Обмеження автономії України в складі Московської держави. Гетьманщина.

Лівобережжя ж починаючи з кінця 60-х років ХVІІ ст. пішло іншим шляхом. Як вже

говорилося вище П.Дорошенко, об`єднавши на короткий час Правобережжя і Лівобережжя у

1668 р., змушений був під тиском обставин вернутися до Чигирина. Замість себе він залишив

наказним гетьманом чернігівського полковника Многогрішного.

Залишений без відповідальної допомоги Дорошенка, побоючись помсти московських

військ над населенням, Д.Многогрішний піддається на вмовлення промосковської партії, яку

очолював архиєпископ чернігівський Лазар Баранович, і вступає в переговори з Москвою.

У середині березня 1669 р. в присутності царських послів у місті Глухові відбулася

козацька рада, на якій Д.Многогрішний був вибраний гетьманом. Там же був складений

договір у 27 пунктах, відомий під назвою “Глухівських статей”. Договір в основному нагадував

“Березневі статті Б.Хмельницького”, але значно обмежував “права і вольності” України:

царські воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі і Острі, не маючи,

щоправда, права втручатися в справи місцевої адміністрації; реєстр козаків порівняно з

- 95 -

“березневими статтями” зменшувався вдвічі – до 30 тисяч; гетьман не мав права входити у

зносини з іноземними державами.

Однак, “Глухівські статті” все ж таки були кроком вперед порівняно з “Московськими

статтями” І.Брюховецького; вони забезпечили автономію Лівобережної України, причому

договір був укладений як між двома державами, і в цьому велика заслуга Дем`ян

Многогрішного. Прийняття “Глухівських статей” зміцнило авторитет і становище

Д.Многогрішного. Під його булаву вступили полки Прилуцький і Переяславський. Замирився з

ним і П.Дорошенко, бо вони були однодумцями в політичних справах.

Закріпивши за собою гетьманську булаву, Многогрішний у 1670 р. остаточно підкорив

собі Лівобережжя, а гетьманську столицю переніс у місто Батурин.

Однак не довго гетьманська булава була в руках Д.Многогрішного. Однією з причин його

скорого падіння став характер гетьмана: самовладність, різкість, відкритість, нещадна боротьба

проти непокірної старшини. Проти гетьмана почали організовувати змови, посипались доноси

у Москву. Головним змістом доносів стало звинувачення гетьмана у зраді, спробі підняти

повстання, якщо цар віддасть Київ полякам, і віддатися з Лівобережжям султанові, зносинах з

гетьманом П.Дорошенком. Старшина виступила з пропозицією схопити гетьмана й відвезти

його на суд до царя. Москва погодилася.

Використовуючи згоду Москви, в ніч з 12 на 13 березня 1672 р. група старшин (Забіла,

Домонтович, Самойлович, Мокрієвич, Райча, Рославець, Уманець), порозумівшись з

начальником стрілецької залоги, схопила сонного гетьмана і відправила з Батурина до Москви.

У Москві з допомогою тортур Д.Многогрішний визнав свої зв’язки з П.Дорошенком,

однак заперечував зраду і всі звинувачення. До суду притягли також брата Д.Многогрішного

Василя, генерального осавула Грабовича і полковника Гвинтовку, який відрікся від гетьмана.

За козацьким звичаєм суд мав судити гетьмана у Батурині. Але старшина боялася народних

заворушень і його судили в Москві. Д.Многогрішний та його брат були засуджені на смерть,

але перед самим виконанням вироку на майдан був принесений указ про помилування і

заслання на вічну каторгу до Сибіру разом з родиною. У Сибіру Д.Многогрішний провів довгі

роки страшного заслання, де і помер.

Після усунення Д.Многогрішного на Лівобережжі три місяці правила старшинська

олігархія – Забіла, Самойлович і Домонтович. Старшина прагнула обмежити владу наступного

гетьмана і свої вимоги здійснила на Раді в Козачій Діброві біля Путивля в червні 1672 р. На

Раді були прийняті статті в 10 пунктах, які властиво доповнювали “Глухівські статті” 1669 р.,

але обмежували гетьманську владу. Гетьманом був обраний військовий суддя Іван Самойлович

– один з учасників змови проти Д.Многогрішного.

