Колективізація сільського господарства

Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927 — 1928 pp. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 p., названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я.Яковлєвим, встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Селяни, що не вступали до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо.Особливо активним був наступ проти заможних селян — так званих куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада вдалася до політики відкритого терору: селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші — виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Компанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Якщо в 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис, то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн. осіб. Близько 850 тис. з них як «спєцпоселенців» чи, радше сказати, кріпаків, заслали на Північ і Сибір, де вони масово вмирали або жили і працювали в нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима.

«Ліквідація куркульства як класу» мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, який здатен був організувати опір «суцільній колективізації». Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колективізації. У 1928— 1932 pp. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. У багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали в збройні повстання, що охоплювали цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. загальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тис. чол. На їх придушення було кинуто регулярні війська, в т. ч. й бронетанкові підрозділи, артилерія, а подекуди навіть авіація.

Події набували загрозливих масштабів. На поч. березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Й.Сталіна «Запаморочення від успіхів», де засуджувалися «перегини» в колгоспному будівництві. Головну відповідальність за «викривлення партлінії» Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, провина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян з колгоспів, насамперед в Україні, де їхня кількість становила понад 50 %. Але такий перебіг подій не міг влаштувати більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У результаті до кін. 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівної площі.

 

24. Економічна реформа середини 60-х років та її згортанн я.

Жовтневий (1964 року) Пленум ЦК КПРС звільнив М.Хрущова від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л.Брежнєва.У 1965 р. з метою прискорення науково-техгнічного прогресу було розпочато економічну реформу, яка ототожнювалась з ім’ям Голови Ради Міністрів О.Косигіна («косигінська реформа»). Суть її полягала в тому, що підприємства ставали більш самостійними, між ними встановлювалисьпрямі договірні зв’язки, їх дільність оцінювалась такими показниками як рентабельність і прибуток, ціна їхньої продукції економічнообгрунтовувалась. Для трудових колективів вводились матеріальні стимули. Крім того, передбачався перерозподіл національного доходу накористь сільського господарства.Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, покращилось постачання містпродовольством, зросла продуктивність праці. Однак вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижуватись і радянське керівництвопоступово відмовилось від будь-яких змін. Настали «золоті роки стабільності».

Основне протиріччя реформи 1965 р. полягає у намаганні владних структур водночас інтенсифікувати два взаємовиключаючі процеси:посилити централізм та задіяти ринкові економічні регулятори. Відновлення централізму, що розпочалося одразу ж після проголошенняреформи, призвело до створення 40 союзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90 % підприємств УРСР.Були ліквідованістворені М.Хрущовим раднаргоспи.

У 70-80-х роках темпи економічного зростання в Україні сповільнюються, спостерігається зниження темпів росту продуктивності праці (із6,9% у 1961-1965 рр. до 3,5% у 1981-1985 рр.). За темпами зростання обсягів промислової продукції республіка посідала лише 13 місце в СРСРі таке ж місце за темпами збільшення валової продукції сільського господарства.

Основні причини кризових явищ у народному господарстві:

1) екстенсивний шлях розвитку;

2) постійне відставання в науково-технічному прогресі;

3) зниження темпів продутивності праці;

4) низька якість відчизняних товарів (через зростання валових показників);

5) зростання бюрократичного апарату, «культ сірості» в управлінні;

6) посилення безгосподарності, корупція, «тіньова економіка»;

7) переважання паливних і сировинних галузей в промисловості;

8) високий рівень спрацьованості виробничих фондів України (у 1986 р. УРСР булла на 15-ому місці серед союзних республік за темпамизростання виробничих фондів;

9) велика частка воєнно-промислового комплексу (60% у загальному обсязі промислового виробництва);

10) систематичне невиконання планів у аграрному секторі, який знаходився у кризовому стані;

11) зростання техногенного навантаження на природу, що у 6-7 разів перевищувало загальносоюзний рівень;

12) еономіка України стала інтегральною частиною загальносоюзної, значна частка виробництва з незавершеним циклом.

