Середній епічний жанр – повість.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Середній епічний жанр – повість.



Специфіку повісті можна визначити лише через співставлення з іншими епічними жанрами.

Оповідання Повість Роман
Показує переважно один епізод з життя одного персонажа. Показує ряд епізодів з життя одного персонажа. Показує у більшості випадків усе життя персонажа, його значну частину.

 

Повість Оповідання Новела Роман
Менш драматичні, динамічні, у більшості випадків позбавлені інтриги, авантюри. Більш драматичні, динамічні, авантюрні, мають інтригу.

 

ЧАСТО У ПОВІСТІ БІЛЬШ АКТИВНУ РОЛЬ, АНІЖ У РОМАНІ, ВІДІГРАЄ РОЗПОВІДАЧ, вона об'єктивніша за роман, викладає матеріал у хронологічній послідовності.

У цілому, провести чітку межу між повістю і романом дуже складно.

До жанру повісті деякі дослідники зараховують „Гобсека”, „Євгенію Гранде” О. де Бальзака. Інші літературознавці для визначення жанрів творів західноєвропейської літератури поняття „повість” взагалі не використовують.

Малі епічні жанри.

Оповідання– малий епічний жанр, у більшості випадків зображує одну чи декілька подій з життя одного персонажа.

Відмінність від роману:

1. Характери показані не у розвитку, як у багатьох романах, а вже сформованими (немає минулого і майбутнього – показаний один момент із життя персонажа).

2. Описи стислі, лаконічні (оскільки оповідання – мала епічна форма, воно не дає можливості автору так широко, детально, як у романі, відобразити життя).

3. Одна подія з життя одного (рідше декількох) персонажів, а не багато подій з життя великої кількості персонажів, як у романі.

Новела ( з італ. Novella – новина).

Серед джерел виникнення новели у французькій літератури – фабліо, „приклади” (повчальні твори церковної літератури) тощо. Значущим був вплив італійської літератури: ренесансна збірка „Гептамерон” Маргарити Наваррської був написаний під впливом „Декамерона” Дж. Боккаччо.

Оскільки у західноєвропейській літературі ми зустрічаємо переважно новелу, цей термін частіше використовується, коли мова їде про твори англійських, французьких, німецьких, іспанських та італійських авторів, „оповідання” – про твори українських та російських письменників.

За Б. Томашевським* новела тотожна оповіданню. Але в іншому аспекті – новела за структурою протиставлена оповіданню. Вже на поч. XIX ст. була осмислена форма новели: „Новела ніщо інше, як нечуваний випадок” (І.В. Гьоте).

Новела це ніби „маленький роман”.

Специфічні риси (відмінність від оповідання).

1. Зображується не повсякденне, а НЕЗВИЧАЙНА подія.

2. Дія більш динамічна (події розвиваються більш стрімко, ніж в оповіданні).

3. Пуант - несподіваний поворот подій.

4. Неочікуваний фінал.

5. Більш „ощадливо” „витрачаються” художні засоби.

6. Почуття і пристрасті сильніше, ніж в оповіданні.

Історія розвитку жанру новели: розважальна або дидактична антична новела (Геродот, Апулей), середньовічна новела (анонімна збірка „Новеліно”), збірки новел доби Відродження (“Декамерон” Дж. Боккаччо, „Гептамерон” Маргарити Наваррської), „психологічна” новела Х1Х – початку ХХ століття (П. Меріме, Гі де Мопассан).

Видатними майстрами новели у західноєвропейській літературі є також Е.Т.А. Гофман, Г. фон Клейст, В. Ірвінг, Н. Готорн, Е. По, А. Франс, О. Генрі, Т. Манн, Е. Колдуелл та ін.

Легенда, казка та притча є жанрами як фольклорними, так і літературними.

Казка літературна –„авторський, художній, прозаїчний або віршований твір, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, що змальовує неймовірні пригоди вигаданих або традиційно казкових героїв. В окремих випадках, орієнтований на дітей; твір, в якому неймовірне чудо відіграє роль сюжетотворного фактора, служить вихідною основою характеристики персонажів” [10, с. 283].

Видатними казкарями у західноєвропейській літературі є Ш. Перро, О. Вайлд, А. де Сент-Екзюпері тощо.

Фольклорна казка є джерелом виникнення не лише казки літературної, але й, скажімо, новели.

Є цілий ряд суттєвих відмінностей казки від новели, хоч часом їх дуже складно розрізнити (наприклад, у творчості Е.Т.А. Гофмана). „В казці відбуваються свідомо неймовірні події, казка не є правдою, чого оповідач і не намагається приховати. У новелі ж події мало вірогідні, але у принципі можливі („Маркіза д`О” Г. фон Клейста, „Ріп Ван Вінкль” В. Ірвінга). Виникнення чарівної казки відносять до часів архаїчних і пов'язують з вірою в тотем*. У казці чітко розмежовуються добро і зло, причому фінал неодмінно оптимістичний (не завжди! – О.Н.). Окрім цього, казка містить моральний урок, звідси вбачається ще одна відмінність від новели, де відверта дидактика необов'язкова.

