Про походження української мови

Інтерес до коренів української мови існував у всі часи. Спи­сок учених, які складали біографію української мови, досить роз­логий, але точки зору не всіх мовознавців потрапили до читачів. М.Степаненко зазначає, що в радянській науці неординарні погля­ди наших мовознавців коригувалися критикою, подавалися не як альтернативні чи можливі, а як шкідливі, націоналістичні, помил­кові. Чомусь на витримувався в цій науці постулат «автор може ви­словлювати власні міркування», такі, які підкріплюються фактами, органічно вливаються в орбіту тих чи інших теорій. Виходило так, що найвидатніші українські вчені чомусь завжди помилялися, за­вжди впадали в націоналізм, коли шукали прадавнє коріння укра­їнської мови Їх «злочин» полягав у тому, що вони шукали себе не у російському морі, а в слов'янському, а то ще й в індоєвропейському, доводячи свою історичну й мовну самобутність і незалежність»¹

Коли ж зародилася українська мова?

На це питання навіть сьогодні відповісти надзвичайно складно. Учені свідомі того, що дата появи на світ будь-якої мови не окрес­люється днем, роком, десятиліттям чи навіть століттям, тому що «це не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостере­женні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині…» – зазначає О. О. Потебня. Лінгвісти і сьогодні досліджують коріння мови з мови-основи, їх завданням є вказати вік мови. Одні вчені відстоюють думку, що мова виникла п'ять тисяч років тому (і навіть раніше), інші – чотирнадцять або й сім століть.

Які існують версії щодо походження мови?

Версія перша.

Сьогодні надзвичайно популярними є думки дослідників «Вле-сової (Велесової) книги». Цю книгу відносять до «героїчного епосу України-Руси».

Довідка: Книга зберігалася у поміщицькому маєтку Великий Бур-лук, що на Харківщині. Написана вона була на дерев'яних дощечках (38х22 см, товщина – 0,5 см), з'єднаних ремінцем. У 1919-ому році у бібліотеці розгромленого маєтку цю книгу підібрав полковник цар­ської армії Федір Артурович Ізембек. Зібрані у мішок дощечки про­мандрували з хазяїном аж до Брюсселя, потім до Бельгії. Цю книгу

¹Степаненко М. Історія української мови. – К.: НАН України, УМІФ. – 1998. – С. 9–10.
38 Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

скопіював (ніби відчував, що дощечки можуть пропасти) Ю. Ми-ролюбов – знайомий Ф. Ізенбека. У 1941-ому році Ізенбек помер, а дощечки загубилися остаточно.

Над дослідженням цієї книги працювали вчені всього світу: С. Парамонов (псевдонім С. Лісний) з Австралії, М. Скрипник – укр. емігрант з Голландії, А. Кирпич з Англії, проф. В. Шаян.

Зазначимо, що проблема автентичності (справжності) «Веле-сової книги» була актуальною довгий час. Коли аргументів щодо справжності книги накопичилося вдосталь, постало інше питання: чи можна вважати цю пам'ятку праукраїнською?

За пам'яткою, початок життя нашого народу (отже, і його мови) сягає ХII століття до н.е., коли складалися слов'янські племена (ле­генда про Богумира).

Про що ж вона?

«Велесова книга» розповідає про походження слов'ян, про «русь­ку землю», де вони жили, про землю, яку слов'яни любили і оборо­няли від ворогів-нападників, про їх заняття, побут, вірування тощо.

Дослідник пам'ятки Борис Яценко стверджує, що наша історія «починається не з Аскольда, Рюрика чи Олега Віщого, приблудних вояків. Вона сягає в глибину приблизно двох тисяч років». Отже, українська мова за «Велесовою книгою» має давню історію.

Версія друга.

Михайло Красуський – польський і російський сходознавець у праці «Древность малороссийского язика» (1818) на основі зістав­лення індоєвропейських мов стверджував, що найстаршою в Європі є українська мова, коріння якої сягають у IV–III ст. до н. е. Україн­ська мова, за переконаннями М. Красуського давніша не лише за всі слов'янські мови, а й за грецьку, латинську, санскрит – давньоіндій­ську літературну мову. Цією версією вчений прагнув започаткувати новий напрям у теорії глотогенезу (цим самим відійти від традицій­ного бачення проблеми).

