Державотворча політика І. Мазепи 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Державотворча політика І. Мазепи



Після арешту Самойловича гетьманом був обраний 25 липня 1687 р. на Коломацькій раді генеральний осавул Іван Степанович Мазепа. Своє гетьманування Іван Мазепа розпочав із підписання Коломацьких статей. Угоду між гетьманом і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром Олексійовичами та царівною Софією — з іншого, було укладено 25 липня 1687 р. Коломацька угода писалася на основі Глухівських статей Многогрішного (17 з 22 статей) з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича. Деякі зміни, якими Коломацька угода відрізнялася від попередніх гетьманських статей, зокрема статті 18-22, передбачали посилення в Гетьманщині влади царату і ще більше обмеження прав гетьмана та гетьманського уряду. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина, своєю чергою, — скидати гетьмана. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському урядові заборонялося підтримувати дипломатичні зносини з іншими державами. Передбачалося розміщення в гетьманській столиці м. Батурині полку московських стрільців. Окрім того, гетьман мав удаватися до особливих заходів, аби «...Малоросію не називали землею Гетьманською, а лише визнавали землею, яка знаходиться в царській самодержавній владі». Пункт 19 Коломацьких статей навіть заохочував до шлюбів між представниками українського та російського етносу з метою швидшої асиміляції українців.
Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні московської політики, спрямованої на цілковиту ліквідацію Української держави, на ще більшу «прозорість» кордонів України з Московською державою, а також на поступове, але неухильне «розчинення» українців серед московського населення.
Внутрішня політика. Ставши гетьманом, Мазепа домагався стабілізації українського політичного та економічного життя. Визначальною рисою його внутрішньої політики було прагнення об'єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній Україні, яка уявлялася новообраному гетьманові як держава західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Саме тому Мазепа докладав чимало зусиль, аби піднести роль українського гетьмана, всіляко підтримував козацьку старшину, причому не тільки заохочував її даруванням земель, а й прагнув чітко розмежувати козацтво й селянство.
Мазепа продовжував розвивати започаткований Самойловичем напрямок на створення козацької еліти запровадженням посад бунчукових товаришів. Крім бунчукових товаришів, в оточенні Мазепи з'явилися ще й значкові та значні військові товариші. За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї. Надзвичайно вимогливо ставився гетьман до освіти майбутніх державних діячів, тому заохочував навчання молоді зі свого оточення в Києво-Могилянській академії та за кордоном.
Культурно-освітній напрям внутрішньої політики. Одним із найважливіших напрямів загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна зможе зрівнятися з європейськими державами. Щедрі пожертви гетьмана Мазепи змінили архітектурні обриси багатьох міст, зокрема Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Лубен, Батурина, Бахмача та ін. Дослідники й досі сперечаються про кількість церков, споруджених коштом Івана Мазепи. Адже багато з них не збереглися. Проте численні тогочасні свідчення переконують, що Мазепа фундував більше десятка нових храмів, сприяв відбудові багатьох церков княжої доби. Так, у Києві коштом Мазепи було збудовано новий мурований Богоявленський собор Братського монастиря, величний Військово-Микільський собор з мурованою дзвіницею і трапезною палатою в Пустинно-Микільському монастирі, церкву Всіх святих у Києво-Печерській лаврі. Розбудові Києво-Печерської лаври — головного осередку православ'я в Україні — Мазепа приділяв особливу увагу. Протягом 1698-1702 pp. коштом гетьмана було збудовано кам'яні фортечні мури з кам'яними вежами. За Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву. Гетьман подарував лаврі великий дзвін і дав кошти на побудову мурованої дзвіниці. Крім лаври, Мазепа опікувався й іншими православними святинями. Зокрема, його турботами було відбудовано Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори із дзвіницями. Інша царина культурницької діяльності Мазепи — друкарська справа. Видання мазепинської доби належать до найкращих українських книгодруків. Сам гетьман, маючи одну з найбагатших в Україні книгозбірень, обдаровував книжками з неї монастирі, церкви, окремих осіб.
Не менше, ніж церквами й монастирями, опікувався гетьман Мазепа Києво-Могилянською академією: заклав підвалини під новий будинок академії (так званий Старсакадемічний корпус, де нині наукова бібліотека НУКМА та Благовіщенська церква), домігся підтвердження статусу академії, надавав у володіння села й землі, матеріально підтримував студентів. Академію стали навіть називати Могилянсько-Мазепинською. Дбав Мазепа і про створення нових осередків культури, одним із яких став Чернігівський колегіум.
Цілеспрямована і всеосяжна культурницька діяльність Івана Мазепи дає підстави говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.

Про напрями зовнішньополітичної діяльності Мазепи певною мірою свідчать Коломацькі статті. На початку гетьманування він уважав, що зможе втілити свої задуми щодо України тільки в спілці з Москвою, відносини з якою, на його переконання, мали будуватися на засадах українсько-московського договору 1654 р. За підтримки Москви Мазепа сподівався поширити територію Гетьманщини на відвойовану від Польщі Правобережну Україну, а також на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, якою володіли Крим і Туреччина. Питання вибору іншого союзника на той час не визріло, оскільки Мазепа не довіряв Польщі та негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною.