Певний час радянське керівництво послаблювало негативні наслідки економічної політики за рахунок продажу національних природних багатств, отримуючи так звані «нафтодолари». Однак отримані кошти використовувались неефективно.

У 70-80-і рр. народне господарство вступило у смугу кризи. Зростання добробуту кінця 60 – початку 70-х років змінюється зниженням життєвого рівня у 80-х роках. Склалась відсутність можливості реалізації доходів, дефіцит товарів, осідання коштів на ощадкнижках.

Отже, криза, що охопила економіку, була результатом соціалістичних методів господарювання.

 

25. Формування культу особи Сталіна. Утвердження тоталітарної системи.
Починаючи з 1929 р., особливо після помпезного відзначення 50-річчя Сталіна, його почали називати найвеличні-шим і наймудрішим, батьком усіх часів і народів. Культ особи й утвердження тоталітарної системи у СРСР — єдиний процес, пов'язаний із репресіями. Починаючи із 1929 p., масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні:
1) примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ (1929—1931pp.);
2) голодомор, постишевський терор, «кіровська» хвиля 1932—1934);
3) «великий терор» (1936—1938 pp.).
Злочинна партійно-державна владна структура, яка сприяла зміцненню культу особи Сталіна і його диктаторської влади, водночас почала шукати шляхи виправлення становища. Така спроба відбулася в січні 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б). Виступити проти Сталіна на з'їзді було смертельно небезпечно. Єдина можливість усунути його від керівництва — під час таємного голосування при виборах ЦК ВКП(б). Справді, Сталін набрав менше голосів, ніж деякі інші кандидати. Перше місце посів С. Кіров. 1 грудня 1934 p. C. Кірова було убито. Сталін позбувся суперника і дістав підставу розпочати терор проти міфічних «ворогів народу», переслідуючи єдину мету — утриматися при владі й зміцнювати свою особисту диктатуру. Репресії переросли у масові, особливо після лютого-березня 1937 p., коли Сталін на пленумі ЦК ВКП(б) заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи ворогів. Уже 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС, що за чотири місяці треба репресувати 268 950 осіб, з яких негайно знищити 75 950. Ці завдання за гіркою традицією перевиконувалися.
Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. У грудні 1934 р. на процесі «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено 28 осіб, переважно письменників і діячів культури. В 1935 р. Постишев оголосив про викриття «Всеукраїнського боротьбистського центру», — винищено колишніх боротьбистів. Проведено процеси «Національно-терористичногоцентру», «Національно-терористичної групи професора М.Зерова», «Блоку українських терористичних груп», «Троцькістського націоналістичного терористичного блоку». В 1936р. сфабриковано справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України». В 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР. Був страчений один із організаторів КП(б)У Е. Квірінг. Заарештовано X. Раковського (розстріляно в 1941 р.) За нез'ясова-них обставин загинув голова РНК УРСР (з 1933 р.) П. Любченко. Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. Був відкликаний з України П. По-стишев (розстріляний в 1940 p.). Подібна доля спіткала С. Косіора і В. Чубаря. Був ліквідований нарком внутрішніх справ України В. Балицький. Із 102 членів і кандидатів в члени ЦК КП(б)У репресовано (переважно вбито) 100 осіб. З 11 членів політбюро загинуло 10, з п'яти кандидатів у члени політбюро — чотири, з дев'яти членів оргбюро — всі. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки очолив М. Хрущов (січень 1938 p.). Тепер всі репресовані засуджувалися до розстрілу. Головними наслідками масових репресій стали фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не зачепив. За масштабами винищення населення власної країни сталінський терор не знав собі рівних у всьому світі. Тому в пам'яті людей він ще залишився під назвою «великого терору».
Радянські комуністичні історики вважали такий поворот логічним продовженням ленінської національної політики. Зарубіжні дослідники часто вживали термін «обманна українізація». Вже в ті часи певна частина відомих українських діячів розуміла, що така політика має на меті виявити націоналістично налаштованих громадян України і потім репресувати їх. Іншими словами, «коренізація» була, як і неп, вимушеною політикою відступу і компромісів з метою укріплення комуністичної ідеології. Так, на початку 20-х років КП(б)У була чужим тілом в українському суспільстві. Вона спиралася передусім на неукраїнські елементи. У 1922 р..з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23% українці, 14% євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Для підтримки влади українськими масами необхідно було надати партії та уряду національних особливостей. Цього вимагали національно свідомі українські комуністи, переважно очолювані вихідцями з партії боротьбистів О. Шумським, В. Еланом-Бла-китним, а згодом — і колишні укапісти, які на чолі з М. Ткаченком і Ю. Мазуренком у 1925 р. також приєдналися до КП(б)У. Українізація була реакцією на українське національне відродження, яке розвивалося незалежно від більшовиків. За словами М. Хвильового, «українізація є результат нездоланної волі 30-мільйонної нації». Свого часу С. Петлюра так писав про «українізацію»: «Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків, і коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть».