Однією з привабливих особливостей казки є її спорідненість з утопією*. У казці, по суті, всі рівні, а відносини будуються на основі карнавального панібратства. Будь ти чоботар або кравець, але ти запросто можеш поговорити з королем, а якщо поталанить, то селянський син після всіх випробувань може стати королівським зятем. Та утопічність казки ще й в іншому – в гармонії світу, у загальній єдності живого і сущого. А якщо когось чекають перешкоди і випробування, то вони лише тимчасові відступи від ідеальної норми. Втім, випробування як шлях до щастя - сюжетний хід безлічі творів епічного роду літератури.

Слід мати на увазі, що відкриття казкового багатства фольклору різних народів відбулося в епоху романтизму* (XIX ст. – О.Н.). Німецькі романтики, а услід за ними і романтики інших країн проголосили казку каноном поетичного мистецтва. Казковість впровадилася в контекст всіх епічних жанрів.

У казках і байках нерідко діють одні і ті ж персонажі: тварини, рослини, речі, а люди позначені не ім'ям, а якоюсь помітною рисою вдачі або професією. Події теж|також| можуть бути схожі своєю несхожістю на реальне життя. Але|та| байка від казки відрізняється очевиднішою двоплановістю, і що б не відбувалося з Бабкою і Мурашкою, Вороною і Лисицею, навіть найменший недосвідчений читач розуміє, що розмова йде про людей. Казка може бути або страшною, або смішною, байка – обов'язково комічна» [23, с. 4].

 

Легенда – від. лат. legenda – „те, що слід читати”. Фольклорна легенда – твір, у якому представлене фантастичне осмислення (на основі поширеннях у народі уявлень) явищ природи, минулого, видатних осіб, надприродних істот (Бог, янголи) тощо. Функції: пояснювальна та повчальна. На відміну від казки має настанову на достовірність. Літературна легенда – невеликий прозовий чи віршований твір, побудований на матеріалі народної легенди.

Легенди – в основі творів В. Гюго („Легенда про Юліана Милостивого”), Г. Флобера („Спокуса святого Антонія”) [17, с. 286-287].

Специфікапритчі: алегорична форма*, моралізаторство та дидактизм (повчальність). Оскільки, цілком можливо, що притча та байка мають спільне походження (від казки про тварин), їм притаманні спільні риси. Але, притча на відміну від байки, – серйозний (а не комічний) жанр. Притча також мало уваги приділяє висвітленню характерів персонажів, які часто є абстрактними фігурами, а байка зосереджена на викриванні людських недоліків.

З притчею ми зустрічаємось у Біблії, художній творчості Ж.-П. Сартра, А. Камю.

 

Есе– від франц. essai – спроба, начерк. Появу жанру пов’язують з ім’ям французького письменника М. Монтеня, який у XVI ст. написав працю „Essai” („спроба”, „опыты” – рос.).

Це малий прозаїчний жанр вільної форми, у якому поєднано інформацію про одиничні факти дійсності з їх суб’єктивними оцінками та роздумами автора щодо них.

Риси:

- невеликий обсяг;

- суб’єктивне, дуже вільне тлумачення теми (за принципом: „я не претендую на знання істини, я просто висловлюю свою думку з цього приводу”);

- вільна побудова твору, обумовлена плином авторської думки („пишу те, що думаю”);

- публіцистичність (тема пов’язана з актуальними проблемами сучасності) + філософічність + художність.

Визначні есеїсти А. Франц, Р. Роллан, А. Камю, А. Моруа.

У західноєвропейській літературі (літературознавстві) з есе ототожнюють жанр нарису.

Фейлетон– від. франц. feuilleton, від feuille – лист, аркуш. Походження жанру пов’язують із французькою газетою „Journal des Debats”, в нижній частині газетного аркушу якої друкувались додаткові листі, які можна було відрізати. На них було надруковано перший фейлетон абата Жоффруа. Особливо популярним цей жанр став завдяки Жюлю Жанету.

Риси:

-невеликий за обсягом;

- розкриває актуальну тему, публіцистичний;

- комічний (гумористичний чи сатиричний) за змістом.

Памфлет (анг. Pamphlet, від назв. популярної комедії 12 ст. „Рamphilius seu de amore”) більшість теоретиків літератури вважають різновидом фейлетону. Специфіка: для розкриття обрана більш серйозна тема (великий соціальний об’єкт), ідеологічна різкість (твір викривальний, критичний, часто - пропагандний) [10, с. 278].

Памфлети писали Еразм Ротердамський, У. фон Гуттен, Д. Дефо, Дж. Свіфт, Д. Аддісон, Р. Стіл, Д. Дідро, В. Гюго, Марк Твен та інші.

