Допоміжний теоретичний матеріал для підготовки до семінарських занять

УВАГА! Матеріал, викладений у посібнику, не є вичерпним для відповіді на семінарі: відповідний розділ призначений лише зорієнтувати у пошуку інформації, полегшити виконання практичних завдань та допомогти у з’ясуванні складних теоретичних питань.

Для отримання високого балу на занятті необхідно звернутися до кількох довідкових джерел (енциклопедій, словників), інших підручників з тим, щоб акцентувати визначення використаних дефініцій, закріпити прочитане, виділивши кілька опорних термінів, категорій, тез, виписати основні поняття до індивідуального словника, використати додаткову літературу з теми.

Знак * вказує на доцільність отримання додаткової інформації з довідника.

Тема. Роди й жанри літератури.

ДО ПИТАННЯ № 1.

Вся література поділяється на роди *. Існує три літературних роди: епос, лірика, драма. Аналіз художнього твору слід починати з визначення його роду.

Одними з найперших здійснили спроби класифікації родів літератури Платон* та Арістотель*.

Про роди поезії розмірковує Сократ* в третій книзі трактату Платона „Держава”. Поет, за Сократом, може, по-перше, прямо говорити від себе, що має місце „переважно у дифірамбах *” (це найважливіша властивість лірики); по-друге — будувати твір у вигляді „обміну промовами” героїв, до якого не додаються слова поета, що є характерною ознакою трагедій і комедій (драма як рід поезії); по-третє — поєднувати свої слова із словами чужими, тими, що належать дійовим особам (це властивість епосу): „І коли поет наводить чужі репліки, і коли він в проміжках між ними виступає від своєї особи, це буде оповідання”. Виділення Сократом і Платоном третього, епічного роду поезії (як змішаного) засноване на розмежуванні розповіді про те, що відбулося без залучення мови дійових осіб (гр. дієгесис) і наслідування за допомогою вчинків, дій, слів персонажів (гр. мімесис).

Отже, Платон поклав в основу родового розподілу форму вираження авторської свідомості:

- лірика – „поет говорить від себе”;

- драма – протилежна ліриці, носіями авторської свідомості виступають герої, а не сам письменник;

- епос – змішаний рід, має ознаки епосу і драми.

Арістотель взяв за основу спосіб наслідування дійсності:

- епос – автор оповідає про події, „як про щось відокремлене від себе”;

- лірика (термін не вживає) – автор наслідує дійсність, „залишаючись сам собою”;

- драма – автор показує всіх осіб як реально діючих [10, с. 252-253].

Ф.В. Шеллінг* „співвідносив лірику з категоріями безкінечності та духом свободи, епос – із чистою необхідністю”, а у драмі вбачав боротьбу свободи та необхідності [10, с. 254].

Г.В.Ф. Гегель* розмежовував роди літератури за принципом об’єктивності / суб’єктивності та за предметом зображення:

- епос – об'єктивний (безсторонній, неупереджений), предметом його зображення є події;

- лірика – суб'єктивна (упереджена, виражає особисті почуття, емоції, оцінку), предметом зображення є душевний стан, настрої, почуття особистості;

- драма – синтез об'єктивного і суб'єктивного, зображує вольову активність, дії особистості.

В.Г. Бєлінський* пішов за Гегелем, але багато чого вніс і свого у питання про літературні роди. Вважав, що на практиці часто складно, неможливо чітко визначити рід художнього твору, оскільки риси різних родів (об’єктивне та суб’єктивне) поєднуються у межах одного твору, форма та зміст можуть не співпадати.

О.М. Веселовському* належить теорія походження родів (праця „Історична поетика”). Усі три роди виникають у давнину з обрядової дії, що мала синкретичний характер. Синкретизм – „злитність”, „єдність”. Обрядова дія поєднувала ембріональні (початкові) форми різних видів мистецтва (пісню, танок тощо). Епос виникає із заспіву корифея (соліста, ведучого у хорі), лірика – з відповіді усього хору, що передає його емоційну реакцію на заспів корифея. Драма – з обрядового танцю (дії) і діалогу корифея з хором.

