Внутрішня та зовнішня політика Петра Дорошенка.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Внутрішня та зовнішня політика Петра Дорошенка.



Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Шлях до здійснення своєї мети він убачав в обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи. Саме тому Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою. Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичем бунчукове товариство. То була особлива привілейована група козацької еліти, до складу якої входили сини старшини. Бунчукові товариші, перебуваючи в гетьманському оточенні, з юнацьких років готувалися обійняти керівні військові та адміністративні посади. Самойлович обстоював старшинські інтереси, сприяв зростанню старшинського землеволодіння. Усупереч намаганням старшини й Конотопським статтям, для забезпечення порядку в Гетьманщині він утримував наймане (компанійське та сердюцьке) військо, а з часом сформував іще кілька охочих полків. Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади. Тут гетьман дбав про своїх синів, яким надавав найвпливовіші посади в гетьманському уряді та великі маєтності. Самойлович рішуче протидіяв спробам запорожців здобути політичну окремішність, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав з уваги й західноукраїнські землі.
У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву та вороже ставився до Польщі й Туреччини, був противником московсько-польської згоди на основі поділу України. Водночас прагнув порозуміння Московської держави й Гетьманщини з Туреччиною та Кримом.
Підпорядкування Української Православної Церкви Московському патріархатові. Після смерті 1675 р. митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського через втручання Москви тривалий час зволікали з виборами на митрополичу кафедру. Царський уряд прагнув використати ситуацію для досягнення своєї мети: вивести Київську митрополію з-під підпорядкування Константинопольському (Вселенському) патріархові, встановивши над нею зверхність патріарха московського.
Справу підпорядкування Української Православної Церкви Московському патріархатові можна було б уладнати швидше, якби до неї прихильно ставився київський митрополит. Ось чому на митрополичу кафедру шукали претендента, вигідного Москві. Нарешті такого знайшли, ним виявився родич Самойловича, луцький єпископ Гедеон Четвертинський, який у своєму житті зазнав тяжких поневірянь від Польщі, після чого з особливою ревністю став служити Москві. 29 червня 1684 р. зібрався церковний собор. За сприяння Москви єпископа Гедеона було обрано митрополитом. У жовтні того самого року новообраний митрополит поїхав до Москви, де патріарх Йоаким 8 грудня 1685 р. в Успенському соборі урочисто висвятив його. Тим часом московська дипломатія шукала засобів впливу на константинопольського патріарха, аби той дав згоду на перехід Української Православної Церкви в підпорядкування Московському патріархатові. У травні 1686 р. константинопольський патріарх під тиском турецького уряду і до того ж за гроші з Москви погодився на відокремлення Української Православної Церкви від константинопольського престолу. Так, попри церковні канони, Київську митрополію було підпорядковано московському патріархові.
Підпорядкування Української Православної Церкви Московському патріархатові стало тяжкою поразкою визвольних змагань українців, адже від 1686 р. Церква більше не надавала ідеологічної підтримки в боротьбі за державну незалежність України, а навпаки, поступово ставала слухняним знаряддям загарбницької політики царату, перетворювалася на засіб русифікації українців, позбавлення їх національної державницької ідеї. До того ж московська патріархія буквально в перші ж роки стала грубо порушувати ту широку автономію УПЦ, яку їй обіцяла під час переговорів 1685-1686 pp. і врешті звела її нанівець. Київська митрополія була значно скорочена, обмежена в правах і перетворилася у рядову єпархію РПЦ, навіть певний час було заборонено вживати титул митрополита керівнику Київської митрополії.

Серед безладу й зневіри, який розпочався в роки Руїни знайшовся лідер, мета життя якого полягала в об'єднанні всіх українських земель у складі незалежної держави. Ним виявився Петро Дорошенко, син козацького полковника на ім'я Дорофій, онук славного гетьмана Михайла Дорошенка, який загинув у війні з кримськими татарами у 1628 р.
П.Дорошенко народився 1627 р. в Чигирині. Здобув ґрунтовну освіту, ймовірно, у Києво-Могилянській колегії, добре знав польську й латинську мови, історію, риторику. Був одним з небагатьох козаків, які восени 1647 р. разом із Б.Хмельницьким вирушили на Запоріжжя. В ході Національної революції виконував важливі доручення, в т. ч. дипломатичного характеру, посідав значне місце в козацькій військовій ієрархії, зокрема, в останній час займав посаду черкаського полковника. Після втечі П.Тетері до Польщі, у серпні 1665 р. П.Дорошенка було обрано гетьманом (1665 — 1676). У боротьбі за гетьманську булаву він переміг двох небезпечних суперників — брацлавського полковника Василя Дрозденка та енергійного медведівського сотника Степана Опару.