 

26. Проблеми розвитку народного господарства в середині 50-х — першій половині 60-х років.
Після приходу до влади М. Хрущова (вересень 1953 р.) в СРСР намітилися докорінні зміни в організації керівництва країною. Було зроблено спробу переходу від жорсткого керівництва сільським господарством до господарської самодіяльності колгоспів і радгоспів. Резонансною реформою «великого десятиріччя» була заміна галузевого управління промисловістю територіальним. Усе це мало на меті без зміни виробничих відносин шляхом деяких послаблень пожвавити розвиток промисловості й зупинити деградацію продуктивних сил села.
У лютому 1957 р. було визнано за необхідне ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господарства — раднар-госпи. В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів, очолених раднаргоспами.
Реформатори були переконані, що заміна централізованого керівництва місцевим забезпечить належну ефективність промисловості, її сприйнятливість до науково-технічного прогресу.
Рішення вересневого (1953) Пленуму ЦК КПРС про розвиток сільського господарства були позитивно сприйняті сільськогосподарськими працівниками. Протягом п'яти років в Україні спостерігалося зростання сільськогосподарського виробництва. Однак воно тривало до тих пір, поки держава вкладала в цю галузь великі кошти. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 pp. майже на 20%, цукрових буряків — у два рази, виробництво м'яса — більш як удвічі, молока — утричі. Однак після ліквідації у 1958 р. МТС і впровадження обов'язкового викупу колгоспами їх техніки становище змінилося. Слабка економіка колгоспів не витримувала величезних витрат на викуп, придбання та експлуатацію техніки.
Вважаючи себе знавцем сільського господарства і маючи справді добрі наміри, М. Хрущов намагався підвищити його ефективність запровадженням використовуваних на Заході технологій, що не могли дати ефекту у вмонтованих в командну економіку колгоспах, працівники яких не відчували себе господарями і не мали ніякого економічного інтересу. Організаційні заходи, що мали на меті підняти сільськогосподарське виробництво, насправді тільки підривали економіку села (укрупнення колгоспів, перетворення їх на радгоспи, ліквідація «неперспективних» сіл тощо). Спроби знайти додаткові резерви шляхом освоєння цілинних земель, ліквідації травопільної системи давали короткочасні успіхи і свідчили про екстенсивний розвиток сільського господарства. Негативний резонанс мало повернення до сталінських обмежень присадибних господарств колгоспників, щоб воно не «заважало» їм працювати у колгоспах. Обсяг продукції, що надходила у ринкову торгівлю, зменшився, внаслідок чого зросли ціни, постраждали інтереси міських споживачів. Посуха 1963 р.загострила становище: почалися труднощі з постачанням населенню хліба. Довелося витрачати валюту для його закупівлі за кордоном. Країна потрапила у залежність від імпорту хліба, з якої вже не могла вирватися.
Восени 1961 р. було прийнято третю програму КПРС, яка проголошувала можливість побудови комунізму за 20 років. Для більшої переконливості текст програми був перенасичений цифрами зростання виробництва, очікуваними на 1970—1980 pp. Водночас на випадок провалу програми підкреслювалося, що її можна виконати за сприятливих міжнародних обставин.
Ще одним нововведенням М. Хрущова став поділ партійних, радянських, профспілкових й комсомольських організацій за виробничим принципом — на промислові й сільські. Ця реформа передбачала наближення керівництва до конкретних виробничих справ. Водночас збереження попередніх виробничих відносин, форм і методів керівництва не принесли бажаних результатів. Три надпроекти М. Хрущова — освоєння цілини, розширення посівів кукурудзи, програма з тваринництва (догнати та випередити США у виробництві м'яса, масла та молока) не дали очікуваних результатів. Водночас у кожній з них було багато привабливого. Ірраціональними їх робили, як правило, масштаби, методи, терміни виконання.
Економічні реформи в 60-ті роки та причини їх згортання

