Психодіагностика у дореволюційній Росії і в СРСР

Становлення і розвиток психологічного тестування не залишалося без уваги російських психологів. У дореволюційній Росії початку XXст. тести були добре відомі і популярні. Особливий інтерес до тестів виявляли педагоги, які сподівалися з їх допомогою отримати інформацію про ступінь обдарованості учнів, особливості їх особистості, здійснити діагноз і прогноз психічного розвитку. Робилися спроби організації при школах кабінетів для експериментально-психологічного (тестового) обстеження учнів. Прихильники природньо-наукового напряму у розвитку психології (А. П. Нечаєв, Н. Є. Румянцев, Г. І. Россолімо та ін.) активно сприяли поширенню ідей тестування, часто, подібно своїм західним колегам, покладаючи на тести занадто великі надії.

Роботи з психологічного тестування в Росії до 1917 р. в першу чергу пов'язані з іменами видатних психіатрів і психологів Г. Россолімо і Ф. Рибакова. У 1908 р. Григорій Іванович Россолімо публікує шкалу для вимірювання рівня розвитку загальних здібностей, що увійшла в історію психології та психодіагностики під назвою «Психологічні профілі». Г.Россолімо, конструюючи тест, йшов не емпіричним шляхом, а розробив систему теоретичних уявлень про структуру особистості та інтелекту. Основною метою свого тесту автор вважав вироблення критеріїв відмінності нормальних дітей від тих, які мають різні ступені розумової відсталості. Ця задача була успішно вирішена у новій для психологічного тестування того часу формі - тесту, що складається з 11 субтестів (субтести грунтувалися на виділенні 11 психічних процесів, які розбивалися на п'ять груп: увага, сприймання, воля, запам'ятовування, асоціативні процеси) і дозволяючого представити отримані дані у вигляді профілю. Завдання варіювалися по категоріях обстежуваних (діти, дорослі інтелігентні, дорослі неінтелігентні). Вперше була запропонована і формула переведення профілю з графічної мови на арифметичну. «Профілі» отримали високу оцінку наукової громадськості, були перекладені на кілька мов.

Не менш цікаві й дослідження Ф. Е. Рибакова, який розробив тест для визначення рівня розвитку просторової уяви. «Фігури Рибакова» швидко стали відомі в світі, за їх подобою створювалися численні тести, що використовуються і в даний час, наприклад тест інтелекту, запропонований Р. Мейлі у 1955 р. Доля всіх дореволюційних тестологічних розробок в Росії - забуття на батьківщині, але використання і розвиток (часто під іншими іменами) за кордоном.

Так само як і в зарубіжжі, в Росії того часу звучали заклики до тверезої оцінки тестів, заклики, що супроводжують розвиток психологічного тестування у всіх країнах і свідчать насамперед про величезне соціальне значення цих досліджень. У 1912 р. Г. І. Челпанов всіляко підкреслював, що «психологічні тести мають виключно наукове значення, тобто можуть застосовуватися виключно тільки для наукових досліджень, але не для практичних цілей». Ця думка Г. І. Челпанова, одного з творців і першого керівника Психологічного інституту, грунтувалася на тому, що тести дають знаня лише про окремі прояви особистості, які до того ж вимагають не одномоментного, а тривалого вивчення, не забезпечуваного тестуванням.

У радянський період в педології і психотехніці 1920-1930-х р. практика тестування набирає обертів. Тести отримують найширше застосування насамперед у навчально-виховних закладах. Плідно працюють у сфері психологічного тестування М. Я. Басов, М. С. Бернштейн, П. П. Блонський, А. П. Болтунов, С. М. Василейскій, С. Г. Геллерштейн, В. М. Коган, Н. Д. Левітов, А. А. Люблінська, Г. І. Россолімо, І. Н. Шпільрейн, А. М. Шуберт та ін.

