Тема 7. Позовне провадження.

Вид заняття: лекційне

 

Знати: — базові знання про правове регулювання порядку розгляду справи на окремих стадіях цивільного процесу

Вміти: самостійно розробляти проекти процесуальних документів у справах цивільної юрисдикції.

 

Питання, що розглядаються.

1. Позов

2. Відкриття провадження у справі

3. Провадження у справі досудового розгляду

4. Судовий розгляд цивільних справ у суді першої інстанції

5. Судові рішення

 

Позов

 

Однією з особливостей позовного провадження є наявність по­зову. Проаналізувавши норми ЦПК України, можна дійти вис­новку про те, що позов розглядається законодавцем як належ­ним чином оформлена вимога про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин. Ця категорія використовується в норматив­них актах не лише процесуального, а й матеріально-правового характеру (наприклад, гл. 19 ЦК України), проте з’ясування по­няття і сутності позову здійснюється в межах теорії цивільного процесу.

З’ясовуючи правову природу позову, необхідно мати на увазі деякі моменти. По-перше, матеріально-правова вимога спрямована до відповідача, а процесуальна - до суду. По-друге, у порядку по­зовного провадження розглядаються справи, в яких наявний спір (порушення, оспорювання чи невизнання) щодо цивільного, сімей­ного, житлового, земельного, трудового та іншого суб’єктивного права, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК України). По-третє, не можна ототожнювати позов з, власне, порушеним правом, адже останнє існує і до моменту порушення, а позов може виникнути лише після правопорушення. По-четверте, позов не є діяльністю, адже він має не динамічний, а статичний характер, а діяльність, спрямовану на реалізацію позову, називають пред’явленням по­зову (ст. 118 ЦПК України).

Позов як матеріально-правова вимога закріплюється в особливій процесуальній формі - позовній заяві, тобто не можна ототожню­вати позов і позовну заяву, що співвідносяться між собою як зміст і форма.

Виходячи з викладеного, можна сформулювати таке визна­чення позову: позов — це належним чином процесуально оформлена матеріально-правова вимога позивача до відповідача про захист порушених невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, яка пред’являється через суд у порядку цивільного су­дочинства.

 

Елементи позову

Складовими частинами позову є його підстава та предмет. Ці елементи позову обов’язково мають бути відображені в позовній заяві.

Підстава позову - це ті юридичні факти, на основі яких позивач обгрунтовує свої вимоги відповідно до норм матеріального права. Ці факти породжують позов. Вони вказують на наявність чи відсутність правовідносин між позивачем і відповідачем та на обґрунтованість вимог позивача. Законодавець так і називає під­ставу позову - «обставини, якими позивач обгрунтовує свої вимо­ги» (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України).

До підстави позову може входити як один, так і декілька юри­дичних фактів. Якщо вимога передбачає наявність кількох обста­вин, якими вона обгрунтовується, позивач має вказати всі необхідні юридичні факти. В іншому разі позов може бути визнаний судом необгрунтованим і таким, що не підлягає задоволенню.

Підстава позову визначається на основі норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, проте позивачу вка­зувати відповідні норми не обов’язково, оскільки кваліфікація спір­них правовідносин є обов’язком суду.

Предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову характеризує те, на що спрямо­ваний позов. Він має випливати із спірних матеріально-правових відносин і підпадати під цивільну юрисдикцію суду. Так, в позові про стягнення аліментів предметом буде стягнення певних пла­тежів з відповідача, який добровільно не виконує свої обов’язки щодо позивача; в позові про розірвання договору довічного утримання внаслідок невиконання обов’язків набувачем пред­метом буде вимога позивача (відчужувача) розірвати вказаний договір.

Види позовів

Класифікація позовів здійснюється за різними підставами. Тра­диційно їх поділяють залежно від процесуальної мети на: 1) позо­ви про присудження; 2) позови про визнання; 3) перетворювальні позови.