 

„Виходячи з того, що змістовні і формальні критерії поділу|поділу| прози на окремі види або жанри досить умовні, в західній видавничій практиці використовується об'єктивний показникобсяг тексту.Наприклад, якщо в творі більше 40000 слів, то це роман (novel). Якщо від 17550 до 40000, то це велика повість (novella). Якщо від 7500 до 17550, то це коротка повість (novellette). І якщо менше 7500, то це оповідання (short story).

Такий підхід може здатися надто формальним, проте редактори повсякчас переконуються в тому, що кількість знаків позначається на змісті і структурі твору, і навпаки, існує зворотний зв'язок між проблематикою, сюжетом, системою образів і обсягом тексту” [23, с. 5].

ДО ПИТАННЯ № 8.

Трагедія(з грец. – цапина пісня) – „драматичний твір, в основу якого покладено дуже гострий, непримиримий і життєво важливий для певної епохи конфлікт, а незвичайний герой потрапляє у безвихідне становище, вступає в боротьбу з нездоланними в даній ситуації силами й часто гине (хоч фізична загибель для трагічних героїв не обов’язкова, що підтверджують образи есхілівського Прометея, шекспірівського короля Ліра та ін)” [17, с. 427].

Трагедія сформувалась ще в епоху античності, одним з основних джерел виникнення цього жанру були хорові пісні та сакральні дійства на честь Діоніса: зооморфним образом бога вина і виноградарства був цап і в жертву йому приносили цапа, співаючи при цьому сумних пісень. „Батьком” трагедії вважають Есхіла.

Арістотель визнавав трагедію найвищою формою літератури, оскільки в ній є відображення подій (як у епосі) та висока емоційність (як у ліриці), окрім того, вона показує дію на сцені. Автор „Поетики” звернув увагу на наступні моменти:

- трагедія відображає (наслідує) важливі, суттєві події;

- дія трагедії побудована на перипетіях (змінах від щастя до нещастя в долі героя і навпаки);

- герої трагедії – прекрасна людина, але не ідеальна, здатна на помилку;

- хор – органічна частина трагедії;

- мова трагедії „прикрашена”;

- через страх за героя і співчуття йому глядач трагедії внутрішньо очищується (переживає катарсис).

З ім’ям античного драматурга Софокла пов’язують поняття „трагедії року” *.

В епоху Середньовіччя трагедія на деякий час поступилась місцем іншим драматичним жанрам: з’явилися містерія (з грец. mysterion – таємниця) – вільна, часто імпровізована вистава на сюжети Старого та Нового заповітів, міракль (франц. miracle – диво) – дійство, яке показувало гріховне життя та каяття, звернення за допомогою до святого, який своїм чудесним втручанням рятував душу людини тощо.

У часи Ренесансу (В. Шекспір, Жодель) відбувається відродження трагедії.

Цей жанр визнається „високим” (герої – видатні особистості, події – державного значення, стиль – піднесений) і продовжує зберігати свою популярність у літературі класицизму* (драматургія П.Корнеля, Ж. Расіна) – XVII ст. Головним джерелом трагічного стає конфлікт у душі героя між пристрастю, приватними інтересами і обов’язком перед державою.

„Вольтер визнав звичний предмет трагедії – пристрасті піднесених героїв – недостатнім, обгрунтував в „Міркуваннях про давню і нову трагедію” (1748) філософську проблематику трагедії і у власній художній практиці драматурга переслідував виховні цілі” [18, с. 1082]: „Альзіра”, „Заїра”, „Магомет”.

У XVIII ст. письменники доводять, що трагедії можуть переживати не лише правителі та полководці, видатні особистості, але й звичайні люди (міщани) – виникає драма, а трохи поспіль – мелодрама (грец. melos – песня, drama – дія), яка стає „улюбленицею” публіки („Дама з камеліями” Дюма-сина тощо).

На межі XIX-XX ст. відроджується у модернізованому вигляді антична трагедія (Г. фон Гофмансталь, Г. Гауптман). У XX ст. театр дає „новую жизнь старой, прежде всего шекспировской трагедии” [18, с.1083].

Комедія (походить від двох грецьких слів komos і ode – „гульбище” та „співаю”) на відміну від трагедії, не показує трагічних наслідків конфлікту, фінал твору – щасливий. Цей жанр відображає смішні, комічні подій та характери, висміює соціальні або загальнолюдські недоліки.

Формується, як і трагедія, ще в епоху античності: серед джерел виникнення – святкові пісні та веселі дійства на честь все того ж Діоніса. Засновником вважають Аристофана („Вершники”, „Жаби”, „Хмари”).

Від Арістотеля про комедію до нас дійшло не багато відомостей (див. Хрестоматійний додаток): вважають, що друга частина його „Поетики”, присвячена цьому жанру, не збереглась.

