Лекція 1: Становлення перших естетичних уявлень.

Лекція 2: Ґенеза естетики як науки.

План:

1. Естетика стилів бароко та класицизм

2. Естетичні погляди І. Канта і Г. Гегеля.

3. Посткласична естетика.

 

Естетика стилю Бароко.

Бароко – стилістичний напрямок у мистецтві кінця 17 – сер. 18 ст., пов’язаний з дворянською культурою епохи розквіту абсолютизму, боротьби в європейських державах за національну єдність і зміцнення впливу католицької церкви. Центральне поняття естетики бароко – краса. Краса втілюється в поняттях “грація”, “декорум”, “благопристойність”. Для творів бароко характерні перебільшений пафос, театральність ситуацій, яскраво виражене спрямування, пластичне вирішення складних просторових задач, різкі світлотіньові контрасти, розвинутий колоризм. Характерні риси культури бароко:

- цензура сюжетів;

- норми “великого стилю”, “великого смаку”, “великих ефектів”;

- ієрархія жанрів: історичні, міфологічні сюжети, релігійний жанр – “витончене мистецтво”; побутовий жанр, пейзаж, натюрморт – “низькі жанри”;

- синтез архітектури, музики, живопису, скульптури, театру, садово-паркового і прикладного мистецтва в ансамблях як в одному цілому;

- урочистість і пишномовність творів мистецтва;

- прагнення вразити глядача.

Головні об’єкти ансамблю: палац, церква.

Естетика стилю класицизм.

Класицизм – напрямок, який оформився в художній культурі європейських країн на початку 17 ст. Протягом 17 – поч. 19 ст. класицизм зазнав суттєвих змін. Характерною рисою цього напрямку є схиляння перед античністю. Мистецтво античності – ідеальна модель художньої творчості. Характерні риси класицизму:

- ясність, логічність, сувора врівноваженість і гармонія;

- раціоналістичний характер (під впливом раціоналізму Рене Декарта), типізація образів, сувора регламентація жанрів, інтерпретація античної спадщини через розум, а не через почуття; прагнення підпорядкувати творчий процес непорушним правилам і канонам.

- орієнтація не стільки на давню Грецію, скільки на Рим з його суворою регламентацією життя.

- переосмислюється антична міра. Трактується не в дусі внутрішньої гармонії, а у вигляді зовнішнього обмежувального принципу, підпорядкування особистості абстрактному державному принципу. (протиріччя епохи – з одного боку підпорядкування людини державі, з іншого – проблема особистості, виховання людини).

- ідеалізм, умоглядність, нашарування геометричної сухості.

- втілення в мистецтві ідей патріотизму, громадськості, героїзму, угамування егоїстичних пристрастей.

Теоретик класицизму – Николо Буало (1636 – 1711). Але елементи класицизму ми бачимо і в творах П’єра Корнеля і Жана Расина.

В сер. 18 ст. класицизм зазнав еволюції під впливом епохи Просвітництва. Вольтер висуває теми боротьби за політичну і релігійну свободу. Велика Французька революція вносить антифеодальні тенденції.

Виникає “веймарський класицизм” – Гете і Шіллер.

В історії естетичної науки перша половина XVIII ст. посідає особливе міс­це: в 1750 р. вийшов друком перший том теоретичного трактату «Ес­тетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр Готліб Баумгартен (1714—1762). Спираючись на грець­кі поняття ейсетикос, естаномай, естаноме, естесі, Баумгартен увів но­вий термін — естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

Постала потреба виокремлення в самостійну науку певних уявлень, знань, ідей, пов'язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним ставленням люди­ни до дійсності, природи, до суспільства, мистецтва. Це було свідчен­ням накопичення нових знань, які вже не могли розвиватися в межах загальнофілософської теорії і традиційних мистецтвознавчих уяв­лень. О. Баумгартен, як філософ, стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання — естетику й логіку. Естетика пов'язана з «нижчим», тобто чуттєвим, а логіка — з вищим, тобто інтелектуальним пізнан­ням. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естети­ка пов'язана із розумінням смаку і пізнає прекрасне. О. Баумгартен широко використовував поняття прекрасного, однак предмет естети­ки він не визначив через ідею прекрасного (така тенденція виявилася пізніше, зокрема в позиціях Гегеля та М. Чернишевського). Баумгар­тен визначив предмет естетики через поняття досконале: «...Естетика — це наука про досконале у світі явищ, про досконалість чуттєвого піз­нання й удосконалення смаку».

Коли Баумгартен зосередив увагу на терміні «дос­конале», то виявилося, що це поняття вже було об'єктом теоретичного інтересу в естетиці мину­лого. Так, у праці «Метафізика» Арістотель ото­тожнював досконале з прекрасним, прекрасне визначено філософом як позитивне досконале. У східних культурах також простежується тяжіння до ототожнення досконалого й естетичного. Арабський фі­лософ середньовіччя Ал-Газалі, наприклад, стверджував: «Краса предмета, його привабливість полягає в існуванні всього досконало­го або того, що йому відповідає. Краса кожного предмета — у відпо­відності його виду досконалості».

І все-таки треба віддати належне О. Баумгартену за відродження в теоретичному обігові такого ці­кавого поняття, як досконале. Крім того, він поді­лив естетику на два рівні — теоретичну й прак­тичну. Перша мала вивчати проблеми краси, специфіки чуттєвого сприймання дійсності, а друга була безпосередньо пов'язана з питан­нями розвитку мистецтва. Таким чином, у концепції Баумгартена стався поділ предмета науки на дві частини: одна тяжіє до філософ­ського знання, а друга — до мистецтвознавства. Ця тенденція міцно закріпилася в науці, вона існує й понині, змушуючи нас порушувати питання про двопредметність естетичної науки. Відтак це є свідченням як теоретичної, так і структурної складності предмета естетики. Теоретичні погляди О. Баумгартена формувалися в той час, коли есте­тичне знання як складова частина філософи вже мало довгу і не­просту історію. Це й середньовіччя, в умовах якого написані твори Августина «Сповідь», «Про музику», «Про порядок», і Відродження, що дало світові естетичну спадщину Леонардо да Вінчі, Альбрехта Дюрера, Лоренцо Валла, Піко делла Мірандола, і класицизм, головні мето­дологічні принципи якого знайшли послідовне висвітлення в «Пое­тичному мистецтві Нікола Буало. Сучасниками О. Баумгартена були видатні естетики Й.Вінкельман та Г. Е. Лессінг. І хоча проблема предмета естетики цими дослідниками практич­но не порушувалася, розширення кола теоретичних питань, на яких зосереджувалася увага (краса, прекрасне, естетичний ідеал, види мис­тецтва, естетичне виховання, мистецтво і влада, моральнісні аспекти художньої творчості), опосередковано впливало і на уточнення пред­мета естетики. Отже, введення Баумгартеном терміна «естетика» і фіксація певної галузі наукових знань спиралося на значний історико-теоретичний досвід і закріплювало за естетикою як наукою структурований предмет, що поєднував закономірності чуттєвого пізнання і художню творчість.

Основи філософської естетики, закладені Баумгартеном, розвиваються потім в естетичних системах І. Канта і Г. В. Ф. Гегеля.

Лекція 1: Становлення перших естетичних уявлень.

План:

1. Естетичні погляди доби античності

2. Естетичні уявлення римо-католицького напряму християнства

3. Розвиток естетичної думки грецько-православного напряму

4. Естетика доби Відродження

 

1. Естетичні погляди доби античності

Естетика — наука про становлення й розвиток чуттєвої культури люди­ни. Таке загальне визначення випливає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки, якими є: 1) специфіка естетичного як ціннісного ставлення людини до дійсності; 2) художня діяльність людини.

Обидві частини, хоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. Першою частиною передбачено дослідження природи, естетичного почуття, смаку, ідеалу, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорій естетики — прекрасного, трагічного, комічного тощо. Пред­метом розгляду другої частини є художня діяльність людини, струк­турна й функціональна її своєрідність, природа художнього таланту, видова, жанрова та стильова самобутність мистецтва.

Історію становлення предмета естетики без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними ча­стинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому викону­вали такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Упродовж багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони роз­витку мистецтва». Теоретики намагалися визначити предмет естетики й через поняття гармонія, вбачаючи в цій галузі знань науку про реалі­зацію принципів гармонійного розвитку людини, людини і суспільства, лю­дини і природи. Цікавим було й визначення естетики як науки про віль­ний, самодіяльний вияв людських сил і здібностей у будь-якій досконалій професійній діяльності.

Констатуючи складність визначення предмета естетики, слід передусім від­творити історію проблеми, зосередивши увагу на специфіці терміно­логії.

Поняття естетика традиційно пов'язують із грецьким (ІХСЬцїхурс, — чут­тєво сприйманий. Однак не можна обійти й такі грецькі терміни, як «естаномай», «естесі», «естаноме» — почуття, процес формування осо-бистісного ставлення до предмета. Хоча згадані відповідники й передають поняття чуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів ін­дивідуального людського ставлення до предмета, орієнтували люди­ну на власні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати, потребу­вали довіри до власного світосприймання.

Поява певної термінології і загальне визнання її, однак, не стали підвали­ною для виникнення нової науки. Естетичні знання формувалися в межах філософії' як її своєрідна частина. Утвердження естетики як са­мостійної науки відбулося лише у XVIII ст.

Становлення перших естетичних уявлень слід співвіднести з тим значен­ням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям за­галом. Аналіз їх, спроби класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складниками філософських поглядів Піфагора, Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Ґрунтуючись на їхніх міркуваннях щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо дифе­ренціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи коміч­ного. Отже, склавшись у надрах загальнофілософської традиції, есте­тика «вибудовувала» власний предмет, відображаючи і надбання, і прорахунки давньогрецької філософії'.

Перші спроби використати почуття як основу для осмислення певних ес­тетичних явищ пов'язані з піфагорійцями — філософською шко­лою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. є. Піфагор ототожнював поняття гармонія, досконалість, краса, а основою гармонії вважав чис­ло. Гармонію чисел піфагорійці знаходили навіть у розташуванні планет.

Серед видів мистецтва найвищим носієм гармонії проголошувалася музи­ка. При цьому наголошувалося на чуттєвій природі цього мистецтва, зв'язку його зі слуховою здатністю людини. Не можна беззаперечно погодитися зі свідомим виокремленням музики як «мистецтва мис­тецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфагор зробив істотний внесок у розроблення проблем музичного виховання, специфіки сприймання музичного твору. Музика в його розумінні є носієм душевної рівноваги. Розумів гармонію як примирення протилежностей –“згода незгодних”.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора посідало вчення про безсмертя душі і її можливість «вселятися» в будь-яке тіло (метемпси­хоз). Однак для «оживлення», «переселення» душі, вважав вш, потрібно пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є опануван­ня музично-числовою структурою космосу. Піфагорійці згодом ввели поняття тетрактид (сума перших чотирьох чисел 1+2 + 3 + 4=10; вона визначає основні музичні інтервали: октаву (2: 1), квінту (3: 2) і кварту (4: 3))

В арсеналі аргументацій щодо ролі почуттів в історичному процесі фор­мування предмета естетичної науки привертає увагу і принцип «золо­того перетину» — геометричне, математичне співвідношення пропор­цій, при якому ціле так само співвідноситься зі своєю більшою части­ною, як більша частина з меншою. У геометризованій формі цей принцип мав вигляд співвідношення: 5:8 = 8: 13 = 13: 21 = 21: 34... Давньогрецькі вчені вважали, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, — гармонійні і справляють приємне зорове враження. Грецький Парфенон, мармурові колони якого розділяють увесь храм за принципом «золотого перетину, є, мабуть, найпереконливішим зразком практич­ного застосування цього принципу.

Слід мати на увазі, що теоретико-практичний інтерес до «золотого пере­тину не обмежувався лише періодом розквіту давньогрецької естети­ки. За добу Відродження правило «золотого перетину» розглядалося як обов'язковий закон архітектури, живопису і скульптури. Тогочасні теоретики й митці намагалися віднайти абсолютну, ідеальну геомет­ричну основу краси. Типовим щодо цього є трактат «Про божествен­ну пропорцію» відомого італійського математика Луки Пачолі (бл. 1445—1509). Учений був переконаний, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх земних предметів». Віддаючи належне принципові «золотого перетину», слід, проте, виз­нати хибність його абсолютизації. Сліпе слідування геометризованій красі механізує це складне поняття, пропорція заради пропорції' зни­жує змістовну сторону краси, формалізує її.

Водночас звернення до правила «золотого перетину потрібне для того, щоб наголосити на значенні зорової здатності людини у формуванні естетичного почуття. Існує кілька гіпотез, що пояснюють, чому саме співвідношення 5: 8 є основою математичного тлумачення пропор­цій. Виділимо думку про те, що пропорція 5: 8 збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людини обома очима. Ця гіпотеза дає змогу твердити, що свідомо чи інтуїтивно давні греки прийшли до принципу «золотого перетину через уроджені можли­вості людського ока, тобто природа «подарувала» людині прямий і безпомильний шлях до відчуття пропорцій і гармонії'.

Пізніше терміни «естаноме», «естаномай», «ейсетикос» втратили безпосе­редній зв'язок із поняттям «почуття», предмет естетики почали осмис­лювати через значно ширші за обсягом і наповненням поняття: доско­нале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Саме багатознач­ність подальшого тлумачення поняття «естетика» спонукає нас до не­обхідності відновити історію становлення предмета науки естетики, яка має давнє і глибоке коріння. Перші паростки художнього пізнан­ня та освоєння дійсності можна знайти у міфологічних текстах. Ціка­во й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філо­софії, так і філософії Китаю, Індії', арабо-мусульманських країн, Ві­зантії тих далеких часів.

Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу, які намагалися творчо використовувати філософсько-естетичні положення вченого для глибшого опанування художніх можливостей конкретних видів мистецтва: музики, поезії, скульптури.

Отже, спочатку – підкреслений космологізм. Космос – гармонійний, домірний, слушно спрямований. Сконструйований з фізичних елементів – вогонь, повітря, ефір, вода, земля. Пізніше (7-3 ст.) приходить інтерес до самої людини, що пізнає. Античні мислителі сформулювали найголовніші проблеми естетики: питання про відношення естетичної свідомості до дійсності, про природу мистецтва, про сутність творчого процесу, про місце мистецтва в житті суспільства. Розробили теорію естетичного виховання, аналізували естетичні категорії. Вже Гомер і Гесіод міркували про такі поняття як “красота”, “прекрасне”, “гармонія”. Грунт для естетичних теорій підготували Фалес, Анаксимандр, Анаксимен.

Геракліт Ефеський (520-460) – першооснова існуючого – вогонь. Робить акцент не на примиренні протилежностей, а на їхній боротьбі. Основу прекрасного бачить не в числових відношеннях, а в якостях матеріальних речей, що подають собою модифікації вогню. Гармонія має універсальний характер, вона лежить в основі Космосу, людських відносин, в творах мистецтва. Міра – одна з найважливіших естетичних категорій. Вона має загальний характер.

- Сократ (470-399) – в центрі – людина. Вищим результатом її діяльності є абсолютне благо. Прекрасне не існує як абсолютна властивість предметів і явищ. Воно розкривається лише в їх відношеннях і у своїй сутності збігається з доцільним (целесообразным). Тобто прекрасне розглядав як відносне. Концепція духовної краси (єдність краси форми і краси душі). В пізніших естетичних системах це стало називатися калокагатія – єдність добра, краси і блага, прекрасної форми і внутрішньої досконалості.

- Платон (427 – 347) – чуттєві речі мінливі. Справжнє буття властиве лише особливого роду духовним сутностям – “ідеям”. Прекрасна ідея протиставляється чуттєвому світу, вона поза часом і простором, не змінна. Вона осягається не почуттями, а розумом. Імітація чуттєвих речей є відбитками ідей. Митець, створюючи витвір мистецтва, лише копіює чуттєві речі, які, в свою чергу, є відбитками ідей. Тобто твір мистецтва – це копія копії, імітація імітації, тінь тіні – повторний відбиток. Тобто мистецтво позбавлене пізнавальної цінності. Більш того, воно брехливе і перешкоджає істинному пізнанню. Творчий процес розглядає як ірраціональний, протирозумний. Художник творить в стані натхнення і одержимості. Мистецтву немає місця в ідеальній державі (крім гімнів богам, які збуджують громадянські почуття).

- Аристотель (384 – 322) – в центр естетичних міркувань ставив проблему прекрасного. Основними видами прекрасного вважав злагодженість (согласованность), домірність (соразмерность) і певність (определенность). Завдання мистецтва бачить в імітації. Існує три різновиди імітації: у засобі, предметі і способі. Засоби імітації: звук – для музики і співу; фарби і форми – для живопису і скульптури; ритм – для танків; слова і метри – для поезії. Мистецтва прямування (поезія, музика, танок). Мистецтва спочинку (живопис, скульптура). Описує епос, лірику, драму. Драму поділяє на комедія і трагедію. Трагедія народжує катарсис (очищення). Катарсис є ціллю трагедії. Згідно з орфіко-піфагорейцями катарсис відбувався за допомогою музики. Аристотель класифікував тональності на етичні, практичні і надихаючи. Останні викликали катарсис. Творчий процес розглядав не як таємничий і містичний, а як інтелектуальний акт, який піддається контролю. Вказував на виховну роль мистецтва, його зв’язок з моральністю.

- Після класичний період (елліністичний). Космос розглядається як основний об’єкт античної думки. Міра, ритм, гармонія все більше перетворюються на засоби самовивчення і внутрішнього влаштування людини (стоїки, епікурейці, скептики).

Розвиток естетичної думки в країнах Сходу. Для культури країн Старо­давнього Сходу властиві традиційність і консервативність. Ці ознаки час од часу догматизувались: упродовж тисячоліть відтворювалися ті самі форми в економічній, соціально-політичній і культурній галузях. (До переліку країн Сходу відносимо Індію, Китай, арабо-мусульманські країни.)

Індія. Перший індійський трактат естетичних роздумів «Натья-Шастра» був відомий у І ст. н. є. Його можна віднести до перших спроб аналі­зу психології творчості, адже тут порушено проблеми виховання акто­ра, висвітлено питання художньої майстерності. Пізніше були написа­ні теоретичні коментарі до цього трактату, що вже мали безпосередній вихід на естетичну проблематику. Йдеться про розробку поняття раса (естетичне переживання), розгляд власне естетичного переживання, а також життєвої емоції — бхава. На життєвих емоціях грунтується ес­тетичне переживання, тобто бхава може викликати до життя раса, а стан раса — це вихід у стан надіндивідуальний. Естетичне пережи­вання зумовлюється емоційним станом попередніх поколінь і вплі­тається у складний ланцюг перевтілень живих істот. Так діє закон — карма. Переживання раса можна довести до містичного екстазу, а че­рез нього досягти етичної досконалості.

Отже, як і антична естетика, в теорії індійського варіанту наголошено на єдності естетичного й етичного аспектів. Ця єдність зумовлює мо­жливість дхвани — проникнення в інший, прихований зміст худож­нього твору. Ця ідея пов'язувала естетичне переживання з раціональ­ним осмисленням процесу художньої творчості, осмисленням кон­кретного мистецького твору.

