Наступ російського царизму на автономні права Гетьманщини і Слобожанщини. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Наступ російського царизму на автономні права Гетьманщини і Слобожанщини.



Невдала спроба гетьмана І.С. Мазепи вирвати Україну з московських пут дорого коштувала

українському народу. Російський цар Петро I (1682—1725 рр.), який до цього часу принаймні

робив вигляд, що шанує українську автономію, тепер серйозно взявся за втілення своєї мети –

"прибрати Україну до рук".

Свій план він втілював, не форсуючи подій, крок за кроком знищуючи всі ознаки

української державності. Він систематично і послідовно ослаблював Україну, здійснюючи тут

свого роду політику геноциду: фізично знищуючи населення, грабуючи його матеріальні та

природні ресурси, викачуючи з нього інтелектуальні сили. Здійснити задумане до кінця Петру I

не судилося, але "успіхів" на цьому поприщі досяг значних.

Перш за все Петро I взявся за ліквідацію автономії Гетьманщини. Вже під час виборів

нового гетьмана лівобережної України царський уряд почав диктувати свою волю. Слід

відзначити, що до Глухова на цю "процедуру" з'їхалося небагато старшини. Всі хотіли вручити

гетьманську булаву чернігівському полковнику Павлу Полуботку, як людині досить

авторитетній у козацькому середовищі. Але заявивши, що з Полуботка може вийти новий

Мазепа, Петро I наказав обрати гетьманом стародубського полковника Івана Скоропадського,

людину вже старшу й тихої, лагідної вдачі.

Після виборів гетьмана за традицією потрібно було підписати нові "статті" (тобто

відновити договір між Україною і Московською державою), але Петро I відмовився це зробити,

посилаючись на складну військову ситуацію. Єдине, на що відважився покірний московському

престолу український гетьман, було те, що він звернувся до царя з проханням підтвердити

права і вольності Гетьманщини, щоб козаки в походах залишалися під командою своєї

старшини, а не московських офіцерів, віддати українському урядові гармати, забрані в

Батурині та інших містах, щоб московські воєводи не втручалися до внутрішнього правління на

Україні, не обтяжувати українське населення постоями московських військ і т.п. У відповідь

І.Скоропадський отримав "Решительный указ" царя від 31 липня 1709 р., відповідно до якого

по суті козацтво підпорядковувалося російському трону. Відтепер царським воєводам

дозволялося цікавитися внутрішніми справами України, втручатися в місцеве судочинство.

Новим у стосунках між Україною і Росією було й те, що в 1709 р. до козацького гетьмана

приставили регента-стольника Ізмайлова, який мав таємну інструкцію слідкувати за

інакомислячими українцями, не допускати будь-якої їх самостійності. Гетьманська резиденція

переносилася в Глухів теж з певною метою: він розташовувався на московському кордоні, де

постійно перебували два російські полки, які підпорядковувались царському воєводі, тобто це

давало можливість царю повністю контролювати дії українського гетьмана і тримати під

наглядом "український сепаратизм".

- 100 -

Формально залишивши попередній устрій Гетьманщини, цар повністю ігнорував

автономні права України, владу самого гетьмана. Петро I видав наказ, який скасовував

колишній порядок виборів полкової і сотенної старшини: тепер полкові і сотенні ради

визначали тільки кандидатів, а гетьман з дозволу російського міністра-резидента призначав

одного з кандидатів, який давав клятву в присутності царського радника. А далі гірше – цар

сам призначав полковників і, як правило, росіян або інших чужинців: німців, сербів і т. п. Вони

держали себе зовсім незалежно від гетьмана, ігнорували місцеву українську владу, грабували і

тероризували українське населення на свій розсуд, самовільно захоплювали землі й маєтки

разом з населенням, заводячи там жорстокі кріпосницькі порядки. Гетьманська ж влада була

безсила захистити інтереси свого народу.

Другий напрям політики Петра І супроти Гетьманщини полягав у цілеспрямованому

винищенні його населення. З цією метою десятки тисяч українських козаків виганялися на

далеку північ на важкі примусові роботи, такі як копання каналів, будування міст і оборонних

споруд. До цих акцій, як правило, залучались десятки тисяч найбільш фізично витривалих і

економічно забезпечених рядових козаків, селян та міщан. Додому ж поверталось лишень 30–

60 % усіх мобілізованих, решта гинули від важких умов життя, епідемій, каліцтва, голоду.

