Концепція географічного простору.

Географічний простір – одне з фундаментальних понять географічної науки, за допомогою якого позначають впорядкованість географічних об’єктів і явищ відносно земної поверхні, їх просторову організацію.

Географічний простір (геопростір) виступає як простір географічних об’єктів, а час при цьому є обов’язковою властивістю геосистем, як і сам простір. Враховуючи абстрактний характер, велику протяжність географічних об’єктів та процесів в просторі та часі, важливе значення для географії мають зазначені категорії в філософському значенні.

Особливості географічного простору (геопростору):структурність, системність, динамічність.

Концепція географічного простору науково обґрунтовує положення географічної оболонки у сфері постійної взаємодії космічних факторів із земними. Цей специфічний навколоземний простір є необхідною передумовою для зародження і розвитку життя на планеті. Його спеціальне вивчення дозволяє зрозуміти суть багатьох природних явищ і фізико-географічних процесів.

 

ПОНЯТТЯ ПРО СОЦІАЛЬНО – ГЕОГРАФІЯНИЙ ПРОСТІР. ТЕОРІЯ Т.ХЕГЕРСТРАНДА.

Соціально-географічний простір - простір суспільства у сукупності з усіма сферами географічного середовища. Він є найбільш динамічним і являє собою просторово-часове поєднання суспільних об'єктів, явищ і процесів у сукупності з природним оточенням. Вперше ідеї про соціально-географічний простір були викладені професором Лундського університету (Швеція) Т. Хегерстрандом на початку 70-х років XX ст. В основі цієї теорії лежить ідея розкриття простору і часу в формі єдиної, нерозривної просторово-часової організації.

Соціально-географічний простір -простір антропосфери – заселеної, освоєної або в інший спосіб втягненої в орбіту життя суспільства частини географічної оболонки землі з її просторовими структурами господарства і формами організації життя суспільства.

Я. Олійник, А. Степаненко

 

ВЛОСТИВОСТІ ГЕОПРОСТОРУ.

Структура соціально географічного простору, повсякденне і життєве оточення. Властивості геопростору: регіоналізм, взаємодія складових елементів, континуальність, дискретність, структурність, внутрішня суперечність, інтегративність.

Регіоналізм — це різноманітні форми соціально-культурної й політичної самоідентифікації територіальних співтовариств, які виявляють себе в ідеях, настроях, діях, намірах, вкладених у збереження самобутності регіону чи його статусу у системігосударств-наций.

Континуальність - це неперервність, тобто поступовий перехід. Можна привести чимало прикладів, коли один комплекс поступово переходить в інший.

Дискретність (або корпускуальність) - це перервність, тобто властивість деякого тіла або системи складатись з окремих, чітко розмежованих частин. Крутий берег моря, лінія скиду, дзеркало зсуву - все це приклади дискретності.

Структурність — це властивість перцептивного образу відображати будову предмета сприймання.

Інтегративність - це здатність колективу зберігати свою структуру і функції, ступінь інтегративності, яка вимірюється на основі соціометричних досліджень.

 

СОЦІАЛЬНИЙ ПРОСТІР.

Соціальний простір – це простір, освоєний людством у процесі його існування. Це є частина фізичного простору, яка складає спосіб життєдіяльності суспільства, тобто олюднений простір. Він вписаний у простір біосфери. Соціальний простір є простором людського буття, який має перш за все соціально-культурний і духовно-практичний виміри.На відміну від фізичного простору, соціальний простір твориться самими людьми.Соціальний простір має культурно-історичні межі, але й тенденцію до розширення: суспільство освоює все нові ділянки фізичного простору, окультурює їх, усуспільнює.

 

СОЦІАЛЬНИЙ ЧАС.

Соціальний час – це тривалість існування людства, його історія. Він теж має культурний вимір. Він указує на міру мінливості суспільного життя, матеріальних та духовних процесів, які відбуваються в соціумі. Його можна зобразити у вигляді променя, який має початок (перехід від тваринного до людського стану) і не має кінця. На відміну від фізичного часу, який протікає рівномірно й вимірюється хвилинами, годинами, добами, роками тощо, соціальний час протікає нерівномірно й вимірюється історичними епохами. Протягом деяких історичних періодів відбувається значна кількість суспільних змін, а в інші – незначна. Отже, соціальний час у деяких історичних епохах прискорює ходу (“біжить”, “летить”), а в деяких – сповільнює (“повзе”, “тягнеться”).

