Соціогеграфія, як продукт синтезу інтеграції соціології і географії 
";


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Соціогеграфія, як продукт синтезу інтеграції соціології і географії



Соціогеграфія, як продукт синтезу інтеграції соціології і географії

 

Соціальна географія — насамперед географічна наука, тому необхідно простежити взаємозв'язок соціальної географії з географічними науками. При цьому ми дотримуємося погляду Е. Алаєва про те, що географічні науки — це науки, в яких географічний підхід і метод є основними, або ведучими, тобто поняття "географічні науки" ширше від поняття "географія". Адже науки, що виникли на стику кількох галузей знань, можна рівночасно віднести до цих галузей знань. Наприклад, економічна географія може одночасно вважатись і економічною, і географічною дисципліною, а соціальна географія — і соціальною, і географічною дисципліною. О. Шаблій зазначає: при посиленому розвитку соціальної географії як складової частини суспільної відбувається "процес соціологізації останньої", і це здійснюється через "впровадження в суспільну географію понять, положень і методів соціології

Місце соціальної географії в системі наук

 

Тісний зв'язок із соціальною географією мають історія соціології, історія географії та історія соціогеографії. Історія соціології — це наука про виникнення, основні етапи розвитку й історичні форми, напрями соціологічного знання. М. Захарченко зазначає, що історично першою в соціології виникла географічна школа. Він звертає увагу на те, що спроби виявити залежність соціальних процесів від природних умов мають місце у працях логографів, істориків, філософів стародавнього світу, творчості Ж. Бодена, Ш. Монтеск'є, А. Тюрго. Натуралістична орієнтація на дослідження географічного середовища та природних умов, їх ролі у житті суспільства була продовжена географічною школою в соціології XIX ст. Найвідомішими її представниками стали Г. Бокль, Л. Мечников та ін. На нашу думку, згадані відомості засвідчують не лише тісний зв'язок історії соціології із соціальною географією, а зародження та становлення соціальної географії як науки.

Надзвичайно тісно соціальна географія зв'язана зі соціальною психологією — галуззю психології, що вивчає закономірності поведінки і діяльності людей, зумовлених фактом їх приналежності до соціальних груп, а також психологічними характеристиками цих груп. Як самостійна дисципліна виникла на початку XX ст. (праці англійця У. Мак-Дугласа й американця Е. Росса, які були видані одночасно у 1908)*58. Для американської соціальної психології XX ст. характерна абсолютизація лабораторного експерименту та надмірний акцент на дослідженні малих груп. У постсоціалістичних країнах у період панування командно-адміністративної системи основною ціллю соціальної психології були розробки засобів маніпуляції і особою, і великими групами людей.

Школи та напрями соціології

 

концепціям М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Парето було остаточно сформовано предмет, методологію і завдання соціології, яка врешті посіла належне їй місце серед інших суспільних наук. Перед нею розвинулись нові перспективи, які прагнули реалізувати представники соціологічної науки XX ст. Особливостей розвитку соціології на сучасному етапі можна виділити декілька. Основною з них є те що сучасна наука на відміну від позитивізму, котрий був провідним методом у XIX ст. зробила значний поворот до теоретичного осмислення соціальних явищ і процесів. Нарешті виробився симбіоз теорії і практики, який забезпечив поступальний гармонійний розвиток соціології XX ст. Наука стала не суто практичною, якою була раніше, і перестала лише встановлювати соціальні факти, а й почала аналізувати їх, визначаючи механізми і закономірності функціонування різноманітних соціальних систем. По-друге, важливе значення мало те, що роботи учених XX ст. були не розрізненими як раніше, а будувались у тісній співпраці, що визначило їх більшу обґрунтованість і досконалість. Таким чином, у соціології формуються справжні школи учених, провідними серед яких були школи Німеччини та

США. По-третє, сучасна соціологічна наука визначається великою різноманітністю шкіл і течій, що свідчить про її популярність і суспільну корисність, а також про наукові пошуки удосконалення соціологічної теорії і практики.

Соціальний Дарвінізм.