В. Халізєв відзначає, що теорія походження літературних родів, висунута Веселовським, підтверджується безліччю відомих сучасній науці даних про життя первісних народів. Так, не викликає сумнівів походження драми з обрядових дійств: танок і пантоміма поступово все активніше супроводжувалися словами учасників обрядового дійства. Разом з тим теорія Веселовського не враховує, що епос і лірика могли формуватися і незалежно від обрядових дій. Так, міфологічні оповіді, на основі яких згодом зміцнювалися прозаїчні легенди (саги) і казки, виникли поза хором. Вони не співалися учасниками масового обряду, а розповідалися кимось з представників племені (і, ймовірно, далеко не у всіх випадках подібна розповідь була звернена до великої кількості людей). Лірика теж могла формуватися поза обрядом. Ліричне самовираження виникало у виробничих (трудових) і побутових відносинах первісних народів. Існували, таким чином, різні шляхи формування літературних родів. І обрядовий хор був одним з них [34, с. 205].

Розвиваючи й уточнюючи теорію Веселовського, дослідники вважають сьогодні, що безпосереднім попередником літератури був не тільки міф, але й обряд. Причому їхнє призначення в житті первісної людини було різне. Міф, відображаючи уявлення про світ, прагнув його пояснити; обряд, відображаючи світ, намагався на нього вплинути, підкорити собі. У міфі домінувало раціонально-логічне мислення, в обряді – художнє, образне. Отже, міф мав більше значення для епічного роду словесності, обряд – для лірики.

В подальшому питання про літературні роди продовжувало хвилювати дослідників літератури, кожен з яких пропонував власне вирішення відповідної проблеми.

Б. Корче цілком заперечував можливість та необхідність поділу літератури на роди.

Е. Штейгер відокремив категорії ліричного, епічного тадраматичного відпонять лірики, епосу та драми, а такожспіввідніс ліричне із спогадами, епічне – з уявленнями, драматичне – з напруженістю.

Ю. Борєв виділяв такі літературні роди як епос, лірику, драму, а також сатиру, патетику, гумор.

В. Днєпров виділяв епос, лірику, драму та роман.

К. Бюлер стверджував, що вислови (акти мовлення) мають три аспекти. Вони включають, по-перше, повідомлення про предмет мовлення (репрезентація); по-друге, експресію (демонстрацію емоцій того, хто говорить); по-третє, апеляцію (звернення того, хто говорить до співрозмовника, що робить вислів власне дією). Ці три аспекти мовленнєвої діяльності взаємопов'язані і виявляють себе в різного типу висловлюваннях (зокрема —художніх) по-різному. У ліричному творі організуючим началом і домінантою стає мовна експресія. Драма акцентує апелятивний, власне дійовий бік мовлення, і слово постає як свого роду вчинок, що здійснюється в певний момент розгортання подій. Епос також спирається на апелятивні ознаки мовлення (оскільки до складу творів входять висловлювання героїв, що знаменують їхні дії). Проте домінують в цьому літературному роді повідомлення про щось, що є зовнішнім для того, хто говорить [34, с. 204].

У сучасному літературознавстві поняття „літературний рід” продовжує активно функціонувати та зберігати актуальність.

 

ДО ПИТАННЬ № 2, 3, 4.

Порівняльна таблиця літературних родів (загальна характеристика).