На Україні публікують свої новаторські дослідження А. М. Мандрика і М. Ю. Сиркін. Основна увага в їхніх роботах приділяється теоретичним аспектам прикладної статистики у психологічному тестуванні (Мандрика, 1931), а також критеріям точності тестових випробувань і спряженості одержуваних даних із соціальними факторами (Сиркін, 1929). Особливо слід відзначити внесок Л. С. Виготського. Розроблене цим видатним психологом вчення про психологічний діагноз, його особливості та етапи зберігає своє значення й понині.

Багато ідей та розробки тих років не тільки відповідали світовому рівню, але й випереджали його. У той же час тривають палкі дискусії про інструмент вимірювання індивідуальних відмінностей. Багато критиків відзначають відсутність теоретичного обгрунтування тестів, без якого вони перетворюються в «наукоподібну гру в бірюльки... псують життя, як дорослого, так і дитини». Серед супротивників тестів були такі відомі психологи та педагоги, як К. Н. Корнілов, А. В. Залкінд, С. С. Моложавий, нарешті Н. К. Крупська. Майже в один і той же час, з інтервалом у кілька місяців (1927), наукова і педагогічна громадськість країни то виступає за саму широку тестологічу практику (I Педологічний з'їзд), то визнає тести неприпустимими для загального користування (Конференція з питання про оцінку успішності учнів при педагогічній студії НКП РРФСР). Дискусії, як і тестування, були перервані відомою постановою ЦК ВКП (б) «Про педологічні збочення в системі наркомпросом» від 4 липня 1936.

Про що ж йшлося у цій сумно відомій постанові? Ознайомимося з основними положеннями у тому вигляді, як вони були сформульовані більше 65 років тому.

У постанові вказується, що «практика педологів, що протікала у повному відриві від педагога і шкільних занять, звелася в основному до лженаукових експериментів і проведенню серед школярів незліченної кількості обстежень у вигляді безглуздих і шкідливих анкет, тестів тощо, давно засуджених партією. Ці нібито наукові «обстеження», проведені серед великої кількості учнів та їх батьків, спрямовувалися переважно проти невстигаючих чи школярів, які не вкладались у рамки шкільного режиму і мали на меті довести нібито з «наукової» «біосоціальної» точки зору сучасної педології спадкову і соціальну обумовленість неуспішності або окремих дефектів їх поведінки, знайти максимум негативних впливів і патологічних збочень самого школяра, його сім'ї, рідних, предків, суспільного середовища і тим самим знайти привід для видалення школярів з нормального шкільного колективу».

У цих же цілях діяла велика система обстежень розумового розвитку та обдарованості школярів, некритично перенесена на радянський грунт з буржуазної класової педології і представляє із себе знущання над учнями, що суперечить завданням радянської школи і здоровому глузду. Дитині 6-7 років задавалися стандартні казуїстичні запитання, після чого визначався його так званий «педологічний» вік і ступінь його розумової обдарованості. Все це вело до того, що все більша і більша кількість дітей зараховувалась у категорії розумово відсталих, дефективних і «важких».

У документі зазначалося, що «... представникам нинішньої так званої педології надається широка можливість проповіді шкідливих псевдонаукових поглядів і виробництва масових, більш ніж сумнівних експериментів над дітьми». ЦК ВКП (б) засудив теорію і практику педології, визнавши її такою, що базується на лженаукових антимарксистських положеннях, і зажадав подолання антинаукових принципів і поглядів педологів, піддав їх суворій критиці. У постанові один з пунктів говорить: «Ліквідувати ланку педологів у школах і вилучити педологічні підручники», які мають відношення до психологічного тестування.

Як видно, один з найбільш «важких» закидів на адресу тестів полягав у тому, що з їх допомогою все більша і більша кількість дітей відносилась до розумово відсталих. Як же реально йшла справа з інтелектуальним розвитком підростаючого покоління у той час? У діагностичних дослідженнях, проведених у 1920-і р., були отримані дані про те, що існують національні і соціальні відмінності у рівні інтелектуального розвитку дітей. Широку популярність набули дослідження інтелекту дітей в Узбекистані. Було виявлено, що рівень інтелекту узбецьких дітей, порівняно з російськими і українськими учнями, значно нижчий. Причини інтелектуального відставання цих дітей вбачали у важких соціально-побутових умовах, особливостях фізіологічного розвитку. Виявилось, що не тільки середньоазіатські діти, але й діти слов'янського пролетаріату і селян володіють низьким інтелектом. Відповідні обстеження кінця 1920-х р. показали, що ІQ радянських учнів у середньому на 7% нижчий, ніж американських школярів. При цьому ІQ дітей службовців був більш високим, ніж у дітей робітників, а найнижчий – у дітей селян.

