Геополітична модель світового порядку 3. Бжезінського та нова стратегічна концепція Атлантич

Геополітична модель світового порядку 3. Бжезінського та нова стратегічна концепція Атлантичного союзу.

На сьогодні визначилися три сценарії розвитку світового порядку. Перший базується на геополітичній традиції й представлений 3. Бжезінським. Майбутня глобальна співпраця матиме характер геополітичної, тобто буде базуватися переважно на геополітичних реаліях сучасного світу. Останні можуть бути зведені до 3 основних положень, що вперше мають місце в історії:

 

1) єдина держава є справжньою глобальною силою;

 

2) не євразійська держава є глобально верховною державою;

 

3) на центральній арені земної кулі, Євразії, домінує не євразійська сила.

 

Загалом геополітична ситуація сучасності визначається 2 фундаментальними реальностями: Америка тепер є єдиною світовою надвладою, а Євразія - центральною ареною земної кулі. Стабільність світового порядку в геополітичному її аспекті залежатиме від того, чи зможе Америка, яка нині є першою силою світу, за короткий момент історичної нагоди запобігти глобальній анархії, з одного боку, та попередити утворення сильного суперника, з іншого. Американська політична мета повинна бути не апологетично подвійна: зберегти домінантну позицію Америки принаймні впродовж одного покоління і, бажано, ще довше та створити геополітичну структуру, яка зможе абсорбувати неминучі удари й напруги суспільно-політичних перетворень, водночас переростаючи у геополітичне ядро спільної відповідальності за мирне глобальне керівництво".

 

Бажана для Америки геополітична структура (оскільки вона буде становити базу американської глобальної сили) – трансєвразійська система безпеки (ТЄСБ), що є структурою ключового владного партнерства. Остаточне постання ТЄСБ могло б згодом звільнити Америку від частини її ноші, водночас зберігаючи її роль стабілізатора й арбітра Євразії. Формування трансєвразійської системи безпеки потребує сприяння геополітичному плюралізму на карті Євразії й відбувається у три етапи:

 

1. Близька перспектива ТЄСБ (5 і більше років) передбачає з'ясування, що жодна держава чи об'єднання держав не набудуть здатності усунути США з Євразії чи зменшити їх роль арбітра в ній.

 

2. Середньотермінова перспектива (до 20 років) має стати періодом формування справді стратегічного партнерства у ключових регіонах Євразії. На цьому етапі дружня американська гегемонія і далі заважатиме іншим кинути виклик, не лише зробивши ціну цього виклику занадто високою, але й загрожуючи життєвим інтересам потенційних регіональних претендентів у Євразії. Америка має зміцнити партнерство з об'єднаною Європою, Китаєм, Росією, за умови її орієнтації на Європу, та Індією. При цьому успіх чи невдача зусиль викувати ширші стратегічні стосунки з Європою і Китаєм відповідно сформує визначальний контекст для ролі Росії, позитивної чи негативної. Складовою євразійської геостратегії Америки в цей час є політична та економічна підтримка нових незалежних держав, які є стратегічно опірними – України, Азербайджану та Узбекистану. Сприяння укріпленню незалежності України – умова відкрити середню Азію (всупереч російським перешкодам) до глобальної економіки. Цілями США на етапі середньотермінової перспективи також є: сприяння стабільним і незалежним Закавказзю та Середній Азії; сприяння майбутньому вступові Туреччини до ЄС; американо-іранське примирення та відмова від упереджень щодо тісної турецько-іранської економічної співпраці; розгляд Японії як головного тихоокеанського та ключового глобального партнера Америки.

 

3. Віддалена перспектива (понад 20 років) є етапом становлення глобального ядра дійсно "спільної політичної відповідальності" за світову стабільність та мир. До цього ядра мають увійти Америка, Європа, Китай, Японія, конфедеративна Росія та Індія. Така відповідальність, будучи спадкоємницею нинішньої американської глобальної першості, покладе край розчаруванням наслідками кінця холодної війни шляхом колективного протистояння етнічним, національним та міжнародним конфліктам і терористичним актам, тобто тим викликам, відповідь на які на сьогодні лягає тягарем виключно на Америку. Ці колективні зусилля сприятимуть, з одного боку, відновленню у Заходу почуття історичного оптимізму як здатності одночасно відповідати на внутрішні та зовнішні виклики, а з іншого – утворюватимуть неформальну глобальну структуру, яка за своєю суттю відповідає інституціоналізованій і місткій світовій співпраці й складовими якої будуть багатонаціональні корпорації, неурядові організації, що є переважно транснаціональними за своїм характером, наукові спільноти та Інтернет.