Вважаючи своєю головною метою визволення й об'єднання всіх українських земель в єдиній незалежній державі, новообраний гетьман змушений був виходити з тогочасних несприятливих для себе реалій. Україна була розколота на дві частини, кожну з яких контролювали відповідно Московія і Польща, та надзвичайно спустошена, зокрема, Правобережжя втратило щонайменше 65 — 70 % свого населення. Тому насамперед необхідно було зміцнити гетьманську владу на Правобережній Україні, заручитися підтримкою народу, а тоді приступати до реалізації основного завдання.
Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище на Правобережжі, П.Дорошенко за підтримки київського митрополита Й.Тукальського провів ряд важливих реформ: 1) відновив скликання козацьких рад, надіючись таким чином зміцнити єдність суспільства; 2) щоб не бути заручником частої зміни настроїв козацької старшини, створив регулярне 20-тисячне наймане військо т. зв. сердюків (з турецької — відчайдухи), що стало його особистою гвардією й відзначалося хоробрістю та відданістю; 3) для зміцнення фінансової системи встановив на кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету; 4) вживав заходи щодо утвердження в державі козацького типу господарства й недопущення до маєтків польських панів й урядовців; 5) проводив енергійну колонізацію спустошених окраїн Правобережжя, утворив з цією метою новий Торговицький полк на степовому прикордонні. Гетьман активно підтримував заходи митрополита Тукальського, спрямовані на створення окремого Українського патріархату, котрий міг би стати важливим політичним чинником утвердження незалежної держави.
Активною була зовнішньополітична діяльність правобережного гетьмана. Демонструючи на перших порах свою лояльність до Польщі, він надіявся на її допомогу у справі возз'єднання козацької України, намагався добитися поступок щодо виведення з української території польських залог, скасування унії, повернення православній церкві захоплених храмів і майна, відновлення всіх прав і вольностей Війська Запорізького тощо. Хоча було зрозуміло, що замирення з Польщею є тимчасовим тактичним кроком, адже наприкін. лютого 1666 р. на старшинській раді було ухвалено запропоновану П.Дорошенком програму, яка передбачала «вигнати всіх ляхів із України до Польщі», а далі йти на лівий берег Дніпра, щоб об'єднати його з Правобережною Україною під однією булавою. Та воювати самотужки проти таких потужних держав, як Польща і Московія, було неможливо, потрібні були союзники. Тому гетьман розпочинає діалог з Кримським ханством про військовий союз і Туреччиною — про політичний протекторат. Перша проба сил, щоправда невдала, відбулася в липні —серпні 1666 p., коли, користуючись великим повстанням, що спалахнуло на Лівобережжі на терені Переяславського полку проти московської політики та влади І.Брюховецького, П.Дорошенко намагався поширити свій вплив на лівобережні землі. Однак Брюховецький кинув проти повстанців вірні йому полки, і все потонуло в крові.
Воєнні дії проти Польщі. Восени 1666 р. правобережний гетьман, очевидно, отримавши перші звістки про зміст московсько-польських переговорів, які проходили у с Андрусові на Смоленщині і фактично загрожували вже міжнародним поділом Української держави, стає на шлях відкритого розриву з Польщею. Маючи намір звільнити все Правобережжя, щоб де-факто вивести його за рамки Андрусівських перемовин і таким чином перетворити на базу для боротьби за об'єднання розшматованої України, він насамперед вирішив не допустити розташування у Брацлавщині 6-тисячного польського війська і 19 грудня в бою під Браїловом за допомогою татар вщент розгромив його, а далі розпочав облогу польської залоги в Чигирині. Одночасно П.Дорошенко активізував переговорний процес із турецьким султаном, погоджуючись на протекторат останнього за умови визнання Української держави та згоди надати військову допомогу.