Китай. В історії естетики Китаю виокремлюють кілька періодів. Перший охоплює VII ст. до н. є. — III ст. н. є. У цей час естетика ще не ста­ла самостійною наукою і її розвиток був зумовлений традиціями ки­тайської філософії'. Обираючи філософську позицію, китайська ес­тетика наголосила на поняттях досконалість, довершеність. Кожна сфера людської діяльності мусить бути доведена до рівня високого мистецтва. Отже, практично всі види діяльності начебто несли на со­бі відбиток естетичного. Нині, оцінюючи надбання Давнього Китаю, фахівці іноді вживають поняття тотальний естетизм. На нашу дум­ку, так не варто характеризувати естетичну орієнтацію жодної того­часної країни.

Становлення естетики Китаю пов'язують з ім'ям Конфуція (551—479 до н. є.), естетичні погляди якого переплітаються з педагогічними ідеями і, як наслідок, у цьому найпереконливішою видається запропонована філософом система виховання, зокрема естетичного. На думку Кон­фуція, виховання потрібно починати з поезії, а закріплювати знання людини послідовним вивченням правил «лі» (за китайською тради­цією це — доброчесність, знання елементарних норм етикету). Завер­шуючи освіту, треба звертатися до музики, яка несе в собі найвище ес­тетичне навантаження, тяжіє до духовного. Слід підкреслити, що не тільки Конфуцій, а й інший відомий мислитель Китаю Сюнь-цзи (298—238 до н. є.) вважав, що обрядова музика відкриває шлях до дос­коналості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто є «освіченим», «куль­турним». Обрядова музика довершує їхній культурний рівень, допома­гає осягнути ідеал.

В умовах середньовічного Китаю естетика починає широко використову­вати категорію «просвітлення» (особливе сприймання світу в єдності властивих йому якостей як насолоди від спостереження гармонії). Від­чуття гармонії, стану просвітлення можна було досягти малюючи, складаючи вірші, виконуючи військові вправи, різні побутові справи, наприклад вирощуючи квіти, художньо їх оформлюючи, досягаючи довершеності у власному одязі тощо. Одним із найвагоміших чинни­ків естетичного переживання й естетичного виховання в давньому Ки­таї виступає природа. Ця традиція збереглася до наших днів. І нині особлива чутливість до природи, її культивування є ознакою далеко­східної культури.

Арабо-мусульманська естетика. Розглядаючи естетичну культуру арабо-мусульманських країн, слід враховувати специфіку ісламу. Суворість му­сульманської релігії (заборона зображувати Бога, людину, тварин) не залишала місця для естетизму, який завжди був притаманний країнам Сходу. Іслам підкреслює значення передусім етичних поглядів та етич­ного виховання людини. Культ релігійної етики переростав у догма­тизм, змушував дотримуватися певних ритуалів. Ця традиція зумовлю­вала другорядну роль естетичного чинника, і саме ця причина призве­ла до того, що у філософській традиції арабо-мусульманських країн бракує послідовно викладеної естетичної теорії. Щодо естетичного на­вантаження, то його несе на собі арабське мистецтво, зокрема лірична поезії, архітектура, ужиткове мистецтво. їх розвиток свідчить про ін­тенсивне духовне життя і своєрідність естетичного бачення світу.

 

2. Естетичні уявлення римо-католицького напряму християнства

Римсько – католицька церква вирішувала задачу засвоєння античної культурної спадщини. Спочатку це робили т. з. “батьки церкви”.

- Августин Блаженний (354 – 430). “Сповідь”, “Про град божий”. Розрізнює “прекрасне” і “відповідне” (соразмерное) як базові категорії естетики. Прекрасному протистоїть ганебне і потворне, а відповідному – недбале (небрежность). Центральним пунктом його естетики є поняття “єдність”. Чим досконаліша річ, тим більше в ній єдності. Прекрасне – єдине. Філософія культури Августина висуває блаженство як головний ідеал людського існування. Сутність блаженства – безкінечне, насолода абсолютною духовністю, що включає в себе вищу Істину, вище Благо, вищу Красу, як щось єдине і неподільне.

- Бернар Клервоський (1090 – 1153), Гуго Сен-Вікторський (1096 – 1141) приділяють багато уваги видимій красі і мистецтву. Вчили, що існує два види краси: вища – незрима, нижча – зрима. Гармонію і красу розуміли як єдність взаємовиключних протилежностей.

- Фома Аквінський (1225-1274) – схоласт, висунув принцип гармонії віри і розуму. В естетиці розробляв вчення про форму і сутність, в якому спирався на категорії Аристотеля матерія і форма.

- Вітелло (13 ст.) в творі “Перспектива” ввів у середньовічну естетику ідеї арабського вченого Альхозена (956-1039) – теорію зорового сприйняття, питання геометричної і фізичної оптики.

- В мистецтвознавстві (трактати з поетики – “Поетрії”) з’являється нова естетична категорія “добірність” (изящество, изысканность, грациозность).

- В музиці з’являється теорія контрапункту, що обґрунтовує принцип поліфонії в музичній практиці. В живопису цінують красу, змістовність, алегоризм; у скульптурі – життєподібність; в архітектурі – розмір, домірність, блиск, світлоносність, пропорційні співвідношення. Важливе значення для мистецтва починають мати математика і геометрія.

 

3. Розвиток естетичної думки грецько-православного напряму

Візантійський період. Найвищого розквіту візантійська естетика досягла в IV—VI ст. Спираючись на надбання естетики античності, зокрема на основні ідеї неоплатонізму Плотіна і Прокла, візантійська пїкола на­була рис самобутності й оригінальності. Пізніше саме естетика Візан­тії стала підґрунтям середньовічної естетики й активно впливала на художню культуру Європи, Київської Русі, Грузії, Вірменії. Естетична проблематика послідовно розроблялася Григорієм Ниським, Іоанном Златоустом, Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. Варто зазначити, що їх цікавили не лише проблеми краси і прекрасного, вже традиційні для естетики того часу, а й проблеми образу, символу, значення слова, йо­го внутрішній зміст. Велика увага приділялася також аналізові ролі ко­льору, звуку в становленні художньої цінності твору мистецтва.

Визначивши Бога як джерело краси, візантійці почали розробляти ідею універсуму — системи образів, символів, знаків, що пов'язують люди­ну з Богом. При цьому наголошувалося передусім на почуттєвій при­роді людини, яка повинна мати високий рівень розвитку культури сприймання кольору, звуку, відчуття форми предмета. На думку Псев-до-Діонісія Ареопагіта, передавання вищого знання (від Бога до люди­ни) відбувається через світлодари — чуттєві символи, певні зображен­ня, музичні звуки, мелодії, сполучення кольорів. Саме вони формують мистецький твір, і окремим особистостям властиве «бачення», тобто вміння дешифрувати світлові імпульси. Краса як основа гармонійнос­ті всього існуючого у світі абсолютно трансцендентна.

Особливе місце в естетиці Візантії' посідало розроблення естетико-мис-тецтвознавчих функцій ікони та правил зображення Бога. Для вирі­шення цієї проблеми розроблялися такі поняття, як канон, умовність, лаконізм, декоративність, а щодо розуміння предмета естетики, то спостерігалася дедалі більша перевага мистецтвознавчого аспекта.

Нові духовні ідеали християнства – рівність і братерство усіх людей, любов до ближнього. Умова благодаті – не зовнішній, а внутрішній стан. З одного боку – відкидання здобутків античності як “утвору дияволу” (Татіан, Тертулліан, папа Григорій 1). З іншого боку – вбирання ідей античності і розвиток на їхньому ґрунті принципів візантійської естетики (Климент Олександрійський, Ориген, Боецій). Концепція прекрасного, що розвивається у “Ареопагитиках” (чотири твори “Про божественні імена”, “Таємниче богослов’я”, “Про небесну ієрархію”, “Про церковну ієрархію”), містить у собі такі елементи: ідею про еманацію краси, вчення про світло, вчення про любов. Великого значення набуває категорія “піднесеного” – велич душі. На перший план в естетиці виступає проблема образу. Образ – носій особливого, не дискурсивного знання. На перше місце виступав його емоційно-естетичний бік, його функції імітації, вираження і позначення об’єкта. Климент Олександрійський писав, що Бог – це вихідний пункт образної ієрархії, первообраз для наступних відображень. Його першою репрезентацією є Логос. Другою – душа людини, третьою – сама людина, четвертою – витвори образотворчого мистецтва. В період іконоборства ці ідеї заперечувалися, що визвало до життя твір Іоанна Дамаскіна (700-750) “Три захисні слова проти отвергаючих святі ікони”. В цьому творі він доводив, що ікона як образ є відтворенням божественного архетипу. Він розрізняв шість видів образів.

1) образи природи (Бог - Син – перший природний образ); 2) задум усього універсума в Бозі, ідеальний прообраз (приречення); 3) образ, створений “за подібністю” – людина; 4) символічні та алегоричні образи; 5) знакові образи; 6) зображення.

 

4. Естетика доби Відродження

Місце Бога займає людина. Вона визнається прекрасною, або прагнучою до краси. За зразок береться мистецтво і філософія античності. Термін “відродження” вперше зустрічається в творах Джорджіо Вазарі (1511 – 1574). Гуманісти сформулювали нову концепцію людини - прославили велич особистості, віру і її безмежні можливості і творчій потенціал. (Ф. Петрарка, Д. Аліг’єрі, Дж. Піко делла Мирандола, Джованні Боккаччо та ін.)

- Естетична доктрина епохи Відродження містить в собі закони лінійної і повітряної перспективи (глибини) (на відміну від середньовічної площинності), закони пропорційності, добірності (утонченности, изысканности) як пошуку гармонії зовнішнього і внутрішнього, закони світлотіні, локального і тонального колориту.

- Мистецтво остаточно відділяється від ремесла, розпочинається фаховий поділ в самому мистецтві.

- Діячі мистецтва вивчають анатомію, математику, механіку, тобто природничі науки.

- Естетика Відродження – це естетика ідеалу, але ідеалу, не протилежного дійсності. Утопія Відродження – це не нездійснена мрія, а ідеальна дійсність, в якій можлива реалізація всіх світоглядних концепцій гуманістів.

- Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) – ідеї зорової краси: колір, форма, композиція, співвідношення частин і цілого. Живопис – головний вид мистецтва. Він не потребує перекладу на різні мови, зрозумілий всім людям. Відмінність живопису від науки в тому, що живопис відтворює видимий світ зовні (колір, форму), в той час як наука проникає “усередину тіл”, зосереджуючись на кількісних та якісних характеристиках. Наука не думає про красу. В цьому необхідність і виправдання мистецтва.

- Леон Батісто Альберті (1404 – 1472) – краса сприймається чуттєво (не потойбічно), красу легше відчути, ніж висловити, вона корениться в природі самих речей. Мистецтво повинно відкривати об’єктивні закони краси і керуватися ними. Але мистецтво – це відображення дійсності, а також засіб пізнання дійсності (пізнавальне значення мистецтва). Тому гуманісти потребують відтворення в мистецтві природи і людини як найдосконалішого витвору природи.

- Томазо Кампанелла (1568 – 1639) – вносить в естетику елемент релятивізму (немає нічого, що одночасно не було б і прекрасним, і потворним).

- В творчості Шекспіра і Сервантеса вже знайшла свій відбиток криза ідей Ренесансу. В умовах хаосу егоїстичних свобод не залишається місця розвитку незмужнілої людської особистості. На виході з Ренесансу осмислюється трагедія індивідуалізму, епоха закінчується розчаруванням. Абсолютне самоствердження особистості неможливе. Але сама сутність високих відкриттів Ренесансу залишається недоторканою і передається наступній культурі.