 

С. Хантінгтон про цивілізаційні аспекти сучасного світового порядку.

3, цивілізаційна, модель світового порядку представлена Тойнбі та Хантінгтоном. С. Хантінгтон, "Зіткнення цивілізацій". Конфлікт цивілізацій або цивілізаційних ідентичностей буде домінуючим у світовій політиці XXI ст. і замінить конфлікт правителів у ХУІ-ХУИ ст., націй-держав у ХУІП-ХІХ ст. та ідеологій у XX ст. Зміст конфлікту цивілізацій: взаємодія між Заходом та незахідними цивілізаціями, та останніх між собою. Народи та уряди незахідних цивілізацій більше не залишатимуться виключно об'єктами історії, а разом з Заходом стануть рушійними силами, що її визначають. Причини посилення конфліктності цивілізаційних ідентичностей:

 

1) цивілізаційні розбіжності мають глибокі корені, а тому не зникнуть у найближчий час;

 

2) взаємозалежний світ та взаємодія між цивілізаціями призводять до посилення цивілізаційної самосвідомості, тобто усвідомлення розбіжностей між цивілізаціями та народами "усередині" цивілізацій;

 

3) процеси глобалізації несуть загрозу споконвічним джерелам цивілізаційної самобутності й посилюють претензії на роль таких джерел із боку різних релігійно-фундаментальних рухів;

 

4) подвійна роль Заходу, який, знаходячись на вершині своєї могутності, спричиняє зростання у незахідних країнах неприйняття західних цінностей, яким протиставляється повернення до витоків власної національної самобутності;

 

5) конфлікт цивілізаційних ідентичностей майже не піддається компромісному вирішенню;

 

6) економічний регіоналізм, який, з одного боку, посилює цивілізаційну самосвідомість, а з іншого – сам є успішним за умови свого укорінення у спільній цивілізації.

 

Зіткнення цивілізацій відбувається на сьогодні на 2 рівнях:

 

- Мікрорівень груп: проживають по сусідству вздовж кордонів, борються за кордон над суміжною територією.

 

- Макрорівень є рівнем суперництва держав, які належать до різних цивілізацій, і намагаються утвердити на міжнародній арені свої специфічні політичні та релігійні цінності.

 

Лінія цивілізаційних розломів проходить сьогодні між Росією та Фінляндією і країнами Балтії, розтинає Білорусь та Україну, відокремлюючи греко-католицьку Західну Україну від православної Східної, потім оминає зі сходу Трансільванію у Румунії і сягає Адріатики, збігаючись з історичним кордоном між Габсбурзькою і Оттоманською імперіями. На захід та північ від цієї лінії розташовані країни зі спільним досвідом європейської – західно-християнської – культури; на схід і південь – православні та мусульманські народи, які історично належали до Оттоманської та Російської імперій. До сучасний цивілізаційних конфліктів, які мають антагоністичний характер, відносить конфлікт заходу та ісламу, конфлікт арабо-ісламської цивілізації з негритянськими, переважно християнськими, народами на південь від географічних кордонів цієї цивілізації, конфлікт між православними та мусульманськими народами на північному кордоні ісламу. Свідченням конфлікту цивілізацій є суперництво Індії та Пакистану, безжальна політика Китаю стосовно буддійського населення Тибету та своєї тюрксько-мусульманської меншини, ускладнення стосунків між Японією та США, економічні розходження між США та Європою. "Оксамитова завіса" культури, яка змінила "залізну завісу" ідеології може виявитися не лише лінією, що розмежовує різні культури, а й, як засвідчили події у Югославії, лінією кривавих конфліктів. Свідченням є феномен "етнічних чисток", що завжди були жорстокими саме між представниками різних цивілізацій.

 

Цивілізаційні конфлікти, спричинили появу т.зв. "синдрому споріднених країн" – замінює традиційний баланс сил. Цивілізаційна спільність, що є змістом цього синдрому, виявилася у війні в Перській затоці, що сприймалася арабською громадськістю як війна заходу проти ісламу загалом; конфліктах у СРСР: заяви Ірану та Туреччини про неприпустимість розчленування Азербайджану; колишній Югославії: визнання Ватиканом Словенії та Хорватії раніше від ЄС та військова підтримка боснійців із боку Ірану. Належність до однієї цивілізації зменшує вірогідність прояву насилля між державами та групами. Тому імовірність насильницьких дій між росіянами та українцями невелика. Другий феномен домінування цивілізаційних конфліктів – т.зв. "роздерті країни", суспільства, поділені віднесенням до різних цивілізацій – колишні СРСР та Югославія. У країнах, які мають більший ступінь культурної однорідності, можуть виникнути суперечки, до якої цивілізації належать спільності на їх території – будуть роздиратися протиріччями із середини – Туреччина, Росія.

 

Розгортання конфлікту між Заходом та "іншими", може відбуватися у 3 основних формах:

 

1) спроба інших дотримуватися ізоляціоністського курсу, відсторонення від світової спільноти, де домінує Захід;

 

2) спроба "інших" приєднатися до Заходу й визнати його цінності та інститути;

 

3) прагнення "інших" урівноважити Захід шляхом розвитку власної економічної та політичної могутності та співпраці – шляхом модернізації, але не "вестернізації".

 

Своєрідною формою протистояння Заходу є зміцнення конфуціансько-ісламських зв'язків. Зважаючи на цивілізаційні конфлікти, Захід повинен сприяти згуртованості всередині власної цивілізації, особливо між європейською та північноамериканською складовими; залучити до складу Східної Європи та Латинської Америки; підтримувати і розвивати відносини співробітництва з Росією та Японією; обмежувати нарощування воєнної сили конфуціанських та ісламських держав; підтримувати воєнну перевагу Заходу у Східній та Південно-Східній Азії; експлуатувати суперечки і конфлікти між конфуціанськими та ісламськими країнами; підтримувати в інших країнах групи, які симпатизують західним цінностям та інтересам; посилювати міжнародні організації та інститути, які відображають та узаконюють західні інтереси, та сприяти залученню незахідних країн у ці організації. Конфлікт Заходу і незахідних країн, який робить неможливим формування єдиної універсальної цивілізації, потребує значних зусиль для вияву елементів спільності західної та решти сучасних цивілізацій.

 

«Розколота цивілізація» та поняття уніполю.

ІНОЗЕМЦЕВ

Історія цивілізації ділиться на три величезні епохи:

 

- доекономічну, основним типом діяльності була перепрацева активність, що дозволяє людині протистояти природі в боротьбі за виживання;

 

- економічну, засновану на праці як осмисленої діяльності по створенню комфортного й безпечного середовища перебування;

 

- постекономічну - зміна характеру діяльності людей, що створює усе більше вагому частину валового продукту країн США й Західної Європи. Цю діяльність автор називає творчістю.

 

Перехід від однієї епохи до іншої – складний період соціальної революції, коли людина й суспільство докорінно міняють не тільки уклад життя, але й уявлення про власну природу й своє призначення. У ході першої соціальної революції людина стала людиною; зі збирача й мисливця він перетворився в осілого землепашца, винайшов і освоїв перші технології перебудови зовнішнього миру. Розквіт (і початок заходу) економічної епохи збіглися з запровадженням ндустріальних методів виробництва, що відповідають типам організації суспільства й відтворення людини як соціальної істоти. Починається друга соціальна революція.

 

Ціль книги показати глибину нового соціального протистояння. Вимірюючи успіхи за допомогою традиційних методів і прийомів, західний свыт допускає дві серйозні помилки. З одного боку, він перебуває в полоні ілюзії своєї безмежної господарської могутності. Тим часом сучасні постіндустріальні держави домінують у світовій економіці й політику скоріше в силу здатності до швидкого постекономічного розвитку в майбутньому, ніж через наявний економічний потенціал. З іншого боку, Захід залишається переконаним, що розрив, що відокремлює його від індустріальних країн, в більшій мері кількісний, ніж якісний, і що для створення постекономічного світу досить лише економічних заходів. Саме в останні роки стає усе більше очевидною ілюзорність таких уявлень. Постіндустріальний світ тільки починає усвідомлювати, що чисто економічні методи підтримки індустріальних і доіндустріальних держав уже не служать цілям формування єдиного гармонічного світового порядку. Насильство, звернене зовні розвинених країн, є ще менш діючим засобом досягнення подібної мети. Інструменти, що традиційно були в арсеналі світової політики, стають неефективними, а їх відновлення або навіть заміна навряд чи виглядають сьогодні чимсь близьким і неминучим.

