Терапевтичні напрямки роботи психолога з тривожними людьми.

 

Відповідно до погляду О. Цейтлін [45], найбільш ефективним при тривожних розладах виявляється поєднання поведінкової і когнітивної терапії. Використання цих обох методів допомагає не тільки змінити небажану поведінку, а й змінити ті думки і переконання, які можуть підкріплювати симптоми тривожних розладів. Психолог пояснює, що на початковому етапі когнітивно-поведінкової терапії психолог аналізує, що саме провокує тривогу, які стреси роблять життя суб’єкта незадовільним. На консультації клієнту потрібно буде зрозуміти, в яких ситуаціях тривожність є нормальним явищем, а в яких ситуаціях його думки і переконання роблять ситуацію небезпечною.

Консультант або психотерапевт допоможе виявити переконання і емоції, які посилюють негативні переживання і виробити стратегію подолання тривоги. Таким чином людина може усвідомити необхідність сумніватися в достовірності своїх страшних думок, навчитися їх аналізувати і змінювати на більш конструктивні.

Взагалі, як стверджує В. А. Мамітько [14], вважається, що часті тривжні стани пов'язані з глибинними уявленнями суб'єкта про власну вразливість і нездатність впоратися з загрозою. В процесі занять клієнт виробляє нові навички впевненої та спокійної поведінки при зіткненні з страшними ситуаціями (в тому числі, уявними). Ефективність когнітивно-поведінкової терапії в великій мірі залежить від бажання і мужності самого клієнта. Робота з проблемою тривожності має на увазі наявність сміливості і рішучості для зустрічі з тривогою лицем до лиця (а такі зустрічі, є досить неприємні, а іноді і болючі; за статистикою близько третини людей відмовляються від терапії або достроково її припиняють).

Що ж до окремо біхевіорального напрямку, то загальна атмосфера першої зустрічі клієнта з біхевіоральним психотерапевтом визначається основною концепцією, яка стверджує, що проблеми невротика та людини з тривожними розладами полягають в наявності у неї дезадаптивних звичок, основою яких є реакція тривожності, що з'явилася при першому зіткненні з певною неприємною подією. Це погляд О. Цейтлін [45], який також стверджує, що субєкт має можливість зрозуміти, що психотерапевтичний процес буде проходити в обстановці співробітництва між ним і психотерапевтом і метою цієї співпраці стане позбавлення клієнта від дезадаптивних звичок. Завданням оцінки є виявлення та аналіз подій, що стали основою хворобливої ​​реакції. Психотерапевт розглядає кожну історію клієнта з моменту її виникнення, уважно вивчаючи всі зміни. На розповідь людини він відповідає відповідними коментарями та запитаннями та проявляє співчуття. Потім психотерапевт переходить до дослідження сімейних, шкільних, любовних та інших відносин пацієнта. Сукупність зібраної інформації дає можливість сформувати уявлення про життя і проблеми клієнта, після чого складається план психотерапевтичного впливу.

На думку Н. Єжек [4], під час терапії у клієнта є можливість проговорити вголос свої переживання, при цьому тривога «одягається» в словесну оболонку, фіксується конкретними словами та стає об'єктом, який може побачити і клієнт і психотерапевт. Психоаналітик працює з усіма переживаннями клієнта ‒ з його відносинами з іншими людьми, внутрішніми і зовнішніми конфліктами тощо, що дозволяє побачити причини виникнення тривоги. У психотерапевтичній роботі відбувається усвідомлення своїх почуттів, витіснених мотивів, що допомагає значно зменшити тривожність, навчитися з нею справлятися. Також в ході роботи вдається залікувати дитячі травми, впоратися з хворобливими відчуттями, підвищити впевненість в собі, після чого хронічна тривожність перестає мучити, і людина починає жити і дихати вільніше.

Відповідно до погляду К. Хорні [44] на неврози, основні невротичні розлади є наслідками невротичних нахилів. Отже, головна мета в терапії полягає в тому, щоб після усвідомлення невротичних нахилів, детально розкрити ті функції, які вони виконують, і ті наслідки, до яких вони призводять в особистості клієнта і в його житті. Мета обох цих процедур одна і та ж: зменшити контроль невротичних нахилів над даною людиною. К. Хорні [43] переконана, що шляхом ретельного опрацювання наслідків тривожність клієнта слабшає, а його ставлення до себе та інших поліпшується настільки, що він може обходитися без своїх невротичних нахилів.

К. Хорні [44] стверджує, що аналітик не завжди пропонує клієнту шукати причини нинішніх проблем в дитинстві; часто він сам спонтанно надає досліднику генетичний матеріал. У тій мірі, в якій він повідомляє відомості, що мають відношення до його розвитку, ця тенденція конструктивна. Але в тій мірі, в якій він несвідомо використовує ці відомості, щоб негайно встановити причинний зв'язок, дана тенденція перетворюється в хитрість. Найчастіше він сподівається таким чином уникнути безпосереднього зіткнення з тими нахилами, які дійсно в ньому існують. Інструменти, якими оперує аналітик під час цієї процедури, здебільшого ті ж, що використовував З. Фрейд [40]: вільні асоціації та тлумачення як засіб донесення несвідомих процесів до свідомості; детальне дослідження взаємовідносин між пацієнтом і аналітиком як модель для розуміння природи взаємовідносин пацієнта з іншими людьми.