Гетьман І.Самойлович у соціальних питаннях проводив політику старшинської верстви,

надаючи українській державності аристократичного характеру. Він, зокрема, перестав збирати

Загальну Раду, щоб не допустити до вирішення важливих питань козацької маси, а всі державні

справи вирішував з Радою старшин. При ньому була створена т.зв. гетьманська гвардія –

інститут “бунчукових товаришів” (з 1685 р.). Це була військова старшина, яка не мала якоїсь

певної посади, а перебувала коло гетьмана для його особливих доручень. Пізніше з її числа

призначились високі посадові особи козацької адміністрації, в тому числі й генеральна

старшина.

Йдучи назустріч козацькій старшині в питаннях соціальних, І.Самойлович як представник

держави умів зберегти незалежність і авторитет і своєю волею проводив справи, які вважав за

доцільні для блага держави. Наприклад, всупереч волі старшини він і далі тримав наймане

військо для забезпечення порядку в країні; ввів різні види нових податків, і утримував їх, не

- 96 -

зважаючи на незадоволення оподаткованих. За його правління, яке тривало 15 років, остаточно

сформувалася гетьманська держава з авторитарним характером правління.

І.Самойлович не обмежував свою державницьку діяльність одним Лівобережжям. Він

намагався об`єднати всі козацькі землі і дуже енергійно виступив проти Запоріжжя, що

прагнуло здобути політичну самостійність. У 1674 р. свою владу йому передав призначений

поляками гетьман М.Ханенко, а в 1676 р. – сам П.Дорошенко. Після того Самойлович став

іменуватися “гетьманом обох сторін Дніпра”. Однак його влада над Правобережжям була

чисто номінальною.

В цей час посилюються розходження І.Самойловича з московським урядом. Річ в тому,

що після перемоги над турками Яна Собеського під Віднем, польський король почав

формувати антитурецьку коаліцію до якої схилялася і Москва. Самойлович різко виступив

проти миру з Польщею, вважаючи що це закріпить поділ України і об`єднання її стане

неможливим. Він також не хотів остаточної ліквідації Кримського ханства, оскільки тоді

українські землі опинились би в оточенні московських володінь і втратили б самостійність, що

зрештою і підтвердилося у 1775 р. Своїми активними протестами Самойловичу вдалося зірвати

польсько-московські переговори в 1684 р. Але всупереч бажанням гетьмана Москва і Польща

все-таки прийшла до порозуміння і весною 1686 р. підписали “Вічний мир” і взаємний союз

проти Туреччини і Криму. На основі цього миру Польща назавжди зреклася Лівобережної

України, а на правому березі уступила цареві Київ з околицею. Правобережжя польський уряд

зобов’язувався поки що не відновляти й не заселяти, а остаточне вирішення цього питання

відкладалося на пізніше.

Дізнавшись про умови миру, Самойлович відкрито виявив своє незадоволення цареві,

чим поклав початок ліквідації автономії України. Водночас Самойлович ще й сам доклав рук

до знищення однієї з головних основ української автономії, допомігши підпорядкувати

українську православну церкву московській патріархії. Так, 20 червня 1685 р. в Києві новим

митрополитом був обраний родич Самойловича князь Гедеон Четвертинський, єпископ

луцький, який восени того ж року був висвячений у Москві патріархом Йоакимом. Для України

це був важкий удар, оскільки вона втрачала прапор визвольних змагань, на зміну українському

православ’ю почало впроваджуватися московське, що сприяло втраті українцями національної

самобутності.

Таким чином, невдоволення І.Самойловичем серед громадськості зростало. Потрібний

був лише привід, щоб усунути його від гетьманства. І такий привід знайшовся. Ним став

невдалий похід московського і українського війська на чолі з князем Голіциним – фаворитом

царівни Софії і гетьманом І.Самойловичем у Крим в 1687 р. На гетьмана був посланий донос,

підписаний представниками старшини: Кочубеєм, Лизогубом, Забілою та ін. Самойлович був

заарештований і засланий до Тобольська, а його сина Григорія після тортур стратили в

Сєвську. 27 липня 1687 р. було скликано Військову Раду над р. Коломаком, яка обрала на

гетьмана генерального осавула Івана Мазепу і ухвалила Коломацькі статті договору з

Москвою.