 

Розколотий світ недосконалий; істинність цього настільки очевидна, що питання, чи здатні люди створити гармонічний соціальний порядок, одержує позитивну відповідь у рамках будь-якої філософської теорії. Вся історія людства однаково успішно може бути розглянута і як історія порушення його первісної цілісності, і як історія її формування й розвитку. У різні епохи філософи намагалися осмислити еволюцію як рух від природи, якій люди були тотожні на початку історичного шляху, до божественного начала, у долученні до якого полягає мета земного шляху людей. Але з кожним новим етапом прогресу грань між ними ставала усе більш відчутною. Це внутрішнє розділення завжди було найважливішим джерелом прогресу людського співтовариства. У постійній конкуренції й боротьбі, у безперервному презирстві спрямованості до божества в ім'я любові до самих себе люди стали тим, чим є сьогодні – володарями природи, що підкорили собі фактично всі зовнішні сили й обставини. Однак у той же час зложилася ситуація: фундаментальні якості людини, виявилися рідким надбанням небагатьох.

 

Сьогодні світ підійшов до рубежу, значення якого ще не оцінено адекватно. Звернена в майбутнє сутність людини одержала можливість виявитися в найбільш повному й завершеному виді; в умовах, коли матеріальні цілі вже не мають над людьми колишньої влади, внутрішній розвиток особистості стає необхідною й достатньою умовою прогресу людини й суспільства. Однак саме зараз очевидно, що у внутрішніх спонуканнях і індивідуальних цілях люди більш різні, ніж у стимулах і прагненнях, які поєднували їх раніше. Кожний момент сьогодення – зіткнення між минулим і майбутнім. Це зіткнення – застава безперервного прогресивного розвитку, потужне джерело вдосконалювання людського роду. Воно містить у собі причину соціального конфлікту, породжуючи відчуженість людей. Воно стає сьогодні головною погрозою самому її існуванню. Викорінити джерело глобального розділення людства не представляється ні бажаним, тому що це означало б уповільнення або зупинку соціального прогресу, ні можливим, тому що в сучасних умовах суспільство з катастрофічною швидкістю губить здатність контролю над проявом творчих здатностей своїх членів.

 

Постекономічна епоха рівно ознаменована як посиленням ролі особистісного фактора й розширенням масштабів творчої діяльності, так і зміцненням грані, що відокремлює постіндустріальні суспільства від іншої частини людства. Небезпека сучасного моменту – у свідомості мислителів конфлікт між економічно й неекономічно, матеріалістично й постматериалистически мотивованими особистостями як і раніше відбивається в категоріях колишніх соціальних протистоянь, коли дії суб'єктів при розходженні цілей залишалися заданими матеріалістичними й економічними факторами.

 

Захід економічної епохи починається із кризи індустріальної системи: різке ослаблення ролі індустріального сектора виробництва й витисненні його (насамперед – у долі валового суспільного продукту) інформаційним сектором. Головним виробничим ресурсом стають тепер інформація й знання, що вимагає інших, ніж колись, способів організації людей при роботі з нею, інших суспільних відносин, властивостей особистості, що виробляє і споживає продукцію цього сектора господарства.

 

Під таким кутом зору сучасна картина миру виглядає тривожної, суперечливої, украй нестабільної. Розкол цивілізації йде по багатьом напрямкам: у зовні благополучних постіндустріальних країнах Заходу складаються нові соціальні групи й визрівають нові, дотепер невідомі протиріччя; заглиблюється прірви між постіндустріальний Північчю і індустріальним і доіндустріальним Півднем; замість національних границь, що стали прозорими для потоків інформації, потоків капіталу, міграційних потоків, виникають нові соціально-економічні бар'єри; загострюються глобальні проблеми - екологічні, ресурсні, демографічні; розколюється сама суспільна свідомість, спрямована до нових рубежів соціального прогресу й змушена в той же час розвиватися в колишньої, економічно організованій середовищу.

