Пряма мова, непряма і невласне-пряма мова

В українськ і й мов і є три способи передач і чужої мови: пряма, непряма і невласне-пряма.

Пряма мова

Прямою називають точно передану чиюсь мову, тобто таку, що повн і стю збер і гає лексику, син­та­к­сис та і нтонац і ю висловлення мовця. Пря­ма мова характеризується завершен і стю своєї структури і обов’язково має при соб і слова ав­то­ра, їх на­зи­ва­ють авторським введенням.
В і дпов і дно до м і сця прямої мови речення з нею можуть мати таке пунктуац і йне оформлення (А, а — слова автора; П — пряма мова).
А: «П».
А: «П!»
А: «П?»
«П», — а.
«П!» — а.
«П?» — а.
«П,— а,— п».
«П? — а.— П!»
«П!— а,— П».
«П,— а.— П».
Пряма мова може стояти:
1. П і сля сл і в автора:
Про Івана Франка Максим Рильський сказав: «Як не м і г Леонардо да В і нч і бути т і льки жи­во­пи­с­цем або т і льки скульптором, так не на­ро­дже­ний був Іван Франко на те, щоб усю силу сво­го розуму, темпераменту й талану спря­му­ва­ти якимось одним р і чищем... Франко був на­ро­дже­ний поетом, але в і н же був на­ро­дже­ний і прозаїком, і ученим-досл і дником, і гро­мад­сь­ким д і ячем. Його творча д і яльн і сть на­га­дує складний і прекрасний пол і фон і чний тв і р: ба­га­то мелод і й, багато контраст і в, го­с­т­р і по­єд­нан­ня звук і в— але, зрештою, все зли­ва­єть­ся в св і тлу гармон і ю».
2. Перед словами автора:
«В у мова х власної держави Довженко вир і с би на св і тового ген і я», — сказав у своєму виступ і на урочистому з і бранн і Євген Маланюк.
3. Перед словами автора і п і сля них, отже, н і би роз­ри­ва­ти­ся словами автора:
«Життя мен і всм і халося, — говорив Іван Фра­н­ко, — а д і ти були тим весняним пром і нням, яке з і гр і вало моє серце».
Пряма мова може оформлятися у вид і д і ­а­ло­гу, якщо передається роз мова, суперечка двох ос і б, і пол і логу, якщо в розмов і беруть участь к і ­ль­ка чи багато ос і б:
–Х і ба це горщик?! — вихваляє гончар як і йсь мо­ло­ди­ц і своє череп’я. — В ньому б і льше дзво­ну й приварку, н і д в і нш і й голов і...
–Ось Варвара, що н і ч об і рвала, а день до­то­чи­ла! — вигукує маляр і показує ж і ноцтву мо­ло­д і ­с і ­нь­ку веселооку в стр і чках Варвару, що зовс і м не схожа на святу.
–Чого ж твоя Варвара в стр і чках? — п і ­до­зр і ­ло допитується немолода ж і нка.
–Бо вона ще не дожила до ваших рок і в. Їй теж хочеться под і вувати...
–Бер і ть, чолов і че, дешевше за кадуб.
–Н і як не можу дешевше, — впирається ста­те­ч­ний бондар з вусами Тараса Бульби. (Стельм.)
У драматичних творах д і алоги й пол і логи скла­да­ють основний текст, тому там лапки й тире не ставляться, а називаються і мена пе­р­со­на­ж і в:
Гаральд: Щоправда, є одна у мене шана, Я пам’ятав священний запов і т З і рвать тоб і з могили Іоанна Тюльпан, л і лею чи рожевий цв і т. Але п і знай, моя Єлизавето, Хай не сумує серце золоте: Немає кв і т і в на трун і поета. Один лиш терен дикий там росте.
Єлизавета: Така судьба ус і х св і вц і в чудових – Їх тернами ув і нчує життя...
Гаральд: Зате не в’яне цей в і нок терновий, Для тебе я з і рвав оце г і лля І в золото оправив та руб і ни.
(І. Кочерга)
Якщо немає можливост і вид і лити і м’я чи на­зву д і йової особи, то п і сля них ставлять дво­кра­п­ку:
Мар і я: Куди ви, д і вчата? Галя: В б і б­л і отеку.

Непряма мова

Чиюсь мову, передану не досл і вно, називають непрямою. Вона передає лише загальний (ос­но­в­ний) зм і ст, не збер і гаючи і ндив і дуальних рис мовлення. У по­р і внянн і з прямою мовою не­пря­ма має свої граматичн і ознаки:
1. Не є окремим висловленням чи реченням.
2. Як правило, входить у складне речення його п і дрядною частиною:
Мар і я Іван і вна попередила, щоб я не за­п і ­з­ню­ва­в­ся на уроки.
3. Приєднується до головного речення спо­луч­ни­ка­ми чи, щоб, н і би, мов, немов, наче, неначе, частками хай, нехай:
Передай Андр і ю, хай би зайшов п і д веч і р. (А.Го­ло­вко)
4. Може бути частиною простого речення:
Мати сказали припнути теля. (Г. Тю­тю­н­ник)
5. Має і нтонац і ю п і дрядност і (п і длеглост і).
6. Характеризується наявн і стю особових за­йме­н­ни­к і в та д і єсл і в.
Непряму мову можна перетворити у пряму, а пряму у непряму.
При зам і н і прямої мови на непряму зм і ­ню­ють­ся особов і форми д і єсл і в та займенники з по­гля­ду того, хто вводить непряму мову у своє ви­сло­в­лен­ня, а не з погляду автора прямої мови:
Батько сказав мен і: «Принеси води з кри­ни­ц і». — Батько сказав, щоб я прин і с води з кри­ни­ц і. Батько сказав мен і принести води з кри­ни­ц і.
Батько сказав: «Петре, принеси води зкри­ни­ц і». — Батько сказав Петру, щоб в і н прин і с води з криниц і. Батько сказав Пет­ро­в і при­не­с­ти води з криниц і.
Мама сказала: «Хочу побачити сестру».— Мама сказала, що вона хоче побачити се­с­т­ру.
Мама сказала: «Як мен і сумно! Хочу по­ба­чи­ти сестру». — Мама сказала, що їй сумно, вона хоче побачити сестру.

Невласне-пряма мова

Цей вид мови зустр і чається т і льки у художн і й л і тератур і, де з вол і й ес­тетичного задуму ав­то­ра в і дбувається взаємопроникнення ав­то­рсь­кої і пря­мої мови:
Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чист і й со­ро­ч­ц і, в стареньк і й св і тц і. Андр і й не ба­чить її обличчя, але знає, що у неї спущен і додолу оч і й затиснен і губи. Ми хоч б і дн і, але чесн і. Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є м і сце в церкв і. Коло неї Гаф і йка. Наче молода щепа з панського саду. Андр і й застав Маланку по­к і ­р­ли­ву й ласкаву, як завжди по служб і бо­ж і й. Значить, вона лаятиме його сьогодн і не так, як у будень, а з солодкою усм і шкою і н і ­ж­ни­ми словами. По­глядаючи скоса на щ і льно сту­ле­н і ж і ноч і вуста, в і н і з поб і льшеною жва­в і ­с­тю скинув і з себе свиту і розс і вся на лав і, як пан. Га! Х і ба в і н не господар у своїй хат і! Проте Андр і й плекав над і ю, що все минеться і ж і нка не зачепить. (Коцюб.)

Розділові знаки при цитатах

1. Цитати з вказ і вкою, кому вони належать, ви­д і ­ля­ють­ся лапками. Інш і розд і лов і знаки ста­в­лять­ся так, як при прям і й мов і:
«Шевченко, Пушк і н, М і цкевич — люди, що вт і ­лю­ють дух народу з найб і льшою красою, си­лою й повнотою»,— в і дзначив Максим Горь­кий.
2. Якщо цитата наводиться з пропуском, то в і н позначається трьома крапками:
Ще Добролюбов писав колись: «...Кожен і з лю­дей, як і записують і збирають твори на­род­ної поез і ї, зробив би р і ч дуже корисну, якби... передав і всю обстановку,.. при як і й вдалося йому почути цю п і сню чи казку».
3. Посилання в текст і на слова автора або дже­ре­ло цитати подається в дужках:
«Є меж і м і ж народами, але немає пом і ж се­р­ця­ми». (Р. Гамзатов)
4. Якщо цитата входить в авторський текст як ча­с­ти­на речення, то вона у цьому випадку ви­д і ­ля­єть­ся лапками, але пишеться з малої бу­к­ви:
Вони, мов ярмарков і л і рники, заведуть, бу­ва­ло, на дозв і лл і з братом Денисом т і льки їм са­мим в і дому п і сню про «п і сочок, що загортає ми­ло­го сл і дочок». (О. Г.)
5. При цитуванн і в і рш і в з точним збереженням рядк і в і строф лапки не ставляться:
Д і ти нудяться хатин і, Нудять, нар і кають: «Нащо зима та люта» – Все вони питають.
(Л. Українка)
6. Еп і граф у лапки не береться. Вка­з і вка на дже­ре­ло або автора дається у наступному рядку без дужок:
В і н (Т. Г. Шевченко) — поет ц і лком на­род­ний.
М. Добролюбов

Дієприслівник

— особлива форма дієслова, яка означає додаткову дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що роблячи? що зробивши?

Наприклад: читаючи, співаючи, узявши, схопивши.

Цій формі властиві дієслівні ознаки виду (доконаного чи недоконаного), перехідності (неперехідності), часу (минулого або теперішнього).

Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні є поширеною обставиною.

Дія, названа дієприслівником, виконується тим же суб'єктом, що й основна дія, названа дієсловом-присудком: іде, озираючись; сказав, не подумавши.

Примітка Речення, у яких дії, позначені дієсловом-присудком та дієприслівником, виконуються різними суб'єктами, побудовані неправильно: Повернувшись додому, уже зайшло сонце. Оглядаючи околицю села, туристів зацікавили руїни старовинного замку.

Як і інші форми дієслова, дієприслівник має граматичне значення недоконаного (що роблячи? — читаючи) або доконаного (що зробивши? — прочитавши) виду.

Спільні ознаки з прислівником: незмінюваність; залежність від дієслова, що виявляється у синтаксичній ролі обставини: Жайворонок, співаючи, ніби висить на невидимій нитці (Яновський). Висить (коли?) співаючи.

[ред.] ТВОРЕННЯ ДІЄПРИСЛІВНИКІВ НЕДОКОНАНОГО І ДОКОНАНОГО ВИДУ

Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи дієслова теперішнього часу (3-ої особи множини) за допомогою суфіксів:

· від І дієвідмін — -учи (-ючи),

· від II дієвідміни – ачи (-ячи)

· нес[уть]+учи –> несучи,

· малю[ють] + ючи –> малюючи,

· нос[ять] + ячи –> носячи,

· стеж[ать] + ачи–> стежачи.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи неозначеної форми дієслова за допомогою суфіксів -ши (коли основа закінчується приголосним звуком) або -вши (коли у кінці основи є голосний звук): Прибіг[ти] + ши –> прибігши, Дописа[ти] + вши –> дописавши.

У дієприслівниках, утворених від дієслова на -ся (-сь) після твірних суфіксів майже завжди вживається суфікс -сь (суфікс -ся трапляється лише у віршованих текстах): змагаються + учи –> змагаючись, задуматись + вши –> задумавшись.

Примітка У процесі утворення дієприслівників в основі дієслова може відбуватися чергування о/і: перемогти –> перемігши

ДІЄПРИСЛІВНИКОВИЙ ЗВОРОТ

Дієприслівник, як і інші форми дієслова, може мати залежні від нього слова:

Вихопившись (куди?) на узвишшя, кінь розкотисто заіржав, радуючись (чому?) молодій своїй силі (В. Чемерис). Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні виконує роль поширеної обставини.

В усному мовленні дієприслівниковий зворот відділяється від решти компонентів речення паузами, а на письмі — комами: Іноді туман на озері розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду (Леся Українка). Літа не минули, лиш, втомившись жаром палким, на хвилину заснули (Лепкий). Вертаючись додому, Юхим з греблі побачив сина (Головко).

Примітка Відокремлюються і одиничні дієприслівники (без залежних слів):Гуркочучи, проїхала колона вантажних машин. Не відокремлюється одиничний дієприслівник та фразеологізм із дієприслівником, якщо вони стоять після присудка і відповідають на питання як?: Дівчата йшли співаючи; На всі запитання хлопець відповідав не моргнувши оком.

У суфіксах, за допомогою яких утворюються дієприслівники, завжди пишеться буква и. Дієприслівники з суфіксами -учи (-ючи), -ачи (-ячи) треба відрізняти від активних дієприкметників теперішнього часу в називному або знахідному відмінках множини, в яких після суфіксів -уч- (-юч-), -ач- (-яч-) є закінчення -і: Ішли співаючи. — Пташки співаючі. Курликаючі журавлі пролетіли над селом. — Курликаючи, журавлі пролетіли над селом. НЕ з дієприслівниками пишеться так, як і з дієсловом, — окремо:Не спитавши броду, не лізь у воду (Народна творчість). Виняток становлять дієприслівники (як і твірні дієслова), що без не не вживаються: нехтуючи, недочуваючи.