Найпоширенішими із вказаних видів є позови про присудження. У них позивач просить суд зобов’язати відповідача здійснити пев­ну дію яка відповідає його матеріально-правовому обов’язку перед позивачем (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), або утриматися від певної дії (наприклад, припинити будівництво). Позови, в яких від відповідача вимага­ється утриматися від певної дії (діяльності), називаються ще позо­вами про заборону. Але їх не слід виділяти окремо, адже вони є різновидом позовів про присудження.

У позовах про визнання (про підтвердження) позивач просить суд визначити його взаємовідносини з відповідачем і встановити, якими мають бути їх права та обов’язки відносно один одного. Звертаючись з позовом про визнання, особа прагне захистити своє суб’єктивне право не від порушення, а від оспорювання чи невизнання. Рішення суду за таким позовом стосується встановлення наявності або відсутності певних прав. За позовом про визнання не вимагається примусити відповідача виконати певний обов’язок, адже для захисту суб’єктивного права достатньо задоволення су­дом позову.

Позови про визнання поділяють на позитивні та негативні. Позитивні позови про визнання спрямовані на встановлення наяв­ності певних правовідносин (наприклад, позов про визнання права власності на певну річ), а негативні - їх відсутності (наприклад, позов про визнання правочину недійсним).

Існують й інші класифікації позовів. Важливе практичне зна­чення має поділ позовів за характером спірного матеріального правовідношення (так званим матеріально-правовим критерієм) на: цивільні, сімейні, трудові, земельні та інші. При цьому позови в межах кожної з груп можуть бути поділені на різновиди за інституціональним підходом. Наприклад, у межах позовів, що ви­никають з цивільних правовідносин, можна виділити позови про захист особистих немайнових прав, про відшкодування шкоди, про розірвання договору, про визнання договору недійсним, про застосування наслідків недійсності правочину тощо. Така систе­матизація позовів дає можливість здійснювати узагальнення судової практики, вести профілактику правопорушень, а також визначати прогалини законодавства і напрями їх усунення в про­цесі законотворчості чи тлумачення норм права вищими судови­ми інстанціями.

 

Право на пред’явлення позову­

Конституційне положення про те, що права і свободи людини та громадянина захищаються судом (ст. 55 Конституції України), деталізується у нормах матеріального права. Так, відповідно до ЦК України (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16) кожна особа має право на за­хист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, зокрема право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. За ч. 10 ст. 7 СК України кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Зазначене у наведених і подібних нормах право на судовий за­хист є правом на позов у матеріально-правовому розумінні, що означає можливість уповноваженої особи вимагати в судовому по­рядку виконання зобов’язаною особою свого обов’язку.

Говорячи про співвідношення права на позов і права на пред’явлення позову, слід мати на увазі, що:

· право на позов (захист) визначається і матеріальним, і проце­суальним правом, а право на пред’явлення позову - тільки проце­суальним;

· право на позов надає можливість вимагати від суду вирішити справу, а право на пред’явлення позову - лише звернутися до суду з позовом;

· наявність права на позов встановлюється судом під час усього провадження у справі, а наявність права на пред’явлення позову - під час прийняття позовної заяви;

· відсутність права на пред’явлення позову є підставою для постановления ухвали про відмову у прийнятті позовної заяви, закриття провадження у справі або залишення позовної заяви без розгляду; відсутність же права на позов є підставою для ухвалення судом рішення про відмову у задоволенні позову.

Виходячи з викладеного, право на позов і право на пред’явлення позову, на наш погляд, є різними правами, головна відмінність між якими полягає у їх різній правовій природі.

Право на пред’явлення позову це право особи звернутися до суду з позовом про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів має право кожна фізична та юридична особа, а у визначених законом випадках до суду можуть звертатися також органи й особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси (ст. 3 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 45 ЦПК України до органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду з позовом про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів, належать:

1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

2.прокурор.

3. органи державної влади, органи місцевого самоврядування.

4. фізичні особи можуть звертатися з позовом про захист інтересів інших осіб у встановлених законом випадках, у тому числі коли вони є законними представниками неповнолітніх, малолітніх, обмежених у дієздатності чи недієздатних осіб.

5. юридичні особи мають право звертатися з позовом до суду, якщо таке повноваження встановлено спеціальним законом і установчими документами цієї юридичної особи.