ТОП 10:

Ощадні (депозитні) сертифікати.



Класифікація банк.ресурсів.

Банківські ресурси — сукупність грошових коштів, що знахо­дяться в розпорядженні

банків і використовуються ними для здійс­нення активних та інших операцій. Операції, за допомогою яких банки формують свої ресурси, називають пасивними.

Для зручності банківські ресурси класифікують за різними озна­ками:

І. За економічним змістом:

1) власні кошти, що складаються зі статутного фонду, резервно­го та інших фондів, що створюються в процесі діяльності банку, не­розподілений прибуток банку;

2) тимчасово вільні кошти на бюджетних рахунках;

3) кошти клієнтів на рахунках банків – за своєю суттю вони неоднорідні, включають зокрема кошти на поточних рахунках, кошти в розрахунках, кошти на спеціальних банківських рахунках;

4) кошти населення на рахунках у банку;

5) міжбанківські кредити, включаючи кредити від НБУ;

6) кошти банків-кореспондентів;

7) цінні папери випущені;

8) інші ресурси.

ІІ. За місцем мобілізації:

1) ті, що мобілізуються самим КБ;

2) придбані в інших банках.

ІІІ. За можливістю прогнозування величини ресурсу:

1) ті, що піддаються безпосередньому прогнозуванню;

2) ті, що піддаються опосередкованому прогнозуванню.

IV. За джерелом утворення:

1) власні;

2) залучені (кошти, які банк залучає на вклади і депозити);

3) запозичені (випуск облігацій та міжбанківські кредити).

V. За можливістю використання:

1) постійні;

2) тимчасові.

2.. Власний к-л б-ку, його структура і формув. ( Ф-ї, Ст.к-л, Рез.к-л, Регулят.к-л, Спец.фонди)

Власний капітал (кошти) банку являє собою грошові кошти, внесені акціонерами (засновниками банку), а також кошти, утворені в процесі подальшої діяльності банку.

У порівнянні з підприємствами інших сфер діяльності власний капітал комерційного банку займає незначну питому вагу у сукупному капіталі, приблизно 8 — 10%, тоді як у промислових підприємствах 40 — 60%, до того ж він має інше призначення в банках, аніж в інших сферах підприємництва. Якщо в останніх це — забезпечення платоспроможності і виконання більшості оперативних функцій підприємств та організацій, то власний капітал комерційного банку слугує перш за все для страхування інтересів вкладників і меншою мірою — для фінансового забезпечення своєї оперативної діяльності.

Розмір власного капіталу є важливим фактором забезпечення надійності функціонування банку і повинен перебувати під контролем органів, що регулюють діяльність комерц. банків.

Призначення банківського капіталу виражається в його функціях. Отже, власний капітал комерц. банку виконує такі ф-ї:

1. Захисна: власний капітал слугує насамперед, як уже зазначалось, для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних збитків від банк. д-ті.

2. Забезпечення оперативної діяльності: є другорядною для власного капіталу банку. Ця функція відчутна на перших кроках діяльності банку, коли за рахунок власного капіталу формується інфраструктура і розгортається діяльність.

3. Регулююча: через фіксацію розміру власного капіталу регулюючі органи впливають на діяльність банку в цілому.

Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його неоднорідним за своїм складом. Джерелами формування капіталу банку можуть бути:

1. Статутний капітал банку, який, у свою чергу, формується з акціонерного або приватного капіталу під час організації нового бан­ку шляхом акумулювання внесків засновників чи випуску і реалізації акцій. Емісія акцій як форма створення і поповнення статутного фон­ду комерційного банку регулюється законами України «Про госпо­дарські товариства», «Про цінні папери і фондову біржу».

2. Резервний капітал банку призначений для покриття непередбачених збитків за всіма активами і позабалансовими зобов’язаннями банку. Розмір щорічних відрахувань до резервного капіталу визначається статутом банку та має бути не < 5% чистого прибутку банку до досягнення ним 25% регулятивного капіталу, але в розмірі не < 25% зареєстрованого статутного капіталу. Регулятивнийкапітал (власні кошти – це капітал, що розраховується за методикою, визначеною НБУ, і використовується ним у наглядово-регулятивних цілях. НБУ має право вимагати від банку збільшення розміру резервного капіталу та щорічних відрахувань до нього. Якщо внаслідок д-ті банку розмір регулят. капіталу зменшується до суми, що є меншою, ніж розмір статутного капіталу, то щорічні відрахування до резервного капіталу мають становити 10% чистого прибутку банку до досягнення ними розміру 35% статутного капіталу.