Обраний у жовтні 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС Л. Брежнєв не сприйняв намагань Хрущова щодо реформування системи управління народним господарством.
На його позначення офіційне суспільствознавство запровадило термін «розвинутий соціалізм». Активно пропагувалася теза, що в суспільстзі, яке вступило в смугу розвинутого соціалізму, поступово зникають майже всі відмінності між людьми — класові, майнові, освітні, національні.
Застій в розвитку СРСР і України спричинений:
1) посиленням адміністративно-командних важелів в економіці після десятиліття хрущовських реформ і неосталінізму в ідеології;
2) нездатністю нового керівництва відреагувати на виклик часу, коли світ вступив у нову фазу НТР;
3) надприбутками, що потекли до СРСР у вигляді «нафтодоларів» після підвищення цін на нафту у світі і дали йому змогу деякий час не тільки «латати дірки» у своїй економіці, а й змагатися з США у військовій промисловості та боротися за «третій світ».
Після усунення М. Хрущова головою Ради Міністрів СРСР став О. Косигін, який розпочав економічну реформу, спрямовану на посилення економічних стимулів у діяльності підприємств та організацій. В Україні на нові методи планування та економічного стимулювання у 1966 р. перейшло 15% підприємств, а в 1970 р. — 85%.

27.Політика коренізації. Розгортання українізації. Досягнення та трагічні сторінки.
Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. «Про заходи щодо рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Нова політика здійснювалася за такими напрямами:
— залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апаратах;
—впровадження української мови у державне управління і партійну діяльність;
—заохочення розвитку української культури і науки.
Українізація наштовхнулася на сильний опір, особливо з боку неукраїнської та зрусифікованої верхівки ЦК КП(б)У. В партапараті поширювалась теорія «боротьби двох культур». Проповідником і захисником цієї теорії став секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Він так пояснював її: «Поставити собі завдання активно українізувати партію, тобто робітництво... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста». Водночас «русотяпи», як їх називали, були відкликані з України або тимчасово усунені з посад. До керівництва республікою прийшли нові люди. У 1923 р. головою РНК УСРР став українець В. Чубар, а генерального секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга замінив слухняний сталінець Л. Каганович. Наркомат освіти очолив О. Шумський. Після цього українізація пішла успішніше.
Шумський Олександр Якович (1390—1946) — партійний та державний діяч. У1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту, тоді ж приєднався до есерівського руху. На III з'їзді УПСР кооптований до складу її ЦК, а згодом до складу Центральної Ради. Один із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. остаточно оформилася в УКП(б). Після її саморозпуску (1920) — член КП(б)У, згодом член її ЦК, займав відповідальні партійні та державні посади. В 1924— 1927 рр.—нарком освіти УСРР. У лютому—березні1927 р. на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У звинувачений у «націоналістичному ухилі» (т. за шумськізмі) та направлений у розпорядження ЦК ВКП(б
У1923 р. партія налічувала 489 тис. осіб. З них українців — 60%, росіян — 23, інших — 17%. Проте українці зосереджувалися переважно на нижніх щаблях партійної ієрархії. У ЦК КП(б)У в 1924 р. вони становили 16%, у 1925 р. — 25, в 1930 р. — 43%. Посади генерального секретаря КП(б)У обіймали не українці, за винятком Д. Мануїльського. Центром українізації став Наркомат освіти, якому підлягали всі ділянки культури. Після усунення О. Шумського у 1927 р. наркомат очолював М. Скрипник.
Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) —державний та партійний діяч. У революційному русі — з 1897 р., один з фундаторів КП(б)У. За революційну діяльність 15 разів заарештовувався. На І Всеукраїнському з'їзді рад був обраний народним секретарем праці, згодом — торгівлі й промисловості. Із січня 1919 р. — член радянського уряду України. У1927—1933 pp. — нарком освіти. З лютого 1933 р. — заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. 31925 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У, в 192 7—1929 pp.— голова Ради Національностей СРСР.
Успіхи української освіти пов'язані передусім з ним. У 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл і понад 2/3 технікумів та 30% вузів з українською мовою навчання. Більше 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Якщо у 1922 р. республіка мала до 10 україномовних газет і журналів, то в 1939 р. з 426 газет 373 були українськими.
Однак пропорційно до успіхів українізації наростав і опір. Його чинили частина парткерівництва, російська бюрократична верхівка трестів і синдикатів, російське й обрусіле міщанство, пролетаріат, Червона армія, ієрархія Руської православної церкви. У другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів. Це штовхало свідомих українців до опозиції, ідейними виразниками якої в 20-ті роки стали М. Хвильовий, О. Шумський і М. Волобуєв.
Попри суттєві недоліки, українізація привела до ліквідації неписьменності, розгортання мережі освітніх установ, розвитку вищої школи. За переписом 1897 р., в українських