 

УНІПОЛЯРНІСТЬ

З часу розпаду радянського полюса біполярного світу міжнародна система є уніполярною. У наявності фактично існуючий "Уніполь". Він складається з демократичних індустріальних країн, які мають переважаючу вагу в глобальній системі. Сполучені Штати є провідною державою усередині Уніполя.

 

Уніполь не являє собою незмінної групи країн. Він виник із групи, що склала його ядро, країн Атлантики й у поточному сторіччі виріс у кілька разів. Закінчення холодної війни припускає його подальше розширення на схід, поширення його на Східну Європу, а також, можливо, Росію. Уніполярність являє собою кінцеву крапку певної еволюції: багатополярність, біполярність, уніполярність.

 

Уніполярність не означає, що не існує ніякого збалансування у світі або що всі відносини уніполярні. Елемент збалансування має місце, але це не якийсь традиційний зовнішній баланс могутності. Можуть існувати 2 види збалансування: зовнішнє й внутрішнє. Внутрішній баланс є баланс, що існує в рамках достатньої могутності – у сполученні з елементом багатополярності у внутрішньо структурованій державі й у рамках деяких міжнародних організацій. Зовнішній баланс могутності є баланс, що існує між повністю незалежними політіями. Відношення між значними економічними державами сьогодні являє собою багатополярний баланс; тому що в той же час, як ці держави "урівноважують" один одного, вони об'єднані в організаційних структурах глобального Уніполя – атлантично-трьохсторонньої системи військового й економічного союзу, сконцентрованої навколо Сполучених Штатів. Такий багатополярний баланс, який існує сьогодні, є багатополярний баланс впливів у рамках глобального Уніполя. Це – багатополярність у рамках всеосяжного Уніполяризма, а не традиційний мультиполяризм. У міжнародній практиці протягом століття мав місце повільне зрушення від зовнішніх до внутрішніх балансів. Рішення досягаються за допомогою процесів лобіювання, у яких внутрішні відносини впливу можуть мати більше значення, чим зовнішні відносини могутності.

 

Сучасна ситуація: загальний універсалізм – або відсутність зовнішнього балансу могутності – у сполученні з елементом багатополярності у внутрішньому балансі впливу. Лідерство Америки в рамках Уніполя носить характер першості серед рівних і друзів, а не панування однієї держави над підлеглими народами. Воно здійснюється не шляхом примусу, а шляхом згоди.

 

Чи будуть нові екстремістські заколоти проти лідерства Заходу, які принесуть новий зовнішній баланс могутності? Існують 4 категорії країн, де це могло б відбутися:

 

1. Країни на "периферії", що були колоніями західних держав. Однак, тоталітарний жереб минув майже всі колишні колонії.

 

2. Найсильніші незалежні держави поза межами споконвічного Заходу: Німеччина, Росія, Японія, Китай. Німеччина до теперішнього часу глибоко інтегрована до складу Заходу, у великому ступені інтегрована і Японія, і в інших двох державах спостерігається тенденція до вестернізації. Складніше всього з Китаєм, його інтеграція в Уніполь у найкращому разі в довгостроковій перспективі.

 

3. Ісламський світ. Ісламський фундаменталізм, хоч здатний нанести величезні втрати (у випадку володіння зброєю масового знищення), все-таки не є глобальним викликом лідерству Заходу. Він не являє собою контрідеологію із глобальним резонансом.

 

4. Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

 