Епос (гр. epos — слово, мовлення).	Лірика(гр. lyra —музичний інструмент, грою на якому супроводжували у давнину виконання віршів).	Драма(гр. drama — дія).
Мета – об’єктивнезображення подій, що відбуваються у житті особистості, людських взаємин. Автора „не видно”.	Мета – вираження думок і почуттівавтора-поета, суб’єктивність. Автор – на першому плані.	Мета – зображення людської особистості у дії, у конфлікті* з іншими особистостями. Особлива гострота конфлікту. Автора „не видно”.
Показує зміну подій, ситуацій (зовнішній план сюжету*).	Показана зміна не подій і ситуацій, а почуттів, емоцій (психологічний план сюжету).	Показує зміну подій, ситуацій (зовнішній план сюжету).
Вільна організація часу і простору: може показувати величезні відстані, різні країни, увесь світ, навіть – Всесвіт, далеке минуле і майбутнє, вільно переносить читача з одного місця в інше, з однієї історичної епохи в іншу. Діяможе уповільнюватися (введенням пейзажів, побутових замальовок тощо) чи прискорюватися за бажанням автора.	Відносно вільна організація часу: автор показує миттєві переживання і враження, спогади про минуле, і мрії про майбутнє. Простір – лише злегка окреслений, пейзаж. Просторова характеристика може взагалі бути відсутня.	Не вільна організація часу і простору: час і простір замкнуті, обмежені (дія відбувається переважно в одному місці, протягом недовгого часу). На сцені важко відтворити широку просторову панораму чи показати дії, які відбуваються протягом довгого часу. Реальний час (на годиннику глядача) часто збігається з часом художнім (часом дії драми). Дія розвивається дуже динамічно: події швидко змінюють одна одну (адже час обмежений), відсутні пейзажі, побутові замальовки тощо.
Текст має переважно описово-оповідальну структуру, особливу роль відіграє система предметно-образних деталей. Пейзажі, опис побуту, зовнішності персонажів тощо.	Текст відрізняється підвищеною експресивністю (виразністю), особливу роль відіграють образні можливості мови, ритмічна і звукова організація.	Текст має переважно діалогічну* структуру, у яку включені монологи*героїв. Ремарки*.
Коло персонажів може бути як вузьким, так і дуже широким.   Оповідач чи розповідач. Оповідач присутній у будь-якому епічному творі, розповідач – ні. Розповідач – це персоніфікований оповідач: конкретна особистість, яка може бути спостерігачем, учасником подій, які відбуваються (наприклад, Дервиль з „Гобсека” О. де Бальзака). Розповідачів може бути декілька (наприклад, у „Гептамероні” Маргарити Наваррської). Розповідача не можна ототожнювати з автором твору: розповідач такий же вигаданий автором персонаж, як і інші, з тією лише різницею, що від його імені ведеться оповідь у творі. Автор може вводити розповідача для того, щоб створити ілюзію реальності подій, які відбуваються у творі, а також для того, щоб його вустами висловити своє ставлення до зображуваних подій та персонажів, не порушуючи при цьому „епічного закону” об’єктивності.	У центрі переважно одна особистість – ліричний герой (той, чиї почуття, думки знайшли вираження у творі). У більшості випадків– alter ego (друге „Я”) автора, його образ у творі, але не обов’язково (наприклад, так званий, „герой-маска”). Оповідач переважно відсутній.	Обмежене коло дійових осіб.   Оповідач переважно відсутній.
Різний обсяг творів (можуть бути великі, середні та малі за обсягом). Епопеї, романи, повісті, оповідання тощо.	Переважно ліричні твори невеликі за обсягом (ліричний вірш).	Переважно драматичні твори невеликі за обсягом.
Для читання.	Для читання або виконання (спів, виразне читання, декламація).	Для постановки на сцені. Хоча існує і драма для читання („Фауст” Гете, драми Дж. Байрона).
Проза.	Віршована форма, поезія.	Може мати прозову і віршовану форму.

Ліричний герой.

Гегель, як і Арістотель, стверджував, що автор ліричних творів безпосередньо висловлює свої думки, почуття, робить їх предметом художнього наслідування. Однак, незважаючи на глибинний зв’язок автора із ліричним героєм, їх не можна ототожнювати.

„… Ліричний герой, не збігаючись безпосередньо з біографічним автором, тим не менше є образом, що навмисно відсилає до позалітературної особистості поета, що і призводить деколи до наївно-реалістичного ототожнення їх. Такий статус наближає цього суб'єкта саме до полюса героя, що не співпадає з автором (що відбито в самому терміні), але — підкреслимо це особливо — двопланного, що вимагає, щоб читач „сприймаючи ліричну особистість, одночасно постулював в самому житті буття її двійника”. Наївна читацька свідомість сприймає цей двопланний образ спрощено, як „образ самого поета, реально існуючої людини: читач ототожнює створення і творця”. Адекватне ж сприйняття ліричного героя вимагає врахування його естетичної „розіграності” — його неподільності з автором і неспівпадання з ним” [34, с.148].

Ототожнюватиліричного героя і автора, все одно, що ототожнювати актора і героя (роль), якого він грає.

Більш менш повне уявлення про ліричного героя складається на основі, як мінімум, декількох віршів, поетичного циклу.

Окрім власне ліричного героя дослідники виділяють також героя-маску. Присутній у рольовій ліриці. Герой-маска являє внутрішній світ людини, яка відрізняється від самого поета психологічно, біографічно чи за статтю. Наприклад, вірш може бути написаний від імені дівчини поетом-чоловіком.

