Пряма мова, непряма і невласне-пряма мова



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Пряма мова, непряма і невласне-пряма мова



В українській мові є три способи передачі чужої мови: пряма, непряма і невласне-пряма.

Пряма мова

Прямою називають точно передану чиюсь мову, тобто таку, що повністю зберігає лексику, син­та­к­сис та інтонацію висловлення мовця. Пря­ма мова характеризується завершеністю своєї структури і обов’язково має при собі слова ав­то­ра, їх на­зи­ва­ють авторським введенням.
Відповідно до місця прямої мови речення з нею можуть мати таке пунктуаційне оформлення (А, а — слова автора; П — пряма мова).
А: «П».
А: «П!»
А: «П?»
«П», — а.
«П!» — а.
«П?» — а.
«П,— а,— п».
«П? — а.— П!»
«П!— а,— П».
«П,— а.— П».
Пряма мова може стояти:
1. Після слів автора:
Про Івана Франка Максим Рильський сказав: «Як не міг Леонардо да Вінчі бути тільки жи­во­пи­с­цем або тільки скульптором, так не на­ро­дже­ний був Іван Франко на те, щоб усю силу сво­го розуму, темпераменту й талану спря­му­ва­ти якимось одним річищем... Франко був на­ро­дже­ний поетом, але він же був на­ро­дже­ний і прозаїком, і ученим-дослідником, і гро­мад­сь­ким діячем. Його творча діяльність на­га­дує складний і прекрасний поліфонічний твір: ба­га­то мелодій, багато контрастів, го­с­т­рі по­єд­нан­ня звуків— але, зрештою, все зли­ва­єть­ся в світлу гармонію».
2. Перед словами автора:
«В умовах власної держави Довженко виріс би на світового генія», — сказав у своєму виступі на урочистому зібранні Євген Маланюк.
3. Перед словами автора і після них, отже, ніби роз­ри­ва­ти­ся словами автора:
«Життя мені всміхалося, — говорив Іван Фра­н­ко, — а діти були тим весняним промінням, яке зігрівало моє серце».
Пряма мова може оформлятися у виді ді­а­ло­гу, якщо передається розмова, суперечка двох осіб, і полілогу, якщо в розмові беруть участь кі­ль­ка чи багато осіб:
–Хіба це горщик?! — вихваляє гончар якійсь мо­ло­ди­ці своє череп’я. — В ньому більше дзво­ну й приварку, нід в іншій голові...
–Ось Варвара, що ніч обірвала, а день до­то­чи­ла! — вигукує маляр і показує жіноцтву мо­ло­ді­сі­нь­ку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу.
–Чого ж твоя Варвара в стрічках? — пі­до­зрі­ло допитується немолода жінка.
–Бо вона ще не дожила до ваших років. Їй теж хочеться подівувати...
–Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб.
–Ніяк не можу дешевше, — впирається ста­те­ч­ний бондар з вусами Тараса Бульби. (Стельм.)

У драматичних творах діалоги й полілоги скла­да­ють основний текст, тому там лапки й тире не ставляться, а називаються імена пе­р­со­на­жів:
Гаральд: Щоправда, є одна у мене шана, Я пам’ятав священний заповіт Зірвать тобі з могили Іоанна Тюльпан, лілею чи рожевий цвіт. Але пізнай, моя Єлизавето, Хай не сумує серце золоте: Немає квітів на труні поета. Один лиш терен дикий там росте.
Єлизавета: Така судьба усіх свівців чудових – Їх тернами увінчує життя...
Гаральд: Зате не в’яне цей вінок терновий, Для тебе я зірвав оце гілля І в золото оправив та рубіни.
(І. Кочерга)

Якщо немає можливості виділити ім’я чи на­зву дійової особи, то після них ставлять дво­кра­п­ку:
Марія: Куди ви, дівчата? Галя: В біб­ліотеку.

Непряма мова

Чиюсь мову, передану не дослівно, називають непрямою. Вона передає лише загальний (ос­но­в­ний) зміст, не зберігаючи індивідуальних рис мовлення. У по­рівнянні з прямою мовою не­пря­ма має свої граматичні ознаки:
1. Не є окремим висловленням чи реченням.
2. Як правило, входить у складне речення його підрядною частиною:
Марія Іванівна попередила, щоб я не за­пі­з­ню­ва­в­ся на уроки.
3. Приєднується до головного речення спо­луч­ни­ка­ми чи, щоб, ніби, мов, немов, наче, неначе, частками хай, нехай:
Передай Андрію, хай би зайшов під вечір. (А.Го­ло­вко)
4. Може бути частиною простого речення:
Мати сказали припнути теля. (Г. Тю­тю­н­ник)
5. Має інтонацію підрядності (підлеглості).
6. Характеризується наявністю особових за­йме­н­ни­ків та дієслів.
Непряму мову можна перетворити у пряму, а пряму у непряму.
При заміні прямої мови на непряму змі­ню­ють­ся особові форми дієслів та займенники з по­гля­ду того, хто вводить непряму мову у своє ви­сло­в­лен­ня, а не з погляду автора прямої мови:
Батько сказав мені: «Принеси води з кри­ни­ці». — Батько сказав, щоб я приніс води з кри­ни­ці. Батько сказав мені принести води з кри­ни­ці.
Батько сказав: «Петре, принеси води зкри­ни­ці». — Батько сказав Петру, щоб він приніс води з криниці. Батько сказав Пет­ро­ві при­не­с­ти води з криниці.
Мама сказала: «Хочу побачити сестру».— Мама сказала, що вона хоче побачити се­с­т­ру.
Мама сказала: «Як мені сумно! Хочу по­ба­чи­ти сестру». — Мама сказала, що їй сумно, вона хоче побачити сестру.

Невласне-пряма мова

Цей вид мови зустрічається тільки у художній літературі, де з волі й ес­тетичного задуму ав­то­ра відбувається взаємопроникнення ав­то­рсь­кої і пря­мої мови:
Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій со­ро­ч­ці, в старенькій світці. Андрій не ба­чить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. Андрій застав Маланку по­кі­р­ли­ву й ласкаву, як завжди по службі бо­жій. Значить, вона лаятиме його сьогодні не так, як у будень, а з солодкою усмішкою і ні­ж­ни­ми словами. По­глядаючи скоса на щільно сту­ле­ні жіночі вуста, він із побільшеною жва­ві­с­тю скинув із себе свиту і розсівся на лаві, як пан. Га! Хіба він не господар у своїй хаті! Проте Андрій плекав надію, що все минеться і жінка не зачепить. (Коцюб.)

Розділові знаки при цитатах

1. Цитати з вказівкою, кому вони належать, ви­ді­ля­ють­ся лапками. Інші розділові знаки ста­в­лять­ся так, як при прямій мові:
«Шевченко, Пушкін, Міцкевич — люди, що вті­лю­ють дух народу з найбільшою красою, си­лою й повнотою»,— відзначив Максим Горь­кий.
2. Якщо цитата наводиться з пропуском, то він позначається трьома крапками:
Ще Добролюбов писав колись: «...Кожен із лю­дей, які записують і збирають твори на­род­ної поезії, зробив би річ дуже корисну, якби... передав і всю обстановку,.. при якій вдалося йому почути цю пісню чи казку».
3. Посилання в тексті на слова автора або дже­ре­ло цитати подається в дужках:
«Є межі між народами, але немає поміж се­р­ця­ми». (Р. Гамзатов)
4. Якщо цитата входить в авторський текст як ча­с­ти­на речення, то вона у цьому випадку ви­ді­ля­єть­ся лапками, але пишеться з малої бу­к­ви:
Вони, мов ярмаркові лірники, заведуть, бу­ва­ло, на дозвіллі з братом Денисом тільки їм са­мим відому пісню про «пісочок, що загортає ми­ло­го слідочок». (О. Г.)
5. При цитуванні віршів з точним збереженням рядків і строф лапки не ставляться:
Діти нудяться хатині, Нудять, нарікають: «Нащо зима та люта» – Все вони питають.
(Л. Українка)

6. Епіграф у лапки не береться. Вка­зівка на дже­ре­ло або автора дається у наступному рядку без дужок:
Він (Т. Г. Шевченко) — поет цілком на­род­ний.
М. Добролюбов

Дієприслівник

— особлива форма дієслова, яка означає додаткову дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що роблячи? що зробивши?

Наприклад: читаючи, співаючи, узявши, схопивши.

