що кохали одне одного. Черепахи усе ще повзали разом, і на їхніх спинах можна було прочитати послання закоханих. Чоловіче послання говорило:

Ти — як та дівчина, що ніколи не вставала рано, а коли віддалася в сусіднє село і перший раз піднялась на світанку, побачила на полях паморозь і сказала свекрусі: у нашому селі цього нема! Отак, як вона, і ти думаєш, що на світі немає любові, бо ти ніколи не прокидалася так рано, щоб її зустріти, вона ж щоранку була тут в свій час...

Жіноче послання було коротшим і умішалося в кількох словах:

Мій дім — то тиша, мій харч — мовчання. Сиджу в своєму імені, наче весляр в човні. Не можу спати — так тебе ненавиджу.

Мокадаса був похоронений в могилі, що має форму кози.

САНГАРІ ІСАК

САНГАРІ ІСАК (VIII століття) — рабин, гебрейський представник у хозарській полеміці . Лише починаючи з XIII століття про нього стали згадувати як про знавця Кабали та як про особу, що перевела хозарів у юдаїзм. Він був переконаний у винятковості гебрейської мови, проте володів і багатьма іншими. За твердженням Сангарі, відмінність між мовами полягає в наступному. Всі мови, окрім божої, є мовами страждань і словниками болю. «Я помітив, — говорив він, — що крізь якусь щілину в часі — а може, в мені — витікають страждання, бо інакше було б їх дотепер вже значно більше. Те ж саме відбувається і з мовами». Р. Ґедаліах (бл. 1587 р.) утвердив, що відповіді Ісака Сангарі на хозарському дворі звучали хозарською мовою. Згідно з дослідженнями Халеві , Сангарі опирався на вчення рабина Наума Писаря, котрий описав, як мудреці учились від пророків. «Чув я се од рабина Майяша, — пише учитель Сангарі, рабин Наум, а Сангарі в свою чергу переказує це каганові, щоб потім усе разом ввійшло до книги Халеві, — чув я од рабина Майяша, який навчався у достойників, а ті взяли се од пророків як заповідь, дану Мойсееві на Синайській горі. Вони остерігалися передавати наступним поколінням вчення самітників, що видно з наступних порад, які один старець на смертному ложі дає своєму синові:

— Синку мій, підпорядковуй у майбутньому свою мудрість, якої навчив тебе я, мудрості чотирьох приставлених до тебе мужів.

— Чому ж тоді, — запитав син, — ти сам ніколи це підпорядковував їхній мудрості свою?

— Тому, — відказав старець, — що сам я свою мудрість перейняв від багатьох, які, у свою чергу, навчились її теж від багатьох. Так я здобув свій власний досвід, а вони й далі дотримувалися свого. Натомість ти навчався від одної-єдиної особи — від мене. Тож краще тобі забути науку однієї особи і прийняти її від більшого числа людей...»

Про Сангарі говорять, що він перешкодив прибуттю арабського учасника полеміки до хозарського двору, подбавши про те, щоб полеміка відбулась у час несприятливого для арабського посланця розташування небесних світил, коли вся його віра могла уміститися в кухлі з водою. Зрештою, на ту полеміку Сангарі й сам ледве зумів прибути вчасно. Даубманус наводить про це наступну розповідь:

Ісак Сангарі вирушив у хозарську столицю кораблем. Але на корабель напали сарацини і почали вбивати на ньому все, що було живого. Євреї повистрибували в воду у пошуках рятунку, але пірати потопили їх веслами. Один тільки Ісак Сангарі спокійно залишався сидіти на палубі. Це здивувало сарацинів, і вони запитали в нього, чому він не стрибає, як усі інші, в море.

— Не вмію плавати, — збрехав Сангарі, і це врятувало йому життя. Замість того, щоб порубати його, пірати викинули Сангарі в воду і відпливли.

— Серце в душі — як король на війні, — підсумував Сангарі.

— Але людина й на війні часом повинна бути, як серце в душі.

Прибувши після цього на хозарський двір, Сангарі під час полеміки з християнським та ісламським представниками розтлумачив хозарському каганові його сон і своїми поясненнями схилив того до переходу разом із усім народом в єврейську віру — ту, яка чекає від майбутнього більшого, ніж від минулого. Слова, які промовив уві сні до кагана ангел «Богові любі твої наміри, але не діла твої», він розтлумачив, порівнявши їх із притчею про Адамового сина Сета.

«Існує величезна різниця, — промовляв Ісак Сангарі до кагана, — між Адамом, якого сотворив Єгова, і його сином Сетом, якого сотворив Адам. Виходячи з цього, Сет і всі люди за ним — то божий намір, але людське діло. Тому слід відчувати різницю між намірами й ділами. Наміри людські завжди були і залишаться чистим, божественним началом; вони — глагол або логос, який передує дії, виступаючи концептом тої дії, а діло є земним, носій імені — Сет. Недоліки й досконалості ховаються у ньому одні за другими, як дерев'яні ляльки-«матрьошки», що входять одна в одну. І тільки скидаючи одну ляльку з іншої, через більше до меншого, можна пізнати людину. Тому не думай, — закінчив свою промову Сангарі, — що ангел уві сні докоряв тобі тими словами — навпаки, немає більшої помилки, ніж так думати. Очевидно, він лише хотів нагадати тобі, якою є справжня твоя природа...»

ТІБОН, ЄГУДА ІБН

ТІБОН, ЄГУДА ІБН (XII століття) — автор перекладу з арабської мови на гебрейську Книги про хозарів Юди Халеві , здійсненого в 1167 році. Всі невідповідності перекладу пояснюються двома наступними причинами. По-перше, кожне наступне видання було кастроване руками християнської інквізиції. По-друге, все залежало не тільки від Тібона, але й від обставин.

Переклад виходив точним, коли Ібн Тібон, перекладаючи, був закоханий у свою наречену, добрим — коли він був лютий, тягучим — коли завивали вітри, глибоким взимку, прокоментованим і переспіваним, коли падали дощі, а неправильним — коли він був щасливий.

Закінчуючи розділ, Тібон робив так, як чинили ще древні олександрійські перекладачі Біблії: він просив, щоб хтось читав йому вголос той переклад, відходячи з текстом у руках все далі від нього, а сам стояв і слухав. Зі збільшенням відстані текст губив свої частини у вітрі і за кутами будинків, розпорошувався, продираючись між кущів та дерев, загороджений стінами та брамами, позбувався іменників і голосних звуків, заламувався на сходах і, нарешті, розпочавши свій шлях чоловічим голосом, закінчував його жіночим, долинаючи з відстані одними лиш дієсловами й числами. А тоді читець повертав назад, і все починало відбуватися у зворотному порядку. Так Тібон поправляв свій переклад, опираючись на враження, отримані під час того читання в русі.

ХАЛЕВІ ЄГУДА

ХАЛЕВІ ЄГУДА (по-арабськи: Абу-ль-Хасан аль-Лаві, Халеві Молодший) (1075—1141) — головний гебрейський хроніст хозарської полеміки , один із трьох найбільших гебрейських поетів Іспанії. Народився Єгуда в південній Кастілії, у містечку Тудела, і за волею батька, Самуїла Халеві, здобув блискучу освіту в мавританській Іспанії. «Є тільки одна мудрість, — записав Халеві пізніше.— Мудрість, розширена крізь сфери всесвіту, не більша від мудрості в найдрібніших тваринах. Відмінність лише та, що першу, створену з чистої матерії, вічної і тому вищої, може знищити хіба її Творець, в той час як тварини зроблені з матерії податливої, чутливої до різних змін, тому й мудрість їхня змінна — в залежності від спеки, холоду чи ще чогось, що має вплив на їхню природу». В талмудській школі Ісака Альфасі в Лусені Халеві вивчав медицину, знав кастильську та арабську мови. В арабському викладі він учив філософію, в якій відчувалися впливи древніх греків і про яку він записав: «У ній — самі лиш кольори, і нема жодного плоду — даючи поживу для розуму, вона не дає нічого для почуттів». Так виникло переконання Халеві у тому, що жоден філософ ніколи не стає пророком. Медик за освітою, Халеві надавав великого значення літературі та гебрейським магічним повір'ям, провівши усе своє життя в різних місцевостях Іспанії в товаристві поетів, рабинів та вчених того часу. Він вважав, що жіночі органи — то вивернуті чоловічі, про що говориться і в Книзі, хоча й іншими словами: «Чоловік є Алеф, Мем, Шин; жінка є Алеф, Шин, Мем. Колесо крутиться вперед і назад — немає кращого вгорі, як радість, немає гіршого внизу, як неправда...» Знавець Талмуду, Халеві дослідив закони алітерації Божого Імені й запропонував модерній біблійній екзегезі таблиці виникнення літер Й та Е. Йому належить вислів «Голосні є душею в тілі приголосних». Він стверджував, що час містить у собі вузли — «серця років», які своїм биттям відстукують ритм часу, простору й людських створінь, а через це вузлам таким відповідають певні вузлові події — діяння в плині часу. Він був переконаний, що відмінності між речами витікають із їхньої сутності: «Хтось міг би запитати: чому Він сотворив мене не ангелом? З таким же правом і черв може запитати: чому ти сотворив мене не людиною?» З тринадцяти років Халеві знав, що минуле стоїть на кормі, а майбутнє на носі, що корабель швидший від ріки, а серце від корабля, але пливуть вони в різні сторони. Збереглося біля тисячі поезій, автором яких вважають Халеві, і кілька його листів до друзів, котрі сповіщали його про наступне: хто візьме окраєць до рота, той не зможе назвати свого імені, хто ж назве своє ім'я, тому згіркне окраєць у роті. Покинувши Кастілію, Халеві оселився в Кордові, яка належала тоді арабам і в якій уже багато століть не згасало зацікавлення хозарами. Тут він працює лікарем і створює ряд своїх ранніх віршів. Написані вони по-арабськи, і в їхньому акростиху відчитується ім'я автора. «Я — море з його буремними валами», — писав він сам про себе. «Диван» його поезій був знайдений в Тунісі, в рукописі, доповненому пізнішими джерелами. В XVIII столітті його перекладали на німецьку Гердер і Мендельсон. У 1141 році Халеві написав свій знаменитий прозовий твір про хозарів (Kitab al Khazari). На перших сторінках тієї книги описана полеміка, що відбулася на дворі хозарського кагана і учасники якої — ісламський доктор, християнський філософ та єврейський рабин — займалися тлумаченням одного сну. В наступних розділах учасників бесіди залишається лише двоє — рабин і хозарський каган, що знайшло відображення і в підзаголовку твору, який називається Книга аргументів і доказів на захист єврейської віри. Доки Халеві писав цю книгу, він вирішив зробити те ж саме, що й головний її герой, і вирушив з Іспанії на схід, щоб побачити Єрусалим. «Серце моє рветься на схід, — написав він тоді, — а я прикутий до крайнього заходу... Окрасо земна, утіхо світу, о, як вабить мене щось до тебе... хоча й нема вже більше царства твого, хоча на місці твого гойного бальзаму вже падають дощами одні лиш скорпіони й змії». Він ішов через Гренаду, Александрію, Тир і Дамаск, і легенди кажуть, що його шлях був розписаний слідами змій на піску. Під час подорожі він написав свої найбільш зрілі поезії, серед них і знамениту Сіоніду, яку читають у синагогах на день святого Аба. Помер він за два кроки від мети, біля священних берегів своєї прабатьківщини. За деякими свідченнями, його розтоптали сарацинські коні саме в ту хвилину, коли він побачив перед собою Єрусалим. Про боротьбу християнства й ісламу він писав: «Нема притулку, де знайшли б ми спокій, ані на Сході, ані на Заході... Чи переможе Ізмаїл, а чи здобудуть перевагу Едомеї (християни) — мені належить одне: страждання». Існує повір'я, що на могилі Халеві був викарбуваний напис: «Куди одійшли ви — віро, шляхетносте, скромносте й мудросте? Ми лежимо під сею плитою; і в гробі ми невіддільні від Єгуди». Так і на Халеві підтвердилось прислів'я: «Усі шляхи ведуть до Палестини, і жоден не виводить з неї».