 

Одним із перших західних соціологів, який звернувся до вивчення суспільних процесів і явищ у контексті ідей Г. Спенсера, є австрійський соціолог і юрист Людвиґ Ґумплович (1838-1909), засновник соціального дарвінізму. Основним положенням його праць є думка про суспільство як сукупність груп людей, що ведуть між собою боротьбу за виживання, вплив і панування. Людям від народження притаманна взаємна ненависть, що визначає відносини між соціальними групами й спільнотами, які постійно перебувають у стані жорстокої боротьби. Він обґрунтував положення про неминучість соціальної нерівності людей, стверджуючи, що будь-яка людина або група прагне до підкоренняслабших і що в цьому проявляється природний суспільний закон боротьби за існування (звідси й назва напряму - соціальний дарвінізм, або автоматичне перенесення положень дарвінівського вчення про еволюцію в природі на розвиток суспільства). Л. Ґумплович один з перших уводить в соціологію поняття "соціальний конфлікт", який, на його думку, є органічною формою взаємин між людьми і соціальними спільнотами всередині кожного суспільства і в стосунках між різними суспільствами.

14.Психоаналіз — спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв'язків та процесів. Більш конкретно — група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань.

Засоби психоаналізу присутні у буддизмі та деяких індуїстських віруваннях, однак як науково-терапевтичний метод вивчення людини він був сформульований та поширився у Західній Європі та Америці у XX ст.[1]

Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 — початку 20 століття Зиґмунд Фройд (Фройдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фройда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія обрала важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні всієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.

Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.

Психоаналіз опирається на клінічні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення тощо.

Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо — тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.

В часи Фройда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, яка усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фройда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела належать до сфери неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.

Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він вважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкурентних психічних сил.

 

ВЛОСТИВОСТІ ГЕОПРОСТОРУ.

Структура соціально географічного простору, повсякденне і життєве оточення. Властивості геопростору: регіоналізм, взаємодія складових елементів, континуальність, дискретність, структурність, внутрішня суперечність, інтегративність.

Регіоналізм — це різноманітні форми соціально-культурної й політичної самоідентифікації територіальних співтовариств, які виявляють себе в ідеях, настроях, діях, намірах, вкладених у збереження самобутності регіону чи його статусу у системігосударств-наций.

Континуальність - це неперервність, тобто поступовий перехід. Можна привести чимало прикладів, коли один комплекс поступово переходить в інший.

Дискретність (або корпускуальність) - це перервність, тобто властивість деякого тіла або системи складатись з окремих, чітко розмежованих частин. Крутий берег моря, лінія скиду, дзеркало зсуву - все це приклади дискретності.

Структурність — це властивість перцептивного образу відображати будову предмета сприймання.

Інтегративність - це здатність колективу зберігати свою структуру і функції, ступінь інтегративності, яка вимірюється на основі соціометричних досліджень.

 

СОЦІАЛЬНИЙ ПРОСТІР.

Соціальний простір – це простір, освоєний людством у процесі його існування. Це є частина фізичного простору, яка складає спосіб життєдіяльності суспільства, тобто олюднений простір. Він вписаний у простір біосфери. Соціальний простір є простором людського буття, який має перш за все соціально-культурний і духовно-практичний виміри.На відміну від фізичного простору, соціальний простір твориться самими людьми.Соціальний простір має культурно-історичні межі, але й тенденцію до розширення: суспільство освоює все нові ділянки фізичного простору, окультурює їх, усуспільнює.

 

СОЦІАЛЬНИЙ ЧАС.

Соціальний час – це тривалість існування людства, його історія. Він теж має культурний вимір. Він указує на міру мінливості суспільного життя, матеріальних та духовних процесів, які відбуваються в соціумі. Його можна зобразити у вигляді променя, який має початок (перехід від тваринного до людського стану) і не має кінця. На відміну від фізичного часу, який протікає рівномірно й вимірюється хвилинами, годинами, добами, роками тощо, соціальний час протікає нерівномірно й вимірюється історичними епохами. Протягом деяких історичних періодів відбувається значна кількість суспільних змін, а в інші – незначна. Отже, соціальний час у деяких історичних епохах прискорює ходу (“біжить”, “летить”), а в деяких – сповільнює (“повзе”, “тягнеться”).