Цій формі властиві дієслівні ознаки виду (доконаного чи недоконаного), перехідності (неперехідності), часу (минулого або теперішнього).

Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні є поширеною обставиною.

Дія, названа дієприслівником, виконується тим же суб'єктом, що й основна дія, названа дієсловом-присудком: іде, озираючись; сказав, не подумавши.

Примітка Речення, у яких дії, позначені дієсловом-присудком та дієприслівником, виконуються різними суб'єктами, побудовані неправильно: Повернувшись додому, уже зайшло сонце. Оглядаючи околицю села, туристів зацікавили руїни старовинного замку.

Як і інші форми дієслова, дієприслівник має граматичне значення недоконаного (що роблячи? — читаючи) або доконаного (що зробивши? — прочитавши) виду.

Спільні ознаки з прислівником: незмінюваність; залежність від дієслова, що виявляється у синтаксичній ролі обставини: Жайворонок, співаючи, ніби висить на невидимій нитці (Яновський). Висить (коли?) співаючи.

[ред.] ТВОРЕННЯ ДІЄПРИСЛІВНИКІВ НЕДОКОНАНОГО І ДОКОНАНОГО ВИДУ

Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи дієслова теперішнього часу (3-ої особи множини) за допомогою суфіксів:

· від І дієвідмін — -учи (-ючи),

· від II дієвідміни – ачи (-ячи)

· нес[уть]+учи –> несучи,

· малю[ють] + ючи –> малюючи,

· нос[ять] + ячи –> носячи,

· стеж[ать] + ачи–> стежачи.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи неозначеної форми дієслова за допомогою суфіксів -ши (коли основа закінчується приголосним звуком) або -вши (коли у кінці основи є голосний звук): Прибіг[ти] + ши –> прибігши, Дописа[ти] + вши –> дописавши.

У дієприслівниках, утворених від дієслова на -ся (-сь) після твірних суфіксів майже завжди вживається суфікс -сь (суфікс -ся трапляється лише у віршованих текстах): змагаються + учи –> змагаючись, задуматись + вши –> задумавшись.

Примітка У процесі утворення дієприслівників в основі дієслова може відбуватися чергування о/і: перемогти –> перемігши

ДІЄПРИСЛІВНИКОВИЙ ЗВОРОТ

Дієприслівник, як і інші форми дієслова, може мати залежні від нього слова:

Вихопившись (куди?) на узвишшя, кінь розкотисто заіржав, радуючись (чому?) молодій своїй силі (В. Чемерис). Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні виконує роль поширеної обставини.

В усному мовленні дієприслівниковий зворот відділяється від решти компонентів речення паузами, а на письмі — комами: Іноді туман на озері розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду (Леся Українка). Літа не минули, лиш, втомившись жаром палким, на хвилину заснули (Лепкий). Вертаючись додому, Юхим з греблі побачив сина (Головко).

Примітка Відокремлюються і одиничні дієприслівники (без залежних слів):Гуркочучи, проїхала колона вантажних машин. Не відокремлюється одиничний дієприслівник та фразеологізм із дієприслівником, якщо вони стоять після присудка і відповідають на питання як?: Дівчата йшли співаючи; На всі запитання хлопець відповідав не моргнувши оком.


У суфіксах, за допомогою яких утворюються дієприслівники, завжди пишеться буква и. Дієприслівники з суфіксами -учи (-ючи), -ачи (-ячи) треба відрізняти від активних дієприкметників теперішнього часу в називному або знахідному відмінках множини, в яких після суфіксів -уч- (-юч- ), -ач- (-яч-) є закінчення -і: Ішли співаючи. — Пташки співаючі. Курликаючі журавлі пролетіли над селом. — Курликаючи, журавлі пролетіли над селом. НЕ з дієприслівниками пишеться так, як і з дієсловом, — окремо:Не спитавши броду, не лізь у воду (Народна творчість). Виняток становлять дієприслівники (як і твірні дієслова), що без не не вживаються: нехтуючи, недочуваючи.

 

Приголосний звук

Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум.

При вимові приголосних звуків голосові зв’язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного стру­меня, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видиху­ване повітря. Характерні для приголосних шуми виника­ють переважно у ротовій порожнині при подоланні струме­нем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами.