Свій знаменитий прозовий твір про хозарів Халеві писав по-арабськи, і в єврейському перекладі він побачив світ лише в 1506 році. Як арабський оригінальний текст, так і гебрейські переклади Ібн Тібона (1167) та Єгуди бен Ісака Кардинала витримали неодноразові перевидання. Гебрейський переклад, що вийшов у Венеції в 1574 і 1594 роках (особливо друге з тих двох видань), відчутно постраждав від рук цензури, та все ж завдяки вміщеним у книзі коментарям Юди Муската видання те має особливу цінність. В XVII столітті книгу Халеві про хозарів переклав латиною Джон Буксторф . Завдяки тому латинському перекладові з цензурованою версією книги Халеві про хозарів познайомилося широке коло європейських читачів. У тому виданні його праці аргументи гебрейського учасника хозарської полеміки Ісака Сангарі протиставлені доказам анонімних ісламського та християнського учасників полеміки. Втім, у передмові до видання, підданого суворій цензурі, стоять слова Халеві: «Оскільки мене часто питають, які аргументи й відповіді я міг би запропонувати тим філософам, що різняться від нас мислями, чи людям інших віросповідань (крім християн), як же й єретикам, котрі живуть між нами і відступають від загальноприйнятого єврейського закону, я згадав те, що чув про докази і твердження відомого вченого, який полемізував з хозарським королем, тим самим, що чотири сотні років тому прийняв юдаїзм». Очевидно, та вказівка в дужках — «крім християн» — була дописана пізніше за розпорядженням цензури, бо у своїй книзі, всупереч ній, Халеві однаково говорив і про християнську віру. Таким чином, він говорив про три релігії — християнство, іслам та юдаїзм, зображаючи їх у символі дерева. На тому дереві — писав він — гілки із листям і цвітом означають християнство та іслам, натомість корінь є втіленням юдаїзму. Окрім того, хоча фактом і залишається, що ім'я християнського учасника полеміки не дійшло до нас, — ми знаємо, проте, його титул — філософ. Це звання «філософ», як іменують християнського учасника гебрейські та християнські (грецькі) джерела, насправді означає візантійський університетський титул, і не слід розуміти його в звичайному значенні того слова.

Втім, твір Халеві у базельському латинському виданні Джона Буксторфа здобув велику популярність і видавець його отримав численні листи з приводу виходу книги. У своєму Хозарському словнику (1691) Даубманус вказує на те, що в той же час коментуванням книги займався і якийсь дубровницький єврей на ім'я Самуель Коен , а після виходу латинського перекладу з'явилися іспанський, німецький та англійський. Прокоментоване видання арабського оригінального тексту з паралельним гебрейським перекладом з'явилося в Ляйпцігу у 1887 році. Гіршфельд наголошував на тому, що Халеві, говорячи про природу душі, посилався, поруч з іншими джерелами, на один текст Ібн-Сіни (Авіценни).

Незабаром популярність Халеві зросла настільки, що про нього почали ходити легенди. Говорять, що Халеві не мав синів, а тільки одну дочку, чий син носив ім'я свого діда. Російська єврейська енциклопедія вважає це доказом недостовірності притчі про те, що дочка Халеві була одружена зі знаменитим вченим Абрагамом Ібн Езрою, бо син Езри не називався Єгуда. Той переказ, записаний на ідиш, уміщений у книзі Масех ха Шем Симона Акіби бен Йосефа, і в ній описується, як відомий граматик і поет з Толедо Абрагам бен Езра (помер у 1167 році) одружився в Хозарії з дочкою Халеві. Про те одруження Даубманус уміщає наступну легенду:

Абрагам бен Езра жив у тісній хатині на березі моря. Біля неї завжди росли пахучі зела, і вітри ніколи не могли розвіяти їхніх пахощів, а тільки переносили з одного місця на інше, неначе килими. Одного дня Абрагам бен Езра помітив, що пахощі змінилися. Це сталося тому, що він почув страх. Той страху ньому спершу був глибоким, як його наймолодша душа, тоді ввійшов у середню, а потім — у третю, найстаршу душу Езри. І нарешті страх бен Езри зробився глибшим від його душі, і він не зміг залишатися довше в своїй хижі. Бажаючи вийти, він відчинив двері і побачив на них розіп 'яту павутину, яка з'явилася за ніч. Була такою ж, як і кожна інша павутина, лише рудої барви. Коли він спробував її подерти, виявилось, що павутина та майстерно виткана з волосся. І він почав шукати її власника. Не знайшовши жодного сліду, він, утім, помітив у місті чужинку, яка йшла зі своїм батьком. У неї були довгі руді коси, проте на бен Езру вона не звернула уваги. Наступного ранку бен Езра знову відчув страх, і на дверях вдруге побачив плетиво з рудої павутини. Коли того дня він зустрів дівчину, то простягнув їй дві гілки мирту.

Вона засміялася й запитала:

— Як ти пізнав мене?

— Я відразу помітив, — сказав він, — що у мені сидять три страхи, а не один.