Третій аспект колонізаторської політики російського царизму – стосувався ділянки

економічного життя. Ця політика мала за мету зруйнувати Україну як самостійний

економічний організм і перетворити її в російську колонію, в ринок збуту молодої російської

індустрії. Усе частіше українським купцям заборонялося займатись зовнішньою торгівлею,

запроваджувалася державна монополія на виробництво і продаж багатьох товарів. Вводились

закони, відповідно до яких українським торговим людям дозволялося перекуповувати товари

лише у російських купців. Московські чиновники наперед визначали ярмарки і, перш за все,

порти в Росії, де могли торгувати купці з України. До того ж, цар, який у цілому позитивно

ставився до будь-якої підприємницької діяльності, значно обмежив права українців, які

виїжджали на південь країни за сіллю, рибою та іншими товарами. Вільна торгівля в Україні

завдяки цим заходам практично перестала існувати. Застосовувались до України й інші

економічні санкції. Так російський уряд прагнув збувати на українських землях лише мідні

гроші, з тим, щоб в обігу населення Росії залишались золоті та срібні монети і якомога більше

їх осідало в царській казні. Ослаблювали Україну і багаточисленні постої російської армії.

Справа в тому, що її перебування на Україні повинно було забезпечувати місцеве населення,

яке безкоштовно надавало їй приміщення, харчі, тяглову силу та ще й платило високі податки.

Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю в 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб., а в 1724р. –

вже 241,3 тис. крб. Отже, наведені факти незаперечно свідчать про те, що російське

самодержавство прагнуло зруйнувати Україну як самостійний економічний організм і

перетворити її в російську колонію, що в кінцевому підсумку вело до занепаду України.

Сила царської влади також була спрямована проти української культури в цілому. Саме

за часів Петра І помітно скоротилася сфера вживання української мови, в першу чергу в

офіційних установах і містах, занепало видання українських книг, започаткувався курс на

русифікацію освіти, українська церква попала під опіку московської патріархії. Зокрема, у 1720

р. царський указ забороняв українським друкарням друкувати книжки, текст яких відрізнявся

від московських та петербурзьких видань. Це фактично була заборона друкувати книги

українською мовою. В роки царювання Петра І склалася сумна традиція для України, коли

інтелектуальну еліту українців почали насильно забирати у Росію. Така політика сприяла

перетворенню України в рядову культурну провінцію російської імперії.

- 101 -

Таким чином, становище гетьмана І. Скоропадського було дуже складним. Але навіть за

цих умов він намагався дещо зробити для України, прагнув захистити тих українців, які

поверталися з еміграції і потрапляли в жорстокі руки царя. Однак гетьман був надто м'якою

людиною, щоб стати в тверду опозицію до центральної влади. Та й Петро І, який на людях

поводився з гетьманом досить чемно, на практиці не враховував його прохань, вперто і

послідовно проводячи експансіоністську політику щодо України. Відчувався і вплив на

гетьмана з боку старшини, особливо його родичів, які прагнули використати цей момент у

власних інтересах, менш за все дбаючи про Україну. Все це підривало авторитет і так не міцної

гетьманської влади і було хитро використано Петром І для дальшого наступу на українську

автономію. Відомо, що І. Скоропадський досить часто їздив до Москви і Петербурга, щоб

особисто клопотати за ті чи інші інтереси українського населення. Весною 1722 р. він черговий

раз виїхав до царської столиці і несподівано для себе отримав наказ Петра І про запровадження

з 29 квітня 1722 р. на Україні т. зв. Малоросійської колегії. Складалася вона з 6 осіб: трьох

росіян і трьох українців, але очолював її представник центральної влади – московський

бригадир Вельямінов, який і став правити Гетьманщиною. Тим самим Петро І позбавив

гетьмана й тієї куцої влади, яку він ще й досі мав. Такого удару старий гетьман пережити не

зміг. Повернувшись на Україну, І. Скоропадський через кілька днів помирає – 3 липня 1722 р.,

призначивши до виборів нового гетьмана наказним гетьманом Павла Полуботка (1722 – 1723

рр.).

