Казання про Адама, брата Христового



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Казання про Адама, брата Христового



Хозари вірили, що перша і остання людина — Адам, старший брат Христа і молодший брат Сатани, — створений зі семи частин. Сотворив його Сатана: тіло зліпив із землі, кості — з каменю, очі, скорі на зло — з води, кров із роси, подих з вітру, думки з хмар, а розум із лету ангелів. Проте він не міг поворухнутися, доки в нього не вдихнув душі його другий, справжній батько — Бог. Коли душа увійшла в нього, Адам торкнувся своїм лівим великим пальцем до правого — чоловічим до жіночого — і ожив. У двох світах — незримому, духовному, який сотворив Бог, і зримому, матеріальному, який сотворив нечестивий економ диявол, отож, лише Адам є чадом обидвох творців і часткою обох світів. Тоді Сатана уклав у його тіло двох грішних ангелів, і узяла їх така хіть, якої до кінця світу не зможуть вони погасити і вгамувати у собі. Перший ангел мав ім'я Адам, а другий — Єва. У Єви замість поглядів були сіті, замість язика — мотузки, і була вона схожа на Велику петлю, а чи пута. Адам відразу ж почав старіти, бо душа його була перелітною пташкою, яка оселялася в інших часах. На початку Адам був створений лише з двох часів — чоловічого і жіночого, які поміщалися всередині нього. Потім — з чотирьох, які належали Єві та її синам Каїну, Авелю і Сету. Та кількість часових часток, замкнених у людські подоби, весь час множилася, і тіло Адамове безперервно розросталось, аж доки не перетворилося на величезну державу, схожу на державу природи, хоча іншу за складом. Останній зі смертних все життя обходитиме зісередини голову Адама, шукаючи з неї вихід, але не знайде його, бо вхід і вихід з Адамового тіла знайшов лише Христос. Величезне тіло Адамове лежить не в просторі, а в часі, але з пальця меду не добудеш, а словом хати не загрієш. Тому не тільки душа Адамова оселяється в усіх наступних поколіннях (бо переселення душ — то завжди переселення одної-єдиної душі — Адамової), але й усі смерті Адамових нащадків переселяються і повертаються до смерті Адамової, вибудовуючи з дрібних часток єдину й велику смерть завбільшки з Адамове тіло і життя. Вони — ніби перелітні птахи, що відлітають у вирій білими, а повертаються чорними. Коли помре його останній нащадок — помре таким чином і Адам, бо в ньому повторюються смерті усіх його дітей. І тоді, як у байці про ворону й чуже пір'я, зійдуться Земля, Камінь, Вода, Роса, Вітер, Хмара й Ангел і візьмуть від Адама кожен своє, і поділять його між собою. Скрутно доведеться тим, хто одійде від тіла Адамового, від тіла праотця людського, бо такі не зможуть померти з ним і як він. Такі стануть чимось іншим, а не людьми.

Тому й полюють за пралюдиною-Адамом хозарські ловці снів, складаючи свої словники, глосарії та альфабетикони. Проте слід пам'ятати, що хозари називають сном не те, що ми. Наші сни тримаються в нашій пам'яті, доки ми не поглянемо у вікно; щойно подивившись, ми відразу розбиваємо їх на друзки і втрачаємо назавжди. В хозарів усе по-іншому.