30.Поняття. Рівень життя. Я́кість життя́

 

Рівень життя - це економічна категорія і соціальний стандарт, що характеризує ступінь задоволення фізичних і соціальних потреб людей. Основними компонентами стандарту рівня життя є: здоров'я, харчування і доходи населення, житлові умови, домашнє майно, платні послуги, культурний рівень населення, умови праці та відпочинку, а так само соціальні гарантії та соціальний захист найбільш вразливих громадян. а рівень життя - показник соціального розвитку.

 

Рі́вень життя́ — характеристика економічного добробуту населення, що вимірюється як реальний дохід на душу населення та кількість населення за межею бідності. Часто також приймаються до уваги доступ до системи охорони здоров'я, економічна нерівність, рівень освіти, доступ до певних товарів, очікувана тривалість життя при народженні. Часто терміну протиставляється термін «якість життя», що також приймає до уваги різноманітні неекономічні показники. Життєвий рівень населення залежить, з одного боку, від способу виробництва, який характеризується відносинами власності, рівнем розвитку матеріальної бази суспільства, сфери послуг та суспільною продуктивністю праці, а з іншого - від способу життя, що визначається загальними проявами життєдіяльності людини, а саме величиною потреб у різних життєвих благах та можливістю їх задоволення, виходячи з пропозиції товарів та послуг на ринку та реальних доходів населення. Отже, на рівень життя населення впливає ряд економічних, соціальних, політичних, культурних, інноваційних, екологічних та інших факторів.

 

 

Я́кість життя́ — ступінь задоволення матеріальних, культурних і духовних потреб людини. Якість життя визначається порівнянням фактичного рівня задоволення потреб із базовим. Такі процедури можна розділити на дві основні групи:

 

засновані на суб'єктивній самооцінці;

засновані на зовнішній об'єктивній оцінці.

 

Специфіка поняття якості життя полягає в тому, що воно включає в себе як об'єктивні, так і суб'єктивні критерії, що характеризують фізичний, психічний і соціальний добробут, сукупність яких становить здоров'я — інтегральний показник, який містить функціональні критерії, симптоми, пов'язані з якимсь захворюванням, психічний стан (депресія, збудження, тривога, соціальна активність тощо)[1]. Найважливішою особливістю сучасних підходів до вивчення якості життя є положення про те, що воно має дві сторони: об'єктивну, яка визначається нормативними та статистичними характеристиками, і суб'єктивну, яка пов'язана з тим, що потреби й інтереси конкретн

ої людини індивідуальні і проявляються в його відчуттях і оцінках[1].

Соціальна інфраструктура

 

Соціальна інфраструктура — це сукупність галузей невиробничої сфери, що створюють загальні умови для раціональної організації основних видів діяльності людини — трудової, суспільно-політичної, у сфері духовної культури та побуту.

До галузей соціальної інфраструктури відносять: торгівлю в тій її частині, що здійснює реалізацію продукції, громадське харчування, житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення, пасажирський транспорт і зв'язок, що обслуговує населення і невиробничі галузі; освіту й охорону здоров'я; фізкультуру і спорт; туристично-екскурсійні організації; соціальне забезпечення; культуру і мистецтво; масову інформацію; науку та наукове обслуговування; підготовку кадрів; кредит і державне страхування; органи державного управління і громадських організацій.

 

Соціальна інфраструктура має не тільки галузеву, а й територіальну структуру. Одиницями територіальної структури соціальної інфраструктури є країна, регіон, автономна республіка, область, місто, сільський адміністративний район, населений пункт. Підтримання необхідних пропорцій розвитку соціальної інфраструктури в галузевому і територіальному аспектах — важливий напрям політики регіонального розвитку.

