Органи і установи виконання покарань на території України в 1970-х рр.

Законодавство 60-х років не використовувало термін «кримінально-виконавча система». Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік згадували про «установи і органи, виконуючі вироки судів до позбавлення волі, заслання, висилки та виправних робіт без позбавлення волі». Ці установи і органи знаходилися в системі МВС СРСР. Введення умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці (починаючи з 1964р.) і умовного засудження з обов'язковим залученням до праці (з 1970 р.) зажадало створення особливих органів, які також знаходилися у підпорядкуванні МВС СРСР. На органи МВС покладалося і виконання виняткової міри покарання — смертної кари, а з 1983 р. — контроль за засудженими умовно і з відстрочкою виконання вироку і виконання покарання у виді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Виконанням покарання у виді штрафу і конфіскації майна займалися судові виконавці. Виконання покарання у виді напряму в дисциплінарний батальйон здійснювало Міністерство оборони.

У МВС СРСР управлінням діяльністю по виконанню кримінальних покарань займався ряд самостійних органів. Тільки управлінням в області виконання позбавлення волі відали три самостійні главки: Головне управління виправно-трудових установ (ГУВТУ), Головне управління лісових виправно-трудових установ (ГУЛВТУ) і Головне управління внутрішніх військ (ГУВВ) МВС СРСР. Виконанням виняткової міри покарання відало ГУВТУ МВС СРСР. Виконанням заслання повинні було займатися горрайоргани міліції (ГРОВД). Виконання заслання і умовного засудження (звільнення) з обов'язковим залученням до праці покладалося на спеціальні комендатури, виконання покарання у виді виправних робіт — на інспекцію виправних робіт, що знаходилася в системі П'ятого Главку МВС СРСР, реорганізованого згодом в Управління профілактичної служби, яке згодом також було скасоване.

Таким чином, в той період в Союзі РСР, по суті не склалося єдиної кримінально-виконавчої системи. Тому нижче цей термін застосовується з відомою часткою умовності.

Виправно-трудові колонії традиційно займали провідне місце в кримінально-виконавчій системі як по широті і складності вирішуваних задач, так і за чисельністю засуджених, що в них. Так, в 1990 р. кількість осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі у всіх виправно-трудових установах Союзу РСР, досягла 700 тис.

ВТК УРСР в своїй основі відобразив структуру місць позбавлення волі, яка фактично склалася до його ухвалення.

У ВТК встановлювалися чотири види колоній: загального, посиленого, строгого і особливого режиму, а також закріплювалося найважливіше положення, згідно якому засуджені відбувають покарання, як правило, в межах республіки (області) і в одній колонії, переведення з однієї колонії в іншу в звичайних ситуаціях заборонялися.

У ВТК України визначалося, що «виправно-трудовими установами, виконуючими покарання у виді позбавлення волі, є: виправно-трудові колонії, тюрмі і виховно-трудові колонії. Повнолітні особи, засуджені до позбавлення волі, відбувають покарання у виправно-трудових колоніях або тюрмах, а неповнолітні у віці до вісімнадцяти років — у виховно-трудових колоніях».

Виправно-трудові колонії визнавалися основним видом ВТУ для утримання повнолітніх засуджених до позбавлення волі. Це відображало положення, що фактично склалося на той час. Так, в 1968 р. в колоніях відбували покарання 99,7% засуджених до позбавлення волі.

У числі досягнень радянської влади нерідко згадувалося те, що з 1917р. в країні не було побудовано жодної тюрми.

Вид виправно-трудової установи з відповідним режимом, в якому засуджені відбувають покарання, визначався судом.

Порядок направлення засуджених до ВТУ встановлювався МВС СРСР.

ВТК УРСР передбачив також випадки тимчасового залишення засуджених в слідчому ізоляторі або тюрмі, якщо це необхідно для виробництва слідчих дій у справі про злочин, вчинений іншою особою, або участі засудженого в судовому розгляді по такій справі.

Крім того, в Кодексі встановлювалися підстави і умови залишення засуджених в слідчому ізоляторі або тюрмі для робіт по їх господарському обслуговуванню. Таке залишення було можливим у виняткових випадках, відносно осіб, вперше засуджених до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими, якщо відбування покарання ним призначено в колонії загального режиму. Залишення засуджених для виконання цих робіт проводилося наказом начальника слідчого ізолятора або тюрми за наявності письмової згоди засудженої.

Пізніше категорія засуджених, які могли залишатися в СІЗО або тюрмі для їх господарського обслуговування, була розширена за рахунок осіб, вперше засуджених на термін понад три роки за тяжкі злочини. Це пояснювалося тим, що з введенням умовного засудження з обов'язковим залученням до праці і виправно-трудових колоній — поселень для осіб, вперше засуджених за менш небезпечні навмисні злочини, різко скоротилося число вперше засуджених за нетяжкі злочини, направлених в колонії загального режиму на термін не більше трьох років.

Виправно-трудові колонії (ВТК) підрозділялися по видах режиму. В числі колоній, що охороняються, виділялися колонії загального, посиленого, строгого і особливого режиму.

Досить примітні зміни відбулися з системою виправно-трудових колоній — поселень. В період ухвалення Основ виправно-трудового законодавства і ВТК УРСР вони призначалися для утримання осіб, що «твердо встали на шлях виправлення».

У середині 70-х років Міністерству внутрішніх справ СРСР в порядку експерименту було дозволено організувати колонії-поселення для вперше засуджених до позбавлення волі, що вчинили злочини з необережності, яким суд призначив відбування покарання в колоніях загального режиму. Діяльність експериментальних колоній показала досяжність цілей покарання відносно даної категорії засуджених в умовах напіввільного режиму. Тому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 р. був введений новий вид колоній-поселень — для осіб, що вчинили злочини з необережності, засуджених до позбавлення волі на термін не більше п’яти роки. Надалі у виправно-трудові колонії-поселення стали спрямовуватись всі особи, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності.

10.4.2. Органи і установи виконання покарань на території України в 1970-х рр. Органи і установи виконання покарань на території України в 1980-х рр. – підпитання пропонується для самостійного опрацювання курсантами

У 1985 р. з'являється новий вид виправно-трудових колоній-поселень. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 2 квітня 1985 р. в колонії-поселення спрямовувались також особи, засуджені вперше за деякі умисні злочини.

Таким чином, до початку 90-х років склалося три види колоній-поселень:

· для засуджених, переведених в порядку заохочення з виправно-трудових колоній, що охороняються;

· для вперше засуджених за злочини, вчинені по необережності;

· для вперше засуджених за нетяжкі умисні злочини.

Згідно ВТК УРСР 1970 р. тюрми призначалися для утримання особливо небезпечних рецидивістів, яким позбавлення волі призначалося у виді тюремного утримання; осіб, засуджених за тяжкі злочини, а також переведених з виправно-трудових колоній за злісні порушення режиму.

В 70-і роки різко скоротилося число засуджених, направлених у тюрму по вироку суду. І, навпаки, значно зросла частка осіб, направлених для подальшого відбування покарання у тюрму за злісні порушення режиму в колоніях. Таким чином, тюрми практично не мали самостійного значення, перетворюючись на додаток системи відбування позбавлення волі.

Виховно-трудові колонії підрозділялися на колонії загального і посиленого режиму. Згідно ВТК УРСР 1970 р. ВТК загального режиму призначалися для утримання всіх засуджених неповнолітніх жіночої статі і неповнолітніх чоловічої статі, засуджених вперше за злочини, що не є тяжкими.

Виходячи з вимог педагогічної доцільності, в 1985 році законодавець визнав за загальне правило залишення досягших повноліття засуджених у ВТК до досягнення ними двадцятирічного віку. У дорослі ВТК могли переводитися лише засуджені, не «встали на шлях виправлення».

За даними проведеного в 1970 р. спеціального перепису засуджених до позбавлення волі, більшість їх (87,1%) склали чоловіки, що відбували покарання у виправно-трудових колоніях. Зокрема — в колоніях загального режиму — 17%, посиленого режиму — 26,5%, суворого режиму — 39,7%, особливого режиму — 3,3%. Жінки, що відбували покарання у виправно-трудових колоніях, складали 6% У тюрмах відбували покарання 0,7% засуджених, в колоніях-поселеннях — 1,7%, у виховно-трудових колоніях — 4,5%.

Фактичний вид системи установ, виконуючих позбавлення волі, визначався не тільки різними видами режиму, але і закріпленими в законі вимогами розподільного утримання засуджених.

Відповідно до вимог ВТК УРСР у виправно-трудових установах встановлювалось розподільне утримання чоловіків і жінок, неповнолітніх і дорослих засуджених. Вперше засуджені до позбавлення волі чоловіки повинні було утримуватися окремо від тих, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; вперше засуджені за злочини, що не є тяжкими, — від вперше засуджених за тяжкі злочини. Засуджені до позбавлення волі жінки і неповнолітні утримуватися роздільно.

Кодексом передбачалося ізоляція від інших засуджених, а також розподільне утримання засуджених за особливо небезпечні державні злочини, особливо небезпечних рецидивістів, засуджених, яким покарання у виді смертної кари було замінено позбавленням волі в порядку помилування або амністії.

Встановлені ВТК вимоги розподільного утримання засуджених не розповсюджувалися на лікувальні установи місць позбавлення волі і колонії, призначені для утримання і лікування інфекційних хворих засуджених. Реалізація принципів розподільного утримання засуджених в сукупності з режимними вимогами привела до тому, що до початку 90-х років в кримінально-виконавчій системі України існувало близько тридцяти різних видів виправно-трудових установ.

ВТК УРСР 1970 р. встановлював, що засуджений до позбавлення волі повинен відбувати весь строк покарання, як правило, в одній виправно-трудовій колонії, тюрмі або виховно-трудовій колонії. Переведення засудженого до іншої установи того ж виду режиму допускався у разі його хвороби, при істотній зміні об'єму або характеру виконуваної засудженими роботи, а також за наявності інших виняткових обставин, перешкоджаючих подальшому знаходженню засудженого в даній установі.

Розвиток установ і органів, виконуючих інші покарання і заходи кримінально-правової дії, в 70— 80-е роки головним чином визначався становленням нових кримінально-правових інститутів — умовного засудження і умовного звільнення з обов'язковим залученням до праці.

Початок цьому процесу (причини якого перш за все знову ж таки економічні) був встановлений Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 березня 1964 р. Указ передбачив умовне звільнення засуджених з місць позбавлення волі для роботи на будівництвах хімічної промисловості. Згідно цього Указу, умовне звільнення застосовувалося до тих, хто проявив бажання чесною працею спокутувати свою вину - працездатним особам з числа засуджених вперше на строк до трьох років включно, які відбули не менше одного року позбавлення волі, з засуджених на строк до десяти років включно — що відбули не менше двох років, на термін понад десять роки — що відбули не менше п'яти років позбавлення волі.

Починаючи з 1968 р. стало практикуватися одноразове умовне звільнення з ВТУ окремих категорій засуджених з напрямом їх на підприємства народного господарства.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 р. закріпив порядок умовного звільнення, що склався з 1964 р., з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Таке звільнення стало можливим практично для всіх категорій засуджених, що відбувають покарання в ВТУ будь-якого виду, окрім колоній-поселень. Умовне звільнення з обов'язковим залученням до праці не застосовувалося відносно іноземців і осіб без громадянства, а також засуджених, якими разом з покаранням призначалися заходи примусового лікування від алкоголізму або наркоманії, а також тим, хто не пройшов повний курс лікування венеричного захворювання.

Підставою застосування умовного звільнення з обов'язковим залученням до праці признавалася поведінка засудженого в ВТУ, що свідчить про те, що його подальше виправлення і перевиховання «можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду». Особи, систематично або злісно порушуючі режим відбування покарання, не підлягали умовному звільненню.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 червня 1970 р. вводилося умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Відповідно до названого Указу суд при призначенні покарання повнолітній працездатній особі, вперше засудженій до позбавлення волі від одного року до трьох років, міг винести постанову про умовне засудження цієї особи до позбавлення волі з обов'язковим залученням його на термін призначеного покарання до праці в місцях, призначених органами, що відають виконанням вироку.

У 1974 р. УК УРСР були внесені доповнення про умовне засудження з обов'язковим залученням до праці. Фактично така міра могла застосовуватися до 10—12% засуджених.

У 1977 р. були внесені доповнення, що стосуються підстав і порядку призначення умовного засудження з обов'язковим залученням до праці - цей захід міг застосовуватися до повнолітніх працездатних осіб, вперше засуджених за умисні злочини на строк до трьох років, а до вперше засуджених за злочини, вчинені по необережності, — на строк до п'яти років.

Закон не дав конкретного найменування органів, що забезпечують виконання умовного засудження і умовного звільнення з обов'язковим залученням до праці. В ВТК УРСР вони іменувалися «органами внутрішніх справ», а у відомчих нормативних актах МВС СРСР — «спеціальними комендатурами органів внутрішніх справ». Вони організовувалися в системі П'ятого Головного управління МВС СРСР. МВС СРСР затвердило інструкцію про роботу спеціальних комендатур.

Спеціальні комендатури створювалися спочатку також в місцях компактного мешкання засуджених до заслання.