Версія третя.

Російський мовознавець, професор Петербурзького університе­ту, відомий мистецтвознавець Ф. І. Буслаєв, дослідивши лексику і фразеологію «Слова о полку Ігоревім», інші писемні пам'ятки дав­ньоруської доби, пам'ятки чеської літератури, дійшов висновку, що українська мова древніша від мови російської.

Українська мова за професійним спрямуванням 39

Розділ І

Подібну теорію висував Микола Марр – творець «яфетичної тео­рії», знавець і дослідник кавказьких мов.

Версія четверта.

Її також учені називають «сенсаційною».

І. І. Ющук – професор Київського лінгвістичного університету, зіставивши українську мову з латинською (найдавнішою індоєв­ропейською мовою), стверджує, що українська мова є архаїчною. А формуватися вона почала «ще перед трьома тисячами років – можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато того, що вже класична латинь утратила».

Як ми вже зазначали, ці версії є «сенсаційними», «довести їх життєвість зможе широке порівняльно-історичне тло».¹

Відома теорія про походження трьох східнослов'янських мов –української, російської та білоруської – як окремих утворень (ХIII ст. і далі) російського вченого О. О. Шахматова. Це вчення із за­стереженням було сприйняте Л. А. Булаховським (указував, що роз­ширення діалектного матеріалу дасть право по-новому трактувати проблему). Довгий час походження української мови висвітлювало­ся за схемою: індоєвропейська – праслов'янська – східнослов'янська ( або давньоруська) – українська. Мовознавці, на думку багатьох учених, змушені були підхопити публіцистичну метафору про по­ходження східнослов'янських народностей і їхніх мов із спільної колиски – Київської Русі. Ця метафора перетворилася на штамп, що не вимагав доказів.

Біографія української мови впорядковувалася українськими вченими: Михайлом Максимовичем, Павлом Житецьким, Костем Михальчуком, Михайлом Драгомановим, Агатангелом Кримським, Євгеном Тимченком, Михайлом Грушевським, Степаном Смаль-Стоцьким.

Особливої уваги заслуговують версії щодо походження україн­ської мови М. Грушевського-історика та І. Огієнка-мовознавця.

І. Огієнко (митрополит Іларіон) стверджував: «Три східнослов’янські мови: українська, білоруська й російська – зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. «праруської» спільної мови ніколи не було». Коріння української мови вчений бачить у слов'янській прабатьківщині. Становлення

¹Степаненко М. Історія української мови. – К.: НАН України, УМІФ. – 1998. – С. 14.
40 Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

ж нашого етносу і говорів української мови, на його думку, вель­ми тривалий – IХ, Х, ХI ст.

Є. Тимченко зазначав, що твердження про праруську мову – не­потрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію україн­ської мови. Подібно висловлюються й сучасні видатні учені. У «іс­торичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності,» – пише історик-поліглот О. Пріцак.

Український мовознавець Г. П. Півторак стверджує, що у пам'ятках другої половини ХI ст. фіксуються виразні українізми, тому рубіж ХI–ХII ст. можна вважати початком самостійної історії нашої мови. А в діалектах ці явища виникли значно раніше – в VI–IХ ст.

А. А. Москаленко у праці «Питання походження української мови в мовознавчій та історичній літературі» (1958) (у ті роки не міг бути ознайомлений з працями мовознавців з діаспори) ви­користав відому на той час тезу, що українська мова належить до спільнослов'янських мов, які мали одну прамову. Учений зазна­чав, що ознаки української мови чітко простежуються в писемних пам'ятках Київської Русі княжого періоду.

Професор С. П. Бевзенко вказує у своїх працях, що формування «фонетичної природи» української мови можна віднести до ХII ст., а початки – до VII–VIII ст., коли стався розрив між слов'янськими племенами.