Нова політика регіонального розвитку полягає в розширенні самостійності та відповідальності місцевих органів влади й управління у вирішенні життєво важливих завдань регіонів країни. Сутність такої політики орієнтована на розмежування повноважень між усіма об'єктами територіального господарювання. Децентралізація влади й адекватне розмежування повноважень передбачає передавання на рівень місцевого і територіального управління основної частини відповідальності за соціальну інфраструктуру і соціальний розвиток міським та обласним органам самоврядування. У зв'язку з цим ключовим елементом нової політики регіонального розвитку є реальне життєзабезпечення населення регіонів, міст, селищ та інших населених пунктів комплексом матеріальних благ і послуг.

Комплекс освіти

 

Осві́та — цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання знань, умінь та навичок або щодо їх вдосконалення. Процес і результат засвоєння особистістю певної системи наукових знань, практичних умінь та навичок і пов'язаного з ними того чи іншого рівня розвитку її розумово-пізнавальної і творчої діяльності, а також морально-естетичної культури, які у своїй сукупності визначають соціальне обличчя та індивідуальну своєрідність цієї особистості.[1]

 

Також дисципліна, яка вивчає переважно методи навчання і вивчення в школах або подібних закладах у протилежність різним неформальним засобам соціалізації (наприклад, між батьками і їх дітьми). Тому освіту можна розуміти як передачу накопичених суспільством знань молодому поколінню для розвитку в нього пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.

 

Освіта призначена, щоб дати новому поколінню початкові знання культури, формуючи поведінку у дорослому житті і допомагаючи у виборі можливої ролі в суспільстві. У широкому сенсі слова, освіта — процес або продукт "…формування розуму, характеру або фізичних здібностей особистості… У технічному сенсі утворення — це процес, за допомогою якого суспільство через школи, коледжі, університети та інші інститути цілеспрямовано передає свою культурну спадщину — накопичене знання, цінності та навички — від одного покоління іншому «між поколіннями». В останні десятиліття в країнах Заходу набула широкого розповсюдження наукова експертиза у сфері освіти, яка здійснюється у формах «педагогічного аудиту», «психолого-педагогічної експертизи», «комплексної гуманітарної експертизи» тощо[2]

 

У повсякденному розумінні освіта крім усього іншого передбачає і, в основному, обмежена навчанням учнів учителем. Воно може полягати в навчанні читання, письма, математики, історії та інших наук. Викладачі з вузьких сфер, таких як астрофізика, право, географія або зоологія, можуть навчати тільки даному предмету, звичайно в університетах та інших вишах. Існує також викладання фахових навичок, наприклад, водіння. Крім освіти в спеціальних установах існує також самоосвіта, наприклад, через Інтернет, читання, відвідування музеїв або особистий досвід.

Комплекс культури

КОМПЛЕКС КУЛЬТУРИ - це сукупність закладів, установ, підприємств, організацій і органів управління, що здійснюють виробництво, розподіл, збереження і організацію, споживання товарів і послуг культурного й інформаційного призначення. До цього комплексу входять підприємства, що виробляють товари культурного та інформаційного призначення, самі об'єкти культури і мистецтва, установи і організації засобів масової інформації. Широко розгалужена мережа закладів культури та мистецтва - характерний показник розвитку культури. Загалом в Україні є майже 5000 музеїв — величезна галузь, яка не має єдиного керівного органу, який би вів статистичні дані, надавав фахову допомогу, відстоював інтереси музеїв та їхніх працівників. Переважна більшість найвидатніших музеїв знаходиться - у Києві, Львові, Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Чернігові, Донецьку, Луганській, Дніпропетровській, Івано-Франківській областях та в Криму.Масовою пропагандою культурних досягнень займаються засоби масової інформації - телебачення і радіомовлення, газети і журнали, книжково-журнальні видавництва.

 

 

Комплекс охорони здоровя

Охорона здоров'я — галузь діяльності держави, метою якої є організація та забезпечення доступного медичного обслуговування населення. Охорона здоров'я – це ключовий елемент національної безпеки держави.[1]

Наказова медицина

Земська медицина

Міська медицина

Управління охорони здоров'я облдержадміністрації є обласним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення у життя державної політики в галузі охорони здоров'я, а також несе відповідальність за стан і розвиток галузі.