Переваги Уніполя Є потужні об'єктивні фактори, що сприяють подальшому існуванню Уніполя й збереженню його глобального лідерства. Уніполь – 60% світової суми ВНП. Це забезпечує йому переважну частку голосів у глобальних фінансових установах, МВФ і Всесвітньому банку. Він має у розпорядженні більшу частину всієї військової могутності. На його частку, якщо вважати й Росію, доводиться також переважна, основна частина запасів паливної сировини у світі. Він домінує у світі в науково-технічній сфері. Моральна сила Уніполя ще значніша, ніж матеріальна міць. Вестернізація - всесвітній феномен. Більшість людей у межах Уніполя живуть в умовах влади урядів, які є не тільки демократичними, але стабільними. Сполучення стабільного внутрішньодержавного керування зі стабільним миром між державами в межах Уніполя робить останній самою стабільною підставою світового порядку, яка тільки доступно, або навіть потенційно можлива. Уніполь є не тільки базою, опорою світового порядку; він був дотепер ядром світового порядку. Цим компенсується його сама більша слабість: його статус чисельної меншості у світі, де стрімко росте населення багатьох країн. Коли Уніполь почав вимальовуватися в неформальній якості в XVІІІ - XІ в., він охоплював собою лише населення уздовж атлантичних узбереж Європи й Північної Америки. В 1945 р. його склад усе ще обмежувався цими країнами. Уніполь був свідомо організований як ядро світового порядку, і тут й почався його ріст. До середини 50-х років це ядро, розширюючись, уже включило Німеччину, південну Європу і Японію, у результаті чого охоплюване ним населення подвоїлося. Нині його інституціями розглядається питання про включення Східної Європи, Росії, а також "нових індустріальних країн" Далекого Сходу. Завдяки цьому процесу розширення, Уніполь ставав усе більше міцною опорою для світового порядку. Глобальне лідерство здійснюється з усе більшим розширенням бази при все меншому числі великих держав, що залишаються зовні й виступають як супротивників. Включення або невключення Росії – сама актуальна проблема, перед якою сьогодні Уніполь.

 

Теоретична думка здебільшого концентрується на ідеї відновлення мультиполяризму – це працювати не буде. ЄС, якби склався у звичайну державу, лиш через багато років міг би зрівнятися в могутності з Америкою. Японія, якби повернула проти Заходу, також потребувала б роки, щоб стати великою військовою державою. Тим часом вона могла б розоритися. Росія або Китай – якби кожна із цих держав стала суперником Заходу – змусили б тісніше згуртуватися учасників Тристороннього альянсу й не змогли б створити альтернативного полюсу. Навіть якщо б вони виступили спільно, вони не були б лідерами конкуруючої системи світового порядку, а лідерами глобального заколоту проти Уніполя, лідерами хаосу, а не альтернативного порядку.

 

Росіян відрізняє більший ступінь усвідомлення Уніполярності порівняно з людьми на Заході, а також і набагато краще розуміння її. Вони сприймають її як глобальне панування Заходу, причому роль Америки бачать у лідерстві щодо західного Уніполя, а не в прямому глобальному пануванні Америки. Реакція проти Уніполяризма перебуває ще на первісних етапах у Росії. Вона ще може виявитися оборотною, якщо росіянам удасться відкрити Заходу очі на необхідність введення Росії в Уніполь. Росії недостане могутності ствердити у світі справжні інтереси народу, протистоячи Уніполю, однак вистарчить, щоб ввести світ у хаос.

 

Уніполярна інтеграція – основна реальність нового світового порядку. А її майбутнє є найважливіша з реальних проблем міжнародної політики.

 

У період Першої світової війни та у міжвоєнний період теоретичним геополітичними дослідженнями займалися такі відомі вчені як М.Грушевський, С.Рудницький, Ю.Липа, а в УРСР – А.Синявський. їхні положення по суті, були першими геополітичними концепціями в українській політичній думці.

Геополітична спадщина М.Грушевського, С.Рудницького, Ю.Липи піднесла українську геополітичну науку на якісно вищий рівень розвитку.

