Культура Болгарії у міжвоєнні роки

Освіта. 1921 р. – закон про освіту → окреслилася система шкільництва:4річна поч.. школа (обов’язкова для всіх); 3річна гімназія (за бажанням). Базова школа – 7 років безплатна. Існувало к-ка елітних приватних гімназій. Вища освіта. – Софійський універ.: понад 5 тис. студ. ьМузична та Художня академія Екон. освіта – у Варні та Вільний універ. у Софії – 1924-1933 рр. – Вища кооперативна школа. 40% інтелігенції – педагоги.

Наука. С.Младенов, Л.Мілетич, І.Шішманов, Й.Іванов, А.Тодоров-Балан, Б.Пенев, М.Арнаудов -філологи: літературознавці,етнографи, фольклористи і мовознавці. Іст. В.Златарський – 3-томна синтетична історія Болг. держ. доби Середньовіччя. П.Мутафчіев, Г.Кацаров, П.Ніков, Хімія А.Златаров – засн. болгар. біохімії., І.Странський. Ботаніка → С.Петков та І.Урумов. Н.Пушкаров – основи болгар. ґрунтознавства.–

Л-ра. Гуртувалися навколо журналу «Мисъл». Модерністи: Л.Стоянов, А.Расцетніков. Реалісти: ЕлінПелін, Й.Йовков. Поети-символісти: Хр.Смірненський, Н.Фурнаджіев, А.Далчев, Е.Багряна та ін. Символісти навколо журналу «Хиперион». Христо Смірненський: «Квітникарка», «Зимові вечори», «Хай буде день» Нікола Фурнаджіев: збірки «Весняний вітер», «Дуга». Людміл Стоянов: належав до символістів у 30-ті рр. перейшов до нового реалізму, повісті «Срібне весілля» та «Махмед Сінап». 20-ті рр. – короткі нариси та новели, 30-ті рр. – переважають повісті та романи. Йордан Йовков – прозові твори присвячені Балканським та Першій світовій війні; «Жнець», роман «Чіфтлік», драми «Албена», «Боряна», комедія «Мільйонер». Драматургія – С.Костов: «Големанов», «Морська хвороба», «Комедія без імені». «Пролетарська» література → у поезії:Н.Хрелков, М.Ісаев, Хр.Радевський; у позі: О.Васілев, Г.Караславов. Мис-во. 1-ий – рух «Рідне м-во»: не поривали з традиційною спадщиною, народні джерела -у малярстві: В.Дімітров-Майстор, П.Георгієв, Сірак Скитнік, З.Бояджіев та ін. → у графіці: В.Захаріев; → у ілюстрації: І.Бешков, Б.Ангелушев. 2-ий – т.зв. «новий художній реалізм» - «Товариство нових художників»: Н.Балканський, Х.Станчев, Б.Іванов, І.Фунев, С.Сотіров, Д.Узунов. Архітектура. Після П.св.в. запанувала електика. І.Васильов, Д.Цалов, С.Овчаров, Й.Йорданов → утв. неокласицизму. Споруди: Судова палата, ректорат Софійського ун-ту, Болгарський народний банк, Болгарська академія наук, міністерство оборони, Болгарська народна бібліотека. М.Паращук – митець із Тернопільщини. Музика. Старше покоління – композитор Г.Атанасов. Нові митці – П.Владігеров, П.Стойнов, Л.Піков, М.Големінов, С.Обретенов → обєдн. 1933 р. – «Суч. музика», започаткували нац. композиторську школу. П.Владігеров – сольні твори для клавіра, скрипки та віолончелі. 1921 р. – Нар. опера в Софії. Оперні співаки: К.Михайлов-Стоян, Хр.Морфова, С.Македонський, П.Райчев. Театр. Нар. театр у Софії. 1922 р. – Кооперативний театр, 1935 р. – «Одеон» Кіно. На 1944 р. – понад 200 кінозалів. Від 1910 до 1940-х рр. знято 42 ігрові фільми. «Під старим небом» 1922 р. Н.Ларін. «Могили без хрестів» 1931 р. Б.Греков. «Грамада» 1935 р. А.Вазов. «Страхіл воєвода» 1938 р. Й.Новак. Якість невисока – як ідеологічні проекти.