Вони вважають, що в житті кожної людини існують вузлові місця, часові відрізки, схожі на ключі. Тому в кожного хозарина був кий, на якому він протягом усього свого віку вирізав, мов у рахункових таблицях, стани миттєвого просвітлення чи найвищого злету в своєму житті. Кожна така зарубка отримувала ім'я якоїсь тварини чи коштовного каменя і називалася сном. Таким чином, для хозарів сон був не лише днем наших ночей — він міг бути й потаємною зоряною ніччю наших днів. Ловці, або читачі снів, були священиками, які тлумачили ті зарубки зі згаданих таблиць і створювали з них словники біографій, проте не в давньому розумінні сього слова, яке зустрічається в Плутарха чи в Корнелія Непота. То були збірники безіменних житій, складені з тих митей просвітлення, у час яких людина стає часткою Адама. Бо кожна людина хоча б на мить у своєму житті стає часткою Адама. Якщо зібрати воєдино усі ті миті, можна отримати тіло Адама на землі, лише не в просторі, а в часі. Бо лиш одна доля часу є зримою, досяжною і вживаною нами — Адамова частка. Решта для нас укрита пітьмою і служить вона комусь іншому. Наше майбутнє — як ріжки равлика: щойно торкнувшись чогось твердого, воно зразу ж ховається од нас, а видимим стає лише тоді, коли висовується назовні аж до краю. Та Адам бачить завжди, бо той, хто знає усі смерті всіх людей наперед, аж до кінця світу, той знає і майбутнє сього світу. Тому, лише входячи до Адамового тіла, ми й самі стаємо зрячими і можемо розпоряджатися своїм майбутнім. В цьому — основна відмінність між Сатаною й Адамом, бо диявол не бачить майбутнього. Тому хозари й полювали за Адамовим тілом, тому жіночі й чоловічі книги хозарських ловців снів були певною подобою Адамової ікони, до того ж жіночі означали його тіло, а чоловічі — його кров. Хозари, звичайно, усвідомлювали, що їхні провидці не можуть осягнути цілого тіла і вписати його повністю в свої словники-ікони. Часто вони навіть малювали подвійні ікони, на яких не було жодного обличчя, а тільки два великих пальці — лівий і правий, жіночий і чоловічий Адамові пальці. Бо кожна частина його тіла, зібрана у словниках, могла поворухнутися й ожити лише після доторку двох великих пальців, чоловічого і жіночого. Тому хозари у своїх словниках особливу увагу вділяли опануванню тими двома частинами Адамового тіла, і, як вважається, їм таки вдалося це зробити, проте для інших частин вони не мали доволі часу. Але Адам має і чекає. Як Адамові душі оселяються в його дітях і повертаються назад у його тіло смертями тих дітей, так і кожна частина його величезного тіла-держави в будь-яку мить може заново померти чи ожити в кожному з нас. Достатньо лиш пророчого дотику двох пальців. Чоловічого і жіночого. За умови, що ми уклали поза тими пальцями либонь одну частину Адамового тіла. За умови, що самі ми стали його частиною...

 