Ставши наказним гетьманом, Павло Полуботко продовжував політику І. Скоропадського

і зарекомендував себе рішучим захисником і оборонцем автономних прав Гетьманщини. Він

користувався великим авторитетом серед старшини, і до певної міри й серед рядового

козацтва. Але справа в тому, що із запровадженням Малоросійської колегії на Гетьманщині по

суті виникло двовладдя: з одного боку, формально влада перейшла до Генеральної Військової

Канцелярії на чолі з наказним гетьманом П. Полуботком, а з другого — реальна сила

опинилася в руках російського бригадира Вельямінова і Малоросійської колегії. Спроби

старшини домогтися виборів нового гетьмана результатів не дали: неодноразові спроби

козацьких послів залишились без відповіді. Лише літом 1723 р. цар спромігся відповісти на це

питання, заявивши, що з часів "першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до

Скоропадського всі гетьмани виявили себе зрадниками" і тому справа виборів нового гетьмана

відкладається до того часу, поки царський уряд не підшукає на цю посаду відповідну особу. На

практиці це означало, що Петро І вирішив остаточно ліквідувати українське гетьманство. Слід

відмітити, що в цей момент на Україні перебували додатково ще вісім драгунських полків.

Полуботко й старшина протестує, але марно.

З самого початку між П.Полуботком і Вельяміновим виникли непримиренні

суперечності. Останній поводився як справжній господар України і до наказного гетьмана

ставився як до підлеглого. Павло Полуботко чітко усвідомлював, проти кого він веде боротьбу

і до чого це може призвести, але інтереси України для нього були вищі. Тому він раз за разом

нагадує Петру І про статті Б. Хмельницького та Олексія Михайловича, які були підтверджені

іншими царями й самим Петром, відповідно до яких російські чиновники не мали права

втручатися у внутрішні справи українського судочинства. Щоб зменшити втручання

Малоросійської колегії в судові справи, П. Полуботок здійснив реформу суду, зробивши

генеральний суд колегіальним. Він суворими наказами вимагав від провінційних судів, щоб не

було хабарництва й тяганини, встановив точний порядок судової апеляції й погрожував

суворим покаранням старшині за зловживання й утиск над населенням. Тим самим фактично

перейняв владу в Малоросійської колегії. Але це ще більше розлютило царя, і він вирішив

- 102 -

довести справу знищення українського самоврядування до кінця. За його наказом

Малоросійська колегія розробляє план як позбутися П. Полуботка.

3 серпня 1723 р. П. Полуботок разом з генеральним суддею Іваном Чарнишем і

генеральним писарем Семеном Савичем прибувають до Петербурга, де подають чергову

"челобитну", у якій ставиться питання про повернення відібраних прав і вольностей козацьких.

Петро І для того, щоб виграти час і переконатись, що загрози з боку українського війська

немає, приймає петиції. Одночасно він відправляє на Україну майора Рум'янцева – для збору

"компромату" проти Полуботка. Тут же царська таємна канцелярія розпочинає слідство. П.

Полуботок, І. Черниш, С. Савич, а також ряд старшин, що їх супроводжували, були

заарештовані прямо на вулиці. Після цього арешти стали проводитись по усій Україні: до

російської столиці було доставлено миргородського полковника Данила Апостола,

генерального бунчужного Жураковського та інших старшин. Основними пунктами

звинувачення були зносини П. Полуботка з Пилипом Орликом, а також відправлення на

Україну інструкції, як себе поводити під час місії Рум'янцева. Врешті решт виявилося, що

прямих доказів проти Павла Полуботка немає, тоді було пред'явлено інше звинувачення —

державна зрада. Полуботок був закатований у петропавловській фортеці наприкінці 1723 р.

Більш щасливою була доля заарештованої старшини – із в'язниці їх звільнила смерть

російського імператора на початку 1725 року.

Так закінчився останній погром української старшини з її автономістичними

домаганнями. Після цього настало затишшя. На вищі посади було призначено людей

слухняних і покірних. Так, Військову Генеральну Канцелярію очолили полтавський полковник

Іван Левенець, глухівський сотник Іван Мануйлович та Федір Гречаний, а до Стародуба і

Чернігова було призначено полковників – росіян. Гетьманщиною правила Малоросійська

колегія разом з покірними українськими старшинами, а податки грішми і натурою почав

збирати Вельямінов і направляти їх до Москви, збільшуючи їх з кожним роком і вигадуючи

щоразу нові податки.