Також виділяють об’єктивованого героя ліричного твору – це така форма виразу авторської свідомості, коли суб’єкт та об’єкт мови не співпадають в одній особі, простіше кажучи, про такого персонажа автор розповідає.

Приклади.

Ліричний герой.

„Не слави прагнучи, не в пошуках скарбівЯ в мандри вирушив із батьківського дому,—Щоб долю суджену знайти в краю чужомуПо той бік сніжних Альп і вічних льодовців. Я вірю в Честь, яку не вкриє прах віків,В Одвагу, що не вмре у падолі земному,Так щедро квітнучи у серці молодому,Що скарбу більшого й не хочу від богів. Для служби щирої я перейшов хребти,Щоб тут, в Італії, три роки провести,Де я живу й тепер, ні, не живу — томлюся. Я для обов'язку пройду ще безліч гір,Зміняю Францію на Індію, Алжір,А треба — кину й рай, і в ад переселюся”.

(Жоашен дю Белле, переклад В. Мисика)

У творі відображені почуття самого поета, біографічні факти.

Об’єктивований герой.

ГОСПОДИН ПРЮДОМ

„Порядок любит он и слог высокопарный; Делец и семьянин, весьма он трезв умом; Крахмальный воротник сковал его ярмом, Его лощеные штиблеты лучезарны. Что небеса ему? Что солнца блеск янтарный, Шафранный, золотой? Что над лесным прудом Веселый щебет птиц? Ведь господин Прюдом Обдумывает план серьезный и коварный: Как в сети уловить для дочки женишка; Есть тут один богач, уже не без брюшка, Солидный человек, - не то что сброд отпетый Стихослагателей, чей заунывный вой Прюдома более допек, чем геморрой... И шлют вокруг лучи лощеные штиблеты”.(Поль Верлен, переклад В. Шора) Герой-маска.

ЖАЛОБЫ ПРИГОЖЕЙ ОРУЖЕЙНИЦЫ

„Хранится в памяти моейПлач Оружейницы Пригожей.Вновь стать такой хотелось ей,Какой она была моложе."Ах, старость подлая, за что жеМеня так быстро ты сгубила?Как жить, коль я с мощами схожа,А все ж боюсь сойти в могилу? Я без зазрения вертелаПопом, писцом, купцом любым -Их так мое прельщало тело,Что с любострастием слепымОни, глупцы, добром своимПожертвовать мне были рады,Но не всегда дарила имЯ то, чего мужчине надо. Была горда я до того,Что многих сдуру отшивалаИ тратила на одногоДоход, который добывала,А плут за то, что отдавалаЕму сполна я всю себя,Мне ставил фонари, бывало,Лишь деньги - не меня любя. Как позволяла, не пойму,Я нагло помыкать собоюЗа редкий поцелуй емуПрощая грубость, брань, побоиИ поношение любое?Досель о нем мне по ночамГрустить назначено судьбою.А что в итоге? Грех и срам”.(Франсуа Війон, переклад Ю.Б.Корнєєва) „Слова «епічне» («епічність»), «драматичне» («драматизм»), «ліричне» («ліризм»), позначають не лише родові особливості творів, про які йшла мова, але і інші їх властивості. Епічністю називають велично-спокійне, неквапливе споглядання життя в його складності і багатоплановості, широту погляду на світ і його прийняття як певної цілісності. У зв'язку з цим нерідко говорять про «епічне світобачення», що художньо втілилося в гомерівських поемах і низці пізніших творів. Епічність як ідейно-емоційна налаштованість може мати місце у всіх літературних родах — не лише в епічних (оповідних творах, а також в драмі і ліриці. Драматизмом прийнято називати умонастрій, пов'язаний з напруженим переживанням якихось суперечностей, зі схвильованістю і тривогою.

І, нарешті, ліризм — це піднесена емоційність, виражена в мові автора, розповідача, персонажів. Драматизм і ліризм також можуть бути присутніми у всіх літературних родах” [34, с. 204].

Лірична проза поєднує риси епосу і лірики.

Риси епосу.

Риси лірики

- Сюжетність; - настанова на об’єктивність; - всебічне розкриття характеру персонажа; - широка панорама дійсності.