Ті слова Аврама Бранковича відлунювали в моїх вухах протягом усього шляху, пройденого нами в спеку, від якої Дунай на усті в Чорне море був таким самим, як у Реґенсбурзі, а в Регенсбурзі — таким, як і в Шварцвальді, біля свого джерела. Ті слова нікуди не зникли й тоді, коли ми прибули до місця боїв, і я побачив, як вітер швидко розносить гарматний дим і повільно — млу над Дунаєм. Тоді, на тринадцятий тиждень після Духів 1689 року, спека закінчилась, і ми побачили найбільшу в своєму житті зливу. Дунай знову плинув глибокий, як небо над ним, а злива сторчма стояла в ріці, наче решітка на високій огорожі, відділяючи наш табір од турецького. І тут, у таборі, на полі бою, мені здалося, що кожен з нас прийшов до Дунаю з інших причин, і про кожного я міг би оповісти, чого він жде на своєму місці. Никон, спаливши словники Масуді й Бранковича, став зовсім іншою людиною. Його нічого більше не цікавило, він дозволяв читати над собою п'ятий Отченаш — той, що читається над самовбивцями, і кидав одне за одним свої пера в воду. Разом з Масуді вони сиділи перед розстеленою барвистою хусткою і грали на ній в кості, та так, що Никон програвав величезні суми, як той, хто не думає жити далі. Я відчув, що він прощається з життям, сподіваючись на те, що тут, на війні, смерть буде для нього легшою, ніж деінде. Кир Аврам Бранкович, натомість, прийшов до Дунаю не для того, щоб воювати, хоч це він здавна вмів, та й зараз теж робив не згірш від завжди. Було очевидно, що тут, на Дунаї, йому призначена якась зустріч. Масуді сидів і кидав кості, проте насправді він чекав, щоб побачити, з ким зустрінеться кир Аврам тут, на Джердапі, і терпів кров і дощ, як і в той судний день на Воздвиження чесного хреста, коли гуркіт турецьких гармат відчутно почастішав. Що ж стосується кир Аврамового вчителя на шаблях — того копта на ім'я Аверкій Скіла , — то він залишався біля Дунаю, під турецькими кулями, бо для нього це була можливість безкарно випробувати на ворожих, а чи на наших воїнах (для нього це було без різниці) новий шабляний удар, техніку виконання якого він давно вже вивчив, але все ще не пересвідчився в його дії на живій плоті і кості. А я, в свою чергу, сидів тут, з ними, бо чекав третьої частини Хозарського словника. Я вже знав напам'ять дві перші частини — ісламську Масуді й грецьку кир Аврамову, залишалося чекати, чи з'явиться хтось із третьою, гебрейською частиною того глосарія, бо з перших двох частин ставало зрозуміло, що існує й третя. Никон спалив дві перші частини і не боявся більше, що третя приєднається до них, а тому не мав більше роботи. Проте я, який знав напам'ять дві перші частини, хотів побачити й третю, хоча й не знав, як це повинно статися. Я покладався на кир Аврама, котрий, як мені здавалося, чекав того ж, що й я. Але він не діждався свого. В короткому бою турецькі воїни в трен ока вбили Бранковича й Никона, а Масуді взяли в полон. З турками на місці бою з'явився і якийсь червоноокий хлопець зі зрощеними на переніссі бровами, подібними до пташиних крил. Один його вус був сивий, а другий рудий. Він сидів у сідлі з запорошеними бровами й заслиненою бородою. Хто б сказав — подумав, дивлячись на нього, я — що і його час злічений! Але я знав, що він — се той, хто мені й треба. Тут і він упав, немов підкошений, і з його рук випала торба, а з неї на всі боки розлетілися дрібно списані аркуші. Після битви, коли все стихло, я вийшов зі свого схову і позбирав ті листки. Перейшовши Дунай, у Дельському монастирі в Волощині я прочитав гебрейські записи з тої торби, намагаючись не розуміти і не тлумачити нічого з прочитаного. Потім я вирушив у Польщу і зробив там те, чому так сильно прагнув перешкодити Никон Севаст. Я знайшов друкаря і продав йому всі три словники — гебрейський, знайдений на полі бою, грецький, придбаний за наказом Аврама Бранковича, і арабський, який приніс Масуді, читач снів. Друкар називався Даубманус , і він страждав від недуги, яка тільки в п'ятому коліні дозріває й приносить смерть, наче в якійсь довгій партії у шашки. Він заплатив мені два місяці житла, їжі і ґудзиків до сорочки, а я записав йому на папір усе, що знав напам'ять. Тепер я знову виконував свою роботу оповідача, а одночасно, вперше після стількох років, і другу, давно покинуту роботу Никона Севаста — роботу писаря. В день десятьох тисяч немовлят віфлеємських 1690 року, в мороз і сніг, від яких лущились нігті, я закінчив роботу. З азбучника Бранковича, глосарія Масуді та єврейського каталогу з торбини червоноокого хлопця я склав щось схоже на Хозарський словник і віддав його друкареві. Даубманус узяв всі три зшитки — червоний, зелений і жовтий і сказав, що видасть їх. Зробив він се чи ні — я не відаю, як не відаю і того, Ваша Святосте, чи те, що я зробив, я зробив добре. Зараз я знаю лише те, що й далі чую голод до писання, і що від сього голоду пройшла та моя спрага до запам'ятовування. Так, ніби сам я перетворююсь у протокаліграфа Никона Севаста...



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.175.108 (0.007 с.)