В основі поділу приголосних на шумні й сонорні, дзвінкі і глухі лежить участь голосу і шуму при їх творенні. Со­норні (від лат. sonorus - звучний) – це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і]. Решта – шумні – поділяються на дзвінкі, при творенні яких шум переважає над голосом, і глухі, в яких голос взагалі відсутній (табл. 2).

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глотковий (табл. 3), а за ознакою твердо­сті чи м’якості розмежовуються на тверді і м’які (табл. 4).

У мовленнєвому потоці, крім твердих і м’яких звуків, трапляються пом’якшені приголосні, які не є самостійними звуками системи мови, а лише варіантами відповідних твер­дих: [б'] – пом’якшений варіант твердого [б], [п'] – пом’як­шений варіант твердого [п], [в'] – [в], [м'] – [м], [ф'] – [ф], [ж'] – [ж], [ч'] – [ч], [ш'] – [ш], [дж']- [дж], [ґ'] – [ґ], [к'] -[к], [х'] – [х], [г'] – [г]. Інші приголосні пом’якшеними не бувають.

Пом’якшені варіанти твердих приголосних, як прави­ло, з’являються перед голосним [і] (напр.: [б'ілка], [м'істо], [ж'інка], [ч'ітко], [к'іт], [х'ід], [ґелґ'іт], [г'ілка]), проте в не­багатьох українських словах і здебільшого в словах іншо­мовного походження трапляються перед іншими голосни­ми: [ц'в'ах], [с'в'ато], [б'урб], [реив'у], [ф'узеил'аж], [м'узикл], [к'ур'і], [г'аур].

Таблиця 2

Сонорні [в] [м] [р] [р'] [л] [л'] [н] [н'][j]
Шумні Дзвінкі [б] – [д] [д'] [з] [з] [§][§'][ж] [дж][ґ] [г]
Глухі [п] [ф] [т] [т'] [с] [с'] [ц] [ц'] [ш] [ч] [к] [х]

Таблиця 3

Губні Язикові Глотковий
[б] [п] [в] [м] [ф] [д] [д'] [т] [т'] [з] [з'] [с] [с'] [§][§'] [ц] [ц'] [л] [л'] [н] [н'] [р] [р'][ж] [ч] [ш] [дж] [j] [ґ] [к] [х] [г]

Таблиця 4

Тверді [б] [п] [в] [м] [ф] [ж] [ч] [ш] [дж][ґ] [к] [х] [г] [д] [т] [з][с] [§][ц][л] [н][р]
М‘які [д'] [т'] [з'] [с'] [§'][ц'] [л'] [н'] [р'][j]

Враховуючи слухове сприйняття, серед приголосних ви­діляють дві групи звуків, які називають свистячими ([з], [з'], [ц], [ц'], [с], [с'], [§], [§']і шиплячими ([ж], [ч], [ш], [дж]).

І, нарешті, зовсім невелику групу складають носові при­голосні [м], [н], [н'], у творенні яких бере участь носова порожнина.

У мовленнєвому потоці звуки мови, поєднуючись один з одним, зазнають різноманітних впливів. Якщо ці впливи незначні, то звуки не змінюють своїх істотних ознак, а лише отримують деякі додаткові характеристики. Наприклад, у слові руно [р°ун°о] приголосні [р°], [н°] огублюються під впливом наступних лабіалізованих голосних [у], [о], останні ж, у свою чергу, набувають носового забарвлення під дією носового приголосного [н], яке позначається надбуквеним знаком (~) : [у], [о]. Якщо вплив фонетичного оточення значний, то це призводить до заміни одного звука мови іншим. Таке явище називається чергуванням. Наприклад, у слові зсипати [с:ипати] дзвінкий приголосний [з] під впливом наступного глухого [с] втрачає свою дзвінкість, у результаті чого відбувається чергування [з] – [с].

Примітка. При збігу двох однакових приголосних у мовленні утворюється подовжений звук, довгота якого у фонетичній тран­скрипції позначається двокрапкою. Напр.: зсунути [с:унути] ([с:] = [с] + [с]), віддати [в'ід:ати] ([д:] =[д] + [д]), зілля [з'іл':а] ([л':] = [л'] + [л']).

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.212.130 (0.011 с.)