Особливості політичних та економічних перетворень, рух опору радянській владі у західних областях республіки у 1945-1955 рр.

Для знищення УПА більшовики спершу застосували масові фронтальні бої й сутички, як наприклад, у квітні 1944 триденний бій під Гурбами на Крем'янеччині з участю близько 30 000 вояків, в жовтні того ж року битва під Лещавою-Горішньою та зимою 1944—45 у Карпатах. Для поборювання УПА радянський уряд кинув навіть кілька дивізій військ НКВС. Узимку 1945—46 в Карпатах було влаштовано велику блокаду з розташуванням військ НКВС по селах з метою не допустити допомоги населення загонам УПА та підпіллю. Для боротьби з УПА більшовики вербували з місцевого населення так званих «стрибків». НКВС-МВС застосовували також різні методи провокації: створення фальшивих загонів УПА — спецгруп НКВС, поширення затруєних ліків й інфекційних недуг та інше. Одночасно керівники уряду УРСР та КПУ зверталися з закликом до вояків УПА складати зброю («з повиною») за ціну помилування. Тих, хто погоджувався, НКВС включало до частин для боротьби з УПА, а згодом їх судили й висилали до концтаборів. Відомі сім таких урядових звернень, останнє з датою 30 грудня 1949. Про дії підпілля, включно з місцевими зверненнями, повідомляла радянська преса до середини 1950-их років.
Перша шпальта газети «Свобода» про повстанські акції в Карпатах у 1959 році.
Особливу роль у 1944—47 відігравали частини УПА Посяння, Холмщини та Лемківщини на кордонах Польщі: спершу група «Сян», а згодом Закерзонський край з командиром-полковником М. Онишкевичем (Орест) та тереновим провідником ОУН Я. Старухом (Стяг). Їхнім завданням було протистояти польським комуністичним органам та шовіністичним елементам польського суспільства, які тероризували українське населення, та протидіяти примусовому виселенню українців. Для боротьби проти УПА польський уряд створив навесні 1946 оперативну групу «Ряшів», складену з частин двох дивізій. Бої, що тривали до жовтня, з огляду на розпорошення загонів УПА в терені та систему замаскованих бункерів, не дали бажаних для уряду наслідків. У березні 1947 загинув під час засідки УПА заступник міністра оборони генерал Кароль Сверчевський, а наступного місяця польський уряд створив оперативну групу «Вісла» під командуванням генерала С. Моссора. Група, що мала знищити УПА на Закерзонні, складалася з кількох дивізій піхоти, технічних полків, літунської ескадри і частин міліції, разом 17 350 вояків. Водночас польський уряд домовився з урядами СРСР і УРСР про спільний наступ на УПА: УРСР виставила у вересні 1947 на кордон з Польщею 13 600 вояків, аналогічно біля кордону було сконцентровано численні радянські з'єднання. Тим часом УПА Закерзоння мала 17 сотень (дещо понад 2 000 вояків), а підпільна мережа та самооборонні загони населення близько 4 000 осіб.
Операція «Вісла» почалася 28 квітня 1947 і тривала до жовтня 1947. За чей час майже все українське населення виселено в основному у північні воєводства Польщі. У важких багато-місячних боях УПА й збройне підпілля понесли або важкі людські втрати, або були розбиті й розпорошені. З літа 1947 УПА почала залишати Закерзонський край; одні подалися в УРСР, інші до Західної Німеччини й Австрії, де були добиті рейдами УРСР (близько 400 осіб). Невеликі групи діяли на опустілому Закерзонні (так званому «дикому полі») ще до осені 1953.
Трагічною датою історії УПА стала смерть головного командира Р. Шухевича-Чупринки, який загинув у бою 5 березня 1950. Ця втрата, виснаження і радянський терор призвели до її остаточного послаблення й ліквідації. Проте обмежені дії УПА і підпілля тривали щонайменше до 1953, а за радянськими джерелами до 1956. Останнім часом з'явилися відомості, що останній бій підрозділу УПА з підрозділом МВС відбувся 1961 р., а воїн УПА Ілько (Ілля) Оберишин залишався у підпіллі до 1991 р.