 

Основними завданнями управління є:

 

Розроблення обґрунтованих пропозицій щодо реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я; Координація та контроль за виконанням державних програм охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання медико-санітарної допомоги; Організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров'я гарантованої безоплатної медичної допомоги населенню; Організація надання медичної допомоги у невідкладних та екстремальних ситуаціях; Розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюванності, інвалідності та смертності населення; Організація в межах своїх повноважень підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників, удосконалення їх знань та практичних навичок. Управління охорони здоров'я відповідно до покладених на нього завдань:

 

Бере участь у реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я; Забезпечує додержання установами і закладами охорони здоров'я, іншими підприємствами, установами, організаціями, що належать до сфери його управління, прав і свобод громадян угалузі охорони здоров'я; Здійснює цільові та перспективні програми охорони здоров'я, готує пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів розвитку охорони здоров'я, опрацьовує заходи, спрямовані на реформування галузі; Організовує та проводить акредитацію закладів охорони здоров'я сфери його управління; Здійснює координацію діяльності закладів охорони здоров'я, установ і закладів державної санітарно - епідеміологічної служби, що належать до сфери його управління, з питань діагностики, лікування і профілактики захворювань, формування здорового способу життя, охорони території області від занесення і поширення карантинних та інших інфекційних захворювань, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення; Організовує вивчення впливу довкілля на здоров'я людини, розробляє заходи, спрямованні на недопущення щкідливого впливу факторів довкілля на здоров'я людини, бере участь у визначенні напрямів та проведенні разом с центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування роботи із запобігання хворобам, а також зниження захворюваності, інфалідності та смертності населення; Вивчає, оцінює і прогнозує показники стану здоров'я населення; Здійснює організаційно- методичне керівництво та координацію роботи державної служби медицини катастроф; Забезпечує проведення медико - соціальної експертизи та надання реабілітаційної допомоги населенню; Реалізовує державну політику з питань гарантованого медикаментозного забезпечення населення; Координує забезпечення лікарськими засобами населення, визначає потребу в них, створює базу необхідних даних для вирішення питань інформування працівників закладів охорони здоров'я і населення про лікарські засоби та імунобіологічні препарати, дозволені до застосування; Забезпечує додержання встановленого порядку надання пільг щодо відпуску громадянам безоплатно, або на пільгових умовах медикаментів та імунобіологічних препаратів.

Рекреаційний комплекс

 

Рекреаційний комплекс (РК)

це сукупність галузей і видів економічної діяльності, які забезпечують рекреаційними послугами населення країни, регіону, міста та створюють необхідні передумови для нормального функціонування рекреаційно-туристичного господарства. Звичайно, рекреаційний комплекс забезпечує функціонування рекреаційних циклів тижневої, місячної, сезонної тривалості, але в окремих випадках (місто, промисловий вузол, промисловий район) необхідно акцентувати і проблеми організації короткочасного відпочинку — тижневого і добового.

40. Рекреаційні ресурси. Мінера́льні во́ди. Лікува́льні гря́зі.Пляжні ресурси

Рекреаційні ресурси — це об'єкти, явища і процеси природного та антропогенного походження, що використовуються або можуть бути використані для розвитку рекреації і туризму. Вони є матеріальною і духовною основою формування ТРС різного типу і таксономічного рангу.

 

Головною властивістю рекреаційних ресурсів є те, що їм властива здатність відновлювати і розвивати духовні та фізичні сили людини. Такі ресурси придатні як для прямого, так і для опосередкованого споживання, надання різноманітних послуг курортно-лікувального і рекреаційно-туристського характеру.

 

Рекреаційні ресурси поділяються на дві основні групи: природні та історико-культурні.

Мінера́льні во́ди (рос. минеральные воды, англ. mineral water, нім. Mineralwasser n pl) — підземні (іноді поверхневі) води з підвищеним вмістом деяких хімічних елементів і сполук, а також газів, із специфічними фізико-хімічними властивостями (температура, радіоактивність та ін.), що справляють цілющий вплив на організм людини. Межею прісних і мінеральних вод вважають мінералізацію 1 г/дм3. Мінеральні води часто володіють цілющими властивостями. Зловживання мінеральною водою, особливо для хворих, може призвести до важких наслідків для здоров’я, тому вживати її рекомендується тільки за рекомендацією лікаря та в обумовлених ним кількостях.

 

Лікува́льні гря́зі (пелоїди) (англ. therapeutic muds, нім. Badeschlamm m, Heilschlamm m) — різні за генезисом (органічні і неорганічні) утворення (переважно відкладення боліт, озер, лиманів, морських заток, сопкові утворення), складені з мінеральних і органічних речовин та води, що пройшли складні перетворення внаслідок фізико-хімічних, хімічних, біохімічних процесів, являють собою однорідну тонкодисперсну пластичну масу і мають лікувальні властивості. Лікувальний вплив грязей складається з дії теплового, механічного та хімічного факторів. За ступенем мінералізації грязьового розчину розрізняють прісноводні та мінералізовані торфи.

 

У складі лікувальних грязей виділяють:

 

грязьовий розчин — вода та розчинені в ній солі, органічні речовини, гази;

грубодисперсну частину (силікатні частинки, гіпс, карбонати і фосфати кальцію, карбонати магнію та інші солі, органічні залишки);

колоїдний комплекс — тонкодисперсна частина (органічні, неорганічні речовини та органомінеральні сполуки).

Лікувальні грязі містять також ряд мікроорганізмів та антибактерійних речовин.

 

Обсяг природно-рекреаційного потенціалу України за лікувальними грязями становить 25 млн людино-доз.

 

Прикладами грязелікувальних курортів з муловими грязями є в Україні Євпаторія і Саки (Крим), Одеса, торфові грязі використовують на курортах Моршина (Зах. Україна), Слов'янський курорт (Слов'янськ, Донецька область).

Пляжні ресурси посідають особливе місце серед рекреаційнихресурсів. Понад 55 відсотків рекреантів світу так чи інакшепов'язують свій відпочинок і оздоровлення з перебуванням біляводи (приаквальні курорти, будинки відпочинку, круїзи тощо).Відомо, що перебування на пляжі особливо корисне для оздоровлення людей, адже тут на організм діє комплекс оздоровлювальних чинників, пов'язаних зі стихією моря.

 

Найпривабливішими та найпопулярнішими світовими пляжа-ми є Лазурний берег Франції — від Тулона до Монако, протяжність якого складає 180 км, ширина — від 2 до 9 км. За останнідесятиріччя популярними стають прибережні території ПівдняІталії, Півдня і Сходу Іспанії, Сардинія, Балеарські і Канарськіострови, Мальта, узбережжя Адріатики (Хорватія). Не втратилосвоєї привабливості причорноморське узбережжя Болгарії (Золо-ті Піски), Румунії, Південного берега Криму. Серед інших регіо-нів світу найпопулярнішими зонами відпочинку є узбережжя мо-рів і океанів, що омивають береги США, Мексики, Гавайські,Багамські, Бермудські острови, а також курорти в Марокко, Ту-нісі, Єгипті, Ізраїлі, Туреччині, Таїланді, Індії, Китаї, Японії, Бра-зилії.

 

Пляжні ресурси України зосереджені у приморських територіях Одеської, Херсонської, Запорізької і Донецької областей та у Криму. Рекреаційна цінність морського узбережжя визначається поєднанням сприятливих кліматичних умов та бальнеологічних іландшафтних ресурсів. Для рекреації можна використовувати майже 1500 км морського берега. Найвищу рекреаційну цінність має невелика територія Південного берега Криму, захищена з півночі Кримськими горами, на якій панує субтропічний середземноморський клімат.

 

Розвиток рекреаційної діяльності у приаквальних зонах спрямований на соціальні результати, де поєднуються можливості задовольнити потребу, як у лікуванні й відпочинку, так і в естетичному сприйнятті, у спілкуванні з природою.