А. П. Грищенко у «Вступі» до «Сучасної української мови»¹ підкреслює, що існує дві основні концепції зародження української мови як окремої слов’янської.

Представники першої концепції стверджують, що «українська
мова виникла після розпаду давньоруської, який припадає нібито
на ХIV ст.». Припускається, що відмінності між південними, за­
хідними і північно-східними масивами східнослов’янських го­
ворів «могли б лишитися локальними явищами і не привели б до
утворення трьох східнослов’янських мов, якби не сукупність іс­
торичних умов, що спричинили формування в ХIII–ХIV ст. трьох
східнослов’янських народностей, кожна з яких характеризується
спільністю території, розвитком своєрідних рис у культурі і закрі-
¹Сучасна українська літературна мова: Підручник / А. П. Грищенко, Л. І. Мацько,
М. Я. Плющ та ін.; За ред. А. П. Грищенка. 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Вища школа,
1997. – С. 6-8.
Українська мова за професійним спрямуванням 41

Розділ І

пленням у мові тих характерних особливостей, які розвивалися ще в спільносхіднослов’янський період»¹.

Цей погляд на історію української мови ґрунтується передусім на відображенні у найдавніших пам’ятках індивідуальних фонетич­них і меншою мірою морфологічних ознак української мови.

У 1985 році Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні було при­йнято таку періодизацію української мови:

I. Українська літературна мова ХIV - поч. ХVIII ст

1. Українська літературна мова ХIV - першої половини ХVI ст.

2. Українська літературна мова середини ХVI - середини ХVII ст.

3. Українська літературна мова другої половини ХVII - поч. ХVIII ст.

II. Українська літературна мова середини й кінця ХVIII ст.

III. Нова українська літературна мова. Початковий період її роз­
витку (кінець ХVIII ст. - 40-ві роки ХIХ ст).

IV Українська літературна мова 40-х років ХIХ до початку ХХ ст.

V Українська літературна мова 20-90-х років ХХ ст.

1. 20–30-і роки (довоєнна доба).

2. Літературна мова 40-50-х років.

3. Сучасна українська літературна мова (з 60-х років).

Представники другої концепції стверджують, що безпосеред­нім джерелом розвитку української, як і інших слов’янських мов, виступає праслов’янська мова, розпад якої розпочинається орієн­товно в VII ст. Цієї теорії дотримуються Юрій Шевельов (Шерех), І. Огієнко та ін.

Відомий у науковому світі український мовознавець із еміграції лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Ю. Шевельов у станов­ленні української мови виділяє такі періоди:

I. Протоукраїнська мова (VII–ХI ст);

II. Староукраїнська мова (ХІ ст, час появи перших писемних пам’яток - кінець ХІV ст);

III. Середньоукраїнська мова (кінець ХIV cт.– початок ХХ ст), у межах якої розрізняються підперіоди:

а) рання середньоукраїнська мова (кінець ХIV ст.– кінець ХVI ст);

б) середньоукраїнська мова (кінець ХVI cт.– початок ХVIII ст);

в) пізня середньоукраїнська мова (початок ХVIII ст. - початок ХІХ ст);
IV Нова українська мова.

2Історія української мови. Фонетика. – К.: Наукова думка, 1979. – С. 30.
42 Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

До фонетичних характеристик української мови, використаних для обґрунтування згаданої періодизації, зараховуються не лише власне індивідуальні, відмінні від інших східнослов’янських мов, а й спільні з ними.

«Від інших слов’янських мов українську мову відрізняють такі фонетичні риси, як чергування о та е з і у нових закритих складах (ніч - ночі, сім - семи), послідовна рефлексація прасл. *e ÿê ³ (ліс, дід), злиття *у та *і в одному голосному и (сир, сирота), часткове збереження палатального ц’ (хлопець, криниця, пшениця)»¹.

Як бачимо, з'ясування питання походження будь-якої мови, і української зокрема, надзвичайно складне. Своє вагоме слово у розв'язанні цієї проблеми ще мають сказати порівняльно-історичне мовознавство, археологія, історія.