Спроба серпневого (1991 р.) державного перевороту в Москві та його наслідки для України.

19 серпня 1991 р. у Москві розпочався так званий серпневий переворот». Було створено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану. До ДКНС увійшли віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, міністр оборони Д. Язов. Заколотники ставили за мету зберегти старий режим і не допустити укладення нового союзного договору незалежних держав, призначеного на 20 серпня 1991 р.
В Україні заклик Л. Кравчука та очолюваної ним Президії Верховної Ради, більшість якої становили представники КПУ, до спокою і витримки свідчив про позицію вичікування. Але водночас Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і що немає підстав для запровадження в республіці надзвичайного стану. Керівництво ЦК КП України, попри словесну завісу, фактично опинилося на боці заколотників, про що свідчила його діяльність у ті дні. За цих умов тільки опозиція послідовно і рішуче виступила проти заколотників. Розпочалася підготовка до страйку.
Дії ДКНС призвели до остаточної дискредитації КПРС. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Народна Рада перейшла у наступ. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України («за»—346, «проти»—1), який мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 p., а також проголосувала за департизацію армії, правоохоронних органів. ЗО серпня Президія Верховної Ради, виходячи з того, що керівництво Компартії України своїми діями підтримало заколот, припинила діяльність КПУ. Більшість рядових комуністів спокійно позбулася членства у партії.

Наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з'їзд частини колишніх комуністів, які проголосили створення Соціалістичної партії України. Назва партії по суті нічого не змінила у світогляді її членів. Партію очолив О. Мороз. Демократизація суспільства, відродження національних традицій, розширення сфери вживання української мови, що тоді відбувалися, були реакцією на русифікаторську політику Москви. Згідно з переписом 1989 р. з 51,5 млн населення республіки українці становили 37,4 млн, із яких вважали українську мову рідною лише 87,7%. У вузах українською мовою читали приблизно 5% лекцій. У 1989 р. не було жодної української ніколи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі та Миколаєві. Навіть в 1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% учнів. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, становили 18% за назвою, а за тиражем — тільки 3%. Частка українців у республіці зменшилась з 76,8% в 1959 р. до 72,6% у 1989 р., тоді як частка росіян зросла з 16,9 до 22,0%.

Першими на захист української культури виступили інтелігенція, студентська молодь. На передньому краї була Спілка письменників України та її центральний орган «Літературна Україна». Поступово відкривалася правда на такі сторінки української історії XX ст., як діяльність Центральної Ради, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії, боротьба ОУН, УПА. Розгорнулася дискусія щодо національної символіки.

Пробудження релігійного життя в Україні в цей час пов'язують із відзначенням 1000-ліття запровадження християнства на Русі. Російська православна церква (РПЦ) відзначала цю подію в Москві, а не у Києві. Це викликало справедливе незадоволення Української православної церкви (УПЦ). У цей час було легалізовано Українську греко-ка-толицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву.

Провал заколоту і проголошення незалежності України створили принципово нову ситуацію в розстановці політичних сил. Відтоді й опозиція, і основний кандидат партдер-жапарату на посаду президента Л. Кравчук виступали за незалежність. Прийняття Верховною Радою 1 листопада 1991 р. Декларації прав національностей України, проведення 16—17 листопада в Одесі міжнаціонального конгресу з проблем духовного відродження народів, які проживають в Україні, також сприяли створенню консенсусу в українському суспільстві. З 84% громадян, що взяли участь у референдумі 1 грудня 1991 р. незалежність України підтримали 90,3%. У Криму із 67,5% громадян, що голосували, за незалежність проголосували 54,1%.

Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата на посаду президента України: Рух висунув В.Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і УРП, агітували за Л. Лук'яненка, ПДВУ — за І. Юхновського і за В. Гри-ньова. Л. Кравчук переміг уже в першому турі, набравши 61,6% голосів, і став Президентом України. Маючи такий кредит довіри, можна було розпочати реформи. Однак збереження при владі комуністично-партійної номенклатури гальмувало їх.
7—8 грудня 1991 р. Президенти України і Росії Л. Кравчук і Б, Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шуш-кевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі денонсували договір 1922 р. про утворення СРСР і оголосили про створення Співдружності незалежних держав (СНД). СРСР припинив існування. З вересня 1991 р. було прийнято рішення про підняття над спорудою Верховної Ради України синьо-жовтого національного прапора, започатковано утвердження державної символіки.