Другий Кримський похід 1689 р. Кримський похід московської армії 1687 р., в якому брали участь і козацькі полки, не був останнім. Протягом 1688 р. московське командування готувалося до нового наступу на Крим. До цієї підготовки були залучені й козаки. Так, Мазепа керував побудуванням Новобогородицької фортеці, що була поставлена на правому березі р. Самари при її впадінні до Дніпра (нині рештки цієї фортеці знаходяться на території житломасиву ім. Шевченка в лівобережній частині Дніпропетровська). На початку весни 1689 р. 112-тисячна московська армія під командуванням Голицина та 40 тис. українських козаків на чолі з Мазепою знову вирушили в похід на Крим. Здобувши перемогу в кількох битвах, московсько-українські війська підійшли до Перекопу, постояли добу під його мурами, а потім повернули назад. Такий перебіг подій засвідчив цілковитий провал далекосяжних завойовницьких планів Москви і в Другому Кримському поході. Невдале завершення цього походу багато в чому було зумовлене вкрай несприятливими обставинами, за яких він відбувався: гостра боротьба за владу між Софією та прибічниками Петра І стримувала мобілізацію, уповільнювала комплектацію війська; погана підготовка війська до незвичних умов походу, повільне просування армії, бездоріжжя, нестача корму для коней, води й продовольства, відверте небажання союзників допомагати. Отже, і Другий Кримський похід нічого не дав Москві, крім значних утрат і збитків.
Відродження козацького устрою на Правобережній Україні. Прагнучи об'єднати всі українські землі під однією булавою, Мазепа ніколи не випускав з уваги Правобережну Україну. Наприкінці XVII ст. більшість земель Правобережжя лежала пусткою. Це непокоїло польський уряд, бо спустошені внаслідок кривавих воєн та масової втечі населення землі, до яких безперешкодно вторгалися турецько-татарські орди, становили загрозу для поновлених східних воєводств. Єдиним надійним способом зменшення цієї загрози було заселення сплюндрованого краю. У зв'язку з цим польський король Ян Собеський знову звернувся до козацтва. Заохочуючи заселення пусток, польський уряд рішенням 1685 р. надав козацтву «прадавні привілеї та вільності». Семен Палій, а також полковники Самійло Іванович (Самусь), Андрій Абазин та Захар Іскра отримали привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права козацької старшини на території Київщини та Брацлавщини.
Отож, згідно з ухвалою польського уряду козаки заселяли спустошені землі, створювали там власний полково-сотенний устрій. Так відродилися чотири полки: Богуславський, Корсунський, Брацлавський, Фастівський (Білоцерківський). Відновлені полки були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Кожен із полковників заохочував заселення пусток, сприяв створенню в містах і селах органів козацького самоврядування, зокрема й козацьких судів.
Під проводом фастівського полковника Семена Палія значна частина Правобережної України в останні десятиліття XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилася з-під польської влади. Палій став господарем Київщини, Брацлавщини, Східної Волині й Центрального Поділля — т. зв. Паліївщини. А втім, фастівський полковник намірявся відірвати від Польщі всю Правобережну Україну, а затим об'єднати її з Лівобережною.
Національно-визвольне повстання 1702-1704 pp. У 1699 р. Польща уклала мирну угоду з Туреччиною. Турецька загроза ослабла, тож відпала й потреба в козацтві. Сейм ухвалив ліквідувати правобережне козацтво, а відтак коронний гетьман наказав полковникам розпустити їхні полки. Після захоплення польськими військами взимку 1702 р. кількох козацьких міст на Правобережній Україні у відповідь почалося повстання. Цей визвольний рух мав на меті визволення Правобережної України від польського панування та об'єднання з Лівобережною Гетьманщиною.
У липні 1702 р. рух охопив Київщину, а на початку 1703 р. повстанці вже контролювали значну частину Правобережної України. Повстання поширилося на Волинь і Поділля, дійшло до Галичини. 15-тисячне військо, кинуте на його придушення, спинити визвольний рух не змогло.
Повстанці Палія об'єктивно ставали союзниками шведів, які на той час були в стані війни з поляками, адже 1700 р. розпочалася шведсько-московська (Північна) війна. Це занепокоїло Москву, яка одразу відгукнулася на прохання Августа II надати допомогу, але використала для цього війська Мазепи. Навесні 1704 р. війська гетьмана Мазепи перейшли Дніпро та зайняли Київщину і Волинь. Семена Палія заарештували та ув'язнили (через рік його було відправлено до Москви, а потім заслано до Сибіру). Польща, значну частину якої окупували шведські війська, не могла реально претендувати на Правобережну Україну. За таких обставин Правобережжя опинилося під владою Мазепи.
Об'єднання Правобережної та Лівобережної України за Мазепи тривало від 1704 р. до подій 1708-1709 pp.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 333; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 204.236.220.47 (0.005 с.)