Перелік місцевостей, в яких повинні відбувати покарання особи, засуджені до заслання, а також перелік місцевостей, в яких заборонялося проживати засудженим до заслання, встановлювався Радою Міністрів СРСР і Радою Міністрів УРСР.

У 1982 р. МВС СРСР затвердило інструкцію, згідно якої виконання заслання і висилки покладалося на інспекції виправних робіт міськрайвіддів внутрішніх справ.

У 1983 р. інструкціями МВС СРСР на інспекції виправних робіт був покладений контроль за виконанням покарання у виді позбавлення права посідати певні посади або займатися певною діяльністю, а також контроль за поведінкою повнолітніх осіб, засуджених умовно або з відстроченням виконання вироку. Аналогічні функції відносно засуджених неповнолітніх виконували інспекції у справах неповнолітніх міськрайвіддів внутрішніх справ.

Висновки з теми.

Розвиток установ і органів, виконуючих інші покарання і заходи кримінально-правової дії, в 70— 80-е роки головним чином визначався становленням нових кримінально-правових інститутів — умовного засудження і умовного звільнення з обов'язковим залученням до праці.

У 1974 р. УК УРСР були внесені доповнення про умовне засудження з обов'язковим залученням до праці. Фактично така міра могла застосовуватися до 10—12% засуджених.

У 1977 р. були внесені доповнення, що стосуються підстав і порядку призначення умовного засудження з обов'язковим залученням до праці - цей захід міг застосовуватися до повнолітніх працездатних осіб, вперше засуджених за умисні злочини на строк до трьох років, а до вперше засуджених за злочини, вчинені по необережності, — на строк до п'яти років.

11.1. Тема 9. Основні етапи реформування системи органів та установ виконання кримінальних покарань незалежної України та їх законодавче закріплення.

Мета заняття.

· Охарактеризувати зміни у виправно-трудовому законодавстві України в 1990-2001р.р. та їх значення для подальшого реформування кримінально-виконавчого законодавства незалежної України.

· Визначити місце Кримінального кодексу України (2001 року) та Кримінально-виконавчого кодексу (2003 року) у реформуванні кримінально-виконавчої системи незалежної України.

План лекції (розрахунок навчального часу)

№ п\п	Навчальні питання	Розрахунок часу, хв.
	Вступ.
1.	Зміни у виправно-трудовому законодавстві України в 1990-2001р.р. та їх значення для подальшого реформування кримінально-виконавчого законодавства незалежної України.
2.	Прийняття Кримінального кодексу України (2001 року) та Кримінально-виконавчого кодексу (2003 року) як особливий фактор реформування кримінальної юстиції незалежної України.
	Зміни у кримінально-виконавчому законодавстві України у 2003-2016р.р. та їх значення для реформування кримінально-виконавчого законодавства незалежної України. – підпитання пропонується для самостійного опрацювання курсантами.
	Висновки
	Разом:

Література.

11. 1.3.1. Законодавчі і інші нормативні акти України.

1. Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України: Офіційне видання – К.: Міністерство юстиції України, 2006.

2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / Під ред. М. І. Мельника. — К.: Каннон; А.С.К., 2014.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. № 23, 2012.

4. Кримінально-виконавчий кодекс України (із змінами і доповненнями). — К.: Атіка, 2014.

11. 1.3.2. Навчальна література.

1. Бадира В. А., Денисов С. Ф., Денисова Т. А., Мінаєв М. М., Хащев В. Г. Кримінально - виконавче право: Навчальний посібник / За ред.. Т. А. Денисової. - К.: Істина, 2008. - 420 с.

2. Богатирьов І. Г. Кримінально-виконавче право україни: Підручник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «правова єдність», 2008-352с.

3. Богатирьов І. Г., Лісіцков О. В., Кримінально-виконавче право України: Підруч. Модульно-рейтинговий курс для студентів, курсантів та слухачів вищ. юридич. навч. закл. 3-4 рівнів акредитації. – 2 – ге вид. – К.: ВД Дакор, 2014. – 376 с.

4. Гель А. П., Семаков Г. С., Яковець І. С. Кримінально - виконавче право України: Навчальний посібник / За ред.. проф.. А. Х. Степанюка. - К.:Юринком Інтер, 2008. - 624с.

5. Григор‘єв О.М., Іваньков І.В., Іваньков О.І., Олійник О.І. Кримінально-виконавча система України: історія і сучасність. Навчальний посібник. За ред. В.В. Дрижака. Чернігів.: ЧЮК ДДУПВП, 2013. – 264 с.