Велике значення для української геополітичної науки мали положення відомого історика, політичного діяча, президента УНР, академіка Михайла Грушевського (1866-1934). Займаючись дослідженнями історії України, він значну увагу у своїх працях приділяє і геополітичній проблематиці. До проголошення ІV універсалу (22 січня 1918р.) М.Грушевський схиляється до промосковської (східної) орієнтації в українській політиці. Він, продовжуючи ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, вважав за краще для України мати широку автономію у складі Російської демократичної республіки, ніж стати самостійною. Обґрунтовував свою таку позицію він тим, що Україні важко буде втримати свою самостійність. Також, бачачи перебіг подій в період Першої світової війни в Росії, М.Грушевський вважав, що “велика революція Російська. велико вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію” [4; с. 51]. І тому Україна, входячи до демократичної Росії на автономних правах, в пізнішім часі зможе стати однією із найбільш сильних республік такої Європейської федерації. Після перемоги у Росії Жовтневої революції та приходу до влади більшовиків, М.Грушевський звертає свій погляд на Захід, розуміючи, що не такої Росії прагнули українці. У своїй праці “На порозі Нової України” він зазначає, що “пережитим і віджитим. є наша орієнтація на Московщину, на Росію” [4;с.138]. Українську орієнтацію на Захід вчений обґрунтовує історичним минулим України та країн Європи. Він доказує духовну, культурну близькість українців з іншими європейськими народами. Вдаючись до історичних фактів, він відзначає, що Західна орієнтація України одержала повну перевагу з ХVІІ ст., коли Росія, остаточно знищивши залишки української автономії, доклала всіх зусиль, щоб розірвати та зруйнувати культурні та економічні зв’язки України із Заходом. Він зазначив, що все ХІХ ст. Україна залишалась відірваною від Заходу та обернена обличчям на Північ, на Москву. Однак тепер є всі шанси повернути Україну до свого культурного середовища. Також, аналізуючи геополітичне становище України М.Грушевський відзначив, що якщо історично-культурні умови життя орієнтували Україну на Захід, то географічні на Південь, до Чорного моря: “Коли народність наша, дух нашого народу тягне на захід, край завертає нашу енергію, нашу працю на схід і полудня, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтуванні нашими інтересами, а не мали своєю метою – навпаки – боротись з природною орієнтацією нашого економічного й культурного життя” [4;с.151]. Україна, на думку М.Грушевського, повинна відмовитись від старих шляхів, - як московського, яким Україну силоміць “волікли” московські правителі; так і від “протоптаних слідів буржуазних держав Заходу”, - для Неї необхідним має бути власний розвиток, власним шляхом. Вчений виступає з ідеєю Світової федерації країн, першим кроком до якої має бути об’єднання країв, пов’язаних географічно, економічно і культурно. Таким першим кроком він вважав створення “економічного й культурного сотрудництва, кооперації народів Чорного моря” [4; с.151]. Оскільки Чорне море об’єднує краї з різними географічними і економічними умовами, які можуть доповнювати один одного. Таке об’єднання могло б стати інтегруючим чинником для Світової федерації, в якій Україна займала б одне з визначальних місць.

Положення М.Грушевського мають важливе теоретичне значення для української геополітики. Вони можуть стати корисними і для України у ХХІст. адже чимало із розробок великого вченого не втрачають своєї актуальності й сьогодні, а в деяких аспектах мають ще більше значення, ніж на початку ХХст.

Основні геополітичні ідеї визначного українського географа, академіка Степана Рудницького (1877-1937) були окреслені у працях з досліджень політичної географії, таких як “Чому ми хочемо самостійної України”, “Україна і українці”, “Українська справа зі становища політичної географії”, “До основ українського націоналізму”, “Галичина та соборна Україна”. Це було обґрунтування геополітичної сутності України. С.Рудницький вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Національну територію він вважав головною основою нації. Через праці С.Рудницького проходить ідея пріоритетності національного принципу під час формування держав нової Європи, якого не сприймали багато європейських політиків: “Саме національна держава є метою, до якої прагне історичний розвиток ХХстоліття” [17; с.131]. Він наголошував, подаючи багато фактів, на тимчасовості багатонаціональних імперій, передбачає їхній майбутній розпад [26; с.33].

У плані пошуку перспектив майбутньої міжнародно-політичної організації, С.Рудницький висунув ідею Балтійсько-Понтійської федерації. До складу цієї федерації мали ввійти Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Білорусь і Україна. Ці країни є природними для України. На відміну від сучасних пропагандистів ідеї Чорноморсько-Балтійського союзу, він не включає до переліку країн-членів федерації Польщу, вважаючи, що Польща є середньоєвропейським краєм, котрого природні зв’язки лежать у Середній Європі, котрого політично-географічна властивість не годилося б цілком із прикметностями інших членів федерації, які є всі східноєвропейськими краями” [17; с. 154]. Країни федерації мали б таким чином спільний ґрунт для економічного, політичного і культурного розвитку. Дана федерація мала об’єднати країни, які через своє невигідне геополітичне становище були своєрідною картою у політичній грі сусідніх держав, зокрема Росії, Польщі, Німеччини. У праці “Українська справа зі становища політичної географії” С.Рудницький аналізує геополітику сусідніх з Україною країн, а також Франції, Німеччини, Італії, Великобританії та США, по відношенню до України.