Науковий комплекс

Україна має значний науковий потенціал, який зосереджений у більш ніж 400 науково-дослідних інститутах та їх філіалах. У них зайнято майже 220 тис. наукових працівників, з яких понад 7 тис. докторів і 75 тис. кандидатів наук. Провідне місце у розвитку науки займає Національна академія наук України, яка об'єднує десятки науково-дослідних установ і має наукові центри у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Львові, Одесі.

Важливою проблемою комплексу є збереження висококваліфікованих кадрів і впровадження наукових розробок і досягнень у практику.

Освіта охоплює загальноосвітні навчально-виховні заклади (школи, гімназії, ліцеї), професійно-технічні (училища) та вищі різних рівнів акредитації (технікуми, училища, коледжі, інститути, університети, академії) навчальні заклади. Загальноосвітні навчальні заклади, що дають базову освіту є обов'язковими для всіх, а тому розміщення їх на території країни визначається густотою населення і системою розселення. В Україні станом на січень 2000 року діяло 22,2 тис. шкіл, гімназій та ліцеїв (близько половини — це школи І-ІІІ ступенів), де навчалося 6,9 млн. учнів. До загальноосвітніх належать і дошкільні заклади. Професійно-технічні (980 на січень 2000 року, понад 260 тис. учнів) заклади освіти (ПТЗО) готують робітників із середньою освітою, вищі — висококваліфікованих фахівців для всіх галузей господарства (найбільше для промисловості, будівництва, освіти, сільського господарства, охорони здоров'я, права, транспорту та зв'язку).

Понад 10% населення працездатного віку в Україні мають вищу освіту. У вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації (658 технікумів, коледжів, училищ) навчається понад 500 тис. осіб, III-IV, випускники яких можуть отримувати диплом магістра (313 університетів, академій, інститутів), навчалося станом на січень 2000 року 1285 тис. студентів. Більш-менш рівномірно розміщені педагогічні та медичні освітні заклади, які є практично в усіх обласних центрах та більшості міст обласного підпорядкування. Спеціалізація інших вузів та ПЗТО визначається потребами регіону, структурою господарського комплексу. Найбільше навчальних закладів зосереджено в Харкові, Києві, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Донецьку.

Південний науковий центр

Південний науковий центр розміщений в Одесі і обслуговує Миколаївську, Одеську і Херсонську області та Крим. Його першочерговими завданням є вивчення Чорного і Азовського морів, проблем морського транспорту і кораблебудування. Над ним працюють Морський гідрофізичний інститут, Інститут біології південних морів у Севастополі, проектно-конструкторське бюро електрогідравліки в Миколаєві тощо. Для розвитку рослинництва і виноградарства регіону створені селекційно-генетичний науково-дослідний інститут та Український науково-дослідний інститут виноградарства і виноробства. Великою популярністю користуються Одеський науково-дослідний інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В.Філатова та Одеський науково-дослідний інститут вірусології епідеміології імені І.Мечнікова.

(50. Північно-Східний науковий центр

Північно-східний науковий центр охоплює Харківську, Полтавську, Сумську області. Він відомий перш за все дослідженнями в області ядерної фізики, фізики низьких температур, радіофізики і електроніки, проблем машинобудування. Знаними не тільки в Україні є такі наукові заклади, як харківські Фізико-технічний інститут, Інститут низьких температур, Інститут радіофізики і електроніки, Інститут проблем машинобудування, Інститут кріобіології і кріомедицини, а також Полтавська гравіметрична обсерваторія. Тут працюють науково-дослідні інститути з проблем ветеринарії і тваринництва, лісівництва, рослинництва, генетики і селекції, які забезпечують наукове обслуговування провідних галузей Лісостепової зони. Лише в Харкові налічується близько 150 наукових установ і проектно-конструкторських організацій і т.д. Харків як столиця Слобожанщини від початку XIX ст.. був великим центром української духовності, культури і науки.