Соціальні відмінності в інтелекті між дітьми робітників і службовців носили стійкий характер. Якщо до цього додати дослідження інтелекту дорослих, де у вихідців з робітничо-селянського середовища також відзначався невисокий ІQ, і дані про те, що обдарована інтелігенція виявлялося родом з дворянства, духовенства і купецтва, то неважко уявити собі ідеологічну реакцію перемігшого класу на такі дослідження.

У науковій літературі радянського часу єдиним поясненням вищих партійних інстанцій була вказівка ​​на те, що інтенсивне і неконтрольоване використання «безглуздих» тестів у промисловості і народній освіті привело до серйозних помилок у навчанні, вихованні, нарешті, класифікації працівників за різними професіями. Згідно офіційної позиції, з огляду на поширення тестоманіі, її шкоди і було прийнято цю постанову, яка «поклала кінець «тестології» і розчистила шлях для подальшого плідного розвитку радянської психологічної науки» (М. Г. Ярошевський, 1950).

І все-таки чому знадобилося накладати заборону на всі роботи у сфері «тестології»? Чи тільки тому, що тести виявляли недостатній рівень інтелекту нового правлячого класу? Вірно, що теорія психологічного тестування суттєво відставала від практики, як вірно і те, що тести нерідко потрапляли у руки тих, хто не мав належної психологічної підготовки. Практика тестування ототожнювалася з вадами тестів. Але не це основні причини заборони тестування.

Виступаючи на I Всесоюзному педологічному з'їзді (1927), К. Н. Корнілов сказав: «Дозвольте вас запитати, для чого застосовують тести? Якщо все це проводиться на Заході, то інша справа – радянська школа, тому що у нашому житті ми зовсім не цінуємо фактор інтелекту так високо, як на Заході. Інтелектуально обдарована людина у нас не значить: придатна до життя». Тут дана, можливо мимо волі автора, відповідь на питання, чому тести стали неугодні. Хоча мова і йде про тести інтелекту, тих самих, за допомогою яких «завжди можна довести, що діти буржуазії дають більш високі показники, ніж діти трудящих» (А. В. Петровський, 1967), сказане може бути поширене на будь-які методики вимірювання індивідуальних відмінностей.

Психологічні тести стають непотрібними, більше того, шкідливими тоді, коли суспільством (або від його імені) знайдені якісь відмінні від наукових критерії, що визначають, наприклад, здатність його членів до тієї чи іншої діяльності. В якості таких критеріїв може виступати приналежність до певного класу, партії, особиста відданість лідеру, конфронтація з владою (або її відсутність) у минулому тощо. Тому-то в історії радянської психології стверджується, що «проблема тестів завжди була однією з найбільш гострих проблем методологічного озброєння психологічної науки».

Цікаво, що працюючий зовсім в інших соціальних умовах американський психолог О. Брім, аналізуючи причини негативних установок стосовно тестів у США, вказав на дві основні, але які власне до науки відношення не мають. Перша – особистісні особливості критиків-супротивників, серед яких переважають особи авторитарного типу, що противляться будь-яким соціальним змінам і, як правило, належать до правих політичних формувань. Друга причина вбачається у системі соціальних цінностей суспільства. Запорукою позитивного ставлення до тестів є схвалення суспільством принципу конкуренції між його членами, принципу, відповідно до якого провідні ролі повинні бути віддані найбільш талановитим людям.

Збиток, нанесений психологічній науці розгромом психотехніки і боротьбою з «педологічними збоченнями», величезний і зіставимий, мабуть, лише з тими втратами, які понесли біологія і кібернетика. У 1930-і р. були ліквідовані ті напрямки досліджень, які є сполучною ланкою психології з практикою.