Розглядаючи чорноморську орієнтацію України, С.Рудницький припускав, що в майбутньому незалежна Українська держава буде найбільшою потугою в районі Чорного моря. Проте, будучи могутньою державою Україна ніколи не повинна прагнути до панування над країнами регіону – ані політичного, ані економічного. Особливе місце в майбутній Чорноморській зоні співпраці С.Рудницький відводив Кримові. Крим є ключем до морських комунікацій Чорного моря. Хто матиме контроль над Кримом, той зможе контролювати вихід України до моря і далі – до океанів. Аналізуючи причини поразки УНР він зазначає хибність кримської політики цієї української держави: “Втрата Криму, що вже тоді (1917) мав українську зглядну більшість населення, відразу видала засуд смерті на українську державність, Бо без Криму нема самостійної України – він розбиває її головну основу й опору: Чорноморський беріг” [17; с. 294]. Також глибоко засудив і втрату українською державою земель української Бессарабії та Підкавказзя, яке теж було заселено українцями.

Коли в 20-х роках стало зрозумілим те, що не вдасться реалізувати, що не вдається реалізувати ідею великої соборної України, а на якийсь час з’явилася ідея створення галицької державності, С.Рудницький написав низку статей, у яких обґрунтував її політико-географічні основи, розглядаючи галицьку державність як проміжний етап і важливий плацдарм до створення держави на всій українській етнічній території [26; с.34]. Він обґрунтовує необхідність існування Галичини, як самостійної держави для стримання Східної експансії Польщі. Лише самостійна Галичина може гарантувати політичну безпеку Прибалтійським державам: “Самостійна Галичина була б супроти цього для загрожених Польщею Балтійських держав дуже вигідна вже самим своїм існуванням” [17; с.140]. Він бачив тепер можливість створення нового Балтійського союзу зверненого не проти Росії, а проти Польщі.

Таким чином, академік С.Рудницький обґрунтував геополітичне бачення загородження і становлення самостійної суверенної Української держави. Він здійснив геополітичний вивід прав України.

Новим етапом у формуванні української геополітичної думки стали праці політолога і поета Юрія Липи (1900-1944). Вихід у світ фундаментальної праці Ю.Липи “Призначення України” виявив потребу витворення ідеології державної стратегії України, що мала бути реалізована після здобуття незалежности [22; с.61]. Для вивчення Чорноморської проблематики та розробки стратегії української політики передбачалося створення науково-дослідної установи, якою пізніше став Чорноморський інститут. На думку Ю.Липи, Український Чорноморський інститут мав займатися, крім теоретично-дослідницької діяльності, політично-організаційною у напрямку об’єднання причорноморських народів в єдиному державному утворенні.

Вирішення чорноморської проблеми вважалось одним з найголовніших геополітичних завдань України. Окреслюючи ці завдання Ю.Липа наголошував, що метою української експансії було здобуття чорноморських берегів, відзначаючи, що з давніх часів українці посідали найбільші ріки, які впадають у Чорне море від Дунаю до Кубані. Однак, якщо на півдні Чорне море, на півночі поліські болота, а на заході частково Карпати були природними межами українських земель, то на сході та південному заході таких кордонів Україна не має. Саме цим фактором пояснював Ю.Липа те, що саме цим степовим коридором територію південної України проходили орди англійських кочівників, відкидаючи наших предків від Чорного моря. Він вважає, що система внутрішніх водних шляхів України створила її геополітичну вісь. Такою віссю є не вісь схід-захід, яка, на думку Ю.Липи, є “нищення власного характеру, духовності, що прийшла з півдня. Духовності, що зросла над південними морями й вододілами і розпросторилась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром, Дністром, Дунаєм, Бугом і Доном, несучи до найглухіших закутків українських земель подих півдня” [13; с.235], а тому геополітичною віссю України є “тільки вісь Південь-Північ” [13; с.236]. Тому, вважає Ю.Липа, необхідним для України, її природною потребою є створення Чорноморської федерації, де Україна мала відігравати першу роль.