Чим характеризується економіка українських земель польсько-литовської доби

Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на воло­діння землями з правом експлуатації селянства, яке тут прожива­ло. Феодальна земельна власність була фундаментом усієї систе­ми експлуатації. З розвитком великого феодального землеволо­діння найтісніше пов'язувався процес поступового покріпачен-ня селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залеж­ним від феодала, був змушений віддавати йому частину вироб­леного ним продукту. За селянами зберігалося лише право на володіння ру­хомим майном, необхідним для виконання повинностей на земе­льних наділах, якими вони користувалися. Головним заняттям селян України залишалося землеробство і скотарство, вони вирощували овес, жито, ячмінь, пшеницю, горох, гречку, просо, ріпу. Частина виробленого віддавалася феодалам як натуральний оброк або продавалася в містах. У XIV ст. на землях феодалів почали виникати фільварки — великі багатогалузеві то­варні господарства, засновані на примусовій праці селян (панщи­на). Зерно везли водними шляхами до Гданська, потім — морем у країни Західної Європи. Крім землеробства і скотарства, у фільвар­ках розвивалися промисли (рибальство, бджільництво, винокурен-ня тощо).

Селяни жили окремими господарствами — димами, що об'єднувалися у дворища.

 

93. Що таке „устава на волоки” і яку роль вона відіграла в розвитку сільського господарства українських земель

У 1557 р. було видано закон під назвою «Устава на волоки», згідно з яким було проведено пе­рерозподіл земель у великокнязівських маєтках у Литві, Західній Білорусії і на Волині з метою підвищити прибутковість цих маєт­ків. За цим законом уся земля, що нею володіли селяни, поділя­лася на волоки. (Волока або лан — ділянка землі біля 17 га.) Во­локу одержувало селянське господарство — дим, яке мало худобу і реманент і повинно було відбувати всі повинності й па­нщину. З цього часу панщина стала головною формою експлуата­ції селян.

Господарства, що не могли обробляти з якихось причин воло­ку і відбувати панщину, повинності, наділялися половиною воло­ки, «загородами» — близько 1/11 волоки. Наділ передавався в спадок, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля і продаж землі селянам заборонялася. Внаслідок реформи тільки на Волині площа се­лянських земель протягом 60—80-х років XVI ст. скоротилася на 50—60%, Такий самий процес відбувався і в інших місцевостях. Наприкінці XVI ст. фільварки з'явилися в Закарпатській Україні. Значно повільніше організовувалися в Центральній і Лівобереж­ній Україні й зовсім їх не було на Буковині.

Реформа зміцнила феодальну власність на землю. В Україні, як і в Польщі, запанував принцип: нема землі без сеньйора. Тобто нешляхетської землі не може бути.

Крім того, що реформа скоротила кількість земель у селян, вона завдала удару селянській общині, общинному землеволо­дінню і взагалі общинним порядкам, тому що відтепер не община протистояла феодалові, а окреме волочне господарство.

Реформа підвищила прибутки феодалів, зміцнила феодальні порядки, посилила позаекономічний примус селян і призвела до покріпачення селян.

Панівною системою в землеробстві було трипілля. Ширше стали застосовувати угноєння. Ґрунти обробляли в чорноземних районах дерев'яними плугами з залізною робочою частиною, а на легких піщаних ґрунтах застосовувалося соха. Для розпушування землі використовували борону з залізними зубцями і рало.

Головною сільськогосподарською і експортною культурою було жито, в панських маєтках сіяли пшеницю. Попит на неї зро­став, вона була майже вдвоє дорожча за жито. Культивували овес, ячмінь. Але культура землеробства була невисока і врожай­ність невелика. Кращим було становище в фільварках. У великих маєтках одержували велику кількість збіжжя.