- Зображувана у творі дійсність сприймається читачем крізь призму свідомості ліричного героя (у його оцінці, баченні); - монологізм (оповідь – монолог одного ліричного героя); - складна художня образність; - особливий час (події показані не в порядку хронології, одна за іншою, як вони відбувалися насправді, а по мірі того, як про них згадує ліричний герой – асоціативний принцип); - експресивність, емоційність. Присутність медитативного початку (медитація – схвильоване, психологічно напружене міркування про щось).

 

До ліричної прози відносять, наприклад, твори французького письменника Марселя Пруста. Герой циклу його романів „У пошуках втраченого часу” зусиллям спогаду відтворює минуле, найтонші переливи почуттів і настроїв. При цьому особлива увага приділяється показу вигадливих асоціацій і явищ мимовільної пам'яті. Досвід Пруста –- зображення внутрішнього життя людини як „потоку свідомості” - мав велике значення для багатьох письменників ХХ ст.

ДО ПИТАННЯ № 5.

У межах літературних родів виділяють жанри. Отже, друге, що слід визначити, аналізуючи художній твір, це його жанр. До одного жанру належать твори, що мають певні значимі спільні для них риси: для них жанру характерна єдність теми (предмета зображення), композиції (організації), стилю тощо. Саме набір цих рис відрізняє їх від творів, що належать до інших жанрів і мають свою специфіку.

Термін „жанр ” виник досить пізно (на поч. ХХ ст.) Французьке genre етимологічним корінням сягає у давньогрецьку мову (рід, походження).

„ Літературні жанри – це групи творів, що виділяються у межах родів. Кожен з них має певний комплекс стійких властивостей. Багато літературних жанрів мають витоки і коріння у фольклорі. Щойно виниклі у власне літературному досвіді жанри являють собою плід сукупної діяльності початківців і продовжувачів” [33, с.206].

Основні жанри європейської літератури в їх архаїчних формах сформувалися в епоху античності *.

З і сторії питання.

Арістотель головну відмінність трагедії від комедії вбачав у тому, що перша показує людей кращими за сучасників, а друга – гіршими.

Теоретик класицизму Н. Буало* розділив жанри на „високі” (героїчного та трагічного змісту) та „низькі” (комічні), до перших він відніс трагедію, оду, поему, до других – комедію, трагедію та байку. Перші змальовують видатних особистостей високим (патетичним, урочистим) стилем, другі показують людські недоліки, їм притаманний низький стиль.

Д. Дідро* виступив проти жорстких норм класицизму, він звернув увагу на жанр, що займає проміжне місце між „високою” трагедією та „низькою” комедією – драму.

І до сьогодні залишаються відкритими багато питань, пов’язаних із цією категорією. Так, часто замість терміна „жанр” використовують термін „ вид ”. Умовно можна виділити декілька підходів до вирішення питання про співвіднесеність понять „жанр” та „вид”:

- „вид” = „рід”;

- „вид” = „жанр”;

- жанри виділяються у межах одного виду (роман – вид, а лицарський роман – жанр);

- види виділяються у межах одного жанру (роман – жанр, а лицарський роман – вид).

Цікаво, що Пауль ван Тігем взагалі заперечував поняття жанру.

Традиційно розглядають епічні, ліричні, драматичні та ліро-епічні жанри.

Епічні жанри	Ліричні жанри	Драматичні жанри
Великі жанри – епопея, героїчна народна пісня (героїчний епос), роман, роман-епопея; середній жанр – повість; малі жанри – оповідання, новела, казка, притча, фейлетон, памфлет, нарис тощо.	Ліричний вірш, ода, елегія, гімн, сатира, дифірамб, мадригал, епітафія, епіграма, пісня, послання тощо.	Комедія, трагедія, драма, трагікомедія, мелодрама тощо.
Ліро-епічні жанри: балада, байка, поема.

 

У сучасному літературознавстві активно використовуються такі поняття.

* Жанрова домінанта – визначальна жанрова характеристика твору, жанрова концепція. У багатьох творах світової літератури можна виділити ознаки не одного, а декількох жанрів [17, с.199]. У таких випадках дослідники визначають жанр твору за його домінантою.

* Жанрова матриця – інваріант жанру, сукупність рис, що зберігаються незмінними за будь-яких його змін [17, с.199].