Після цього доля України залежала від змін на Російському престолі. У залежності від

політичних симпатій уряду гетьманство на Україні відновлювалось чи ліквідовувалось. Так,

при правлінні Петра ІІ Малоросійська колегія була скасована і 1 жовтня 1727 р. в Глухові

відбулися вибори, де гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола

(1654 – 1734 рр.). Він був дуже яскравою політичною фігурою і незважаючи на свій

сімдесятилітній вік енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини.

Данило Апостол у 1728 р. їде до Москви і подає петицію до царя про повернення Україні

старих прав згідно з договором, що його укладено ще Богданом Хмельницьким. На цю петицію

була дана відповідь у 28 пунктах, що одержали назву "Решительных" пунктів. Головні пункти

були такі: гетьман не мав права вести дипломатичні зносини з іноземними державами, окрім

сусідніх Польщі та Криму, і то про прикордонні справи з відома царя; гетьманська резиденція

залишалась в Глухові; кількість найманого війська обмежувалась трьома полками (крім

реєстрових козаків); гетьман підлягав з військових справ російському-генерал-

фельдмаршалові; кандидатів на посади генеральної старшини й полковників затверджував цар,

а нижчу старшину – гетьман.

Ці "Решительные" пункти значно обмежували права Гетьманщини, якими вона

користувалася до Мазепи, але важливим було те, що замість колишньої сваволі російського

уряду ставилися тепер певні норми та певні юридичні форми.

Одним з головних завдань гетьманського уряду було піднесення економічного добробуту

краю. Зроблені були певні заходи в судочинстві, за вищу апеляційну інстанцію мав служити в

- 103 -

краю так званий Генеральний Суд, який складався з шести осіб – трьох українців і трьох

росіян, президентом суду був гетьман. Був дозволений приїзд іноземних купців для торгівлі,

але мито на товар на кордоні йшло до російського скарбу. Скасовувався примус торгувати

лише через російські порти, але заборона вивозити цілий ряд дуже важливих продуктів

залишалась.

17 січня 1734 р. гетьман Данило Апостол помер. Його гетьманування перейняте духом

оборони автономних прав України. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет

гетьмана, хоча не всі його заходи щодо піднесення економічного добробуту краю й

полегшення становища населення були доведені до кінця.

При вступі на престол цариці Анни Леопольдівни (1730 р.) роль гетьмана принижувалась,

а в 1737 р. була замінена на відому вже Малоросійську колегію, яка складалася з шести осіб –

князів Шаховського, Барятинського, полковника Гутьєва, а також генерального судді М.

Забіли, генерал-осавула Ф.Лисенка, та генерал-підскарбія А.Марковича. Фактичними

правителями були представники великодержавного престолу, які втручалися в усі сфери

місцевого життя населення.

У 1740 р. престол займає цариця Єлизавета, яка ще перед тим увійшла в велику приязнь з

українцем Олексієм Розумовським, і з яким пізніше взяла шлюб. Під його впливом при дворі

було вирішено відновити гетьманство. Також з України були виведені російські полки, які там

стояли, було дозволено вільно продавати збіжжя й відновлено Київську митрополію. В лютому

1750 р. було обрано гетьманом молодшого брата Олексія Кирила Розумовського. Дана ситуація

оживила надії старшини на те, що тепер їй вдасться закріпити за собою не тільки економічні,

але й політичні права. За Розумовського входять у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові

для вирішення важливих справ, і ці з'їзди виявили тенденцію перетворитися в щось більше –

подібне до українського Сейму. Відомою є промова, проголошена на одному з таких з'їздів "О

поправлении состояния Малороссии", де можна прослідкувати ідею відновлення

конституційно-парламентського устрою української козацької держави. Однак автори даного

твору стояли на позиціях, згідно з якими політичні права мають належати виключно

українській шляхті, а що стосується українського народу, то тут мова йде про зміцнення

кріпосної залежності селян.

За часів гетьманства К. Розумовського була завершена робота по реформі суду. В 1763 р.

гетьман скликав у Глухові "Генеральні збори" і затвердив реформу судочинства, яка

розроблялася ще з 1743 р. Ця реформа зміцнила привілейоване становище козацької старшини.