Розрив із Польщею прискорив укладення Андрусівського перемир'я, яке викликало нову хвилю народного невдоволення як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні. За таких умов П.Дорошенко запропонував скликати загальноукраїнську Чорну раду на Росаві, обрати спільного гетьмана, погодившись при цьому скласти свої повноваження і визнати владу новообраного керівника єдиної Української держави. Однак з цим не погодилися І.Брюховецький та більшість лівобережної старшини. Тому П.Дорошенко вирішив діяти самостійно. Запросивши на допомогу татар, він восени 1667 р. відтіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Уперше після смерті Б.Хмельницького було зроблено реальну спробу включити до складу Української держави західноукраїнський регіон. Вирішальні події розвивалися коло Підгайців, де 24-тисячне козацьке військо разом із кількома десятками тисяч татарської орди та З тис. турецьких яничарів, маючи п'ять десятків гармат, оточили 15-тисячне регулярне польське військо й кілька тисяч озброєної челяді. Близько двох тижнів тривала облога. Перемога була близькою, але на заваді стала недолуга політика І.Сірка, який, відмовляючись визнати П.Дорошенка гетьманом України, разом із запорожцями напав на Крим. Дізнавшись про це, татари пішли на мирову з поляками, отримавши дозвіл брати ясир з українських земель. П.Дорошенку нічого не залишалося, як також підписати 19 жовтня договір, який передбачав визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків тощо. У той же час Польща змушена була визнати автономію Правобережної України, встановивши українсько-польський кордон по р. Горинь.
Возз'єднання Козацької України. Зазнавши невдачі у справі возз'єднання українських земель у боротьбі з Польщею, П.Дорошенко вирішив спробувати щастя на переговорах з Московією наприкін. 1667 — на поч. 1668 pp. Мова йшла про перехід під московську протекцію за умови дотримання царським урядом певних гарантій: і) сприяння реальному об'єднанню всіх українських земель, включаючи Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир; 2) вивід московських воєвод та інших урядників з України; 3) відмова від збору податків на українських землях; 4) підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького; 5) визнання гетьманом обох боків Дніпра П.Дорошенка. Звичайно, Москва не ризикнула опинитися віч-на-віч з об'єднаною Україною на чолі з енергійним гетьманом, воліючи дотримуватися Андрусівського перемир'я.
У середині 1668 р. склалися сприятливі обставини для реалізації політичної програми гетьмана П.Дорошенка. В результаті антимосковського повстання на Лівобережжі, більша його частина була звільнена від московського війська. Рішучішими стали дії Туреччини, яка заявила про згоду взяти Україну під свою протекцію. За таких умов правобережний гетьман, заручившись підтримкою татар та значної частини лівобічної старшини і козацтва, здійснив похід на Лівобережну Україну.
Після вбивства І.Брюховецького Козацька рада обирає П.Дорошенка гетьманом возз'єднаної Української держави. Це був момент його найбільшого тріумфу. Діючи рішуче, він взяв під свій контроль майже все Лівобережжя, розмістив у найважливіших містах свої залоги. Практично все українське суспільство підтримувало його дії, спрямовані на відновлення незалежної соборної Української держави. Митрополит Тукальський розпорядився, щоб в українських церквах поминали не московського царя, а благочестивого і Богом даного гетьмана Петра».
Та, на жаль, успіх тривав недовго, незабаром почалися невдачі. Ні Московія, ні Польща не збиралися миритися зі втратою українських земель. П.Дорошенко довідався про вторгнення польських підрозділів на Брацлавщину, тому 18 липня був змушений покинути Лівобережжя, залишивши там наказним гетьманом чернігівського полковника Д.Многогрішного, та повертатися на правий берег, щоб рятувати ситуацію. На Правобережжі він отримав ще одну лиху звістку: претензії на гетьманську булаву заявив запорізький писар П.Суховій. Його підтримували Запоріжжя, незадоволене вбивством їхнього ставленика І.Брюховецького, та Кримське ханство, яке усвідомлювало, що у випадку відновлення міцної Української держави воно втратить можливість безкарно її грабувати. Та найдошкульніший удар П.Дорошенко отримав з Лівобережжя, де в жовтні більшість старшин на чолі з наказним гетьманом Д.Многогрішним перейшли на бік Москви. Незабаром останнього було обрано гетьманом Лівобережної України. Українська держава знову розпадається на два гетьманства.

