Прийняття Кримінального кодексу України (2001 року) та Кримінально-виконавчого кодексу (2003 року) як особливий фактор реформування кримінальної юстиції незалежної України.

Рівень цивілізованості сучасної держави визначається характером ставлення суспільства до найвразливіших верств населення, і насамперед: інвалідів, дітей, людей похилого віку, жінок. Згідно міжнародних документів кримінально-правова політика держави визначає кримінально-правові заходи впливу на злочинність, кримінальну відповідальність, мету, систему і види покарань, їх зміст, а також звільнення від покарання. Політика у сфері виконання покарання має більш вузьке поняття і характеризується метою, принципами, стратегією, напрямком діяльності держави, основними формами методами при виконанні покарань. Зміст політики у сфері виконання покарань, як і сама термінологія суттєво змінився за останні 8 років.

5 квітня 2001року Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний кодекс, який набрав чинності з 1 вересня 2001 року. Джерелом діючого кримінального права України стали:

а) Конституція України. Вона має вищу юридичну силу. Тому, що всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положенням Конституції, або якщо певне кримінально-правове положення не врегульоване кримінальним законом, то, згідно зі ст. 8 Конституції, має застосовуватися норма Конституції як норма прямої дії.

б) Кримінальний кодекс України – основне національне джерело кримінального законодавства, в якому кримінально-правові норми об’єднані у відповідні глави та систематизовані в певній послідовності.

в) Окремі не кодифіковані кримінальні закони. Наприклад, Указ Президії Верховної Ради України “Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут купонів багаторазового використання” від 21.01.1992 р.

г) Укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори (Закон України від 10.12.1991 р. “Про дії міжнародних договорів на території України”).

д) Рішення Конституційного суду України (якщо такі будуть) про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих понять.

Метою нового кримінально-виконавчого законодавства України є регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення: принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація: порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Стаття 6 Кримінально-виконавчого Кодексу України “Виправлення і ресоціалізація засуджених та їх основні засоби” в якості основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених називає: встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно-корисну працю, соціально-виховну роботу, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Таким чином, сучасне Кримінальне та Кримінально-виконавче законодавство базуються на нормах, встановлених світовою спільнотою в галузі поводження з ув’язненими за умовою врахування національних особливостей і національного досвіду будування власної пенітенціарної системи.

11.4.3. Зміни у кримінально-виконавчому законодавстві України у 2003-2016р.р. та їх значення для реформування кримінально-виконавчого законодавства незалежної України. – підпитання пропонується для самостійного опрацювання курсантами.

23.06.2005 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», який на законодавчому рівні закріпив завдання, основні принципи та правову основу діяльності, структуру, а також цілий ряд інших положень, що регламентують функціонування Державної кримінально-виконавчої служби України. Хоча й окремі положення цього закону, на думку науковців і практиків ще далекі від досконалості, значення цього закону для Державної кримінально-виконавчої служби важко переоцінити.

Даний закон, перш за все, визначає основне завдання Державної кримінально-виконавчої служби (ДКВСУ), яке полягає у здійсненні єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (ст.1 Закону). Виконання покладеного завдання повинно здійснюватись на основі неухильного дотримання співробітниками ДКВСУ основних принципів виконання кримінальних покарань, а саме законності, поваги та дотримання прав і свобод людини та громадянина, гуманізму, позапартійності, єдиноначальності, колегіальності при розробці важливих рішень, взаємодії з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, благодійними і релігійними організаціями, відкритістю для демократичного цивільного контролю (ст.2 Закону).

Поруч із визначенням основних принципів діяльності Державної кримінально- виконавчої служби Закон визначає і правову основу її діяльності.

Таким чином, правовою основою діяльності ДКВСУ визначались Конституція України, Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та інші закони, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань (ст.3 Закону).

У другому розділі Закону були визначені загальна структура, чисельність та загальні засади організації діяльності Державної кримінально-виконавчої служби.

Наступним документом, який визначив стратегічні напрямки реформування кримінально-виконавчої системи України, стала Постанова Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. N 167 «Про затвердження Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002–2005 роки», згідно із вимогами якої реформування кримінально-виконавчої системи передбачалось продовжувати за такими основними напрямами: поліпшення нормативно-правового регулювання діяльності кримінально-виконавчої системи; зміцнення матеріальної бази органів і установ виконання покарань, поліпшення умов тримання ув'язнених; запровадження нових форм і методів роботи із засудженими, посилення виховного впливу на них, забезпечення ефективної соціальної адаптації; поліпшення кадрового забезпечення органів і установ виконання покарань тощо.

Відповідно до вимог Президента України та Уряду, визначених у Програмі економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна влада», та Закону України «Про Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2010 рік» одним із пріоритетів соціально-економічної політики було визначено удосконалення діяльності правоохоронних органів. Це потребувало перегляд концептуальних засад діяльності та подальшого розвитку Державної пенітенціарної служби відповідно до нової соціально-політичної та економічної ситуації в державі, узгодження цих процесів з реформуванням інших державних та соціальних інститутів.