8.Відцентрові процеси в Югосл. у міжвоєн. Роки 1 грудня 1918 р. у Белграді делегація Народного Віча Держави СХС оприлюднила заяву про згоду на об'єдн. пд.словян. земель колишньої А.-У. з Королівством Сербія → офіц. назва «Королівство Сербів, Хорватів і Словенців». 20 грудня був сформ. уряд з представників 12 політ. партій, головою якого став серб. радикал С.Протич. До складу К.-ва СХС увійшли Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія, Герцеговина та Воєводина. Королівство об’єдн. обл. з неоднаковим рівнем екон. розвитку, іст. традиціями та націон. к-рою. Внаслідок багатовікових зв’язків словенці і хорвати орієнтувалися на Зх. Євр., серби і чорногорці – на Росію, мусульмани – на Схід. К-ство - відстала країна із слаборозвинутою пром., 86% населення працювало в с/г. Правлячі кола Сербії, які фактично стали домінувати в керівництві нової держ., проводили великосербську політику. Хорватська Республіканська Селянська Партія (ХРСП) на чолі з Степаном Радичем, яка вже у 1919 р. стала вимагати проголошення «миролюбної селянс. республіки Хорватія» в межах К-ва СХС та порушила пит. про право хорватів на самовизначення. З вимогами розшир. автономії Хорв. та Сл. виступали також інші партії – Сл. Народна (Католицька) Партія, очол. А.Корошец, Хорватське об'єднання А.Трумбича та ін. У Чорногорії проти сербського правління і за відновл. Незал.ї держ. виступали т.зв. «зеленаші» У січні 1919 р. вони спробували підняти заколот і повернути на престол короля Ніколу Негоша, але зазнали невдачі. Складним було становище у Боснії та Герцеговині, де розмаїтий нац. та реліг. склад насел. породжував політ. проблеми. У варшавській Македонії значні впливи здобула Внутрішня Македонська Революційна Організація (ВМРО). Слов'яни-мусульмани у Боснії та Герцеговині підтримували Югославську Мусульманську Організацію (ЮМО), яка наполягала на розширенні місцевого самовряд. відповідно до традицій. 28 червня 1921 р. Устоновча скупщина ухвалила Конституцію Королівства СХС («Видовданська») → проголошувалася монархія на чолі з сербською династією Карагеоргійовичів. Король: обіймав посаду головнокомандувача збройних сил, призначав прем’єр-міністра, скріплював підписом міжнародні договори, запроваджував надзвичайний стан, зупиняв дію конституції. Законодавча влада – Народній скупщині. Закони, схвалені парламентом, підлягали затвердженню королем, а скупщина повинна була скликатися та розпускатися на підставі королівського указу. Після прийняття констит. політична б-ба продовжувала загострюватися → утворення двох протилежних таборів: прихильн. дальшої централіз.ї і прибічників федералізації: ХРСП- виступала проти централізму і сербського гегемонізму, не визнавала Конституції і монархії. Наприк. 1921 р. під егідою ХРСП був створений Хорв. блок,. На парлам. виборах 1923 р. ХРСП вийшла на 2-ге місце, але утворити єдиний опозиційний табір не вдалося, змінивши назву на Хорв. Селянську Парт.(ХСП). Незабаром С.Радич вийшов з уряду і перейшов в опозицію. 1927 р. ХСП заключила угоду з Незалеж. Демокр. Партією С.Прибічевича і утв. блок Селянсько-Демокр. Коаліції (СДК). 20 червня 1928 р. сербський радикал С.Рачич застрелив у залі парламенту двох хорватських депутатів і смертельно поранив С.Радича. В грудні 1928 р. король Олександр шукаючи підтримки відвідав Фр. 6 січня 1929 р. король і наближені до нього військові здійснили держ. переворот. «Маніфест короля до серб.-хорв.-словен. народу»: скас. Видовданської Констит., розпуск скупщини, заборону дія-сті політ. партій і орг-цій. Очол.нов. уряд генерал П.Живкович. запров. інститут держ. комісарів. У листопаді 1929 р. країна переймен.на К-во Югославія. У Хорв. за ств. Незал. Держ. виступили націоналісти → Анте Павелич огол. про ств. «Повст. Хорв. Револ. Орг-ції», б-ба за відокрем. Хорв. – «усташська». З подібними гаслами виступила у Македонії ВМРО, лідер якої І.Михайлович висловився за розрив з Югославією і приєднання до Болгарії. КПЮ також закликала до збройної б-би проти режиму. 3 вересня 1931 р. – нова Конст.. 1931 р. – ств. Югосл. Нац. Партія (ЮНП) → опора корол. режиму. Головним змістом внутр. політ. була централізація та уніфікація країни. 9 жовтня 1934 р. у Марселі були вбиті король Олександр і Л.Бату терористами з орг. хорв. усташів і ВМРО. Регентська рада на чолі з принцом Павлом. В червні 1935 р. ств. уряд на чолі з М. Стоядиновичем, у 1937 р. ств. опозиційні партії - Блок народної згоди (БНЗ) виступив за зміну конституції, відновлення демократичних свобод та федеральну перебудову країни. У лютому 1939 р. уряд Юг. очол. лідер ЮРС Д.Цветкович. «хорв. проблема»: лідери ХСП готові утв. Незал. Хорв. під патронатом Іт. та Нім., які у свою чергу викор. цей чинник для тиску на Юг. 26 серпня 1939 р. -угода (споразум): Хорв. надавалася автономія у складі Юг. Споразум заснував величезну хорв. бановіну, яка мала приблизно 30% як терит. так і насел. Юг. Вона мала свій парлам.– Сабор, і виконорган – Бан, які призн. і розпуск. королем.