3. Спеціальні фонди (фонд основних коштів, фонд переоцінки основних засобів та ін.), які призначені для виробничого та соціаль­ного розвитку банку. Порядок формування і використання цих кош­тів визначається статутними документами банку. Формуються ці фонди за рахунок чистого прибутку.

4. Нерозподілений прибуток джерело внутрішнього походження. Створюється як залишок приб. після виплати дивіден­дів відрахувань до резервного та інших фондів. До цього джерела відносять також поточний прибуток банку. який визначається як різниця між валовим доходом та валовими збитками банку.

3.. Залучені ресурси КБ

У світовій банківській практиці всі залучені ресурси за способом їх акумуляції групують таким чином:

1) депозити;

2) не депозитні залучені кошти.

Депозит (вклад) — це грошові кошти у готівковій або безготів­ковій формах, національній або іноземній валютах, передані до бан­ку їх власником або третьою особою за рахунок і за дорученням власника для зберігання на визначених умовах.

Недепозитиі залучені кошти — це кошти, які банк отримує у вигляді позички або шляхом продажу власних боргових зобов'язань на грошовому ринку.

Недепозитні джерела банківських ресурсів відрізняються від депозитних тим, що мають, по-перше, неперсональний характер, тобто не асоціюються з конкретним клієнтом банку, а залучаються на ринку на конкурентній основі, і, по-друге, ініціатива залучення цих коштів належить самому банку.

Недепозитними залученими рес. користуються в основно­му великі банки. Придбання недепоз. коштів здійснюється ве­лики-ми сумами, тому їх вваж. операціями, що мають оптовий хар-р.

Види депозитів та їх х-ка

Депозит (вклад) — це грошові кошти у готівковій або безготів­ковій формах, національній або іноземній валютах, передані до бан­ку їх власником або третьою особою за рахунок і за дорученням власника для зберігання на визначених умовах.

Сучасна банківська практика характеризується значним різнома­ніттям вкладів депозитів, які бувають

залежно від категорії вкладника:

– депозити юридичних осіб;

– депозити фізичних осіб;

залежно від строку і порядку вилучення:

вклади до запитання( розміщ-ся в б на розрах.або пот.рах-ку клієнта, викор.для зд-ня пот.розрах-в власника рах-ку з партнерами, вони є нестабільн, на вимогу кл-та кошти з пот.рах-ка в б-я час можуть вилуч-сь через видачу готівки, виконання плат.доручення, сплату чеків або векселів);

строкові вклади(Строкові депоз залучаються Б на певний строк. Вони знаходяться в повному розпоряджені Б на строк і умовах за згодою між власником коштів та Б і при закінчені строку можуть бути вилучені вкладником у будь-який момент. Строкові депоз не використовуються для поточ платежів. За такими депоз нараховується депоз відсоток розмір якого вищий ніж розмір % за депозитами.)

залежно від економічного змісту:

• вклади до запитання;

• строкові вклади;

• ощадні вклади;

• цінні папери.

Банк.розрахунки та платежі.

Розрахунково-касові операції полягають у забезпеченні руху грошових коштів на рахунках клієнтів банків згідно з їхніми до­рученнями. Ці операції посідають особливе місце в банківській діяльності і відіграють важливу роль у забезпеченні успішного перебігу економічних процесів на мікро- та макрорівнях.

Розрахунково-касове обслуговування клієнтів є однією з трьох базових операцій банків, які конституюють їх як особливі фінан­сові установи, що називаються банками. Тому ці операції тісно пов'язані з усіма іншими банківськими операціями. Будь-яка операція банків — і пасивна, і активна, і надання послуг — неми­нуче супроводжується здійсненням платежу, отже — розрахун­ковим чи касовим обслуговуванням відповідного клієнта. При­чому для виконання таких операцій банкам не потрібні додаткові резерви, оскільки необхідні кошти мають бути у тих клієнтів, за дорученням яких банки здійснюють платежі чи касові операції.

За своїм характером ці операції, власне, є послугами, і за них банки стягують плату з клієнтів у вигляді комісійної винагороди, а не процента. Одержання таких доходів обходиться банкам від­носно дешево і без значних ризиків для їх фінансового стану. Тому зростання обсягів розрахунково-касових операцій є надій­ним і вигідним способом збільшення доходів і підвищення рен­табельності банківської діяльності.