Згідно з З. Фрейдом [40], аналітик повинен грати порівняно пасивну роль. Тобто аналітик повинен слухати асоціації пацієнта з «рівномірною увагою», уникаючи особливої ​​уваги до певних деталей і без напруги свідомості. Зрозуміло, навіть дотримуючись рекомендацій З. Фрейда [40], аналітик не може залишатися повністю пасивним. Він активно впливає на асоціації пацієнта своїми тлумаченнями. З точки зору К. Хорні [44], аналітик повинен вести аналіз обдумано, також кілька годин аналітик повинен приділити виключно тлумаченням. Тлумачення може включати в себе багато: прояснення проблем, які пацієнт, не знаючи про їхнє існування, представляє в заплутаній і замаскованій формі; вказівки на існуючі протиріччя; висловлювання припущень з приводу можливих шляхів вирішення проблеми на основі вже досягнутих інсайтів щодо структури клієнта тощо. Іноді суб'єкт сам обирає плідний шлях. Але як тільки психоаналітик помічає, що клієнт заходить в глухий кут, він без вагань активно втручається і пропонує інший шлях, хоча, зрозуміло, проаналізує, чому він вважає за краще рухатися по певній лінії, і вкаже причини, чому йому здається більш привабливим спробувати вести пошук в іншому напрямку.

Згідно з доктриною З. Фрейда [39], моральні проблеми, вірніше, ціннісні судження, знаходяться поза сферою інтересу і компетенції психоаналізу. Стосовно терапії це означає, що аналітику слід проявляти терпимість.

На думку К. Хорні [43], мета аналізу полягає не в тому, щоб звільнити життя від ризику і конфліктів, а в тому, щоб дати індивіду можливість в кінцевому рахунку самому вирішувати свої проблеми. Тому звільнення клієнта від тривоги є лише засобом досягнення цієї мети. Мета ж полягає в тому, щоб допомогти йому відновити свою спонтанність, визначити пріоритети в самому собі, коротше кажучи, дати йому мужність бути самим собою.

Парадоксальна інтенція ‒ методика, що застосовується в психотерапії. Даний метод був розроблений австрійським психіатром і психологом Віктором Франклом [37] для своєї логотерапії. В рамках даної методики пацієнту, який має певну фобію, пропонується спроба захотіти те, чого він найбільше боїться.

В підтвердження цієї методики К. Каракуца [9] стверджує, що по-перше, в ситуації, коли клієнт відчуває сильну тривогу, то перетворюється в пасивний об'єкт, на який ця тривога впливає. Коли ж він намагається свідомо її викликати і йде їй на зустріч, то суб’єкт займає активну позицію по відношенню до тривоги, що природним чином дає йому відчуття більшого контролю над ситуацією. По-друге, коли людина намагається посилити свої переживання і тривогу, і у неї це не виходить, то вона виявляє межу цих переживань. Без цього їх безмежність і всеосяжний характер сильно лякають і збільшують напругу. По-третє, важливо розуміти, що чим менше людина уникає чогось у своєму житті, то менше стає тривога. І навпаки, чим більше вона уникаєте тих же публічних виступів, тим сильніше буде тривожитися, коли їй випаде шанс показати себе.

Важливим тут ‒ є розуміння, що якщо суб’єкт хоче перестати чогось боятися в своєму житті, то рано чи пізно йому доведеться подивитися свїй тривозі прямо в обличчя і зробити те, чого він боїться. Іншого шляху немає. К. Каракуца [9] пояснює, якщо людина будете робити це регулярно, і будете намагатися тверезо дивитися на світ і на самого себе, то в цілому рівень тривоги у її житті буде знижуватися. Взагалі позбутися тривоги неможливо, адже це дуже важлива емоція, що стоїть на службі людського організму і особистості. Але знизити рівень тривоги можна, наприклад, використовуючи ту ж техніку парадоксальної інтенції і зустрічаючись, з різними тривожними ситуаціями.

У гештальт-підході тривога тотожна «порушенню» і включає як фізіологічне збудження, так і недиференційовані емоції. Засновник гештальт-терапії Ф. Перлз [21] вважає, що «формула» тривоги є дуже простою: тривога це пролом між теперішнім і минулим. Разом з тим, Ф. Перлз [21] розглядає тривожність і страх з точки зору ставлення до зовнішньої і внутрішньої загрози і розглядає тривожність як початково чисто фізіологічну реакцію. З точки зору гештальт-терапії, тривога виникає при порушенні балансу в системі людина-середовище. Постійний стан тривоги свідчить про заблокованість почуттів і бажань, які не допускаються до усвідомлення.

На думку Н. М. Лєбєдєвої та Е. А. Іванової [11], у гештальт-терапії тривога, перш ніж піддаватися «переробці», повинна бути усвідомлена і привласнена, а не «втішена» і тим самим вигнана з поля усвідомлення. Як стверджують дослідниці, у реальності основною стратегією взаємодії з тривогою є її «вирощування», щоб її зрозуміти і повернути в стан збудження. Цьому можуть допомогти питання і пропозиції: «Кому адресована твоя тривога?», «Що робить твоя тривога з тобою?», «Стань своєю тривогою і прояви себе».

У терапевтичній сесії тривога «сигналізує» про незавершені ситуаціях. О. В. Немірінський [28] повідомляє, що при цьому тривожний стан не обов'язково усвідомлюється і виражається клієнтом, вона може ховатися за стереотипними формами поведінки, які сприяють уникненню усвідомлення. Завдання терапевта ‒ ідентифікація і мобілізація тривоги.

Як пояснює автор статті Т. Іванченко [8], поява тривоги у клієнта є ознакою невротичного переривання контакту. Розуміння тривоги як перерваного порушення передбачає, що саме ті пласти досвіду, які викликають тривогу, повинні бути в фокусі терапевтичного взаємодії. З точки зору гештальт-терапії, людина може різними способами регулювати свою рівновагу з навколишнім середовищем, стикаючись з перешкодами на шляху задоволення своїх потреб. Перший спосіб ‒ творче пристосування, що дозволяє знайти такий варіант контакту із зовнішнім світом, який дозволить задовольнити свої потреби, а також зберегти гармонію як із зовнішнім світом, так і з самим собою. Крім цього гештальт-терапія виділяє наступні невротичні механізми, або види опорів (зривів циклу контакту), що перешкоджають досягненню людиною психологічного здоров'я і зрілості: злиття (конфлюенція), интроекція, проекція, ретрофлексія, еготизм, дефлексія.

Ф. Перлз [21] так визначає ці механізми:

· Конфлюенція (злиття) є нерозрізнення кордону між двома явищами: сприйняттям і більш прийнятним об'єктом, двома людьми, тобто немає усвідомлення відмінності між ними.

· Интроекція є процес засвоєння чужих відносно організму уявлень або способів поведінки під впливом авторитетів, процес прийняття на віру понять при злитті з цими авторитетами.

· Ретрофлексія поведінки ‒ це ті вчинки, що людина вчиняє по відношенню до себе, але спочатку вона таким чином взємодіяла з оточуючими.

· Риса особистості невротика або його почуття, поведінка, що не відчувається ним як своя власна, а приписування чого-небудь або кому-небудь у зовнішньому середовищі, є проекцією.

· Дефлексія ‒ це спосіб відходу організму від прямого контакту з навколишнім середовищем шляхом постійної зміни напрямку руху до об'єкта своєї потреби ще до моменту зникнення енергії початкового імпульсу.

Тривога з'являється саме там, де суб’єкт уникає контакту, стверджує Т. А. Захарова [7]. Тому гештальт-терапевт по ходу терапевтичної сесії може ідентифікувати, з якою стадією циклу контакту пов'язано переживання тривоги. Та фаза циклу контакту, в якій з'являється тривога, свідчить про характерний для клієнта механізм переривання контакту. При кожному типі невротичного контактування спостерігається тривога, але вона відрізняється своїм виникненням і з'являється тоді, коли клієнт стикається з переживанням, блокованим захистом. Типи невротичної саморегуляції особистості мають відмінності в проявах феномена тривоги.

Т. Іванченко [8] описує, що при проекції тривогу викликає саме переживання якого-небудь почуття. Виникають труднощі з усвідомленням, тому що енергія тривоги відразу ж розряджається агресією. Блокованими переживаннями при проекції є презирство, а розрядка енергії тривоги відбувається через гнів. При ретрофлексии тривогу викликає дія, що адресована іншій людині як об'єкту потреби (наприклад, вимога або прохання). Блокується інтерес, а розрядка енергії тривоги відбувається через сором і огиду.

На думку Н. М. Лєбєдєвої та Е. А. Іванової [11], при дефлексіі людину турбує прямий контакт з іншими людьми, отримання зворотного зв'язку, поділ з ними почуттів. Тривога з'являється при наближенні до об'єкту, що блокованим переживанням є здивування, а розрядка енергії тривоги відбувається через презирство, відразу та гнів. Еготіст переживає втрату контролю як тривогу. При еготизмі тривогу викликає ослаблення довільності, блокованою є радість, а розрядка енергії тривоги відбувається через провину і страх.

 

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНОГО СУПРОВОДУ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ, ЩО МАЄ ВИСОКИЙ РІВЕНЬ ТРИВОЖНОСТІ.