51. Придніпровський науковий центр

Придніпровський науковий центр охоплює Дніпропетровську і Запорізьку області, основний металургійний регіон України, з добре розвиненим машинобудуванням. Наукові заклади центру вирішують проблеми ракетобудування і космічної техніки, моторобудування, чорної і кольорової металургії. Тут працює гігант ракетобудування „Південний машинобудівний завод" з дослідними і конструкторськими бюро, Інститут геотехнічної механіки, Інститут чорної металургії, Науково-дослідний і Конструкторсько-технологічний інститут трубної промисловості, Науково-дослідний інститут автоматизації чорно металургії тощо. Важливі для степової зони України наукові проблеми розробляє Інститут кукурудзи.

52. Донецький науковий центр

Донецький науковий центр об'єднує установи Донецької і Луганської областей і покликаний розв'язувати наукові й технологічні проблеми вуглевидобування, хімічної та металургійної промисловості регіону. Провідними науковими установами центру є Інститут фізико-органічної хімії і вуглехімії, Фізико-технічний інститут та Інститут економіки промисловості. Технологічні питання провідної галузі вирішують Донецький науково-дослідний інститут вугілля і Донецький проектно-конструкторський і експериментальний інститут комплексної механізації шахт. Центру підпорядковані Донецький ботанічний сад і Український степовий заповідник, які виконують важливі дослідження по збереженню автохтонної степової флори, інтродукції цінних видів флори і фауни краю та озелененню населених пунктів і териконів.

Західний науковий центр

Західний науковий центр у Львові обслуговує сім областей: Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську, Тернопільську і Чернівецьку. Найбільших успіхів тут досягли суспільні і природничі науки. Такий напрям роботи мають Інститут українознавства (раніше інститут суспільних наук), Інститут археографії, Музей етнографії і художніх промислів, Інститут регіональних досліджень (Львів), Львівський державний історичний архів тощо. Львів завжди славився як провідний центр математичної і фізичної науки, механіки і матеріалознавства. В цьому напрямі працюють Інститут статистичної фізики, фізико-механічний та прикладних проблем механіки і математики, Ужгородський інститут ядерних досліджень. Ви вченням природи Карпат і прилеглих територій займається Інститут екології Карпат. З 1989 р. працює відновлене у Львові Наукове товариство імені Т.Шевченка з усіма його секціями суспільних і природничих наук. Воно співпрацює з крайовими управами в СІЛА, Канаді, Австралії та інших країнах

Сучасна релігійна ситуація

Дуже неоднозначною є сучасна релігійна ситуація в Україні. Складні міжконфесійні відносини помітно впливають на перебіг геополітичних процесів, позначаючись на деяких регіональних особливостях політичної ситуації і опосередковано відображаються у соціально-політичному середовищі регіонів. релігійних громади 114-ти конфесій, течій і напрямків: близько 45% з них зосереджено на заході країни, але найдинамічніше їх кількість зростає у центральному Найщільнішою мережа релігійних громад є в Тернопільській області Закарпатській (9,5), Львівській на Івано-Франківській. Водночас найнижча щільність – у Луганській (1,6), Донецькій (1,4) та Харківській (1,3) областях. У відповідності до традицій домінують християнські конфесії.У структурі християнських конфесій наймасовішим є православ’я – понад 12,3

тис. громад (на січень 2000 року), або половина їх загальної кількості. На першому місці тут Українська Православна Церква (МП) – 7911 зареєстрованих громад (39 %), 8 монастирів. Далі йдуть: Українська Греко-Католицька церква – 3198 громад (15,7%), Українська Православна Церква (КП) – 2178 громад, Українська Автокефальна Православна Церква – 1022 громади. Сьогодні робляться спроби щодо компромісного рішення по об’єднанню цих церков в єдину помісну національну церкву з центром в Україні. Динамічно зростає кількість протестантських релігійних організацій різних напрямків. Помітним явищем релігійного життя України є і розширення впливу римо-католицької церкви. Користуючись пріо



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-19; просмотров: 294; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.85.211.2 (0.002 с.)