 

9.Пит. державності в народів Балтії у між воєн.роки Ест. 24 лютого 1918 р. Рада Старійшин автоном. ест. уряду (Маапяев), прогол. Маніфест про незал. Естонії. Ств. Тимчасовий уряд Ест. на чолі з К.Пятсом. Унаслідок листопад. револ. 1918 р. в Нім. між головним нім. уповноваженим в Балтії А.Віннігом та Тимчас. урядом Ест. підпис. "угода про передачу влади", адмін. управління з 21.11. переходило до рук Тимчас. уряду. Ств. Нац. армія – «Кайтселіт». 29.11.1918 у захопленій Нарві прогол.Естляндська Трудова Комуна. Для організації б-би з більшовиками Тим.уряд Ест. звернувся за допомогою до урядів Вел.бр., Фінляндії, Швеції та Данії. 5 грудня 1919 р. мирні переговори Ест. з СРСР- 2 січня 1920 р. Тартуського мирн. Дог.: Рад. Росія визнавала Ест. Республ.. Політ. лад її- 1920 р. Конституція. Вищим органом влади-однопалатний парлам. – Держ. дума. Однак політ. становище Ест. не було стабільним, свідченням чого був факт зміни за період з 1919р. по 1934 р. 21 складу уряду.

Латвія. У лютому 1918 р. Нім. окуп. Лат.. Поразка Нім. у війні та листопад. Револ. 1918 р. сприяли прогол. Незал. Лат. при покровительстві Вел.бр. та Фр. 18 листопада 1918 р. у м.Рига прогол. Лат. Респ. й сформ. Нац. Рада та коаліційний Тимчас.уряд, очол. лідер Селянського союзу Карліс Ульманіс. 7 грудня Нім. передала справи по управлінню органам Тимчас. уряду. Військ. част. Нім. за згодою зх. держав тимчасово залиш. на терит. Лат. Лат. комуністи скористалися анулюванням Брестського мир. Дог. І 4 грудня 1918 р. у захопленому м.Валка (пн Лат.) ств. Тимчас. Радян. уряд Лат. Очол. Петер Стучка. 17 грудня у Маніфесті до трудового народу Лат. він оголос. про ств. Рад. Респ. Лат. (проіснувала до 13 січня 1920 р.). Більш. війська окуп. пд. част. Лат, вкл. Ригу. У січні 1919 р. рад. влада вст. на всій терит. Лат., за винятком Лієпаї, Айзпуте та околиць. Тоді ж у Ризі відбувся Зїзд Рад, схвалив Конст. Соціал. Рад. Респ. Лат. Війська нац.. Лат. перейшли у наступ. Під команд. Нім. представника Фон дер Гольца і при підтримці англ. ескадри дивізія змусила Ч. Армію відступити. До січня 1920 р. Червона Армія залиш. терен Латвії, відновлено контроль ризького уряду. 11 серпня 1920 р. рад.-латв. мир. дог. У квітні 1920 р. були прогол. вибори до Установчих зборів, які 15 лютого 1922 р. ухвалили Конст. (діяла до держ. перевороту 15 травня 1934 р.) → Лат. – дем.респ., законодавча влада – однопалатному сейму, який призн. кабінет мін. та обирав президента. Першим президент- Я.Чаксте. За період 1919-1934 рр. змінилося 18 урядів.