Українська шляхта остаточно закріплює за собою право на селянську працю. За Розумовського

було значно обмежено право вільного переходу селян і тим самим прикріплено їх до панських

маєтків. Заслуговують згадки спроби К.Розумовського реформувати українську козацьку

армію. Було заведено обов'язкове навчання козацьких синів не тільки загальної, але й

військової освіти на західноєвропейський зразок. Була введена єдина форма для української

армії (синьо-біла). Розумовський також мріяв заснувати університет біля Батурина, колишньої

столиці українських гетьманів. За його гетьманування козацька старшина добилася

вирішального впливу на політику краю. І в часи перебування гетьмана в Глухові, і під час його

виїздів до Петербурга краєм правила старшина. Він при виїздах формально передавав їй владу.

Однак, з приходом до влади на російський престол Катерини ІІ у 1764 р. був виданий царський

маніфест, у якому сповіщалося, що гетьман К. Розумовський "добровільно" зрікається

гетьманства і влада знову переходить до Малоросійської колегії на чолі з генерал-

губернатором, тобто Україна розглядається як одна із провінцій Російської імперії. Генерал-

губернатором стає Петро Румянцев. У Колегії мали засідати 4 українці і 4 росіяни. Протягом

- 104 -

1765 – 1767 рр. Колегія здійснила перепис усього населення України, що дало можливість

підвищити оподаткування і збільшити потік багатств, які йшли в російську скарбницю з

України.

Слід зазначити, що уряд Катерини ІІ став нищити козацький лад на Гетьманщині не зразу.

Спочатку російська влада задовольнилася підготовчими заходами і розпочала свою діяльність з

української периферії на сході, скасувавши в 1765 р. козацький лад на Слобожанщині.

Слобожанщина, як відомо, до складу української держави офіційно не входила, а була однією з

московських провінцій, що мала статус автономії. Ця акція Катерини ІІ була направлена і

проти Гетьманщини. Річ в тому, що з кожним роком Слобожанщина багатіла й розвивалася, її

українське населення збільшувалося. Звичайно, що при певних обставинах цей регіон міг стати

вагомим збройним резервом у випадку, коли б на Україні вибухнула антиросійська війна. Тому

царський уряд своїм маніфестом розпустив козацькі полки на Слобожанщині, створивши на їх

основі гусарські полки, а козаків було обернуто в стан т. зв. вільних селян, з яких і набирались

рекрути до згаданих гусарських полків. Посполиті селяни попали у повну залежність від своїх

хазяїв, тобто стали кріпаками на російський манер. Отже, Слобожанщина стала звичайною

російською провінцією. Так на політичній карті Російської імперії з'явилась нова губернія —

Слобідсько-Українська.

Ліквідація ж давнього ладу на Гетьманщині прискорилася лише після знищення

Запорізької Січі. Так, 1781 р. була скасована Малоросійська колегія, яка бодай формально

засвідчувала відмінний лад на українських землях. Взамін запроваджувалося губернаторське

правління. Так припинила своє існування друга автономна область України — Гетьманщина.

На її місці виникли три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське,

які разом склали Малоросійське генерал-губернаторство. По губерніях були введені

загальноросійські адміністративні й судові установи, тобто колишня Гетьманщина була цілком

прилаштована до адміністративної системи Російської імперії. У 1783 р. наказом Катерини ІІ

сільське населення Гетьманщини назавжди закріплювалося за тією землею, на якій воно

проживало, і за тими власниками, яким вона належала, тобто українські селяни потрапили у

страшну кріпацьку неволю аж до 1861 р. Населення Гетьманщини обкладалося великим

подушним податком, який проіснував майже до кінця ХІХ ст. Тоді ж, у 1783 р. був скасований

і козацький полково-сотенний військовий лад. Козацькі полки перетворювалися у т. зв.

пікінерні полки регулярного російського війська. Увесь козацький стан прирівнювався до

стану вільного селянства, хоча назва "козак" офіційно залишалася за ними. Саме з них

здійснювався набір до імперської армії – три новобранці від кожних 500 козаків. Козацька

старшина розформовувалася ї їй пропонувалося вступати до війська на правах російських

офіцерів.

