Буддизм, як інтегруюча релігійно-філософська система Сходу.

Буддизм обіцяє людям порятунок від страждань, нещасть, страху смерті. Проте він не визнає безсмертя душі ие вважає її вічною і незмінною, не вбачає ніякого сенсу в прагненні до вічного життя на небесах, оскільки, з погляду буддизму, вічне життя — це лише нескінчений ланцюг перероджень, зміна тілесних оболонок. У буддизмі для її позначення прийнятий термін сансара (від санскр. букв.

— блукаючий). Буддизм починається з учення про "чотири благородні істини", що їх Сіддхартха шукав упродовж семи років свого пустельництва, і що "відкрились" йому в момент "просвітлення": про страждання, про причини страждань, про шляхи усунення причин страждань і про шляхи припинення страждань.

Згідно з першою істиною, страждання — частина життя будь-якої людини: смерть є страждання; присутність того, кого ми ненавидимо

— страждання; розлучення з тим, кого ми любимо, — страждання; нездатність отримати те, чого ми бажаємо, — страждання; небажання розлучатися з нашим існуванням — теж страждання. (У сучасному розумінні страждання—мука, стан болю, хвороби, горя, печалі, страху, журби, тривоги.)

Друга істина — про причини людських страждань. Вони знаходяться у самих людях, у їхніх бажаннях і пристрастях, у прагненні задоволень, грошей, могутності за життя.

Третя істина — про шляхи подолання страждань. Оскільки причиною страждань є сама людина, остільки вона може і перебороти себе. Щоб покласти край стражданням, слід утримуватися від потурання своїм бажанням.

Четверта істина — про практичний шлях відмови від бажань і пристрастей, тобто звільнення від страждань. Цей шлях називається у буддизмі "серединним шляхом" або "благородним восьмиступінчастим шляхом спасіння", певною золотою серединою, компромісом між аскетизмом і гедонізмом (від гр. — задоволення). Він включає такі складові.

1. Правильні погляди, тобто погляди* в основу яких покладено "чотири благородні істини".

2. Правильну рішучість, тобто готовність до подвигу в ім'я істини.

3. Правильну мову, тобто мову доброзичливу, щиру, правдиву.

4. Правильну поведінку, тобто поведінку без зла до інших людей.

5. Правильний спосіб життя, тобто спосіб життя мирний, чесний, без злих задумів.

6. Правильні зусилля, тобто самовиховання і самовладання.

7. Правильну увагу, тобто запобігання, застереження, постійну турботу про потреби інших людей.

8. Правильне зосередження, тобто концентрацію і споглядання за допомогою медитативних методик для внутрішнього спокою і перебування у злагоді з самим собою і з оточенням. ^

Давньокитайска філософія

Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм,, легізм) займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральр ну поведінку із законів природи.

Даосизм і конфуціанство

Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень — людинолюбство. Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не будуть ставитись вороже». Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї', які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божественні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи.

Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. Як філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей.

Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Однак, вважають даосити, недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням.

За своєю соціальною базою даосизм спрямований проти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао.