Теоретичні засади концептології в німецькому мовознавстві

Праці істориків мови доводять, що про взаємозв’язок світогляду, мислення й «духу народу» німецькі вчені заговорили в ХІХ столітті [290, с. 11]. Натхненником однієї з течій німецької філософії того часу – філософської антропології – виступив найвизначніший лінгвофілософ і теоретик мови, засновник теоретичного мовознавства й лінгвістичної філософії мови Карл Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835) [187]. Лінгвістична концепція В. фон Гумбольдта своїм джерелом мала ідеї Й. Гердера (1744-1803) про природу й походження мови [185], а також типологічні класифікації мов Фр. і А. В. Шлегелів [261-263]. На формування поглядів В. фон Гумбольдта вплинули ідеї німецької класичної філософії (І. Кант [203, 204], Й. В. Ґете [168], Г. В. Ф. Геґель [182], Ф. Шіллер [258], Ф. В. Шеллінг [256], Ф. Г. Якобі [196]).

У ХХ ст. ідеї В. фон Гумбольдта розвинули так звані неогумбольдтіанці. Неогумбольдтіанство як напрямок найбільш інтенсивно розвивався у 1920-1990 рр. і був пов’язаний з діяльністю багатьох відомих германістів, лінгвофілософів, лінгвосоціологів. Розробкою теоретико-філософської основи нового, ідіоетнічного підходу вивчення мови, як унікального в кожному випадку гносеологічного медіума, займалася група самостійних дослідників, об’єднаних тільки загальним розумінням гносеологічної місії мови, які, однак, не належали до жодної школи або формально організованого лінгвістичного угруповання. Серед неогумбольдтіанців 40-х років ХХ ст. можна назвати Й. Л. Вайсгербера [296-298], Й. Тріра [282], В. Порцига [242-244], Г. Іпсена [193, 194], Х. Гюнтерта [172, 173], Ф. Штро [278, 279], Г. Шмідта-Рора [264-266], Х. Брінкманна [135] та ін. До них був дуже близьким спочатку Г. О. Амманн [259]; а з філософів того часу ідеї, подібні до ідей неогумбольдтіанців висували Е. Касирер [139-141], Х. Юнкер [201], А. Фіркандт [288]. У 50-х рр. ХХ ст. з’явилося ціле покоління молодих учених (Х. Гіппер [166], О. Бухманн [136], Й. Кноблох [210, 238]), які також дотримувалися неогумбольдтіанських принципів. Певний час їх дотримувалися також Х. Глінц [167], П. Хартманн [178, 179], Й. Ербен [344] та інші члени групи «Мова й суспільство», які згодом розійшлися з неогумбольдтіанцями у філософських або практичних питаннях. У цей же час у Німеччині сформувалися два центри неогумбольдтіанства – Боннський, очільником якого став Й. Л. Вайсгербер (дослідження в руслі граматики, орієнтованої на зміст) і Мюнстерський, на чолі з Й. Тріром (ергологічна етимологія). У 80-х рр. ХХ ст., у період запеклої критики неогумбольдтіанства в Німеччині, народилося третє покоління неогумбольдтіанців – П. Шміттер [267, 268], К.-П. Херберманн [184] і багато інших, що за даними дослідника історії мовознавчих течій О. А. Радченка належали до обох центрів неогумбольдтіанства [91].

У Німеччині Й. Вайсгербера і Й. Тріра вважають також основоположниками структурної семантики [276, с. 10]. Хоч самі дослідники не користувалися таким терміном, брак точного визначення цього поняття не перешкоджав його ефективному використанню [96, с. 13].

Ґрунтовний аналіз розвитку науки про мову в Німеччині 20-30 р. ХХ ст., і спроба об’єктивної оцінки діяльності вчених цього періоду подано в кандидатській дисертації М. А. Дем’яненко [31, с. 20]. За спостереженнями дослідниці, «прихильники «нової» філософії мови апелювали до теоретичної спадщини Й. Гердера, але головним чином – В. Гумбольдта, базисні положення мовної філософії якого вони взяли за основу, насамперед, тезу про мову як «енергейю». У центрі уваги молодого покоління філософів мови були і концепція внутрішньої форми мови, і формула світогляду, й інтерпретація видатним німецьким мислителем духу мови й духу народу [31, с. 13].

Предметом вивчення у сфері філософії мови неогумбольдтіанцям слугували ідіоетнічна семіотика, мова як світ-посередник, польова теорія опису мови, мовні освоєння фрагментів світу (Zugrіffe) й акти автономної творчості мови (Ausgrіffe), проблема відтворення світу за допомогою слова (Worten der Welt), мовні значущості (Geltungen), три типи мовної філософії – антpопоцентpизм, етноцентpизм і глотоцентpизм (Anthropozentrismus, Ethnozentrismus, Glotozentrismus), мовне світотворення (sprachlіche Weltgestaltung). Розробляв концепцію мовного світотворення Л. Вайсгербер упродовж 60 років: із середини 20-х до середини 80-х рр., що знайшло своє висвітлення більше ніж у 400 його роботах, серед них і найвідоміші, у яких йшлося про формування духу народу за допомогою мови [296, 298].

Представникам нової філософії мови були добре відомі й «Курс» Ф. де Соссюра, й положення Празької школи структуралізму. Але віддавши перевагу філософській рефлексії мови В. Гумбольдта й соціологічному конструкту «спільності» власної національної школи, вони не пішли за Л. Вайсгербером–науковцем, за що їм постійно дорікали повоєнні критики у ФРН [31, с. 14].

Після того, як позитивізм перестав бути об’єктом наукової критики, науково значущими стали ідеалістичний напрямок, представниками якого біли романіст К. Фосслер [290] і філософ Е. Касирер [139], а також екзистенціальний, персоніфікований мовознавцем Л. Вайсгербером і прихильником реальної політики Г. Шмідт-Рором [265].

Запозичивши ідеї В. Гумбольдта й розвиваючи їх відповідно до умов і потреб свого часу, Л. Вайсгербер – один з головних творців теорії «рідна мова – мовне співтовариство», зберіг вірність ідеї (материнської) мови німецького етносу й, на відміну від Г. Шмідт-Рора, не піддався «расовій» спокусі нацистської ідеології [31, с. 20].

Теорія, створена Л. Вайсгербером і його однодумцями, на півстоліття озброїла європейських лінгвістів концепцією розвитку й саморозвитку материнської мови з її картиною світу, способом мислення, з її архівуючою і творчою функціями. Іншою заслугою Л. Вайсгербера є те, що він зробив філософію мови самостійною дисципліною в європейській лінгвістиці, якою вона не була до нього [31, с. 22].

Визнаючи високий авторитет Л. Вайсгербера як автора глибокої й тонко розробленої концепції мовної картини світу, сучасні вчені не можуть, однак, прийняти його ідею про те, що влада рідної мови над людиною абсолютно непереборна [31].