Про психологічні тести радянські психологи намагалися забути як про страшний сон. Доля багатьох психологів, що працюють у педології і психотехніці і безвісти зниклих у роки репресій середини 1930-х р., стають відомими тільки сьогодні. Багато вчених було знищено. Трагічним прикладом може служити доля І.Н.Шпільрейна, психотехнічні дослідження якого були присвячені дослідженню професій, науковій організації праці, розробкам методик відбору для Червоної армії. У 1935 р. він був заарештований за звинуваченням у антирадянській діяльності, а в грудні 1937 р. – розстріляний.

У передвоєнний період (1935-1941) і більш ніж два післявоєнних десятиріччя радянська психологія всіляко уникає всього того, що пов'язано з індивідуально-психологічними відмінностями і їх вимірюванням.

У 1960-1970-і р. у радянській психології, на противагу зарубіжній, розвивається так званий «якісний підхід», реалізований насамперед у діагностиці розумового розвитку. Такий підхід припускає вивчення здібностей в умовах виконання відповідної діяльності, саме тієї, здібності до оволодіння якої досліджуються. Якісна діагностика, опинившись досить ефективною для вирішення порівняно вузького кола завдань, через свою громіздкість, орієнтованості на лабораторні умови, тобто неприспособленості до запитів практики, не могла замінити тести.

Можна досить точно вказати на час відродження тестологічних (психодіагностичних) досліджень у радянській психології. У березні 1969р. на Центральній раді Товариства психологів СРСР психодіагностика була визнана однією з найменш розвинених сфер психологічного знання, яка вкрай потребувала уваги з боку дослідників. І хоча цьому передували публікації провідних радянських вчених, доводять принципову несосамостійність буржуазних тестів і закликають розробляти діагностичні методики на основі марксистських принципів, більшістю психологів рішення ЦС ОП СРСР було сприйнято як довгоочікуваний офіційний «дозвіл на тести».

У період, що передував «дозволу на тести», звучали не тільки голоси тих, хто доводив їх неспроможність. Слід відзначити особливий вклад Ленінградської психологічної школи у становленні радянської психодіагностики. Багато в чому завдяки ініціативі з боку Б. Г. Ананьєва, визнаного лідера ленінградських психологів, тести починають займати повноправне місце у психологічних дослідженнях. Здійснювався під керівництвом Ананьєва грандіозний проект комплексного дослідження людини зажадав залучення тестів інтелекту, особистісних опитувальників та інших маловідомих тодішніх психологів діагностичних інструментів. Не залишався осторонь і заснований Бехтєрєвим Ленінградський психоневрологічний інститут. Завдяки роботам психологів і психіатрів цієї наукової установи, психологічне товариство країни отримало можливість познайомитися не тільки з багатьма зарубіжними методиками, але і з першими клініко-психологічними дослідженнями, проведеними з їх допомогою.

Говорячи про цей період, хотілося б звернути увагу на те, що з самого початку саме завдання розвитку психодіагностики, а не, припустимо, психологічного тестування або тестології, ставилося перед радянськими вченими. Важко відповісти на питання про причини використання саме цього терміну. Можна припустити, що однією з причин була його «співзвучність» з якісним аналізом, порівняно з чужорідними, кількісно орієнтованими і довгий час небезпечними тестуваннями, тестології. Свою роль, очевидно, зіграв і його величність випадок. Слідом за СРСР термін «психодіагностика» входить у вживання в ряді тодішніх соціалістичних країн.

Повернення тестів відбувається на тлі дискусій про предмет марксистської психодіагностики, її місце в системі психологічного знання, принципах і методах, про ставлення до зарубіжного досвіду. Втім, часом ставиться питання і про доцільність існування цього напрямку досліджень. У цих дискусіях значне місце відводилося обговоренню ролі тестів у психологічних дослідженнях. Це пов'язано з тим, що у свідомості кількох поколінь психологів слово «тест» пов'язувалося з прикметниками «буржуазний» і «порочний», у кращому випадку вказувалося на «сліпоту» діагностичних методик, більшість яких «не має під собою міцно обгрунтованої наукової бази» (Б. М. Теплов, 1960, 1963).