30.Поняття. Рівень життя. Я́кість життя́

 

Рівень життя - це економічна категорія і соціальний стандарт, що характеризує ступінь задоволення фізичних і соціальних потреб людей. Основними компонентами стандарту рівня життя є: здоров'я, харчування і доходи населення, житлові умови, домашнє майно, платні послуги, культурний рівень населення, умови праці та відпочинку, а так само соціальні гарантії та соціальний захист найбільш вразливих громадян. а рівень життя - показник соціального розвитку.

 

Рі́вень життя́ — характеристика економічного добробуту населення, що вимірюється як реальний дохід на душу населення та кількість населення за межею бідності. Часто також приймаються до уваги доступ до системи охорони здоров'я, економічна нерівність, рівень освіти, доступ до певних товарів, очікувана тривалість життя при народженні. Часто терміну протиставляється термін «якість життя», що також приймає до уваги різноманітні неекономічні показники. Життєвий рівень населення залежить, з одного боку, від способу виробництва, який характеризується відносинами власності, рівнем розвитку матеріальної бази суспільства, сфери послуг та суспільною продуктивністю праці, а з іншого - від способу життя, що визначається загальними проявами життєдіяльності людини, а саме величиною потреб у різних життєвих благах та можливістю їх задоволення, виходячи з пропозиції товарів та послуг на ринку та реальних доходів населення. Отже, на рівень життя населення впливає ряд економічних, соціальних, політичних, культурних, інноваційних, екологічних та інших факторів.

 

 

Я́кість життя́ — ступінь задоволення матеріальних, культурних і духовних потреб людини. Якість життя визначається порівнянням фактичного рівня задоволення потреб із базовим. Такі процедури можна розділити на дві основні групи:

 

засновані на суб'єктивній самооцінці;

засновані на зовнішній об'єктивній оцінці.

 

Специфіка поняття якості життя полягає в тому, що воно включає в себе як об'єктивні, так і суб'єктивні критерії, що характеризують фізичний, психічний і соціальний добробут, сукупність яких становить здоров'я — інтегральний показник, який містить функціональні критерії, симптоми, пов'язані з якимсь захворюванням, психічний стан (депресія, збудження, тривога, соціальна активність тощо)[1]. Найважливішою особливістю сучасних підходів до вивчення якості життя є положення про те, що воно має дві сторони: об'єктивну, яка визначається нормативними та статистичними характеристиками, і суб'єктивну, яка пов'язана з тим, що потреби й інтереси конкретн

ої людини індивідуальні і проявляються в його відчуттях і оцінках[1].

Соціальна інфраструктура

 

Соціальна інфраструктура — це сукупність галузей невиробничої сфери, що створюють загальні умови для раціональної організації основних видів діяльності людини — трудової, суспільно-політичної, у сфері духовної культури та побуту.

До галузей соціальної інфраструктури відносять: торгівлю в тій її частині, що здійснює реалізацію продукції, громадське харчування, житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення, пасажирський транспорт і зв'язок, що обслуговує населення і невиробничі галузі; освіту й охорону здоров'я; фізкультуру і спорт; туристично-екскурсійні організації; соціальне забезпечення; культуру і мистецтво; масову інформацію; науку та наукове обслуговування; підготовку кадрів; кредит і державне страхування; органи державного управління і громадських організацій.

 

Соціальна інфраструктура має не тільки галузеву, а й територіальну структуру. Одиницями територіальної структури соціальної інфраструктури є країна, регіон, автономна республіка, область, місто, сільський адміністративний район, населений пункт. Підтримання необхідних пропорцій розвитку соціальної інфраструктури в галузевому і територіальному аспектах — важливий напрям політики регіонального розвитку.

