Розділ І. Ідея і її обґрунтування

Найчастіше сучасну модель державотворення характеризують так: демократія далеко не ідеальний устрій, та нічого кращого людство не придумало. А який ідеальний? очевидно той, де влада належала б народові і очільники були не умовними — реальними його слугами. Але це ж і є демократія. Чому не працює? Немає контролю за властьімущими. А судячи з наведеного вище, ніхто і не допускає, що колись з`явиться. Ідея видається настільки космічною, що в разі здійснення сприйняли б як здвиг континентів — новітній суспільний лад.

 

Що заважає ефективно наглядати за владою? Аби поставити діагноз розглянемо спочатку діючий механізм контролю. Він трирівневий. Перше — порядність самого чиновника. Людина моральна беззаконня не потерпить. В іншому випадку, в дію вступає друга лінія захисту — суд. Коли ж і суд не здатен — вибори. Сам народ має виказати гучне „фе” недолугому владоможцю.

Здавалося б контроль бездоганний. Звідки ж беззаконня? І тут доречним є ще один крилатий вислів: проблеми демократії у досягненнях самої демократії. Проведемо аналіз.

 

Чому державний службовець бере хабарі? Бо існують передумови. Найголовніша... принцип справедливості. На основі цього фундаментального демократичного досягнення діє „Закон про корупцію”. Він гласить: відповідальність в однаковій мірі несуть обидві сторони. справедливо? Ще й як. Але що на виході?

Ситуація. Людина привозить до лікарні батька. Допомога потрібна терміново. та лікар явно не поспішає. Чи багато в такий момент зважатиме на „Закон про корупцію”? А зробивши певні дії, чи багато понесе заяву, знаючи, що відповідати доведеться й самому? Ось і подибуємо на кожному кроці реальну житейську несправедливість, що чортополохом буяє на ґрунті абстрактної демократичної справедливості.

Далі. Когось таки зачепило за живе. Вирішив покарати хапугу. Навіть ціною власних проблем. Справа потрапляє до суду. І що? А нічого. В силу вступає другий непохитний принцип демократичних завоювань — презумпція невинуватості. Позивач ризикує наразитися на велику неприємність. Якщо не буде доведена провина хабарника, він сам може перетворитися у підсудного — за наклеп. І потім, хто має шанси виграти справу у „найчеснішому” українському суді: мажор зі статками й статусом, чи простий смертний з порепаними руками?

Але є ще найвищий земний суд — народ. Його святе право міняти все незугарне і недоречне. Чому мовчить ця могутня сила? Тому й мовчить, що могутня. Тобто, маємо проблему з третім і найбільшим досягненням демократії — народовладдям. Згідно нього, уся повнота влади належить народові. він і лише він має найвищу волю карати і милувати, змінювати Конституцію і визначати державний устрій. Здавалося б, і прапор в руки. та... Народ — не запальничка, одним чирком не запалиш. Час від часу він, звичайно, проявляє волю, але винятково у контексті глобальних подій. На кшталт Євромайдану чи Помаранчевої революції. Збирати ж щотижня стотисячні мітинги, аби звільнити чергового держиморду, однаково, що міжконтинентальними ракетами горобців цілити. тому перед локальними проблемами народ беззахисний. Щоб їх вирішувати потрібна структура мобільніша, дрібніша. Значить, і повноваження мають бути обмеженими. Навіть президентські. Аби ніхто не узурпував абсолютну владу, яка належить суто народові. В цьому й проблема. Створюються ідеальні передумови для маніпуляцій і підкилимних домовленостей. На перший план виходить не контроль, а політичні торги: що одержимо взамін, якщо закриємо очі на зловживання? На цьому і побудований сумнозвісний конфлікт трьох гілок влади: парламент може об’явити імпічмент Президенту, Президент — розпустити парламент, суд, до формування якого мають прямий стосунок обидві структури, — їх начебто мирить. І всі спираються на конституцію. Гра називається — знайди крайнього. Ніхто не має абсолютних контролюючих повноважень, а народ задіяти їх не може. Йому залишається лише спостерігати, як владоможці контролюють самі себе і сподіватися на їх добропорядність.

 

Діагноз. Беззаконня існує тому, що три найбільші завоювання демократії блокують три рівні контролю за владою.

Перший рівень: законопослушність чиновника — підривається „Законом про корупцію”, що побудований на принципі абстрактної демократичної справедливості.