Критика тестів, їх діагностичних можливостей нерідко проводилася з позицій боротьби з «педологічними збоченнями», була емоційно упередженою і зводилася до безпідставних звинувачень в методологічній неспроможності. Іноді тести, які оголошуються «кількісним підходом» до діагностики психічних явищ, протиставлялися вже згаданому «якісному», який визнавався єдино вірним. Під терміном «тестування» розумілась чи не ідеологічна диверсія, спроба протягнути у радянську науку чужі їй погляди і концепції. При цьому, розуміючи значення тестів, деякі вчені (напр., К. К. Платонов, 1972) робили спроби, які викликають сьогодні у непосвячених подив відокремити тест (об'єктивний прийом) від тестування (сформована за кордоном порочна практика застосування тестів).

Дискусії про тести періодично спалахують аж до середини 1970-х р. і остаточно згасають до початку 1980-х. Психологів-практиків, а їхні ряди постійно ростуть, цікавлять не питання ідеологічної чистоти тестів, а ті можливості, які відкриваються з їх використанням у школі, клініці, спорті, у всіх сферах життєдіяльності людини. Тому паралельним дискусіям тести спочатку несміливо, а потім все більш активно використовуються у медико-психологічних дослідженнях, вивченні різних вікових груп, профорієнтації та профвідбору, судово-психологічної експертизи (В. Н. Мясищев та ін, 1969; Б. Г. Ананьєв і ін 1970-1976; І. Н. Гільяшева, 1969-1974; Є. І. Степанова та ін, 1971-1974; Л. Ф. Бурлачук, 1971-1975; К. М. Гуревич 1974-1975 і багато інших).

У цих роботах, які здійснювалися без підтримки, а нерідко і при супротиві з боку офіційної психології, не тільки нагромаджувався власний досвід організації та проведення діагностичних досліджень, але й були отримані оригінальні дані, які збагачують відомі уявлення про індивідуально-психологічні особливості особистості у нормі і патології. Поряд з емпіричними роботами з'являються і перші теоретичні, які аналізують стан справ у зарубіжних дослідженнях. Саме цими дослідженнями радянських психологів кінця 1960-х - середини 1970-х р. була дана відповідь на питання про те, бути чи не бути тестам.

Друга половина 1970-х р. знаменується зростаючим інтересом дослідників до проблем психодіагностики, перш за все до зарубіжних методик. Збільшується кількість публікацій, публікуються перші монографії, присвячені як окремим проблемам, так і психодіагностиці в цілому. Психодіагностика визнається в якості однієї з основних сфер додатку до професійних можливостей психологів, стає невід'ємним елементом їх навчання. І в той же час академічна наука під час класифікації галузей психологічного знання не знаходить місця для психодіагностики.

У 1980-і р. і аж до розпаду СРСР у 1991 р. у радянській психодіагностиці стає «звичною» справою використання зарубіжних тестів, оперування їх теоретичними конструктами, причому так, як ніби зміст їх давно відомий і не заслуговує особливого розгляду. Опубліковані експериментальні роботи буквально рясніють отриманими у обстежуваних даними про їх «шизоїдність», «екстрапунітивність», «силу Его» і тому подібних характеристиках. Широке ходіння серед практиків, що постійно потребують діагностичних методик, отримують різноманітні самовидавські «адаптації» тестів, у дійсності непрофесійно виконані переклади з відповідних зарубіжних видань, переважно англо-американських. У користувачів тестів сформувався «дилетантськи споживацький» підхід до психодіагностичного інструментарію, той підхід, коли науковий аналіз методик замінюється простим описом і застосуванням, коли поза увагою залишаються теоретичні підстави їх побудови та ігноруються психометричні вимоги. Достатньо буденна ситуація, коли психолог-практик, а часто просто дилетант, вимірюючи за допомогою свежоперекладеного іноземного тесту, наприклад, інтелект, вельми смутно уявляє собі, як теоретично описується це поняття автором тесту, яка надійність і валідність методики, не володіє нормативними даними, нарешті, не обізнаний про етику роботи з людьми. Які причини ситуації, що склалася у цей час (яка інколи продовжується і досьогодні) використання тестів?