Актуальним та своєчасним став Указ Президента України від 09.12.2010 р. № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» щодо реорганізації Державного департаменту України з питань виконання покарань у Державну пенітенціарну службу України, що став продовженням стратегічного курсу державної політики у напряму соціальної переорієнтації процесу виконання кримінальних покарань з урахуванням міжнародних стандартів та підтримкою пенітенціарної ідеї, яка завжди знаходила сприйняття серед вітчизняних науковців та громадськості.

Логічним продовженням Указу Президента України від 09.12.2010 р. стало «Положення про Державну пенітенціарну службу України», затверджене Указом Президента України від 6 квітня 2011 року №394, яке визначило, що Державна пенітенціарна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Державна пенітенціарна служба України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами і дорученнями Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства юстиції України, іншими актами законодавства України, дорученнями Міністра юстиції України.

Основними завданнями Державної пенітенціарної служби України є: реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань; внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань; забезпечення формування системи наглядових, соціальних, виховних та профілактичних заходів, які застосовуються до засуджених та осіб, узятих під варту; контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту.

Вагомим компонентом у здійсненні державної політики у сфері кримінальних і кримінально-виконавчих правовідносин стало удосконалення діяльності і підвищення ефективності виконання кримінальних покарань з урахуванням необхідності безумовного дотримання Європейської конвенції з прав людини, міжнародно-правових актів та принципів кримінально-виконавчого законодавства. У зв’язку з цим ключового значення набуло питання подальшого розвитку пенітенціарної служби, що потребує державної підтримки.

05.02.2015 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про пробацію», який на законодавчому рівні закріпив створити систему органів пробації, яку складають центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації (перейменований з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань) та органи, утворені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Згідно із законом, " пробація - це система наглядових та соціально-виховних заходів, що застосовуються за рішенням суду та відповідно до закону до засуджених, виконання певних видів кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинуваченого ".

Законом встановлено, що "правову основу пробації та діяльності органу пробації становлять Конституція України, Кримінальний, Кримінальний процесуальний, Кримінально-виконавчий кодекси України, цей Закон та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України".

Законом також встановлено, що "метою пробації є забезпечення безпеки суспільства шляхом виправлення засуджених, запобігання вчиненню ними повторних кримінальних правопорушень та забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинувачених, з метою прийняття судом рішення про міру їхньої відповідальності".

Законом визначено принципи пробації, яка ґрунтується на принципах: справедливості; законності; невідворотності виконання покарань; дотримання прав і свобод людини та громадянина; поваги до людської гідності; рівності перед законом; диференційованого та індивідуального підходу; конфіденційності; неупередженості; взаємодії з державними органами, органами місцевого самоврядування, громадськими об'єднаннями та громадянами.

Згідно із законом, завданнями пробації є: підготовка досудових доповідей щодо обвинувачених; здійснення нагляду за засудженими до покарань у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, особами, яким покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк замінено покаранням у виді громадських робіт або виправних робіт, особами, звільненими від відбування покарання з випробуванням, звільненими від відбування покарання вагітними жінками і жінками, які мають дітей віком до трьох років; виконання певних видів покарань, не пов'язаних з позбавленням волі; направлення засуджених до обмеження волі для відбування покарання до виправних центрів; реалізація пробаційних програм стосовно осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням; проведення соціально-виховної роботи із засудженими; здійснення заходів з підготовки осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, до звільнення; реалізація інших заходів, спрямованих на виправлення засуджених та запобігання вчиненню ними повторних кримінальних правопорушень".

Висновки з теми.

Процес реформування тюремної системи, як складова процесу демократизації і гуманізації суспільства, знаходиться в розвитку, в русі. Сьогодні вже не можна задовольнятися результатами, які досягнуті в цьому напрямку за останні роки. Об’єктивність вимагає пошуку нових шляхів, форм, методів вирішення проблем, які турбують суспільство.

Новою, якістною ознакою сучасного стану світогляду прогресивної частини населення кожної країни є переймання пенітенціарної ідеї, тобто формування більш демократичної системи поглядів на злочинця як людину і невтомний пошук шляхів його повернення до правослухняного життя.

В нашій державі засуджені ще не віднесені до соціально незахищеної категорії громадян і звичайно вивчення досвіду європейської практики дозволяє успішно подолати прояви зашкарублості національної свідомості, яка базується на принципах насильницької парадигми і проявах неосвідченності в даній галузі правової політики.

Процес побудови нової сучасної гуманної пенітенціарної системи на теренах України успішно триває. Перед керівництвом Державної пенітенціарної служби України постають завдання щодо подальшого розвитку принципів та правової основи діяльності кримінально-виконавчої системи України, визначення її завдань, упорядкування її чисельності та організації діяльності, упорядкування правового статусу посадових і службових осіб органів і установ виконання покарань, визначення основних засад забезпечення правового та соціального захисту персоналу Державної пенітенціарної служби України.