Лекція 2: Ґенеза естетики як науки.

План:

1. Естетика стилів бароко та класицизм

2. Естетичні погляди І. Канта і Г. Гегеля.

3. Посткласична естетика.

 

Естетика стилю Бароко.

Бароко – стилістичний напрямок у мистецтві кінця 17 – сер. 18 ст., пов’язаний з дворянською культурою епохи розквіту абсолютизму, боротьби в європейських державах за національну єдність і зміцнення впливу католицької церкви. Центральне поняття естетики бароко – краса. Краса втілюється в поняттях “грація”, “декорум”, “благопристойність”. Для творів бароко характерні перебільшений пафос, театральність ситуацій, яскраво виражене спрямування, пластичне вирішення складних просторових задач, різкі світлотіньові контрасти, розвинутий колоризм. Характерні риси культури бароко:

- цензура сюжетів;

- норми “великого стилю”, “великого смаку”, “великих ефектів”;

- ієрархія жанрів: історичні, міфологічні сюжети, релігійний жанр – “витончене мистецтво”; побутовий жанр, пейзаж, натюрморт – “низькі жанри”;

- синтез архітектури, музики, живопису, скульптури, театру, садово-паркового і прикладного мистецтва в ансамблях як в одному цілому;

- урочистість і пишномовність творів мистецтва;

- прагнення вразити глядача.

Головні об’єкти ансамблю: палац, церква.

Естетика стилю класицизм.

Класицизм – напрямок, який оформився в художній культурі європейських країн на початку 17 ст. Протягом 17 – поч. 19 ст. класицизм зазнав суттєвих змін. Характерною рисою цього напрямку є схиляння перед античністю. Мистецтво античності – ідеальна модель художньої творчості. Характерні риси класицизму:

- ясність, логічність, сувора врівноваженість і гармонія;

- раціоналістичний характер (під впливом раціоналізму Рене Декарта), типізація образів, сувора регламентація жанрів, інтерпретація античної спадщини через розум, а не через почуття; прагнення підпорядкувати творчий процес непорушним правилам і канонам.

- орієнтація не стільки на давню Грецію, скільки на Рим з його суворою регламентацією життя.

- переосмислюється антична міра. Трактується не в дусі внутрішньої гармонії, а у вигляді зовнішнього обмежувального принципу, підпорядкування особистості абстрактному державному принципу. (протиріччя епохи – з одного боку підпорядкування людини державі, з іншого – проблема особистості, виховання людини).

- ідеалізм, умоглядність, нашарування геометричної сухості.

- втілення в мистецтві ідей патріотизму, громадськості, героїзму, угамування егоїстичних пристрастей.

Теоретик класицизму – Николо Буало (1636 – 1711). Але елементи класицизму ми бачимо і в творах П’єра Корнеля і Жана Расина.

В сер. 18 ст. класицизм зазнав еволюції під впливом епохи Просвітництва. Вольтер висуває теми боротьби за політичну і релігійну свободу. Велика Французька революція вносить антифеодальні тенденції.

Виникає “веймарський класицизм” – Гете і Шіллер.

В історії естетичної науки перша половина XVIII ст. посідає особливе міс­це: в 1750 р. вийшов друком перший том теоретичного трактату «Ес­тетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр Готліб Баумгартен (1714—1762). Спираючись на грець­кі поняття ейсетикос, естаномай, естаноме, естесі, Баумгартен увів но­вий термін — естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

Постала потреба виокремлення в самостійну науку певних уявлень, знань, ідей, пов'язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним ставленням люди­ни до дійсності, природи, до суспільства, мистецтва. Це було свідчен­ням накопичення нових знань, які вже не могли розвиватися в межах загальнофілософської теорії і традиційних мистецтвознавчих уяв­лень. О. Баумгартен, як філософ, стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання — естетику й логіку. Естетика пов'язана з «нижчим», тобто чуттєвим, а логіка — з вищим, тобто інтелектуальним пізнан­ням. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естети­ка пов'язана із розумінням смаку і пізнає прекрасне. О. Баумгартен широко використовував поняття прекрасного, однак предмет естети­ки він не визначив через ідею прекрасного (така тенденція виявилася пізніше, зокрема в позиціях Гегеля та М. Чернишевського). Баумгар­тен визначив предмет естетики через поняття досконале: «...Естетика — це наука про досконале у світі явищ, про досконалість чуттєвого піз­нання й удосконалення смаку».

Коли Баумгартен зосередив увагу на терміні «дос­конале», то виявилося, що це поняття вже було об'єктом теоретичного інтересу в естетиці мину­лого. Так, у праці «Метафізика» Арістотель ото­тожнював досконале з прекрасним, прекрасне визначено філософом як позитивне досконале. У східних культурах також простежується тяжіння до ототожнення досконалого й естетичного. Арабський фі­лософ середньовіччя Ал-Газалі, наприклад, стверджував: «Краса предмета, його привабливість полягає в існуванні всього досконало­го або того, що йому відповідає. Краса кожного предмета — у відпо­відності його виду досконалості».

І все-таки треба віддати належне О. Баумгартену за відродження в теоретичному обігові такого ці­кавого поняття, як досконале. Крім того, він поді­лив естетику на два рівні — теоретичну й прак­тичну. Перша мала вивчати проблеми краси, специфіки чуттєвого сприймання дійсності, а друга була безпосередньо пов'язана з питан­нями розвитку мистецтва. Таким чином, у концепції Баумгартена стався поділ предмета науки на дві частини: одна тяжіє до філософ­ського знання, а друга — до мистецтвознавства. Ця тенденція міцно закріпилася в науці, вона існує й понині, змушуючи нас порушувати питання про двопредметність естетичної науки. Відтак це є свідченням як теоретичної, так і структурної складності предмета естетики. Теоретичні погляди О. Баумгартена формувалися в той час, коли есте­тичне знання як складова частина філософи вже мало довгу і не­просту історію. Це й середньовіччя, в умовах якого написані твори Августина «Сповідь», «Про музику», «Про порядок», і Відродження, що дало світові естетичну спадщину Леонардо да Вінчі, Альбрехта Дюрера, Лоренцо Валла, Піко делла Мірандола, і класицизм, головні мето­дологічні принципи якого знайшли послідовне висвітлення в «Пое­тичному мистецтві Нікола Буало. Сучасниками О. Баумгартена були видатні естетики Й.Вінкельман та Г. Е. Лессінг. І хоча проблема предмета естетики цими дослідниками практич­но не порушувалася, розширення кола теоретичних питань, на яких зосереджувалася увага (краса, прекрасне, естетичний ідеал, види мис­тецтва, естетичне виховання, мистецтво і влада, моральнісні аспекти художньої творчості), опосередковано впливало і на уточнення пред­мета естетики. Отже, введення Баумгартеном терміна «естетика» і фіксація певної галузі наукових знань спиралося на значний історико-теоретичний досвід і закріплювало за естетикою як наукою структурований предмет, що поєднував закономірності чуттєвого пізнання і художню творчість.

Основи філософської естетики, закладені Баумгартеном, розвиваються потім в естетичних системах І. Канта і Г. В. Ф. Гегеля.