 

Приголосний звук

Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум.

При вимові приголосних звуків голосові зв’язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного стру­меня, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видиху­ване повітря. Характерні для приголосних шуми виника­ють переважно у ротовій порожнині при подоланні струме­нем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами.

В основі поділу приголосних на шумні й сонорні_, дзвінкі і глухі лежить участь голосу і шуму при їх творенні. Со­норні (від лат. sonorus - звучний) – це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і]. Решта – шумні – поділяються на дзвінкі, при творенні яких шум переважає над голосом, і глухі, в яких голос взагалі відсутній (табл. 2).

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глотковий (табл. 3), а за ознакою твердо­сті чи м’якості розмежовуються на тверді і м’які (табл. 4).

У мовленнєвому потоці, крім твердих і м’яких звуків, трапляються пом’якшені приголосні, які не є самостійними звуками системи мови, а лише варіантами відповідних твер­дих: [б'] – пом’якшений варіант твердого [б], [п'] – пом’як­шений варіант твердого [п], [в'] – [в], [м'] – [м], [ф'] – [ф], [ж'] – [ж], [ч'] – [ч], [ш'] – [ш], [дж']- [дж], [ґ'] – [ґ], [к'] -[к], [х'] – [х], [г'] – [г]. Інші приголосні пом’якшеними не бувають.

Пом’якшені варіанти твердих приголосних, як прави­ло, з’являються перед голосним [і] (напр.: [б'ілка], [м'істо], [ж'інка], [ч'ітко], [к'іт], [х'ід], [ґелґ'іт], [г'ілка]), проте в не­багатьох українських словах і здебільшого в словах іншо­мовного походження трапляються перед іншими голосни­ми: [ц'в'ах], [с'в'ато], [б'урб], [ре^ив'у], [ф'узе^ил'аж], [м'узикл], [к'ур'і], [г'аур].

Таблиця 2

Сонорні	[в] [м] [р] [р'] [л] [л'] [н] [н'][j]
Шумні	Дзвінкі	[б] – [д] [д'] [з] [з] [§][§'][ж] [дж][ґ] [г]
Глухі	[п] [ф] [т] [т'] [с] [с'] [ц] [ц'] [ш] [ч] [к] [х]

Таблиця 3

Губні	Язикові	Глотковий
[б] [п] [в] [м] [ф]	[д] [д'] [т] [т'] [з] [з'] [с] [с'] [§][§'] [ц] [ц'] [л] [л'] [н] [н'] [р] [р'][ж] [ч] [ш] [дж] [j] [ґ] [к] [х]	[г]

Таблиця 4

Тверді	[б] [п] [в] [м] [ф] [ж] [ч] [ш] [дж][ґ] [к] [х] [г] [д] [т] [з][с] [§][ц][л] [н][р]
М‘які	[д'] [т'] [з'] [с'] [§'][ц'] [л'] [н'] [р'][j]

Враховуючи слухове сприйняття, серед приголосних ви­діляють дві групи звуків, які називають свистячими ([з], [з'], [ц], [ц'], [с], [с'], [§], [§']і шиплячими ([ж], [ч], [ш], [ дж ] ).

І, нарешті, зовсім невелику групу складають носові при­голосні [м], [н], [н'], у творенні яких бере участь носова порожнина.

У мовленнєвому потоці звуки мови, поєднуючись один з одним, зазнають різноманітних впливів. Якщо ці впливи незначні, то звуки не змінюють своїх істотних ознак, а лише отримують деякі додаткові характеристики. Наприклад, у слові руно [р°ун°о] приголосні [р°], [н°] огублюються під впливом наступних лабіалізованих голосних [у], [о], останні ж, у свою чергу, набувають носового забарвлення під дією носового приголосного [н], яке позначається надбуквеним знаком (~): [у], [о]. Якщо вплив фонетичного оточення значний, то це призводить до заміни одного звука мови іншим. Таке явище називається чергуванням. Наприклад, у слові зсипати [с:ипати] дзвінкий приголосний [з] під впливом наступного глухого [с] втрачає свою дзвінкість, у результаті чого відбувається чергування [з] – [с].

Примітка. При збігу двох однакових приголосних у мовленні утворюється подовжений звук, довгота якого у фонетичній тран­скрипції позначається двокрапкою. Напр.: зсунути [с:унути] ([с:] = [с] + [с]), віддати [в'ід:ати] ([д:] =[д] + [д]), зілля [з'іл':а] ([л':] = [л'] + [л']).