Для клієнтів банків розрахунково-касові операції забезпечу­ють одержання грошового еквівалента за реалізовану продукцію чи послуги, оплату необхідних для виробництва матеріальних ресурсів, виплату заробітної плати працівникам, оплату зобов'я­зань перед бюджетом та позабюджетними фондами, накопичен­ня та використання заощаджень тощо. Тому чим швидше та на­дійніше банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів, тим кращі умови створюються в останніх для відтворювального процесу, зміцнення платіжної дисципліни, оздоровлення фінансового стану, а в кінцевому підсумку — для підви­щення життєвого рівня населення.

Розрахунково-касові операції банків забезпечують переважну частину потоків сукупного грошового обороту. Будь-які перебої в розрахунково-касових операціях неминуче призводять до галь­мування грошових потоків та розбалансування грошового оборо­ту, що негативно впливає на стан економіки в цілому, на розви­ток виробництва товарів та послуг.

Гот.і безгот.розрах.

Грошові розрахунки здійснюються за допомогою готівкових грошей і в безготівковому порядку.

Готівкові розрахунки застосовуються в основному у взаємовід­носинах підприємств і організацій з населенням, тобто обслугову­ють рух грошових доходів і витрат населення.

У розрахунках між підприємствами та організаціями майже всі господарські платежі (крім дрібних) здійснюються шляхом безготів­кових перерахувань.

Безготівкові роз-кипредставляють собою сис орг-ції і регу-ня платежів по грош вимогам і зобовязанням. Під цією сис розуміють сукуп прин-пів орг-ції безгот роз-ків, вимог висуваємих до їх орг-ції і визначених певних вимог, а також форм і способів роз-ку та повязаного з ними документообігу.

Класифікація роз-ку:

1.За обєктом роз-ків, або в залежності від призначення платежу: ·По товарних операціях, ·По нетов операціях

2.За спосабами платежу: ·Шляхом заліку взаємих вимог, ·Шляхом списання коштів з рох-ку (попередня оплата, послідуюча оплата, плпнові платежі)

3.За місцем проведення роз-ків: ·В середені країни (одногородні та міжміські), ·Міжнародні

4.В залежності від способу реалізації прод-ції (прямі та транзитні)

Принципи проведення безгот роз-ків: ·момент оплати товару повинен бути максимально наближений до моменту відвантаження, ·всі свої кошти під-ва повинні зберігати на поточних та бюд рах-ках в установах Б, ·Кошти з рахунків клієнтів списуються лише за розпорядженням власника рах-ку та у черговості, яка визначена керівником під-ва, якщо інше передбачене чинним законодавством, ·Під-ва мають право вибору форми роз-ку і способу платежу з числа передбаченних законо-м, ·Під-ва мають право за власним бажанням обирати установу Б, ·Всі взаємовідносини між Б та клієнтом будуються на ринковій основі на підставі догов про роз-во-касове обслуговування. Взаємні притензії за роз-ками між платником та одержувачем розглядаються сторонами без участі Б. Установи Б лише здійснюють контроль за дотримання правил роз-ків, а також за станом роз-ків під-в. Б не несе відповідальності за вірність змісту платежу та роз-вого док-ту. Якщо до Б надійшло кілька роз-вих док-тів, то при їх виконані додержується такий пріорітет:

Форми безготівкових розрахунків

а) Розрахунки платіжними дорученнями

б) Розрахунки вимогами-дорученнями.

в) Розрахунки чеками

г) Розрахунки з використанням акредитивів

д) Розрахунки в порядку планових платежів

е) Розрахунки, основані на заліку взаємних вимог

ж) Розрахунки векселями

СЕП

Всі міжбан роз-ки здійснюються із застосуванням електроних засобів, кожен Б розробляє свою мережу, але найбільшу мережу має НБУ, що і дозволено йому розробити СЕП- це державна платіжна сис. В структурній побудові СЕП чітко виділяють 3 рівня:

Верхній, середній, нижній. На нижньому рівні перебувають КБ та їх філії разом із власною сис автоматизації програмно технічним комплексом АРМ-3, захисту інф-ції та електроні кошти. Середній рівень це регіональні роз-ві палати та регіональне правління НБУ разом з комплеском АРМ-2. Верхній рівень операційне управління ОПЕРУ НБУ та центрально-роз-ва палата разом з комплеском АРМ-1. За наявності у КБ філій виникає проблема виходу у СЕП для кожної з них. Цей вихід може бути безпосереднім або опосередкованим. У першому випадку кожна філія має прямий вихід у СЕП де й відкривається самостійний тех рах-к і розрахункова дія-сть здійснюється незалежно від головного офісу. У другому випадку – вихід у СЕП має тільки головний Б, а всі його установи здійснюють роз-ки через коррах-ки головного Б. В цьому випадку є необхідність створювати внутрішньо банк плат сис ВПС. Фун-ня ВПС хар-ся наступними рисами: консолідація усіх коштів Б на єдиному рах-ку, що розширює можливості кожної стр-ри Б

Посилання ролі головного Б стосовно керівництва коштами

Здійснення платежів між установами відбувається без виведення їх у СЕП, що сприяє їх прискореню.

ВПС

За наявності в ко­мерційного банку філій виникає проблема виходу в СЕП для ко­жної з них. Він може бути безпосереднім або опосередкованим. У першому випадку кожна філія має прямий вихід у СЕП, де їй відкривається самостійний технічний коррахунок, і розрахункова діяльність її здійснюється незалежно від головного офісу банку. В другому випадку вихід у СЕП має тільки головний банк, а всі його складові установи (філії) здійснюють розрахунки через коррахунки головного банку. У цьому разі банку потрібно створювати свою власну внутрішньобанківську платіжну систему (ВПС).

Функціонування ВПС характеризується такими рисами:

— консолідація коштів усіх установ даного банку на одному кор-рахунку, що розширює платіжні можливості кожної структури бан­ку порівняно з тим, якби вони мали свої коррахунки в НБУ;

— посилення ролі головного банку в організації міжбанківських розрахунків усіх його структур, оскільки всі потоки документів і платежів проходять через АРМ-3 головного банку. Це дає можли­вість останньому одержувати надійну інформацію про всі платежі, що здійснюються його структурами, і керувати ними відповідно до ситуації, що склалася в цілому по банку;

— здійснення платежів між структурами одного банку за допо­могою програмно-технічних засобів самого банку без виведення їх у СЕП, що сприяє їх прискоренню, спрощенню і здешевленню;

— ведення субкоррахунків для всіх філій банку безпосередньо в ВПС з відбиттям на них не тільки внутрішньобанківських, а й поза-банківських платежів, що зумовлює поєднання ВПС із СЕП.

Забезпечує діяльність ВПС головний розрахунковий центр ко­мерційного банку (ГРЦ). Він веде субкореспондентські рахунки длякожної філії банку, за якими самостійно здійснює міжфілійні пла­тежі всередині банку, а також відображає платіжні обороти філій з іншими банками, що здійснюються через СЕП.

Створення ВПС потребує значних витрат на забезпечення фі­лій програмно-технічними засобами та підтримки технологічного процесу. Тому такі системи доцільно створювати у великих бан­ках, що мають багато філій і добрий фінансовий стан. ВПС успі­шно функціонують у таких банках, як Промінвестбанк, Укрсоц-банк, «Аваль», Приватбанк тощо. ВПС цих банків гарантують швидкість, надійність, безпечність та ефективність розрахунків на рівні, який забезпечує СЕП. У малих банках створювати власні ВПС поки що не ефективно.

Сис-ма термін.платежів НБУ.

У 2001 р поч функціонув СТП НБУ- підсистема для обслуговув платежів великими сумами і термінових платежів у режимі реального часу. СТП забеспеч проведення міжбанк розрах в режимі реал часу- списання грошей з коррах платника і зарахув їх на коррах одержувача відбув одночасно. Експлуатац цієї с-ми розпоч в травні 2004р. На 1 липня 2004р ця с-ма налічув 6 б-в-учаснив.Осн принципи функціонув с-ми: - повин надавати б-м послуги,які відсутні або не можуть бути реаліз у межах СЕП. – б-м не потріб відкрив в НБ ніяких додатков рах.- СТП не наклад ніяких обмеж на роботу б-ку у СЕП. – б-ки учасники СЕП зобовяз прац у СЕП,але можуть не прац в СТП. Тобто вона дає змогу миттево переказувати кошти на КР банків – учасників с-ми, зменш с-мний ризик, збільшує швидкість і надійність розрах-в.

Акредитиви та їх види.

Акредитиви використовуються тільки в іногородніх розрахунках за матеріальні цінності і послуги. Особливість цієї форми розрахун­ків полягає в тому, що рух грошових коштів випереджає рух матері­альних цінностей.

Акредитивна форма розрахунків застосовується тоді, коли ця форма розрахунків передбачена договором. Відкриття (виставлення) акредитива проводиться за рахунок власних коштів покупця або кредиту банку. Дозволяється також виставлення акредитива частко­воза рахунок власних коштів і кредиту банку.

Кожний акредитив призначений для розрахунків тільки з одним поста­чальником і не може бути переадресованим.

Строк дії акредитива встановлюється у договорі між постачаль­ником і покупцем у межах 15 днів з дня відкриття, не враховуючи термін проходження документів спецзв'язком між банками. У зв'я­зку зі змінами умов поставки і відвантаження продукції строк може бути подовжений на 10 днів.

Акредитиви можуть відкриватися в банку покупця або поста­чальника. Вони бувають таких видів:

• покриті (депоновані) і непокриті (гарантовані);

• відзивні і безвідзивні.

Покритими (депонованими) вважаються акредитиви, відкриття яких банк покупця перераховує кошти платника на окремий рахунок «акредитиви», що відкривається в банку постачальника або покупця.

Непокриті акредитиви — це акредитиви, які виставлені без де­понування коштів. Такі акредитиви можуть виставлятися в банку покупця. В банку постачальника вони можуть відкриватися тільки при наявності кореспонд. відносин між банками.

Відзивний акредитив — це акредитив, який може бути змінений анульований банком покупця без попереднього погодження з постачальником (наприклад, у випадку недотримання умов, перед-них договором, дострокової відмови банку-покупця гарантувати платежі по акредитиву). Всі розпорядження про зміну умов відзив­ів акредитива платник повідомляє своєму банку, який повідомляє е постачальника, а останній — самого постачальника.

Безвідзивний акредитив може бути змінений або анульований за згодою постачальника, на користь якого він відкритий.

Х-ка та види векселів.

Вексель –це ЦП, що засвідчує безумовне грош.зоб-ня векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя ( векселедержателю).

За формою та способом використання векселі поділяють на прості і переказні.

Простий вексель означає зобов'язання однієї особи виплати­ти зазначену суму коштів іншій особі за поставлені товари чи на­дані послуги.

Переказний вексель є наказом позичальнику виплатити певну суму коштів пред'явнику векселя.

Залежно від характеру угод, що спричинили появу векселя, розрізняють комерційні та фінансові векселі.

Комерційний вексель з'являється в обігу в результаті реальної угоди з купівлі-продажу цінностей, виконаних робіт, наданих по­слуг. Звідси походять синоніми комерційного векселя: товарний, торговий.

Фінансовий вексель виникає внаслідок фінансової операції і за­свідчує отримання грошової позики. Векселі, в основу яких покла­дено реальні фінансові угоди і котрі виписані (акцептовані) автори­тетними особами, передусім банками, мають досить широку сферу обігу1. В обігу, однак, можуть з'являтись і фіктивні, безгрошові век­селі, до яких належать так звані дружні, бронзові, підроблені векселі.

Підроблений вексель — це вексель, в якому міститься підроб­лений підпис векселедавця, або акцептанта, фальсифіковано век­сельну суму чи строк погашення. Підроблення здійснюється з метою отримання коштів у банку під даний вексель.

Дружній (приятельський) вексель також не передбачає реа­льної кредитної операції. Він акцептується з метою надання до­помоги в отриманні кредиту під вексель неплатоспроможній осо­бі. Як правило, обидва суб'єкти угоди акцептують векселі один на одного для того, щоб згодом отримати під них кредит у банку. Такі векселі, коли кілька суб'єктів виступають то векселедавцем (платником), то векселедержателем (покупцем), називають зу­стрічними. Однак зустрічні векселі не завжди є фіктивними (дружніми чи бронзовими), оскільки вони можуть з'являтись і в результаті реальних торговельних відносин між контрагентами.

Бронзовий (дутий, вигаданий) вексель виписується на ім'я неіснуючої або заздалегідь неплатоспроможної особи. Метою подібної операції є отримання кредиту чи збільшення заборгова­ності неплатоспроможної особи для того, щоб майно банкрута залишилось у близьких йому осіб, замість того, щоб перейти у власність реальних кредиторів. На відміну від дружнього вексе­ля, в якому особа, що його акцептувала (підписала), бере на себе вексельні зобов'язання, бронзовий вексель виникає для обману кредиторів.