6. Ігор Іваньков, Анатолій Чайковський. Історико- правовий аналіз діяльності органів і установ виконання покарань на території України (кінець 19- середина 20 сторіччя): Монографія., за заг. ред. докт. юрид. наук. проф. І. Г. Богатирьова.- Бровари: ХмЦНТЕІ, 2010,-208 с.

7. Кримінально-виконавче право України. Загальна та Особлива частини: підручник / А. П. Гель, О. М. Литвинов, І. С. Яковець та ін.; за заг.ред. д.ю.н., проф. О. М. Литвинова. – К.: ВД «Дакор», 2015. – 556 с.

8. Кримінально-виконавче право: підручник/ В. В. Голіна, А. Х. Степанюк, О. В. Лисоєд та ін..; за ред.. В. В. Голіни і А.Х. Степанюка._Х.:Право, 2011. – 328с.

9. Кримінально- виконавче право України: Підручник / О. М. Джужа, І. Г. Богатирьов, О. Г. Колб, В. В. Василевич та ін.; За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О. М. Джужи.-К.: Атіка, 2010- 752 с.

10. Кримінально-виконавче право України (схеми і таблиці): навч. посібник / А.А. Васільєв, Д.Ю. Гуренко, Д. Ю. Кондратов та ін.; за заг. ред. О. В. Лісіцкова, О. М. Литвинова та Є. Ю. Бараша; наук. ред.. О. М. Бандурка. – Х.: Тім Пабліш Груп, 2012. – 210 с.

11. Кримінально-виконавче та кримінальне право у запитаннях та відповідях: навчально-методичний посібник / Іваньков І. В., Боднар І. В., Лазаренко В. В., Майборода І. А. – Чернігів: Чернігівський юридичний коледж ДПтСУ, 2015. – 108 с.

12. Науково-практичний коментар до Кримінально-виконавчого кодексу України / І. Г. Богатирьов, О. М. Джужа, О. І. Богатирьова, Є. М. Бодюл та ін.; pа заг. ред. докт. юрид. наук, проф. І. Г. Богатирьова.-К.:Атіка, 2010.-344с.

11. 2. Порядок проведення заняття

11. 2.1. Вступна частина (організаційний момент та вступне слово)

На початку заняття лектор називає тему, ознайомлює присутніх з метою лекції її практичною значущістю для діяльності викладача.

Вирішує організаційні питання заняття (перевірка наявності курсантів по групах або персонально та їх готовності до заняття: наявність зошитів для конспектування, ручок тощо);

Ознайомлює курсантів з рекомендованою навчальною літературою.

Оголошує план лекції (навчальні питання).

Ознайомлює з навчальною літературою, нормативно-правовими документами та науковими джерелами для самостійного опрацювання курсантами.

11. 2.2. Змістовна частина (розгляд навчальних питань)

Після вступного слова викладач називає навчальне питання, і поєднуючи елементи індуктивного та дедуктивного викладання разом з використанням засобів наочності, а також технічних засобів навчання систематизує навчальний матеріал і доводить його до присутніх.

Під час читання лекції лектор з метою активізації пізнавальної діяльності курсантів може ставити перед ними контрольні або проблемні запитання. Після розгляду кожного навчального питання лектор робить висновок і переходить до наступного питання. Заняття закінчується заключним словом лектора.

11. 2.3. Заключна частина лекції

Викладач формулює висновок з теми, відповідає на запитання слухачів. Визначає ступінь досягнення мети заняття; завдання щодо підготовки до наступного заняття і рекомендує літературні та інші джерела для самостійної роботи

11.3. Вступ:

Вивчення основних періодів становлення та розвитку криміналь­но-виконавчої системи і законодавства на території України можна віднести до ряду першочергових завдань вітчизняної науки кримі­нально-виконавчого права.

Як не дивно, але факт залишається фактом: ані відповідна галузь національного права, ані система, на яку законодавством України покладена функція виконання покарань, ніколи не мали власної пи­саної історії. Вона немов би розчинилась у середовищі численних розвідок спочатку у сфері історії тюремної системи і законодавства Російської імперії, а згодом — виправно-трудової системи і законо­давства СРСР, створюючи лише тло для більш-менш правдоподіб­них версій становлення та розвитку останніх. Не обійшлося тут і без казусів суто юридичного характеру, навмисного чи мимовільно­го перекручування фактів, замовчування або просто від незнання ряду надзвичайно важливих для кримінально-виконавчої системи і законодавства України реформ.