 

34.Зясуйте в чому проявлялась поступове обиеження автономії укр в 2 половині 15 ст. Українська державність розвивалася під зверхністю сусідніх держав: Московського царства, Польщі, Австрійської монархії. За “Березневими статтями” Україна увійшла до складу Московської держави на правах автономії. Обмеження її суверенітету полягало в тому, що статус України визначала Москва. Гетьман і старшина вважалися на службі в царя. Згідно з умовами договору спільні козацько-московські сили відвоювали у Речі Посполитої Білорусію і більшу частину Литви, але наприкінці січня 1655 року битва біля Білої Церкви між об’єднаними україно-московськими силами і поляками не виявила переможця і привела до величезних втрат. У 1656 р. між Москвою і Річчю Посполитою було укладено сепаратну угоду у Вільно, де ставилося питання про повернення України під владу Речі Посполитої. Ці всі обставини змусили Богдана Хмельницького шукати собі союзників, щоб протистояти і полякам, і Москві. 1657 р. був кульмінаційним моментом престижу незалежної Української держави. Б. Хмельницький зумів створити міцну авторитетну владу. Хоча влада гетьмана була виборною, але Б. Хмельницький планував зробити її спадковою. Незважаючи на опозицію старих полковників, на старшинській Раді було затверджено спадкоємцем Юрія Хмельницького — сина Богдана Хмельницького. Але Юрій після смерті Б. Хмельницького в серпні 1657 р. залишався гетьманом лише місяць, а потім добровільно відмовився від гетьманської булави. Новим гетьманом на старшинській раді, потім на Генеральній раді у Корсуні було обрано Івана Виговського. Гетьман Виговський, його генеральна старшина та більшість полковників приймають рішення про розрив з Москвою та зближення з Річчю Посполитою. У вересні 1658 р. Іван Виговський уклав у Гадячі з польським урядом договір, за яким Польща, Литва та Україна вступали до союзу і тим самим створювали конфедерацію. Україна, яка мала назву Великого князівства Руського, включала територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Україна за цим договором створювала свої законодавчі і виконавчі органи. Так, найвища законодавча влада мала належати Національним зборам, а виконавча — виборному гетьману, якого затверджував польський король. На території України римо-католицька та православна церкви визнавалися рівноправними, а унія скасовувалася. Більше того, Велике князівство Руське мало мати свою адміністрацію, монету й армію. Гадяцька угода привела до війни між Москвою і Україною. Промосковські сили серед козацької старшини обирають у Білій Церкві гетьманом знову Юрія Хмельницького, а І. Виговський відмовився від гетьманства. Наслідком цих подій стали Переяслівські статті 1659 року, за якими Україна знову підпорядковувалася Москві, обмежувалася влада гетьмана. Функції і права старшинської адміністрації підпорядковувалися царським воєводам, а Київський митрополит — Московському патріархові. Міжусобиці та війни, які сталися після смерті Б. Хмельницького, призвели до того, що територія вільної України була розірвана на дві частини: Правобережну та Лівобережну, або Західну та Східну. Це був не тільки географічний поділ, а й політичний. Правобережжя опинилося під владою групи старшин, яка орієнтувалася на Польщу. Цей поділ став політичною реальністю, особливо він позначився у 1663 р. з обранням двох гетьманів — лівобережного (І. Брюховецького) та правобережного (П. Тетері). У 1665 р. Брюховецький оголосив Лівобережжя володінням Російського монарха. 30 січня 1667 р. юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир'ям, яке Польща та Росія уклали без участі України, строком на 13,5 років. В ньому спеціально застерігалося, що до Росії відходить Лівобережна Україна, а Правобережжя — до Польщі, за винятком Києва. Києв з прилеглою територією на 2 роки залишався за Росією. Запоріжжя мало бути під зверхністю обох держав. У 1686 р. договір про вічний мир між Польщею та Росією підтвердив ці положення з поправкою, що Київ та Запорізька Січ за-лишалися за Росією. Поділ України на Правобережжя і Лівобережжя був закріплений створенням    
    між ними нейтральної зони. її було заборонено заселяти. Запорізька Січ після 1686 р. і до 1775 р. підпорядковувалася безпосередньо царській адміністрації і формально організаційних зв'язків з Гетьманщиною не мала. Лівобережна Україна з Києвом в офіційних актах другої половини XVII ст. нерідко іменувалася Малоросією (в статтях Ю. Хмельницького), друга назва — Гетьманщина — обумовлювалася її політичною організацією. За Бучацьким миром, укладеним у 1672 р. між Польщею і Туреччиною, до останньої відходило Подільське воєводство разом з Кам'янцем. А воєводства Київське і Брацлавське, керовані Дорошенком, віддавалися під протекторат Туреччини.


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.52.11 (0.005 с.)