Другий рівень: правдиве судочинство — унеможливлюється „презумпцією невинуватості”.

Третій рівень: контроль народовладдя — розпорошується і взаємопоборюється між владними структурами.

 

То чи можливо створити суспільство істинного народовладдя?

Допоки люди, яким народ делегував повноваження, опираються лише на букву закону — ні. Завжди знайдеться можливість обійти. чи „договоритися” з охоронцями. Тому навіть в найблагополучніших демократіях існує корупція. Причина все та ж. Президент та інші ешелони влади підпорядковуються зовнішньому закону. Як в часи Старого Завіту. Тоді нікого не цікавило, що коїлося в душі благовірного єврея — головне, дотримуватись священних норм закарбованих на скрижалях. Та ось, Христос приніс Новий Завіт. Зовнішнє стало внутрішнім. Те, що колись люди не сміли робити через страх покарання, тепер мали не робити через муки совісті. В цивілізації почалися незворотні зміни. Але винятково в плані індивідуального розвитку. Суспільний же устрій, як і дві тисячі років назад, залишається під дією зовнішніх факторів. Нікому і в голову не прийде дозволити владоможцю виносити рішення опираючись не на приписи законодавства, а на сумління. І це слушно. Можна уявити, що б почалося. Тому справа видається абсолютно непідйомною. Недопустимо, щоб у соціумі закони внутрішньої моралі стояли вище законів зовнішнього співжиття. Адже мораль у кожного різна. суспільство ризикує наразитися на сваволю безсовісної людини при владі. Звідси висновок: ніколи, ні за яких обставин громаді не вдасться зійти із старозавітного шляху. Отже, розвиток совісті у напрямку від індивідуального до соціального неможливий.

То що, еволюція вперлася в глухий кут? Здоровий глузд відмовляється вірити. має бути вихід. І підказку дає саме життя — істинна християнська сім’я. Ось ключ. Любляча жінка варить борщ чоловікові не тому, що до цього змушує закон шаріату, як на догматичному Сході, чи відповідний пункт сімейного контракту, як на феміністичному Заході, — діє внутрішній поклик. Поклик сумління, який тримається на добрій волі самої дружини і довірі, що чоловік її також прагне ощасливити. така сім’я не потребує арбітрів. Якщо трапиться неприємність, батьки без Кримінального Кодексу розберуться хто з дітей нашкодив. Тобто, маємо доказ, що жити по совісті здатна не лише окрема людина, але й суспільне утворення. Принаймні його найменша клітина — сім’я. А якщо так, очевидно і весь соціум здатний.

Однак, будьмо об’єктивними. створити атмосферу загальної довіри наразі неможливо. Тим паче в Україні. Народ наїжачений. особливо на владу, що себе дискредитувала до краю. І все ж, існують окремі харизматичні особистості, які не заплямували совісті. Їх знають поіменно і довіряють всенародно. Моральні лідери нації. Уявімо, що громада надала б надзвичайні повноваження органу створеному з таких лицарів сумління. Цей орган здійснював би нагляд за дотриманням чиновницької етики. Нічого іншого — суто нагляд. Державними справами, як і раніше, керує Президент, економічними — Кабінет Міністрів і т. д. Члени наглядового органу не займаються питаннями внутрішньої та зовнішньої політики, законодавства та судочинства, економіки та соціалки, мови та культури, релігії та ідеології тощо. Тобто всім, до чого покликані політичні партії, громадські об’єднання, бізнес та влада. Зате їм делегується найвища воля народу позбавляти мандата будь-якого народного обранця, звільняти з посади будь-якого владоможця. Навіть Президента України. При тому, на свій розсуд. Без офіційного розслідування і суду — винятково за велінням совісті.

Приїхали! Це ж волаюче порушення найпершої і священної заповіді демократії: Закон над всіма і всі рівні перед Законом.

Вірно, порушення. Одвічна проблема народження нового. Адже воно може прийти в світ лише похитнувши старе, устояне. І чим вагоміший камінь основи, тим кардинальніші зміни, що пробиваються крізь його товщу. Так було завжди. Згадаймо лише часи Христа. Тож не робімо передчасних висновків. Проаналізуймо ідею за трьома критеріями:

1. Як вона працюватиме?

2. Які матиме наслідки у суспільстві?

3. Як зможе захистити себе, щоб моральних авторитетів не підмінили авторитети кримінальні?