Нова політика регіонального розвитку полягає в розширенні самостійності та відповідальності місцевих органів влади й управління у вирішенні життєво важливих завдань регіонів країни. Сутність такої політики орієнтована на розмежування повноважень між усіма об'єктами територіального господарювання. Децентралізація влади й адекватне розмежування повноважень передбачає передавання на рівень місцевого і територіального управління основної частини відповідальності за соціальну інфраструктуру і соціальний розвиток міським та обласним органам самоврядування. У зв'язку з цим ключовим елементом нової політики регіонального розвитку є реальне життєзабезпечення населення регіонів, міст, селищ та інших населених пунктів комплексом матеріальних благ і послуг.

Комплекс освіти

 

Осві́та — цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання знань, умінь та навичок або щодо їх вдосконалення. Процес і результат засвоєння особистістю певної системи наукових знань, практичних умінь та навичок і пов'язаного з ними того чи іншого рівня розвитку її розумово-пізнавальної і творчої діяльності, а також морально-естетичної культури, які у своїй сукупності визначають соціальне обличчя та індивідуальну своєрідність цієї особистості.[1]

 

Також дисципліна, яка вивчає переважно методи навчання і вивчення в школах або подібних закладах у протилежність різним неформальним засобам соціалізації (наприклад, між батьками і їх дітьми). Тому освіту можна розуміти як передачу накопичених суспільством знань молодому поколінню для розвитку в нього пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.

 

Освіта призначена, щоб дати новому поколінню початкові знання культури, формуючи поведінку у дорослому житті і допомагаючи у виборі можливої ролі в суспільстві. У широкому сенсі слова, освіта — процес або продукт "…формування розуму, характеру або фізичних здібностей особистості… У технічному сенсі утворення — це процес, за допомогою якого суспільство через школи, коледжі, університети та інші інститути цілеспрямовано передає свою культурну спадщину — накопичене знання, цінності та навички — від одного покоління іншому «між поколіннями». В останні десятиліття в країнах Заходу набула широкого розповсюдження наукова експертиза у сфері освіти, яка здійснюється у формах «педагогічного аудиту», «психолого-педагогічної експертизи», «комплексної гуманітарної експертизи» тощо[2]

 

У повсякденному розумінні освіта крім усього іншого передбачає і, в основному, обмежена навчанням учнів учителем. Воно може полягати в навчанні читання, письма, математики, історії та інших наук. Викладачі з вузьких сфер, таких як астрофізика, право, географія або зоологія, можуть навчати тільки даному предмету, звичайно в університетах та інших вишах. Існує також викладання фахових навичок, наприклад, водіння. Крім освіти в спеціальних установах існує також самоосвіта, наприклад, через Інтернет, читання, відвідування музеїв або особистий досвід.

Комплекс культури

КОМПЛЕКС КУЛЬТУРИ - це сукупність закладів, установ, підприємств, організацій і органів управління, що здійснюють виробництво, розподіл, збереження і організацію, споживання товарів і послуг культурного й інформаційного призначення. До цього комплексу входять підприємства, що виробляють товари культурного та інформаційного призначення, самі об'єкти культури і мистецтва, установи і організації засобів масової інформації. Широко розгалужена мережа закладів культури та мистецтва - характерний показник розвитку культури. Загалом в Україні є майже 5000 музеїв — величезна галузь, яка не має єдиного керівного органу, який би вів статистичні дані, надавав фахову допомогу, відстоював інтереси музеїв та їхніх працівників. Переважна більшість найвидатніших музеїв знаходиться - у Києві, Львові, Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Чернігові, Донецьку, Луганській, Дніпропетровській, Івано-Франківській областях та в Криму.Масовою пропагандою культурних досягнень займаються засоби масової інформації - телебачення і радіомовлення, газети і журнали, книжково-журнальні видавництва.

 

 

Комплекс охорони здоровя

Охорона здоров'я — галузь діяльності держави, метою якої є організація та забезпечення доступного медичного обслуговування населення. Охорона здоров'я – це ключовий елемент національної безпеки держави.[1]

Наказова медицина

Земська медицина

Міська медицина

Управління охорони здоров'я облдержадміністрації є обласним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення у життя державної політики в галузі охорони здоров'я, а також несе відповідальність за стан і розвиток галузі.