Лізинг, види, орг-я.

Лізингові послуги —Це господарська операція, що Передбачає передачу лізингодавцем права користуван­ня матеріальними цінностями іншим суб'єктам господарювання (лізингоодержувачу). Лізинг також можна розглядати як довгостроко­ву оренду, в якій наявні елементи кредитних відносин, а грошові та матеріальні потоки злиті в єдиний комплекс грошово-майнових від­носин. І хоча зовні лізинг схожий на довгострокову оренду, однак повернення майна до свого юридичного власника при ньому не є обов'язковою умовою.

! Лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, що на­дасться в майновій формі і погашення якого здійснюється в розстрочку.

У лізинговій угоді беруть участь три сторони:

1) постачальник, який є виробником об'єкта лізингу;

2) лізингодавець, який оплачує об'єкт лізингу і здає його в лізинг;

3) лізингоодержувач, той, хто отримує і використовує об'єкт лі­зингу.

Види лізингу:

1) залежно від джерел придбання об'єкта лізингу:

прямий — коли лізингодавець купує майно у виробника і пере­дає його в оренду;

• зворотний — власник продає майно лізингодавцю, а потім бере його в оренду;

2) залежно від об 'єкта лізингу:

• лізинг рухомого майна;

• лізинг нерухомого майна;

3) залежно від обслуговування:

• лізинг з обслуговуванням (надання лізингових послуг поєднує­ться з наданням певних послуг, пов'язаних з утриманням і техніч­ним обслуговуванням об'єкта лізингу);

• пакетний лізинг — система надання в оренду об'єкта лізингу (будинок, магазин продаються у кредит, а обладнання — за лізинго­вою угодою);

4) залежно від ступеня окупності майна:

•лізинг з повною окупністю, коли протягом строку дії одного договору здійснюється повна виплата лізингодавцю вартості орен­дованого майна;

•лізинг з неповною окупністю, коли протягом дії одного дого­вору окупається тільки частина вартості орендованого майна;

5) залежно від умов амортизації:

лізинг з повною амортизацією і, відповідно, з повною виплатою вартості об'єкта лізингу;

• лізинг з неповною амортизацією і, значить, з частковою випла­тою вартості.

Виходячи з наведених вище двох ознак класифікації (за ступенем окупності об'єкта лізингу і умов його амортизації), які пов'язані між собою, розрізняють фінансовий та оперативний лізинг:

• оперативний — лізинг з неповною окупністю;

• фінансовий — лізинг з повною окупністю. Особливості оперативного лізингу:

• орендодавець не планує покрити всі свої витрати за рахунок надходжень від орендаря;

• строки зносу є більшими за строки угоди лізингу (тобто строк угоди не перевищує строк амортизації");

• ризик втрати, псування майна лежить в основному на лізингодавці;

• по закінченні встановленого терміну майно звичайно повертає­ться лізингодавцю;

• сам об'єкт лізингу залишається у власності лізингодавця та об­ліковується у нього на балансі.

Існує два види оперативного лізингу:

1) рейтинг — короткостроковий лізинг (від 1 дня до 1 року, без права наступного придбання лізингоодержувачем об'єкта лізингу);

2) хайринг — надання об'єкта лізингу на строк понад 1 року без права викупу лізингоодержувачем об'єкта лізингу.

Оперативний лізинг припускає багаторазове надання об'єкта лі­зингу в оренду.

Фінансовий лізинг передбачає виплату протягом твердо встанов­леного періоду сум, які достатні для повної амортизації капітальних вкладень і здатні забезпечити лізингодавцю прибуток.

Характерні особливості цього виду лізингу:

• вибір об'єкта лізингу здійснює лізингоодержувач;

• лізингоодержувач має право використовувати об'єкт лізингу протягом усього строку угоди;

• строк фінансового лізингу, як правило, не менше за строк пов­ної амортизації об'єкта лізингу;

• витрати на утримання об'єкта лізингу несе лізингоодержувач;

• існує можливість викупу об'єкта лізингу після закінчення тер­міну угоди.

Найпростіша схема лізингової операції передбачає:

1) подачу заяви клієнтом, в якій зазначаються об'єкт лізингу, йо­го характеристики, бажаний строк угоди тощо. Також надаються фінансові документи;

2) аналіз документів і прийняття рішення щодо підписання дого­вору про лізинг;

3) передача об'єкта лізингу.