У часи античності та Середньовіччя існувало багато видів імпровізованих комедій (мім*, ателлана*, комічний репертуар мандрівних акторів – жонглерів). Особливе місце займали соті*, фарси*.

У XVI ст. з’являється так звана, „вчена комедія”, сommedia dell’arte („комедія масок”) в італійській літературі.

Величезний внесок у розвиток жанру зробив В. Шекспір („Комедія помилок”, „Сон літньої ночі”, „Багато галасу з нічого” тощо”): у його яскравих, оптимістичних творах провідною темою стало кохання, а головним законом – закон Природи.

Найвидатнішим комедіографом французького класицизму є Ж. Б. Мольєр, який висміював у своїх творах не лише міщан, але й аристократію, протиставляючи їй свій народний ідеал (улюбленим героєм драматурга є слуга, який меткіший та розумніший за свого господаря). Народність комедій Мольєра виявлялась також у використанні надбань середньовічних фарсів, комедії масок. Комічне у його творах поєднується з інтелектуальним началом. Водночас, Мольєр у деяких комедіях руйнує канони класицизму, роблячи крок назустріч реалізму („Дон Жуан”).

У 18 ст. безпосередніми продовжувачами традицій Мольєра є Ш. Дюфрені, Данку, А.Р. Лесаж: їх комедії втрачають філософську глибину, притаманну творам їх попередника, ле у них посилюється побутовий реалізм. З посиленням виховного та „чуттєвого” начал пов’язане виникнення „слізної комедії” (Детуш), розвиток „любовної комедії” П. Маріво. Особливої уваги заслуговують також комедії Бомарше.

У 19 ст. прозова комедія майже повністю витіснила віршовану (комедії О. Дюма-сина та інш.). З к. 19 ст. розвиток комедії на Заході відбувається ніби поза межами літератури: представників основних течій цього часу (символісти, імпресіоністи тощо) цей жанр не приваблював.

Типи комедій.

Висока” (із глибоким філософським змістом, що викликає не лише сміх, але й серйозні роздуми). „Мізантроп”, „Дон Жуан або Камінний гість” Ж.-Б. Мольєра.

„Низька” (позбавлена глибокого змісту, часто сповнена непристойностей, видовищних ефектів, клоунади. Задовольняє низинні інстинкти. Глядач отримує задоволення від того, що дійові особи принижені).

„Комедія масок” (commedia dell'arte, „дель арте” – професійна комедія) - італійський театр Відродження. Генетично пов’язана із давньоримською культурною традицією. Актори-маски (Арлекін, Коломбіна та ін.), визначений набір типових ролей. Немає готового тексту комедії, є лише начерк сценарію, сюжетна схема, яка „оживляється” акторськими імпровізаціями. Вплинула на Лопе де Вега, В. Шекспіра, Ж.-Б. Мольєра.

Комедія інтриги або ситуацій” (комічний ефект викликаний показом інтриг, які плетуть дійові особи, заплутаних, часом неправдоподібних життєвих ситуацій,що виникають як результат несподіваного збігу обставин). Творчість В. Шекспіра („Комедія помилок”), Т. де Моліна („Благочестива Марта”), Лопе де Вега („Собака на сіні”), П.О. Бомарше („Одруження Фігаро”) та ін.

Комедія характерів” (комічний ефект викликаний показом певного людського недоліку, втіленого в характері одного персонажа та гіперболізованого). „Тартюф” (лицемірство – в образі Тартюфа), „Скупий” (скупість – в образі Гарпагона) Ж.-Б. Мольєра.

Термін драмавикористовується у двох значеннях:

- драма як рід;

- драма як жанр.

Драма(з грец. – дія) як жанр виникає набагато пізніше, аніж трагедія та комедія – у XVIII ст. у творчості просвітників. Французький письменник Д. Дідро визначив її як „міщанську трагедію”, підкресливши тим самим демократичну зміну орієнтирів: замість представників вищих кіл суспільства на сцені повинні були з’явитися міщани, здатні до глибоких почуттів не менше за аристократів.

ТРАГЕДІЯ   ДРАМА  
Конфлікт піднесений, філософський: або внутрішній (в душі персонажа) або провіденційний (між прагненнями героя та Вищими силами). Конфлікт соціального чи побутового характеру, зовнішній (персонаж – обставини життя, персонаж – інші персонажі).
Конфлікт дуже гострий, непримиренний, його вирішення неможливе (герой потрапляє у безвихідну ситуацію). Герой у більшості випадків гине чи божеволіє.     Конфлікт, як правило, так чи інакше вирішується, має розв'язку (з проблемної ситуації є вихід). У більшості випадків герой залишається живим, а якщо й гине, то найчастіше не з волі Вищих сил, а в результаті власного рішення.
Часто показує подіє історичного минулого. Частіше показує події сучасності.
У центрі – видатні, незвичайні особистості. Дійові особи, переважно, звичайні люди.
Трагічний пафос. Драматичний пафос.
Есхіл „Прометей прикутий”, Софокл „Едіп-цар”, В. Шекспір „Гамлет”, „Макбет”, „Король Лір”, „Ромео та Джульєтта”, П. Корнель „Горацій”, Ж. Расін „Андромаха”, „Федра”, тощо. Ф. Шіллер „Підступність та кохання”, „Вільгельм Телль”, Б. Шоу „Будинок, де розбиваються серця”, Г. Ібсен „Ляльковий будинок” тощо.