 

Основними завданнями управління є:

 

Розроблення обґрунтованих пропозицій щодо реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я; Координація та контроль за виконанням державних програм охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання медико-санітарної допомоги; Організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров'я гарантованої безоплатної медичної допомоги населенню; Організація надання медичної допомоги у невідкладних та екстремальних ситуаціях; Розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюванності, інвалідності та смертності населення; Організація в межах своїх повноважень підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників, удосконалення їх знань та практичних навичок. Управління охорони здоров'я відповідно до покладених на нього завдань:

 

Бере участь у реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я; Забезпечує додержання установами і закладами охорони здоров'я, іншими підприємствами, установами, організаціями, що належать до сфери його управління, прав і свобод громадян угалузі охорони здоров'я; Здійснює цільові та перспективні програми охорони здоров'я, готує пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів розвитку охорони здоров'я, опрацьовує заходи, спрямовані на реформування галузі; Організовує та проводить акредитацію закладів охорони здоров'я сфери його управління; Здійснює координацію діяльності закладів охорони здоров'я, установ і закладів державної санітарно - епідеміологічної служби, що належать до сфери його управління, з питань діагностики, лікування і профілактики захворювань, формування здорового способу життя, охорони території області від занесення і поширення карантинних та інших інфекційних захворювань, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення; Організовує вивчення впливу довкілля на здоров'я людини, розробляє заходи, спрямованні на недопущення щкідливого впливу факторів довкілля на здоров'я людини, бере участь у визначенні напрямів та проведенні разом с центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування роботи із запобігання хворобам, а також зниження захворюваності, інфалідності та смертності населення; Вивчає, оцінює і прогнозує показники стану здоров'я населення; Здійснює організаційно- методичне керівництво та координацію роботи державної служби медицини катастроф; Забезпечує проведення медико - соціальної експертизи та надання реабілітаційної допомоги населенню; Реалізовує державну політику з питань гарантованого медикаментозного забезпечення населення; Координує забезпечення лікарськими засобами населення, визначає потребу в них, створює базу необхідних даних для вирішення питань інформування працівників закладів охорони здоров'я і населення про лікарські засоби та імунобіологічні препарати, дозволені до застосування; Забезпечує додержання встановленого порядку надання пільг щодо відпуску громадянам безоплатно, або на пільгових умовах медикаментів та імунобіологічних препаратів.

Рекреаційний комплекс

 

Рекреаційний комплекс (РК)

це сукупність галузей і видів економічної діяльності, які забезпечують рекреаційними послугами населення країни, регіону, міста та створюють необхідні передумови для нормального функціонування рекреаційно-туристичного господарства. Звичайно, рекреаційний комплекс забезпечує функціонування рекреаційних циклів тижневої, місячної, сезонної тривалості, але в окремих випадках (місто, промисловий вузол, промисловий район) необхідно акцентувати і проблеми організації короткочасного відпочинку — тижневого і добового.

40. Рекреаційні ресурси. Мінера́льні во́ди. Лікува́льні гря́зі.Пляжні ресурси

Рекреаційні ресурси — це об'єкти, явища і процеси природного та антропогенного походження, що використовуються або можуть бути використані для розвитку рекреації і туризму. Вони є матеріальною і духовною основою формування ТРС різного типу і таксономічного рангу.

 

Головною властивістю рекреаційних ресурсів є те, що їм властива здатність відновлювати і розвивати духовні та фізичні сили людини. Такі ресурси придатні як для прямого, так і для опосередкованого споживання, надання різноманітних послуг курортно-лікувального і рекреаційно-туристського характеру.

 

Рекреаційні ресурси поділяються на дві основні групи: природні та історико-культурні.