Як правило, лізингова послуга виникає таким чином: на прохання клієнта банк купує майно (обладнання, транспортні засоби, обчислю­вальну техніку та ін.) і приймає на себе практично всі зобов'язання вла­сника: відповідальність за зберігання майна, внесення страхових пла­тежів, сплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було придбано майно, укладає з банком угоду про оренду, в якій визначаю­ться, разом з іншими умовами, розмір та періодичність орендної плати.

Факторинг. Види та їх х-ка.

Факторинг — одна з нетрадиційних банківських послуг, що {з'явилася у банківській практиці у 50-х роках.

Факторинг — це операція, що поєднує в собі кредитування клієнта з метою формування обігового капіталу, а також ряд посередниць­ко-комісійних послуг. Суть факторингу полягає в тому, що банк купує у клієнта право на вимогу боргу. Як правило, банком купуються | дебіторські рахунки, пов'язані з поставкою товарів чи наданням послуг. Також банк може надавати клієнту ряд інших послуг, таких як | ведення бухгалтерії, інформаційні, юридичні послуги.

У факторингу беруть участь три сторони:

1) фактор (спеціалізована установа, спеціальний відділ комер­ційного банку);

2) постачальник;

3) покупець.

Розрізняють два види факторингу:

1) конвенційний, який є комплексною системою обслуговування клієнта і зосереджує в собі бухгалтерські, юридичні, консультаційні та інші послуги. Фактично за клієнтом зберігаються лише виробничі функції;

2) конфіденційний, що обмежується тільки дисконтуванням рахунків-фактур. Переваги цього виду факторингу для клієнта поля-| гають у тому, що він є більш незалежним від банку. Факторингова послуга може надаватись банком як в поєднанні з фінансуванням, так і без фінансування. При факторингу без фінан­сування клієнт подає фактору документи, що підтверджують відван­таження товару, а фактор зобов'язується отримати на користь клієн­та грошові кошти. Тобто роль фактора зводиться до інкасування фінансових документів. Факторинг з фінансуванням полягає в тому, що фактор купує рахунки-фактури клієнта і виплачує йому грошові І кошти у розмірі 80—90% від суми боргу. Решта 10—20%, що лишилися, банк утримує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає утриману суму клієнтові.

Факторингова послуга оформляється шляхом укладання угоди між і банком і клієнтом, в якій має бути зазначено вид факторингу: закритий чи відкритий. При відкритому факторингу дебіторам надси­лається повідомлення про укладання угоди і пропонується здійснити платежі безпосередньо фактору. При закритому факторингу дебітори направляють кошти клієнту, а той розраховується з фактором.

У договорі може передбачатися: право регресу — право повер­нення фактором клієнту несплачених покупцем розрахункових до­кументів з вимогою повернення коштів; негайна оплата фактором розрахункових документів, тільки-но вони будуть йому пред'явлені (фактично це означає кредитування фактором клієнта).

Доходи фактора від здійснення факторингової операції складаю­ться з двох частин:

1) комісійні за послуги по обслуговуванню боргу (в розмірі 1—2% загальної суми придбаних банком рахунків);

2) позичковий процент, нарахований на виданий клієнту аванс. Внаслідок швидкого обігу дебіторських рахунків і в зв'язку з не­значним періодом користуванням авансом дохід банку від позичко­вого процента менший, ніж від комісійних платежів.

Форфейтинг.

Форфейтинг- це придбання у кредитора боргу, вираженого в оборотному документі, на безповоротній основі, тобто покупець боргу (форфейтинг) бере на себе зобов'язання відмовитися від свого права регресної вимоги до кредитора у разі неможливості одержання грошових коштів від боржника. Ініціатором форфейтингової операції, як правило, є експортер або його банк.