Так, оди традиційно (починаючи з Піндара*) оспівували видатні історичні події (військові перемоги), героїчних чи талановитих осіб, але пізніше почали з’являтися сатиричні оди пародійного (бурлескного) характеру, що були присвячені навіть незначним чи негативним предметам та явищам. Проте такі сталі ознаки як настанова на вихваляння, високий стиль, віршована форма залишилися незмінними, саме за ними ми й розпізнаємо оду серед інших жанрів.

* Жанрова модальність – усталене ставлення певного жанру до предмета зображення [17, с.200].

Так, жанру сатири притаманне негативне, зневажливе, глузливе ставлення до предмету своєї рефлексії за будь-яких умов.

* Жанровий канон – „схема”, правила, за якими створюються твори певного жанру і які означають остаточну традиціоналізацію структурних ознак жанру в процесі його розвитку [17, с.202].

Так, лицарський роман в епоху Середньовіччя обов’язково повинен був бути побудованим як оповідь про мандри відважного, шляхетного лицаря, який заради власної слави та Дами Серця шукає на великій дорозі пригод і завжди виходить переможцем з усіх випробувань, у результаті чого отримує винагороду (милість Дами).

Жанр житія* обов’язково повинний був містити інформацію про дитинство майбутнього святого, його подвиги віри, опис благочестивої смерті і посмертного чуда.

Цікаво, що на ранніх етапах розвитку літературного процесу жанрові канони були фактично непорушними, але поступово (починаючи з к. XVIII ст.) втратили свою силу: прагнучи насамперед до творчого самовираження, а не до збереження традицій, письменники почали активно порушувати „правила” написання творів, змінювати їх. Цей процес триває і до сьогодні.

ДО ПИТАННЯ № 6.

Варто завжди враховувати, що БУДЬ-ЯКА КЛАСИФІКАЦІЯ УМОВНА.

Питання жанрової дефініції.

Визначити жанр конкретного твору часом дуже складно. Це пояснюється різними причинами.

• У кожного народу вони свої (наприклад, фабліо*, фарси* соті* – у французькій літературі, шванки* – у німецькій тощо ).
• У різні культурно-літературні епохи „популярні” різні жанри (Середньовіччя* –житія, лицарський роман, Ренесанс* – новела, шахрайський роман тощо). Варто пам'ятати, що кожен жанр має дві складові: „відкритий бік” – з якого можуть відбуватися зміни, якісь риси можуть зникати, інші з'являтися, „закритий”– незмінні риси, за якими визначається жанр.
• Є жанри, які активно функціонують лише на певних етапах історичного розвитку суспільства, у конкретну культурну епоху (наприклад, жанри оди, епопеї, лицарського роману майже повністю залишилися у минулому. Зараз особливо популярним є відносно „молодий” жанр фентезі).
• Протягом розвитку літературного процесу не лише „народжуються” одні та „помирають” інші жанри, але й відбуваються зміни у межах одного й того ж жанру. Наприклад, новела в епоху Відродження функціонувала лише як невелика історія з цікавим, захоплюючим, часто анекдотичним змістом, в якій майже не приділялась увага внутрішньому світу персонажа. Однак П. Меріме майже заново створив цей жанр, наповнивши його глибоким драматизмом та психологізмом.
• У межах одного жанру може бути багато різновидів (романи бувають лицарськими, шахрайськими, історичними, соціально-психологічними, любовними, детективними тощо.
• Риси різних жанрів можуть бути поєднані у межах одного твору (див. вище).
• Письменник може сам визначати жанр свого твору („Пермський монастир” Стендаль назвав у передмові „повістю”, хоча очевидно, що це роман)..

В. Халізєв вважає, що ”література знає два різновиди жанрових структур. Це, по-перше, готові, завершені, тверді форми (канонічні жанри), незмінно рівні самим собі..., і, по-друге, жанрові форми неканонічні: гнучкі, відкриті трансформаціям, перебудовам, оновленням, як, наприклад, елегії або новели в літературі Нового часу. Ці вільні жанрові форми в близькі нам епохи стикаються і співіснують з позажанровими утвореннями, але без якогось мінімуму стійких структурних властивостей жанрів не буває” [33, с. 205].

 

ДО ПИТАННЯ № 7.