 

Головна література. John Buxtorf, «Praefatio» до базельського видання книги Халеві латинською мовою (Liber Cosri, Basilae 1660); Lexicon Cosri, continens colloquium seu disputationem de religione, Regiemonti Borussiae excudebat typographic loannes Daubmannus, Anno 1691 (знищене видання); Еврейская энциклопедия. СПб., 1906—1913. Т. 1 — 16, в 1 томі поміщена велика стаття і література про Халеві; вибіркова бібліографія наведена у виданні J. Halevi, The Kuzari (Kitab al Khazan). New York, 1968. P. 311-313; найновіше двомовне видання віршів у Arno Press, New York, 1973; Encyclopedia Judaica, Jerusalem, 1971.

ХОЗАРИ

ХОЗАРИ — войовничий народ, який між сьомим і дев'ятим століттями заселяв Кавказ, мав могутню державу, кораблі на двох морях — Каспійському та Чорному, вітрів стільки, як риби, три столиці — літню, зимову й військову, і роки — високі, мов сосни. Вони сповідували невідому на сьогодні релігію, поклонялись солі, а свої храми видовбували у підземних соляних печерах або в соляних скелях. Халеві пише, що хозари прийняли юдаїзм у 740 році, а останній хозарський каган Йосиф налагодив зв'язки навіть з іспанськими євреями, вирушивши в плавання на сьомий день, коли земля кляне людину, і ті прокльони самі штовхають корабель від берега. Ті зв'язки розірвалися у 970 році, коли руси завоювали хозарську столицю і знищили хозарську державу. Після того якась частина хозарів приєдналась до східноєвропейських євреїв, а інша — до арабів, турків чи греків, через що сьогодні нам відомо лише про ті малі оази хозарського життя, які без мови й віри продовжували своє існування у самостійних общинах на території Східної та Середньої Європи аж до другої світової війни (1939), а потім і зовсім зникли. Єврейський варіант написання їхнього імені — кузари (pl. кузарім). Традиційно вважають, що у хозарів юдаїзм прийняла тільки знать, а проте відомо, що в період між VII і X століттями на території Паннонської низовини існував осередок юдаїзації, який окремі джерела приписують хозарам (Челарево ). Друтмар Аквітанський біля 800 року у Вестфалії згадує про «gentes Hunorum que ab et gazari vocantur», наголошуючи, що були вони сильними, прийняли обрізання і належали до Мойсеевої віри. Кіннам у XII столітті пише, що хозари живуть за законами Мойсея, хоча й не зовсім чистими. Про каганів-євреїв згадується в арабських джерелах уже з X століття (Ібн Рустах, Істахрі, Ібн Хаукал).

Цікаві дані про хозарів зібрані в одному документі, який має назву хозарського листування. Цей документ, що дійшов до нас принаймні у двох списках, один з яких — більш вичерпний — ще не досліджений наукою до кінця. Він зберігається в Оксфорді і являє собою листування єврейською мовою між хозарським королем Йосифом та Хаздаєм Ібн Шапрутом з мавританської Іспанії, який у середині X століття писав до хозарського короля, прохаючи його відповісти на наступні запитання:

1. Чи існує де-небудь на світі єврейська держава?

2. Як євреї з'явилися в Хозарії?

3. Як відбувався перехід хозарів у юдейську віру?

4. Де живе король хозарів?

5. До якого племені він належить?

6. Яка його роль у війнах?

7. Чи припиняють війни у Суботу?

8. Чи володіє хозарський король якими-небудь відомостями про можливий кінець світу?

У відповідях були пояснені причини хозарської полеміки , яка передувала наверненню хозарів у юдаїзм. Про ту полеміку згадувалося ще в одному джерелі, яке не збереглося до сьогодні. У статті зі свого видання, яка говорить про хозарів, Даубманус посилається на працю Про хозарські справи (очевидно, мова йде про якесь латинське джерело). Із заключних слів цієї праці видно, що в найбільш ранніх її розділах уміщалися відомості, які, цілком ймовірно, допомогли єврейському представникові, рабину Ісаку Сангарі , в його приготуваннях до хозарської місії, під час якої він взяв участь у відомій полеміці. У збережених розділах тої праці говориться про наступне:

Про назву хозари — хозарська держава називається кагановим царством, або каганатом; первісна назва хозарського царства, яке існувало до каганату і створило його мечем, не збереглася. Хозарів у державі неохоче називають їхнім іменем. Завжди використовують якусь іншу назву, уникаючи імені хозари. На територіях зі сторони Криму, де живуть також і грецькі поселенці, хозарів називають негрецьким населенням, або ж греками, що не прийняли християнства; на півдні, де живуть євреї, їх зовуть неєврейськими мешканцями; на сході, де якусь частину населення складають араби, хозарів називають иеісламською меншиною. Ті хозари, які перейшли в одну з чужинських вір (єврейську, грецьку чи арабську), вже й не вважаються хозарами, а причисляють їх до євреїв, греків чи арабів, хоча у протилежних випадках, коли трапляються рідкісні й випадкові переходи з інших вір у хозарську, всіх новонавернених у хозарському середовищі продовжують називати тим самим іменем, що й раніше, тобто не вважають їх хозарами, хоча вони й належать до хозарської віри, а й далі іменують греками, євреями чи арабами. Зовсім недавно один грек, замість того щоб назвати якогось чоловіка хозарином, висловився у наступний спосіб: «Майбутніми євреями іменують у каганаті тих не-приєднаних до грецької віри, котрі розмовляють хозарською мовою». В хозарській державі можна зустріти вчених-євреїв, греків і арабів, які чудово знають хозарське минуле, їхні книги і пам'ятки та докладно і захоплено оповідають про це, а деякі з них навіть пишуть хозарську історію; проте самим хозарам це заборонено, і про своє минуле вони не сміють ані говорити, ані писати книг.

Хозарська мова співуча, нею гарно звучать вірші, які я чув, але не запам'ятав; кажуть, що їх склала одна з хозарських царівен. Та мова має сім родів, себто, крім чоловічого, жіночого й середнього родів, у ній є рід для євнухів, для жінок без статі (тих, котрі покарані й обкрадені арабським шайтаном), рід для тих, хто змінює свою стать — чи то чоловіків, що стають схожі на жінок, а чи навпаки, і рід для хворих на проказу, які під час хвороби повинні змінювати свою мову так, щоб кожен, з ким вони будуть розмовляти, відразу міг побачити їхню болячку. Дівоча вимова відрізняється у них від хлопчачої, а чоловіча — від жіночої, бо хлопчики вчать арабську, єврейську або грецьку в залежності від того, чи живуть вони у місцевості, де є греки, чи там, де хозари змішані з євреями, а чи в місцях, з яких походять сарацини й перси. Через те у хлопчиків і в хозарській мові чується єврейське камеш, холем і шурек, велике, середнє й мале «у» і середнє «а». Дівчатка, натомість, не вчать єврейської, грецької чи арабської, і їхня вимова інакша й чистіша. Відомо, що коли зникає якийсь народ, в першу чергу втрачаються його найвищі верстви разом з письменством; залишаються тільки книги закону, який народ знає напам'ять. Те ж саме можна сказати і про хозарів. Ціни на проповіді хозарською мовою у їхній столиці — непомірні, натомість проповіді єврейською, арабською чи грецькою мовами зовсім дешеві або й взагалі дармові. Незвичним є те, що хозари, перебуваючи поза межами своєї держави, уникають зізнаватися один перед одним, що вони є хозарами, більш радо обходять один одного стороною, не відкриваючи свого походження, і тримають у таємниці те, що вони говорять і розуміють по-хозарськи, до того ж ховаються більше від своїх, аніж від чужинців. У самій державі в громадських і адміністративних службах вище цінуються ті, хто виявляє своє недостатнє знання хозарської мови, хоча вона і є офіційною мовою. Через це навіть ті, хто добре знає хозарську, часто навмисне говорять чужинською вимовою, з помилками і перекрученнями, з чого мають очевидну користь. І навіть за перекладачів з хозарської на, скажімо, єврейську, чи з грецької на хозарську беруть таких, що помиляються в хозарській мові або принаймні роблять вигляд, що помиляються.

Судове право — за одну і ту ж саму провину, згідно з хозарськими законами, у місцях проживання євреїв покарання виносило рік чи два галерних робіт; у місцевостях, населених арабами, той термін не перевищував половини року; там, де живуть греки, за ту ж саму провину на галеру взагалі не відправляли, а у центральній частині держави, яка єдина мала назву хозарського повіту (хоча хозарів у всіх без винятку місцевостях було найбільше), за ту ж провину голова злітала з плечей.