Розвиток соціальної географії в Україні

В Україні у різні часи зародилися три напрямки економіко-географічних досліджень, які були започатковані В. Григоровичем-Барським, П. Чубинським та С. Руднщьким.

В. Григорович-Барський (1701—1747 рр.) — український мандрівник, який за 24 роки обійшов майже всю Європу та північну частину Африки. Він залишив описи відвіданих країн, ставши основоположником країнознавчого підходу в економічній географії,

П. Чубинський, який з 1873 р. був одним із керівників відділення Географічного товариства в Києві, започаткував у науці економічний або статистично-галузевий напрямок досліджень. Перебуваючи у засланні, він досліджував територію Росії, а потім очолював експедицію, що працювала в Україні. Матеріали експедиції видані у семи томах під назвою "Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західноруський край", де наведені статистичні дані про умови життя та господарювання на українських землях між Києвом та річкою Збруч.

Третій напрямок — антропогеографічний — розвивав С. Рудницький. У його працях розглядалися умови життя й господарської діяльності людини, обґрунтовано необхідність побудови незалежної української держави, закладені основиполітичної географії. Видатним продовжувачем цього напрямку був В. Кубійович. Видатним економістом українського походження є лауреат Нобелівської премії Саймон Кузнець (Сміт) (1901-1985), визначний авторитет у методиці обчислення національного доходу, першовідкривач деяких загальноекономічних закономірностей ("закон Кузнеця", "цикли Кузнеця"). Він народився у Харкові, тут закінчив університет. 1922 року переїхав до США, де у 1926 р. захистив докторську дисертацію "Циклічні коливання в економіці". 1971 року отримав Нобелівську премію "за емпіричне обґрунтування тлумачення економічного зростання".

Незважаючи на вищенаведені факти, слід відзначити, що потреби суспільства вимагали розвитку власної СЕГ в Україні. З плином часу виростали нові покоління професійних географів, не дивлячись на бракдостовірної статистичної інформації та сувору партійно-державну регламентацію досліджень в галузі суспільних наук. Поруч з розвитком традиційних напрямків СЕГ поступово з’явилися і нові. Зокрема постійне ускладнення досліджуваних об’єктів викликало потребу широкого застосування системного підходу в суспільно-географічних дослідженнях. Методологічні і теоретичні питання даної проблеми опрацьовані такими вченими як О.Т. Ващенко, С.С. Мохначук, І.Т. Твердохлєбов, О.І. Шаблій, М.Д. Пістун, О.Г. Топчієв, А.П. Голіков та ін.

 

Школи та напрями соціології

 

концепціям М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Парето було остаточно сформовано предмет, методологію і завдання соціології, яка врешті посіла належне їй місце серед інших суспільних наук. Перед нею розвинулись нові перспективи, які прагнули реалізувати представники соціологічної науки XX ст. Особливостей розвитку соціології на сучасному етапі можна виділити декілька. Основною з них є те що сучасна наука на відміну від позитивізму, котрий був провідним методом у XIX ст. зробила значний поворот до теоретичного осмислення соціальних явищ і процесів. Нарешті виробився симбіоз теорії і практики, який забезпечив поступальний гармонійний розвиток соціології XX ст. Наука стала не суто практичною, якою була раніше, і перестала лише встановлювати соціальні факти, а й почала аналізувати їх, визначаючи механізми і закономірності функціонування різноманітних соціальних систем. По-друге, важливе значення мало те, що роботи учених XX ст. були не розрізненими як раніше, а будувались у тісній співпраці, що визначило їх більшу обґрунтованість і досконалість. Таким чином, у соціології формуються справжні школи учених, провідними серед яких були школи Німеччини та

США. По-третє, сучасна соціологічна наука визначається великою різноманітністю шкіл і течій, що свідчить про її популярність і суспільну корисність, а також про наукові пошуки удосконалення соціологічної теорії і практики.