Литва. 16 лютого 1918 р. в Каунасі Лит. Тариба (Нац. Рада) ухвалила Акт про не залеж. Лит., але окуп. Нім. армією. 23 березня 1918 р. делегації Лит. Тариби в Берліні, огол., що кайзер Вільгельм ІІ визнає Лит. Незал. Держ. на основі Декларації від 11 грудня 1917 р. Для урядових кіл Нім. це визнання –дипломат. гра: про приєдн.Лит. до Прус. чи Саксонії. Щоб перешкодити цим планам, Лит. Тариба звяз. з Вюртемберзькою держ., запросивши на лит. престол графа Вільгельма фон Ураха під ім. Міндаугаса ІІ. 11 липня 1918 р. Вільгельм фон Урах був обраний лит. королем. 2 листопада 1918 р. Держ. Тариба відмов. від послуг короля Ураха та ухвал. Тимчас. Констит. → тільки Установчий сейм визначить форму устрою Лит.,виша закон. влада – Держ. Тариба (голова – Антанас Смятона), а викон. - Президія Держ. Тариби і Кабінет мін.; скас. станові привілеї і оголосила рівність всіх громадян, гарантувала демократичні свободи. Тимчас. уряд Лит. очол. А. Вольдемарас. У квітні 1919р. прийн. другу Тимчас. Конст. → переказала функції Президії Держ. Тариби- президенту країни. - (Парт. Нац. прогресу) А.Смятона. Комуністи Лит. восени 1918 р.-б-ба за встан. Рад. влади в Л. З наближенням Червоної Армії до Литви був створений прорадянський уряд на чолі з В.Міцкявічюсом-Капсукасом. 27 лютого 1919 р. у Вільнюсі прогол. про утв. ЛитБіл РСР (назва – Рад. Соц. Респ. Лит. та Білорусі). СекретарЦВК - К.Циховський, а Раду НарКомів очол. В .Міцкявічюс-Капсукас. Нове державне утворення проіснувало недовго. Червона Армія змушена була відступити, а вже 25 серпня 1919р. звільнила ост. опорний пункт- Зарасай. 12 липня 1920 р. у Москві підпис. Рад.-лит. мирн.договір, Лит- незал. Держ. з столицею у м.Вільнюс. Польща висувала свої права на сх.. част. Литви, де після П.св.в. виник окремий Вільнюський край. 8 грудня 1919 р. Антанта затв. лінію кордону → Вільнюс та Сувалки відходили до Пол. Лит. не визн. цей кордон. Ю.Пілсудський наказав командувачу Лит.-Біл. дивізії ген. Л.Желіговському ств. видимість заколоту і захопити Віленський край. 9 жовтня пол.і війська захопили Вільнюс. Ств. т.зв. Серединна Литва з центром у Вільнюсі. Зх. Держ. не визнали Сер. Литви. У січні 1922 р. на її терит. були проведені вибори, обраний сейм прогол. включ. Серед. Лит.до складу Пол.. У березні 1922 р. у Варшаві був підпис. акт інкорпорації → окуп. част. Лит. вважалася поляками част. Пол. держ. Лит. зі скаргою до Ліги Націй → не принесло результатів.