губерніях налічувалося тільки 27,9% письменних. Перепис населення 1939 р. засвідчив, що в Україні було 85,3% письменних віком до 50 років. Кількість вузів в Україні зросла із 19 у 1914/1915 навчальному році до 129 у 1938/1939 p., а чисельність студентів у них збільшилася із 27 тис. до 124 тис.
23 серпня 1933 р. Рада народних Комісарів СРСР прийняла постанову про створення Київського авіаційного інституту на базі авіафакультету Київського машинобудівного інституту. В 1933 р. на всі курси чотирьох факультетів — експлуатаційного, двигунобудівного і наземних споруд було зараховано 898 студентів. В липні 1939 р. відбувся останній передвоєнний випуск (70 інженерів). Всього за передвоєнні роки інститут підготував 810 спеціалістів. Серед них такі відомі згодом вчені, як В. Чоло-мей — спеціаліст в галузі механіки і процесів управління, академік АН СРСР, М. Голего — колишній ректор Київського інституту інженерів цивільної авіації, член-кореспо-дент АН УРСР та багато інших. Вузи відкривалися не тільки у Києві. Вузівськими центрами стали 28 міст України. У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також учені звання доцентів і професорів. Головним осередком наукової діяльності продовжувала залишатися Всеукраїнська Академія наук. В лютому 1935 р. її було перейменовано в АН УРСР. В 1928—1929 pp. президентом ВУАН був Д. Заболотний, з 1930 р. — О. Богомолець.
У 1936 р. в АН УРСР (за конституцією 1936 р. порядок слів у назві радянських республік змінився: спочатку «Радянська», а потім «Соціалістична». Відповідно змінилася і абревіатура — з УСРР на УРСР) утворилося кілька суспільствознавчих інститутів — економіки, історії України, українського фольклору, української літератури. У вересні 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний «призов» ро-бітників-ударників у літературу. Вже в 1931 р. до літературних гуртків було залучено майже 2 тис. робітників. І з'їзд письменників України відбувся в червні 1934 р. в Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На з'їзді було офіційно створено Спілку письменників України. Невдовзі об'єдналися у творчі спілки й інші працівники культури та мистецтва. Всі вони були цілком під контролем ідеологічних відділів парторганів.
Водночас наростав наступ на церкву. У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, крім богослужіння. Розпочалося масове винищення матеріальної основи релігійних громад. Серед цих злочинів — знищення Михайлівського золотоверхого собору — пам'ятки архітектури доби розквіту Київської Русі. Приміщення храмів було віддано під сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо. В 1930 р. було поставлено поза законом Українську автокефальну православну церкву.

29. Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932—1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. "Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями".Головною причиною голодомору 1932—1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в т. ч. зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. Залишившись без хліба, селяни їли мишей, щурів та-горобців, кісткову муку і кору дерев. Відбувалися численні випадки канібалізму. За вказівкою московських емісарів В. Молотова, Л. Каґановича, П. Постишева, які керували хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна та картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанови "Про охорони соціалістичної власності", за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася "вища міра соціалістичного захисту" — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термія не менше 10 років. Намагаючись врятуватися, тисячі селян, незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, все ж пробивалися туди в надії купити хліба. Однак сільським жителям продавати хліб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях. Аби позбавити селян можливості дістати щось для харчування, їм не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, переходити або переїжджати в Росію. Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці та групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, вчиняли дрібні крадіжки. Допомогу голодуючим намагалися надати західні українці. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про Голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти. Загалом у 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. Особливо болісно лихо відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи — їх більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку. Трагедію українського села Й. Сталін та його оточення сприймали як чергову перемогу комуністичної ідеї. Так, один із соратників "вождя народів" М. Хатаєвич, з гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну". Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, необоротно вплинула на генофонд нації

30. Перш ніж розпочати відкриту агресію проти Франції та Англії Гітлеру потрібно було забезпечити тил на сході. Тому він почав шукати порозуміння з Москвою, яке готовий був купити ціною західних українських і білоруських земель. Це йому вдалося, і 23 серпня 1939 p. був підписаний радянсько-німе­цький пакт про ненапад. До пакту входив секретний протокол, в якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи і відповідні сфери впливу та окупації. 1 вересня 1939 p. фашистська Німеччина напала на Польщу, розв'язавши другу світову війну. За три тижні польська держава перестала існувати. 17 вересня 1939 p. згідно з таємною угодою Червона армія вступила в Східну Польщу і за 12 днів захопила Західну Волинь та Галичину. Але на цьому розподіл суверенної польської держави, а разом з тим і західноукраїнських земель не закінчився. Торгівля чужою територією продовжувалась. Сталіну стало відомо, що Гітлер планує перетворити Литву в протекторат і готується до вторгнення. Тому він запропонував Гітлеру частину Польщі взамін Литви, яка повинна була перейти у сферу впливу СРСР. На території Західної Волині і Галичини, яка була зайнята Червоною армією, розгорнулась підготовка до виборів у Народні збори Західної України. 22 жовтня 1939 p. виборці, які голосували згідно з радянськими традиціями за наперед ухвалений список кандидатів, обрали 148 депутатів.Народні збори Західної України, що відбулися 26—28 жовтня 1939 р. у Львові, проголосили встановлення радянської влади на всій території Західної України. 11 листопада 1939 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення Західної України до складу Союзу Радянських Соціалі­стичних Республік із з'єднанням її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. 5 листопада 1939p. Верховна Рада УРСР розглянула заяву повноважної комісії Народних зборів і вирішила "прийняти Західну Україну до складу Української Радян­ської Соціалістичної Республіки і возз'єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі".Указом від 4 грудня 1939 р. Верховна Рада СРСР встановила новий адміністративний поділ Західної України і утворила 6 областей — Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку, Станіслав-ську. Тернопільську, які було поділено на райони. У червні 1940 р., за домовленістю про розмежування сфер впливу СРСР і Німеччини, СРСР в ультимативній формі зажадав від Румунії передачі йому території Бессарабії та Північної Буковини. 28-30 червня 1940 р. військові частини Київського і Одеського військових округів, під командуванням генерала Г. Жукова перейшли р. Дністер. Радянський Союз анексував частину румунської території до УРСР було приєднано Північну Буковину і Хотинщину. На цій території утворено Чернівецьку область. Молдавська АРСР, що була в складі Укріпи и, ліквідована, натомість у серпні 1940 р. створена Молдавська РСР на території центральної часі ним Бессарабії. На території Південної Бессарабії (придунайські землі) утворена Акерманська область (а 7 грудня 1940 р. перейменована в Ілмаїльську область, з 1954 р. - у складі Одеської області)