 

5.Голод 1921-1923 рр. в Україні. Причини та наслідки.

Передумови та причини голоду. Голод 1921-1923 pp. пов'язаний з такими факторами:

- деградацією продуктивних сил унаслідок постійних, триваючих протягом семи років бойових дій на території України;

- згубною для народного господарства політикою правлячої партії;

- підлеглим становищем українського керівництва московському центру;

- прагненням радянської влади позбавити повстанський рух в Україні підтримки селянства.

Причинами, що викликали голод 1921-1923 pp., вважають:

1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.; 3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба в Росію та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні. Посуха охопила основні регіони постачання хліба - Поволжя, Північний Кавказ, та південні губернії України. На півдні України зима 1921 р. видалася малосніжною, а весна майже - майже без дощів. Ставало очевидним, що врожай в республіці буде значно нижчим очікуваного. Але центральний уряд ігнорував труднощі, що склалися в сільському господарстві України. У 1921 р.. Центральне керівництво вимагало збільшити вивіз хліба з уражених посухою південних губерній УСРР. Радянське керівництво України звернулося до керівництва губкомів КП(б)У і губвиконкомів із вимогою за будь-яку ціну вивозити хліб За офіційними даними у травні 1922 р. в Україні голодувало понад 3,7 млн чоловік. Голод торкнувся території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня Харківської області. Епіцентром нещастя стала Запорізька земля, де голодувало майже 100% населення. Величезна кількість хліба з України вивозилася промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а з 1922 р. - і за кордон. До нового врожаю не дожили сотні тисяч селян. Голод усугубився епідемією холери, яка взимку 1921-1922 pp. поширилася з Поволжя на Україну.

Наслідки голоду 1921-1923 pp. Серед наслідків голоду 1921-1923 pp. можна виділити такі:

- людські втрати: тільки в 1921 р. в Україні вмерли від голоду сотні тисяч селян;

- придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став фактором, який втихомирював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ;

- за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему постачань продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи.

Таким чином, у 1921-1923 pp. в Україні вперше був використаний терор голодом як форма здійснення державної політики.

 

 

6.Розвиток аграрної сфери у сучасній Україні.

Складний період переживає нині наша країна. Економіка всього народного господарства, перебуває у кризовому стані.. На превеликий жаль, маючи в сільському господарстві великі національні та природні потенціальні можливості, ми не змогли створити конкурентоздатного товаровиробника з питань продуктивності праці. І - що саме головне - Україна не забезпечила собі перших місць у світі за тривалістю життя її населення. А це, мабуть, найбільш комплексний показник ефективності суспільного виробництва взагалі і АПК зокрема. Наше виробництво було надзвичайно енерго-, матеріалом і трудомістким. За цих умов країні відводилась роль сировинного придатка для країн із розвинутою ринковою економікою. Загрозливим є стан оплати праці на селі. Ключове місце сільського господарства у народногосподарському комплексі обумовлює потребу негайного розв'язання проблеми узгодження цін і прибутковості підприємств аграрної сфери. Йдеться про необхідність внесення серйозної корекції в економічний механізм. Його функціонування,на жаль, не вирішує питання фінансового забезпечення комплексу.

Досвід більшості країн ринкової економіки показує, що товар іде до вищої ціни. При низьких цінах на продукцію сільського господарства значна кількість необхідних товарів (трактори, комбайни, добрива тощо) до землі ніколи не прийдуть,технічне переозброєння галузі не відбудеться.