Процес заповнення «діагностичного вакууму» відбувався стихійно, тому, природно, був орієнтований на готовий продукт – тест, опускалося все те, що пов'язано з його розробкою і нормативно-етичними аспектами застосування, оскільки власний досвід був давно втрачений. Стає це можливим насамперед тому, що ставлення «великої психології» до психологічної діагностики найкраще може бути охарактеризована як позиція стороннього спостерігача. Така позиція не випадкова і спричинена не ідеологічною небезпекою зі сторони тестів. Про неї, до речі, поступово забувають. Справа у тому, що у радянській науці відсутній диференційно-психологічний напрям досліджень, без якого наука про вимірювання індивідуальних відмінностей перетворюється у ремесло застосування тестів, відсутній той напрямок, який на Заході інтегрувався з тестології ще на початку минулого століття.

Диференційно-психологічні дослідження в СРСР визнавалися як такі, які не мають якої-небудь «серйозної теоретичної основи, яка пояснювала б походження і розвиток самих індивідуальних відмінностей» (В. М. Русалова, 1991). Вважалося (і вважається), що для доказу реального існування особистісних рис або факторів інтелекту диференціальна психологія повинна спиратися на об'єктивно реєстрований психофізіологічний прояв поведінки (Б. Тєплов, 1985; В.Небиліцин, 1976; та ін.) Таким чином, з точки зору Б.Тєплова та його послідовників, індивідуально-психологічні відмінності за рисами особи, інтелекту, що фіксуються за допомогою тестів, повинні розглядатися як випадкові. Вони не можуть бути віднесені до власне індивідуальних до тих пір, поки не буде доведений їх зв'язок зі властивостями нервової системи і встановлено їх стійкий «поведінковий» (нейродинамічний) прояв – на вегетативному, електроенцефалографічному, моторному і т. д. рівнях».

Розглянуті міркування, якщо говорити коротко, позбавляють психологічну науку права на власну (психологічну) теорію, яка пояснює механізми тих явищ, які вона вивчає. Причини індивідуально-психологічних відмінностей, тих же особливостей особистості, прагнуть виявити на вегетатівному (!) рівні. Подібна «гра на пониження» - не що інше, як одна з форм психофізіологічного редукціонізму. Можна припустити, що недооцінка індивідуальних відмінностей, їх вивчення тільки на нижчому рівні, орієнтація на розкриття найбільш загальних психічних закономірностей у відомому сенсі стимулювалась і соціальним замовленням, баченням особливого місця психологічної науки в соціалістичному суспільстві, суспільстві рівних один одному людей.

Аналізуючи прорахунки, помилки радянської психодіагностики, кажучи про те, що вона залишила нам в якості спадщини, а ситуація в цій галузі досліджень мало змінилася з часів розпаду СРСР, не можна обійти і її досягнення у цей період. У 1980-і р. триває обговорення загальних і приватних проблем психодіагностики, при цьому широко залучається власний дослідницький досвід. Назвемо книги Е. Т. Соколової (1980), В. С. Аванесова (1982), М. М. Кабанова (1983), Б. В. Кулагіна (1984), Л. Ф. Бурлачука (1989), Б. Г. Херсонського (1989). Кожна з них викликала значний інтерес психологів усіх спеціальностей, уважно вивчалася практиками. З'являються перші навчальні посібники для студентів, перший словник-довідник, адресований широкому колу фахівців. У цих роботах, і це слід відзначити особливо, реалізується злиття тестологічного, вимірювального підходу з диференційно-психологічним, що становить справжню сутність психологічної діагностики як науки. У ці роки остаточно зживається все ще існувало серед психологів старшого покоління думка про те, що «тенденція відокремлення психодіагностстики в особливу науково-практичну дисципліну, зі своїм предметом, теорією і методами... представляється... побудованої на хибних підставах» (Д. Б. Ельконін, 1980).