Розквіт драми – ХІХ-ХХ ст.: психологічні драми Г. Ібсена, ліричні драми М. Метерлінка, інтелектуальна драма Ж.-П. Сартра, Ж. Ануя, драма абсурду Е. Йонеско, епічні драми Б. Брехта.

Трагікомедія поєднує комічне і трагічне, „високе” та „низьке”, показує, як, незважаючи на небезпеки та нещастя, які загрожують персонажу, усе завершується добре. Доля персонажів багато в чому залежить від випадку, їх характери можуть змінюватися протягом твору, але в них домінує одна певна риса.

Цей жанр розвивається в літературі бароко (Ф. Бомонд, Дж. Флетчер). У трагікомедії ХІХ ст. (твори Г. Ібсена, Г. Гауптаман) та ХХ ст. (Г. Лора, Ж. Ануй, Ж. Жироду) посилюється саме трагічне начало.

„Сучасна трагікомедія не наділена чіткими жанровими ознаками і характеризується „трагікомічним ефектом”, який створюється шляхом зображення дійсності одночасно і в трагічному, і в комічному висвітленні, невідповідністю героя і ситуації (трагічна ситуація – комічний герой, рідше – навпаки.); нерозв'зністю внутрішнього конфлікту (сюжет ніби припускає продовження дії; автор при цьому утримується від остаточного вироку), відчуттям абсурдності буття” [32, с. 258].

Мелодрама (от греч. мelos – пісня, drama – дія) – вид драми, для неї характерні:

- гостра інтрига, захоплюючий сюжет;

- патетика (пристрасність, переповненість почуттями), гіперболізація пристрастей (наприклад, кохання або ревнощі, які призводять до злочину);

- чуттєвий характер, моралізаторство та дидактизм;

- герої чітко поділяються на позитивних і негативних, „героїв” та „злодіїв”;

- щаслива розв'язка.

Жанр виник у Франції, у XVIII ст. Засновником та теоретиком мелодрами вважають Ж. де Піксерекура (напр., „Селіна, або дитина таємниці”). Поетика мелодрами вплинула на П.О. Бомарше, В.Гюго, О. Дюма-батька та ін.

 

ДО ПИТАННЯ № 9.

 

Термін „лірика” з’явився та почав застосовуватися приблизно у ІІІ-ІІ ст. до н.е. Ліричні твори у давній Греції співались під музику. Грецьке віршування, засноване на особливостях мови – довгих та коротких голосних, що супроводжувалися підвищенням та пониженням тону, „лише умовно може бути відтворене сучасними європейськими мовами” [35, с.38].

Більшість ліричних жанрів виникли ще за часів античності, а потім зазнали суттєвої трансформації.

Ліричний вірш (лат. versus) нам добре відомий. У ньому виражені неповторні переживання ліричного героя.

Інші ліричні жанри можна за емоційною насиченістю, жанровою модальністю представити у порівняльній таблиці.

 