Перехід України до ринкових відносин вимагає в аграрно-промисловому комплексі розробки нових підходів до стратегії аграрної політики, спрямованої на формування продовольчої безпеки країни, пріоритетність розвитку сільського господарства, докорінну перебудову економічних, соціальних та правових відносин в аграрній сфері, свободу підприємництва та конкуренції.Одним з основних резервів росту ефективності сільськогосподарського виробництва є раціональне використання головного засобу виробництва - землі. Тому капітальні вкладення в сільське господарство в першу чергу повинні бути використані на заходи щодо збереження земель, підвищення родючості грантів, що обумовить зростання продуктивності землеробства і, зокрема, створення стійкої кормової бази тваринництва.Ряд законодавчих і нормативних актів, що прийняті останнім часом, сприяють розвитку на селі нових форм господарювання, і кожна з них у процесі конкурентної боротьби може довести свої переваги.

Земельні відносини в Україні регулюються чинними законодавчими актами, згідно з якими запроваджені три рівноправні форми власності: державна, колективна і приватна. Саме на приватній формі власності і ґрунтується діяльність селянських (фермерських) господарств як самостійної юридичної одиниці. Розвиток саме цих господарств повинен стимулюватись вільною конкуренцією на ринку з державними і кооперативними підприємствами, бо його основними завданнями, як відомо, є: виробництво, переробка і збут сільськогосподарської продукції; розвиток підсобної діяльності для раціонального використання природних і трудових ресурсів, земельних угідь, поліпшення їх родючості; участь працею або коштами в соціальному розвитку села, де розташоване фермерське господарство.

Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в Україні помилково робили ставку лише на створення селянських (фермерських) господарств, на домінування приватної власносності.

 

7. УСРР в системі “договірної федерації”. Утворення СРСР.

Договір між УСРР і РСФРР. «Договірна федерація». Наприкінці 1917 - на початку 1918 pp. Російська імперія розпалася на 13 держав, у тому числі на шість радянських і дві народні республіки. При утворенні національних радянських республік, зокрема й УСРР, наголошувалося не на їхній самостійності, а на тісному зв'язку з Російською Федерацією. Між радянськими республіками, які вважалися формально незалежними державами, налагодилися тісні економічні та військові зв'язки, вони мали однакову політичну структуру, у якій провідну роль відігравала одна більшовицька партія.

Між РСФРР і УСРР 28 грудня 1920 р. було укладено Союзний робітничо-селянський договір, за яким дві республіки вступали у воєнний та господарський союз.

Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які склалися в умовах «воєнного комунізму». Характерно, що об'єднані наркомати (народні комісаріати) входили до складу Раднаркому РСФРР і мали уповноважених при Раднаркомі УСРР на правах народних комісарів. За УСРР залишилося право на окремі війкові формування. Це означало, що керівництво найважливішими сферами життя України здійснювалися з Москви.Подібні угоди були укладені радянською Росією і з іншими радянськими республіками. Така система відносин здобула назву «договірної федерації». Таким чином, радянська федерація почала формуватися ще задовго до офіційного створення СРСР.Того ж часу центральні відомства РСФРР, яким належало в однаковій мірі враховувати інтереси всіх радянських республік, часто приймали несправедливі та дискримінаційні щодо цих республік рішення. Були спроби втручання також у ті сфери життя України, які все ще залишалися у виключному віданні уряду республіки. Нехтування правами радянських республік нерідко викликало напруженість у стосунках між ними і радянською Росією.

Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національностей Й. Сталін висунув проект створення союзної держави, що передбачав включення радянських республік до складу Російської Федерації на правах автономій. Цей проект дістав назву плану «автономізації». Союзний договір 1922р. 30 грудня 1922 р. I з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір. Передбачалося передати ці документи на додатковий розгляд Центральних виконавчих комітетів (ЦВК) союзних республік, після чого найближча чергова сесія новоутвореного ЦВК СРСР мала затвердити текст Декларації та Союзного договору і ввести їх у дію. Остаточне прийняття цих документів відкладалося до II з'їду Рад СРСР. Утворювався об'єднаний ЦВК СРСР на чолі з головами:ЦК чотирьох радянських союзних республік - Росії, України, Білорусії і ЗСФРР (Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, до складу якоі входили Азербайджанська, Вірменська, Грузинська соціалютичні радянські республіки)