Характерні ознаки форфейтингу: - договори укладаються переважно у ВКВ, - основними документами, які застосовуються при форфейтингу, є векселі, - кредитування експортера здійснюється шляхом купівлі векселів на дисконтній основі, - кредитування на середньостроковій основі (від шести місяців до п'яти років), - дисконтування на базі фіксованої процентної ставки, - форфейтинг пов'язаний з реалізацією товарів інвестиційного призначення

Організація форфейтингу має такий вигляд

Банк експортера 4,6 Банк імпортера

7¯ 3­

Експорт 1 ®5 Імпортер

2, 8¯ 9­

Форфейтер

1 - укладення договору, 2 - експортер шукає форфейтера, 3 - імпортер оформлює серію векселів, 4 - направлення в банк експортера гарантованих або авальованих векселів, 5 - поставка товару, 6 - дозвіл на передачу векселів експортеру, 7 - надання векселів експортеру, 8 - продаж векселів експортером форфейтеру, 9 - надходження коштів від проданих векселів

Переваги форфейтингу для експортера: - поліпшення ліквідності, так як грошові кошти отримуються відразу після відвантаження товару; - застосування фіксованої облікової ставки; - відсутність ризиків; - відсутність витрат на управління боргом; - простота та оперативність оформлення документації. Недоліки форфейтингу для експортера: - висока вартість; - вірогідність того, що експортер може не знайти гаранта або аваліста; - необхідність знання законодавства країни імпортера.

Переваги для форфєйтера: - простота та оперативність в оформленні документів; - виша маржа, ніж при кредитуванні; - можливість реалізації куплених активів на вторинному ринку. Недоліки для форфєйтера: - відсутність права регресу у разі несплати боргу; - необхідність знання законодавства країни імпортера; - ризики, які виникають до погашення векселів; - відпов-сть за перевірку Кр-спром-ті гаранта або аваліста.

Банк.кредити і їх клас-я.

Банківські кредити можна класифікувати по-різному. Най­більш прагматичною можна вважати класифікацію, в основу якої покладено такі ознаки банківських кредитів:

1) За терміном використання розрізняють кредити:

— короткострокові – до 1р;

— середньострокові – 1-3;

— довгострокові – понад 3.

2) Згідно з критерієм забезпечення розрізняють кредити забезпе­чені, або ломбардні, і незабезпечені, або бланкові.

Більшість банківських кредитів надається під певне забезпе­чення. Формами забезпечення банківських кредитів в основному є рухоме і нерухоме майно позичальника.

Незабезпечені (бланкові) кредити становлять невелику частку у позичковому портфелі банків. Вони можуть надаватися при ви­сокому ступені довіри банку до позичальника

3) За ступенем ризику— стандартні і з підвищеним ризиком.

До стандартних кредитів належать кредити, надані позича­льникам, що мають належну фінансову стійкість і забезпечують своєчасне і повне повернення раніше отриманих позик і сплату процентів за ними.

Кредити з підвищеним ризиком — це ті, які не мають забез­печення, а також числяться за клієнтами з нестійким фінансовим станом, які порушують строки повернення раніше отриманих по­зичок і сплати процентів за ними.

4) За методом надання.розрізняють банківські позички, які клієн­ти одержують: одноразово; перманентно; гарантовано.

Одноразові позички — це позички, рішення про видачу яких приймається банком окремо за кожною позичкою на підставі за­яви та інших документів клієнта.

Перманентні позички надаються банками у міру виникнення у клієнтів потреби в межах розміру відкритої кредитної лінії.

Гарантовані позички бувають двох видів:

— з попередньо обумовленою датою видачі;

— з видачею у міру виникнення в ній потреби.

5) Щодо способу повернення розрізняють позички, що поверта­ються:

— поступово (в розстрочку);

— водночас, тобто одноразовим платежем після закінчення строку;

— відповідно до особливих умов, передбачених у кредитних угодах;

— на вимогу кредитора;

— з регресією платежів.

6) За строком повернення банківські позички поділяються на:

— строкові;

— до запитання;

— прострочені;

— відстрочені (пролонговані).

7) За характером визначення процента банківські позички бу­вають:

— з фіксованою процентною ставкою;

— з плаваючою процентною ставкою.

8) За способом сплати процента розрізняються банківські по­зички:

— з виплатою процентів у міру використання позичкових ко­штів (звичайний кредит);

— з виплатою процента одночасно з одержанням позичкових коштів (дисконтний кредит).

9) За кількістю кредиторів банківські позички поділяються на такі, які:

— надаються одним банком;

— є синдикованими (або консорціальними);

— є паралельними.

Найпоширенішими є позички, які надаються одним банком.

Синдиковані позички надаються банківським консорціумом, в якому один з банків виконує роль менеджера, збирає з банків-учасників необхідну для клієнта суму ресурсів, складає з пози­чальником кредитну угоду і над







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.229.118.253 (0.049 с.)