Ода(з грец. ode – пісня) – хвалебний вірш, який присвячений уславленню видатних подій (перемог) та осіб (правителів, воїнів, талановитих поетів тощо). На початку функціонування (за часів античності, напр., у Горація) цей жанр мав різноманітну тематику. Так, існувала анакреонтична ода*, сапфічна ода* тощо. „В добу Відродження і бароко в Європі поняття оди вживалося щодо патетичної лірики, яка була орієнтована на античні взірці” [17, с. 379]: оди італійця Л. Аріосто, французів П. Ронсара та Ж. дю Белле. За часів класицизму (XVII ст.) ода вважалася „високим жанром”, але починаючи з XVIII ст., в літературі романтизму* цей жанр уже був „пристосований” не лише для оспівування: з’явилися „псевдооди” („Ода зубному болю” Р.Бернса, соціально-критична „Ода авторам білля проти руйнівників верстатів” Дж. Байрона тощо). Сатира (з лат. satura – суміш) – віршований твір, мета якого – висміяти певні соціальні чи загальнолюдські недоліки. В епоху пізньої античності виникає жанр сатури, який зображує повсякденне життя простих людей. Сатури моралізаторського змісту пізніше трансформувалися в сатири. Талановитими сатириками античності були Луцилій, Ювенал, Лукіан та ін. Розвиток європейської сатири відбувається з урахуванням традицій сатири античної. Зразки цього жанру знаходимо у творчості вагантів*, класицистів (М. Реньє, Н. Буало), гуманістів* (С.Брант), представників бароко (С. Баталер), романтизму (О. Барб’є) тощо.  
До жанру одиблизькі такожпанегірик(грец. logos panegyrikos – похвальне слово на урочистих зборах)та дифірамб(грец.dithyambos – урочиста хорова пісня на честь богів). У сучасній європейській поезії означають величальні, похвальні вірші, присвячені якійсь особі чи події.  
Мадригал (з італ. madrigale – пісня рідною мовою) – невеликий вірш комплементарного характеру, присвячений жінці. З’являється в епоху Відродження (Ф.Петрарка, Дж. Боккаччо). Представлений у творчості Дж. Маріно, Д.Донна, Г. Герберта.     Епіграма (грец. Epigramma – напис) – коротенький комічний, дотепний вірш, присвячений конкретній людині, написаний на випадок. Спочатку, в часи античності – напис на зброї воїна, статуях, культових предметах, надгробках (!) тощо. Брак місця вимагав від цього жанру лаконізму, виразності, афористичності, дидактизму. Основоположник – Симонід Кеоський, жанрова модель сформувалась у творчості Марціала. Епіграми були популярні за доби Відродження, у літературі бароко та класицизму (Ф. Малерб, Н. Буало, Ж. де Лафонтен). Однак її розквіт відбувається в епоху Просвітництва. Г.Е.Лессінг вказує на дві основні риси епіграми: на початку вона створює ефект напруженого очікування, а у фіналі дає парадоксальний* висновок. Майстрами епіграми були Вольтер, Ж.Ж. Руссо та ін. В процесі подальшого розвитку літературного процесу цей жанр поступово втрачає свою популярність.  
Епітафія(з грец. epitaphios – надгробне слово) – коротенький віршований надпис на пам’ятникові. Цікаво, що спочатку епітафія сприймалася як різновид епіграми. Існує жартівлива (переважно сатирична) епітафія. Епітафію самому собі написав Ф. Війон.
Елегія (походить від грец. слова – „очерет”, оскільки саме з очерету виготовляли флейти, під гру на яких співали відповідні твори) – у сучасному літературознавстві це вірш, сповнений настроями смутку та журби. Хоча в часи античності, коли цей жанр виник, він мав героїко-патріотичний, філософський зміст. Елегіями називали поезії, написані особливим розміром – елегійним двовіршем*. Однак, вже у Давньому Римі з’явилася любовна елегія, де інтимна тема поєднувалася з розпачливим настроєм. Європейська поезія успадкувала цю традицію: у літературі сентименталізму* (XVIII ст.) та романтизму (І п. XIX ст.) цей жанр набув великої популярності. Майстрами елегії вважають Е. Юнга, О. Голдсміта, Ф. Міллера, Й.В. Гьоте, Дж. Байрона та інш.   Гімн (грец. hymnos – хвала) – урочиста, радісна пісня. За часів античності гімни виконувались на честь богів, в добу Середньовіччя – на честь Христа, святих (духовні гімни). Пізніше зявивилися світські та державні гімни. До жанру гімна зверталися такі видатні майстри слова як Ф. Шіллер, Б. Шеллі, Новаліс та інш.    

Також виділяють такі ліричні жанри як послання або епістола (вірш, який має конкретного адресата), пісня, що ж до стансів та сонетів,то сучасні літературознавці розглядають їх як строфічні, а не жанрові форми.

ДО ПИТАННЯ № 10.

ПОЕМА (з грец. – творю) – великий, переважно віршований, твір.

Специфіка:поєднує епічний елементрозповідь про події (сюжетність) з ліричнимліричні відступи (розкриття авторських почуттів, переживань, „думки вголос”). Поруч із персонажами займає своє місце ліричний герой. Напр., „Орлеанська діва” Вольтера. Оповідь про пригоди головної героїні Жанни Дۥарк (сюжет) поєднується з відступами, в яких звучить „голос автора” (коментарі щодо зображуваних подій та характерів, сатиричні зауваження тощо).

Поема – один із „найсвавільніших жанрів” [17, с. 423]. „Співвідносність епічного та ліричного в різних модифікаціях поеми не є, звичайно, постійною, особливо в історичному плані, але її родова структура залишається більш-менш усталеною: предмет авторської оповіді...переломлюється через свідомість ліричного героя” [17, с. 423]. Одною з головних ознак цього жанру є підвищена емоційність та експресивність.

За тематикою виділяють поеми філософські, сатиричні, історичні тощо.

Жанр поеми протягом розвитку історико-літературного процесу зазнає суттєвих змін. „Європейська поемна традиція започаткована гомерівською „Іліадою” [17, с. 423] – епічна (героїчна) поема (= епопея). Епічними поемами вважають „Енеїду” Вергілія, „Божественна комедія” Данте, „Визволений Єрусалим” Т. Тассо, „Втрачений рай” Дж. Мільтона.

В епоху Середньовіччя особливо „популярною” стає дидактична поема.

В літературі класицизму (XVII-XVIII ст.) можна виділити два напрямки розвитку цього жанру: наслідування, розвиток традицій жанру епічної поеми та створення ірої-комічних (пародійних) поем. До останніх зараховують „Іліаду навиворіт” К. Маріво, „Орлеанську діву” Вольтера.

З 1 п. XIX ст. (романтизм) до XX ст. окреслюється тенденція посилення ліричного начала у поемі. „Ознаками ліризації поеми є використання монтажу з послабленим архітектонічним зв’язком між окремими частинами твору, композиційна асоціативність, просторово-часова фрагментарність, мала сюжетотвірна роль фабули, сюжетна інтровертність, словесний полістилізм тощо” [17, с. 424]. Яскраві зразки цього жанру знаходимо у творчості Дж. Байрона, А. Міцкевича, Г. Гейне, А. де Віньї, Г. Лонгфелло тощо.

БАЛАДА(фр.ballade – „танцювальна пісня”) – як жанр літератури виникає у середньовічній провансальській (французькій) поезії, її творцями вважають трубадурів*. У провансальській та давньофранцузькій поезії балади складалися із 3-4 строф, які включали 8, 10 або 12 рядків із коротким приспівом. У XIII-XV ст. у Франції баладами називали вірші з 3-4 римованих рядків зі стійкою римою, приспівом та заключним зверненням до адресата.

Всесвітньо відомим французький варіант середньовічної балади стає завдяки творчості Франсуа Війона. Пізніше виникає навіть „війонівський” тип балади.

Фольклорна ж балада з’являється набагато раніше, ймовірно, як породження обряду і хорової пісні. Багатьом добре відомі англійські, шотландські народні балади про пригоди „шляхетного розбійника” – Робін Гуда. Саме завдяки популярності англійських балад цей термін почав широко використовуватися для визначення аналогічних творів фольклора різних народів.

„В к. XVIII ст. виникає авторська балада, заснована на фольклорному матеріалі. Цей жанр мав мало спільного із середньовічною баладою. Ініціаторами його створення стали німецькі поети Г.А.Бюргер, І. Гьоте, Ф.Шіллер. М.С. Гумільов охарактеризував баладу так: „Історія літератури знає два типи балад – французьку та німецьку. Французька балада – це ліричний вірш з певним чергуванням рим, що багато разів повторюються. Балада німецька – невелика епічна поема, написана в дещо схвильованому й одночасно наївному тоні, з сюжетом, запозиченим з|із| історії, хоча останнє не є обов'язковим” [23, с. 48].

В епоху романтизму (І п. ХІХ ст.) балада продовжує зберігати свою актуальність (С. Колрідж, Р.Сауті, Дж. Кітс, В. Гюго та ін.). Пізніше цікавість до цього жанру поступово втрачається.

Отже,класична балада” (к. XVIII – І п. ХІХ ст.) – невеликий віршований твір казково-фантастичного, легендарно-історичного, героїчного змісту.

Риси :

- драматичний (напружений) сюжет;

- персонажів небагато, вони схематичні (нещасна наречена, наречений-мрець, борець за свободу народу тощо) та вже сформовані;

- лаконізм (стислість, немає великих описів);

- незвичайні події (фантастичні, героїчні подвиги, сильні пристрасті, злочини, жахи, образи народної демонології тощо);

- гострі конфлікти;

- часто – пуант (несподіваний поворот у розвитку подій) та трагічний фінал.

Розповсюджені мотиви: перетворення, прикмети, пророкування, злі сили, чари, повернення чоловіка (чоловік на весіллі своєї дружини), нещастя закоханих чи їхня смерть, убивство несправедливо знеславленої дружини, наречений-мрець, шляхетний розбійник та ін.

Вчені пропонують різні варіанти класифікації цього жанру. Так, наприклад, дослідник англомовних балад Г.М. Лоуз за тематичним принципом поділяє їх на 8 класів: про надприроднє, про трагічні події, про кохання, про злочіни, про шотландський кордон, про війну та пригоди, гумористичні балади. Слід зазначити, що фольклорні балади легше поділити на групи, літературні балади взагалі класифікації не піддаються.

БАЙКА(з лат. fabula – оповідь) – невеликий, частіше віршований жанр. Його засновником вважають античного байкаря Езопа. Популярні у цьому жанрі сюжети про Ворона та Лиса, Мурашку та Цикаду з’являються саме в його творах.

Риси :

- дидактизм (повчальність), моралізування (на початку твору чи в кінці є мораль);

- алегоричність: під одним (образи звірів, птахів) мається на увазі інше (конкретні людські недоліки). Напр., лисиця – хитрість, вовк – жорстокість тощо.

- в основі сюжету – типові (часто зустрічаються, усім знайомі) ситуації. Наприклад, знущання сильного над слабким, обман довірливого та ін.

„В байці поєднується дидактика (проза) і образність (поезія)” [17, с. 53].

Байка генетично пов’язана з міфами, анекдотами, казками про тварин. Цей жанр відомий ще з часів античності: Гесіод, Сократ, Езоп (алегоричне інакомовлення називають ще „езоповою мовою”), Горацій. Але найталановитішими байкарями у західноєвропейській літературі вважають Ж. де Лафонтена та Г.Е. Лессінга.

Як приклад наводимо кілька байок Езопа.

Ворон та Лисиця.

„Ворон, схопивши шматок м'яса, сів на дерево, а Лисиця, побачивши його й задумавши відібрати собі м'ясо, зупинилася й почала йому казати, який він величний та гарний, і що йому личило б над усіма птицями царювати, і що так би воно й було, коли б він мав ще голос.

Тоді він, вирішивши довести їй, що й голос має, кинув м'ясо й закричав на всю горлянку, а вона, схопивши м'ясо й втікаючи, сказала: „О, Вороне, все ти маєш - лише розуму тобі бракує!”

Нерозумного чоловіка словом можна вмовити”.

 

Мурашка та Цикада.

„Мурашки взимку сушили на сонці вогке збіжжя, коли до них підійшла голодна Цикада й попросила, щоб їй дали їсти. Тоді вони спитали її, чому вона не заготувала собі харчів улітку, а вона їм: „Мені все було ніколи, я співала”. На це Мурашки, сміючись, відповіли: „Якщо ти співала влітку, то потанцюй узимку”.

Не слід зневажати нічого, щоб згодом не довелося шкодувати”.

Лисиця та виноград.

„Молода Лисиця побачила, що з виноградної лози звисають грона, і захотіла дістати їх, але не змогла. Відходячи, сказала сама до себе:

- Вони кислі!

Так і в людей буває. Коли хто неспроможний досягти чогось, посилається на обставини”.

(Переклад А. Білецького, Ю. Мушака).

Нижче наводимо байку Лафонтена в оригіналі та її переклад.

LE LOUP DEVENU BERGER

Un loup, qui commençait d 'avoir petite part

Aux brebis de son voisinage,

Grut qu'il fallait s'aider de la peau du renard

Et faire un nouveau personnage.

II s'habille en berger, endosse un hoqueton,

Fait sa houlette d'un bâton,

Sans oublier la cornemuse.

Pour pousser jusqu'au bout la ruse,

II aurait volontiers écrit sur son chapeau:

«C'est moi qui suis Guillot, berger de ce troupeau».

Sa personne étant ainsi faite,

Et ses pieds de devant posés sur sa houlette,

Guillot le sycophante approche doucement.

Guillot, le vrai Guillot, étendu sur l'herbette,

Dormait alors profondément;

Son chien dormait aussi, comme aussi sa musette.

La plupart des brebis dormaient pareillement.

L'hypocrite les laissa faire;

Et, pour pouvoir mener vers son fort les brebis,

II voulut ajouter la parole aux habits,

Chose qu'il croyait nécessaire.

Mais cela gâta son affaire:

II ne pût du pasteur contrefaire la voix.

Le ton dont il parla fit retentir les bois.

Et découvrit tout le mystère,

Chacun se réveille á ce son,

Les brebis, le chien, le garçon.

Le pauvre loup, dans cet esclandre,

Empêchè par son hoqueton,

Ne pût ni fuir ni se dèfendre.

 

Toujours par quelque endroit fourbes se laissent prendre.

Quiconque est loup agisse en loup:

G'est le plus certain de beaucoup.

 

ВОЛК, СТАВШИЙ ПАСТУХОМ

Лишь только дневной шум замолк,

Надел пастушье платье волк

И взял пастуший посох в лапу,

Привесил к поясу рожок,

На уши вздел широку шляпу

И крался тихо сквозь лесок

На ужин для добычи к стаду.

Увидев там, что Жучко спит,

Обняв пастушку, Фирс храпит,

И овцы все лежали сряду,

Он мог из них любую взять,

Но, не довольствуясь убором,

Хотел прикрасить разговором

И именем овец назвать.

Однако чуть лишь пасть разинул,

Раздался в роще волчий вой.

Пастух свой сладкий сон покинул,

И Жучко с ним бросился в бой;

Один дубиной гостя встретил,

Другой за горло ухватил;

Тут поздно бедный волк приметил,

Что чересчур перемудрил,

В полах и в рукавах связался

И волчьим голосом сказался.

Но Фирс недолго размышлял,

Убор с него и кожу снял.

Я притчу всю коротким толком

Могу вам, господа, сказать:

Кто в свете сем родился волком,

Тому лисицей не бывать.

Переклад М. Ломоносова



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.220.231.235 (0.052 с.)