Робляться перші кроки на шляху розробки оригінальних методик, багато з яких сьогодні досить активно використовуються у психологічних дослідженнях (А. Лічко та ін, 1983; В. Мельников і Л. Ямпольський, 1985; К. Акімова та ін, 1988; В.Столін, 1988; А. А. Кронік, 1991 і ін). Варто підкреслити важливість розпочатої у 1980-і р. роботи по подоланню майже тотальної психометричної безграмотності психологів, які сприймали як дещо екзотичне вимоги до надійності та валідності тестів і не мали елементарних навичок їх конструювання. Звертається увага і на розробку (не завершену досі) етичних норм, якими повинні керуватися творці й користувачі психологічних тестів.

У кінці 1980-х р. все більш виразно визначаються основні напрямки досліджень у психодіагностиці, яка поступово набуває статусу багатогалузевої – науки загальної психодіагностики. До спеціальних психодіагностик, які формуються у цей період, можна віднести: клінічну, професійну, спортивну і педагогічну. У всіх цих областях впроваджуються компьютерні варіанти діагностичних тестів, а тим самим розширюються межі загальної психодіагностики, все частіше звертається до питань розробки, оцінки ефективності та застосування діагностичних засобів з урахуванням можливостей, що надаються сучасною обчислювальною технікою.

Після розпаду Радянського Союзу, в останнє десятиліття XX ст. розвиток психологічної діагностики, втім як і інших наук, природно, дещо загальмувалося. Тим не менше в основних психологічних центрах, якими продовжували і продовжують залишатися у першу чергу Москва і Петербург в Росії, а в Україні – Київ, велася певна робота у напрямку психодіагностики, що дозволила досягти помітних результатів.

Однією з істотних проблем цього періоду, що залишилися у спадок від радянської психодіагностики, була гостра нестача методик для практичних психологів. Кустарно виготовлені тести, а в основному це були неадаптовані зарубіжні методики, не могли задовольняти психологів. Тому важливою подією, що вплинула на розвиток психодіагностичної практики, стало створення у Петербурзі ИМАТОН (Держстандарт Росії) - підприємства, яке зайнялося підготовкою і продажою тестів для психологів. Спочатку це були відомі зарубіжні тести, а пізніше з'являються і вітчизняні. На відміну від багатьох відомих західних фірм - виробників тестів, ИМАТОН не тільки розповсюджувач власної продукції, але і організатор її наукового супроводу. Психологи-практики можуть отримати або удосконалювати свої знання у сфері психодіагностики, працюючи з тестами шляхом участі у короткострокових навчальних програмах, а також конференціях, які регулярно проводяться ИМАТОН.

Серед нових публікацій слід відзначити першу російською мовою книгу, присвячену конструювання тестів, нові навчальні посібники, а також чергове видання словника-довідника з психодіагностики. Поряд з конструюванням оригінальних тестів, яких стає все більше, продовжується і адаптація відомих зарубіжних, перевірка їх надійності та валідності на вітчизняних вибірках. Тим не менш і в 1990-і р. продовжує зберігатися відомий дефіцит психологічних методик. Досить сказати, що проведене «Психологічною газетою» (№ 4/43, 1999) опитування показало, що лідирують за частотою використання у Росії тест Люшера (51% опитаних!), особистісний опитувальник Кеттелла, опитувальник на визначення акцентуації особистості і деякі з шкал Векслера. Багато сучасних зарубіжних методик залишаються невідомими практикам, зберігається, хоча і не настільки явно, як раніше, зневага до психометричних вимог щодо використовуваних тестів. Комп'ютерні тести продовжують залишатися чимось екзотичним. Вітчизняні дослідження у сфері психодіагностики поки так і не змогли інтегрувати у світову психологічну науку, залишаються на її периферії. Основна перешкода на шляху до світового психологічного співтовариства – відсутність як в Росії, так і в Україні діючих професійних співтовариств, зацікавлених у розвитку психодіагностики, а в зв'язку з цим – відсутність нормативно-правової регуляції діяльності фахівців у цій галузі.

Доля психодіагностики як галузі тієї науки, яка до недавнього часу називалася радянською психологією, трагічна й повчальна. Від масового використання тестів на етапі становлення, через тривалий період заборони на їх застосування, що продовжився без малого півстоліття, до другого народження у кінці 1960-х р. – ось основні віхи життєвого шляху, який пройшла психодіагностика в СРСР. Вона відроджувалася в основному зусиллями ентузіастів, але необхідно визнати, що, незважаючи на умови, які аж ніяк не сприяли розвитку, змогла не тільки відстояти себе як самостійної галузі знання, але й досягти за короткий термін помітних успіхів у теорії та практиці.

 

Висновок

Витоки психологічної діагностики губляться у віках, оскільки потреба в обліку індивідуальних відмінностей, виявляти і вимірювати які прагне ця наука, виникає у людини ще з глибокої давнини. До психодіагностики доречно віднести відомий вислів Г. Еббінгауза, що характеризує психологію в цілому: «У неї довге минуле, але коротка історія». Становлення психодіагностики як науки обумовлено розвитком експериментальної психології, вимірюванням психічних явищ. Початок психодіагностичних досліджень було покладено роботами Ф. Гальтона, Дж. Кеттелла, А. Біне та інших вчених у кінці XIX-початку XX ст., які створили перші методики «вимірювання розуму».

У XXст. психологічне тестування здобуває широку популярність і популярність, забезпечуючи вирішення багатьох практичних завдань у промисловості, освіті, охороні здоров'я, армії. Однак, не підкріплене розвитком теорії, психологічне тестування проходить через кризу кінця 1920-х – початку 1930-х р. Під впливом кризи починається більш активна взаємодія тестування з диференційно-психологічним напрямком. Наступна інтеграція цих напрямків має вирішальне значення для розвитку науки про індивідуально-психологічні відмінності.

Як сказано у вступі, вирішальний внесок у становленні та розвитку психодіагностики був внесений американськими психологами. Багато з них були видатними психологами свого часу, багато в чому визначили обличчя психології XX ст. За час, що минув з перших дослідів Френсіса Гальтона, у психодіагностиці було розроблено величезну кількість різноманітних тестів, заслуга постійної систематизації яких також належить американським психологам. Відзначаючи внесок американських психологів у розвиток психодіагностики, не слід забувати і про те, що неможливе існування науки про виміри індивідуально-психологічних відмінностей поза європейською психологічною думкою, яка достатньо багато зробила для виникнення цієї галузі психології.

Перша комп'ютерна психологічна програма була використана на початку 1960-х р.у клініці Мейо (Міннесота), в якій було багато пацієнтів, але дуже мало психологів.

Не дивлячись величезну кількість різноманітних методик, психологи у своїй повсякденній діяльності використовують не більше десяти., які відносяться до найбільш відомих та вдосконалених на потязі багатьох років. Кожний із цих тестів – це своєрідна віха в історії розвитку психодіагностики.

У дореволюційній Росії з поч. ХХ ст. психологічні тести використовувались і розроблялись насамперед для потреб у освіті. У радянській психології розквіт тестування у педології і психотехніці під впливом ідеологічних установок замінюється у 1936 році забороною на застосування тестів, у післявоєнні роки оголошені у якості зброї «психологів-расистів». Відродження досліджень відбувається у кін.1960-х років. Проте «дозвіл на тести» не знаходить будь-якої підтримки зі сторони офіційної психології. Тим не менше за двадцятилітній період розвитку психодіагностики у радянській психології були досягнуті певні успіхи.

Варто підкреслити, що історія психодіагностики – це не історія тестів, як може видатись на перший погляд. Історія психодіагностики – це історія теорій і тестів, які розроблені на основі цих теорій. Тому і не варто сьогодні говорити про переважно вимірювальний напрямок психодіагностики і розробку теорії індивідуальних відмінностей у диференціальній психології. Одне не може існувати без іншого.