Мінера́льні во́ди (рос. минеральные воды, англ. mineral water, нім. Mineralwasser n pl) — підземні (іноді поверхневі) води з підвищеним вмістом деяких хімічних елементів і сполук, а також газів, із специфічними фізико-хімічними властивостями (температура, радіоактивність та ін.), що справляють цілющий вплив на організм людини. Межею прісних і мінеральних вод вважають мінералізацію 1 г/дм3. Мінеральні води часто володіють цілющими властивостями. Зловживання мінеральною водою, особливо для хворих, може призвести до важких наслідків для здоров’я, тому вживати її рекомендується тільки за рекомендацією лікаря та в обумовлених ним кількостях.

 

Лікува́льні гря́зі (пелоїди) (англ. therapeutic muds, нім. Badeschlamm m, Heilschlamm m) — різні за генезисом (органічні і неорганічні) утворення (переважно відкладення боліт, озер, лиманів, морських заток, сопкові утворення), складені з мінеральних і органічних речовин та води, що пройшли складні перетворення внаслідок фізико-хімічних, хімічних, біохімічних процесів, являють собою однорідну тонкодисперсну пластичну масу і мають лікувальні властивості. Лікувальний вплив грязей складається з дії теплового, механічного та хімічного факторів. За ступенем мінералізації грязьового розчину розрізняють прісноводні та мінералізовані торфи.

 

У складі лікувальних грязей виділяють:

 

грязьовий розчин — вода та розчинені в ній солі, органічні речовини, гази;

грубодисперсну частину (силікатні частинки, гіпс, карбонати і фосфати кальцію, карбонати магнію та інші солі, органічні залишки);

колоїдний комплекс — тонкодисперсна частина (органічні, неорганічні речовини та органомінеральні сполуки).

Лікувальні грязі містять також ряд мікроорганізмів та антибактерійних речовин.

 

Обсяг природно-рекреаційного потенціалу України за лікувальними грязями становить 25 млн людино-доз.

 

Прикладами грязелікувальних курортів з муловими грязями є в Україні Євпаторія і Саки (Крим), Одеса, торфові грязі використовують на курортах Моршина (Зах. Україна), Слов'янський курорт (Слов'янськ, Донецька область).

Пляжні ресурси посідають особливе місце серед рекреаційнихресурсів. Понад 55 відсотків рекреантів світу так чи інакшепов'язують свій відпочинок і оздоровлення з перебуванням біляводи (приаквальні курорти, будинки відпочинку, круїзи тощо).Відомо, що перебування на пляжі особливо корисне для оздоровлення людей, адже тут на організм діє комплекс оздоровлювальних чинників, пов'язаних зі стихією моря.

 

Найпривабливішими та найпопулярнішими світовими пляжа-ми є Лазурний берег Франції — від Тулона до Монако, протяжність якого складає 180 км, ширина — від 2 до 9 км. За останнідесятиріччя популярними стають прибережні території ПівдняІталії, Півдня і Сходу Іспанії, Сардинія, Балеарські і Канарськіострови, Мальта, узбережжя Адріатики (Хорватія). Не втратилосвоєї привабливості причорноморське узбережжя Болгарії (Золо-ті Піски), Румунії, Південного берега Криму. Серед інших регіо-нів світу найпопулярнішими зонами відпочинку є узбережжя мо-рів і океанів, що омивають береги США, Мексики, Гавайські,Багамські, Бермудські острови, а також курорти в Марокко, Ту-нісі, Єгипті, Ізраїлі, Туреччині, Таїланді, Індії, Китаї, Японії, Бра-зилії.

 

Пляжні ресурси України зосереджені у приморських територіях Одеської, Херсонської, Запорізької і Донецької областей та у Криму. Рекреаційна цінність морського узбережжя визначається поєднанням сприятливих кліматичних умов та бальнеологічних іландшафтних ресурсів. Для рекреації можна використовувати майже 1500 км морського берега. Найвищу рекреаційну цінність має невелика територія Південного берега Криму, захищена з півночі Кримськими горами, на якій панує субтропічний середземноморський клімат.

 

Розвиток рекреаційної діяльності у приаквальних зонах спрямований на соціальні результати, де поєднуються можливості задовольнити потребу, як у лікуванні й відпочинку, так і в естетичному сприйнятті, у спілкуванні з природою.