Середньовіччя, гуманістичної педагогіки епохи Відродження та

Просвітництва (персоналії за вибором студента).

Важливою для педагогіки є теза Демокріта (460–370 рр. до н.е.) про те, що людину формує передусім життєвий досвід. На його думку, виховання й навчання облагороджують людину, розвивають розум і роблять її щасливою, тому обов'язок дорослих – дати можливість дітям учитися. Він обґрунтував принцип природовідповідності виховання, висловив думки про роль праці у навчанні дитини.

На відміну від античності, коли виховання дітей і юнаків було спрямоване на

формування повноцінного громадянина полісу і держави, в Середні Віки (V – початок XIV століття, а на півночі Європи – до середини XVII ст.) наголошувалося на їх залученні до християнських цінностей об'єднаного Святим Духом єдиного світу. Античному ідеалу фізичної сили і краси християнство протиставляло людину, стурбовану спасінням душі,

самовихованням внутрішнього, а не зовнішнього початку.

Важливою складовою Августинового (354–430 рр.) вчення була теорія особистості. Він, за словами сучасників, був першим мислителем, який здійснив аналіз філософських і психологічних понять – «людина» і «людська особистість».

Як свідчать філософи та культурологи, після Августина основним питанням християнського світобачення стає поводження людини у світі, її правильне ставлення до світу й до Бога. Теорія особистості стає теорією моральної особистості, дослідницький пошук зосереджується на духовних потенціях

людини в її моральному вимірі. Отже, Августин сформулював тематичну філософську тріаду, покладену в основу теоретичного мислення всього Середньовіччя: Бог – світ – людина.

Йоганнес Людовік Вівес (1492–1540 рр.) розглядав педагогіку як науку про всебічне виховання людини, що ґрунтується на поступовому розвитку її природних здібностей. Виховання й освіта мають, на думку філософа, ставити зрозумілу кінцеву мету – розвиток особистості й підготовку молодої людини до життя. Сенс людського життя, вважав він, у щасті, а його можна досягти в суспільстві, яке базується на принципах справедливості. Розробляючи питання специфіки пізнавальної діяльності людини, Вівес наголошує на значенні досвіду, логічної аргументації, доказів для отримання об'єктивного знання. Здебільшого виокремлюються вимоги (принципи) навчання, що сформульовані педагогом: наглядності навчання, єдності навчання та виховання, набуття знань, на основі власного спостереження, власного досвіду й експерименту.

Франсуа Рабле (1494–1553 рр.) у своєму сатиричному романі «Гаргантюа і Пантагрюель» критикує схоластичне навчання, пропонує організовувати процес навчання на зацікавленості дитини навколишнім середовищем.

Просвітництва

Ідеї патріотизму, любові до людини стали життєздатним спадком епохи Просвітництва в Європі. Просвітництво як рух, орієнтований передусім на вдосконалення людини засобами освіти, позначається зростанням питомої ваги педагогічних досліджень, методологічною основою яких була філософія філантропізму та концепція едукаціоналізму – формування особистості.

Я.А. Коменський (1592–1670 рр.) створює нову філософію освіти, в основі якої – гуманізм, віра у великі можливості людини, педагогічний оптимізм.

Фундаментальною ідеєю педагогіки Я.А. Коменського є пансофізм, тобто вчення про те, що узагальнені знання, здобуті людською цивілізацією, мають бути донесеними через школу, зокрема, засобами навчання рідною мовою.

Особливе значення має вчення Я.А. Коменського про всебічний розвиток дитини, основні положення якого викладено у праці «Материнська школа». Він вважав, що розвиток усіх здібностей дитини слід розпочинати якомога раніше, але для цього потрібна природо-відповідна методика і сприятливе середовище.

Я.А. Коменський визначає необхідність розвитку у дітей органів сприймання, мовлення, збагачення пам'яті відомостями з різних галузей знань.

Принцип природо-відповідності став методологічною засадою трактування Я.А. Коменським процесу навчання і виховання. У чотирьох розділах «Великої дидактики» (XXVII, XXVIII, XIX, XXI) він теоретично обґрунтовує показники, які свідчать про природо-відповідний процес навчання: міцність навчання; легкість навчання; якісність процесу навчання; найкоротший і

найшвидший шлях у навчанні. Я.А. Коменський обґрунтував основні принципи навчання: наочності, свідомості, міцності, послідовності та систематичності, посильності й емоційності, дотримання яких зробить навчання легким, ґрунтовним і якісним.

З огляду на це найважливішу роль Я.А. Коменський відводив створенню педагогічно доцільного середовища, яке б стимулювало пізнавальну активність учнів. Він зазначав, що навколишнє життя має стати для дитини джерелом різноманітних відчуттів.

Сучасно звучать думки Я.А. Коменського про взаємозв'язок навчання й розвитку особистості. Зокрема він вважав, що для розвитку мислення дітей необхідна максимальна напруга розумових сил. У педагогічному трактаті «Велика дидактика» вчений-педагог підкреслює, що здібності дітей розвиваються успішніше, якщо їхнє навчання виходить за межі

їхніх можливостей, і що цю межу час від часу вчителеві слід піднімати все вище. Порівняння висвітлює різноманітність вивченого дитиною матеріалу, дає змогу оволодівати такими операційними процесами, як аналіз і синтез.