Слід зазначити, що, скасовуючи козацький лад на Гетьманщині, Катерина ІІ

розраховувала на підтримку саме в середовищі козацької старшини. Щоб остаточно

відокремити старшину від рядового козацтва, цариця надала козацькій військовій старшині

права російського дворянства, тобто на неї поширювалася дія "Жалованной грамоты

дворянству", яка ставила цей прошарок суспільства на перше місце в державі: давала йому

внутрішнє самоврядування, звільняла його від усяких персональних податків, передавала йому

широкі адміністративні та судові права і робила його, тим самим, опорою свого трону. Як

показав дальший розвиток подій, Катерина ІІ не помилилася у своєму виборі.

Крім того, видозмінюючи соціальну структуру Гетьманщини, російська цариця не

залишила осторонь українське духовенство. У 1786 р., відповідно до наказу Катерини ІІ, була

проведена секуляризація українських монастирів. Багато з них було ліквідовано, а інші –

- 105 -

пограбовано. Це особливо негативно вплинуло на українську культуру. Відомо, що українські

монастирі були важливим осередком нашої національної культури: вони утримували школи,

друкарні, лікарні та інші доброчинні установи, які після акції російських урядовців занепали.

Особливо важко секуляризація відбилась на становищі Києво-Печерської Лаври з її

славнозвісними друкарнями і Києво-Могилянської Академії та її філіалів, які втратили

фінансову підтримку. Та й саме українське духовенство, від нищого до вищого, поступово

втрачає своє колишнє значення як основного чинника національної культури. Воно все нижче і

нижче схиляється під тиском імперського свавілля, стає більш бюрократичним і занепадає

остаточно у кінці ХVІІІ ст.

Таким чином, за роки свого правління Катерина ІІ довела розпочату Петром І справу

знищення автономії Гетьманщини і Слобожанщини до логічного кінця. Зникають з історичної

арени усі зовнішні ознаки української державності, ціла соціальна структура, яка надавала

Україні чітко виражений європейський характер. На жаль, усі спроби частини української

старшини привернути увагу Західної Європи до українського питання бажаних результатів не

принесли. У результаті українську державну ідею було притоптано, політичне життя на Україні

завмерло більш як на століття.

2. Знищення Запорізької Січі. Як же склалася доля третьої, останньої твердині славної

козацької демократії на українських землях – Запорізької Січі? Нагадаємо, що під час Північної

війни російські війська по-варварськи знищили т. зв. Чортомлицьку або Стару Січ. Запорожці

були змушені перейти кордон і зупинитись на турецькій території, заснувавши там у 1711р.

Олешківську Січ. Осівши тут, запорозькі козаки змушені були на якийсь час припинити

стосунки з козацькою Україною та визнати владу кримського хана і турецького султана. Згідно

із статтями Прутського миру від 12 липня 1711 р. та Константинопольського трактату від 3

квітня 1712 р., Росія формально визнала протекторат турків над Запоріжжям. Спочатку козаки

почували себе досить вільно на чужині: вони користувалися земельними угіддями, нічого не

платили у ханську скарбницю, навпаки, самі отримували платню. Але згодом у козаків

з`явилось досить причин бути незадоволеними татарами. Так, запорожці були позбавлені

привілеїв при вивозі солі; на вимогу кримського хана змушені були здійснювати далекі походи

і безкоштовно працювати на будівництві укріплень; їм заборонялося тримати на січі гармати і

будувати свою церкву. Все це примушувало їх задумуватись над поверненням під російський

протекторат. Протягом 22 років звернення козаків до російських царів залишалося без

відповіді. І лише за царювання Анни Іоанівни 7 вересня 1734 р. їм було дозволено повернутися

на свої землі. Тут козаки влаштували так звану Нову або Краснокутську Січ, яка існувала з

1734 по 1775 рік. Приймаючи російське підданство, запорожці отримали під своє володіння

землі, якими турки формально поступилися Російській імперії в 1740 р. Ця територія отримала

назву “Вольностей Війська Запорізького”. Включала вона в себе всі землі майбутньої

Катеринославської губернії, трьох повітів Херсонщини та окремі прикордонні території Таврії

та Харківщини. Це суттєво вплинуло на становище Січі. Якщо раніше Січ знаходилася на

периферії, у “дикому полі”, то тепер її тісним півколом оточували кордони польської України,

Гетьманщини І Слобожанщини, які прагнули розширити свої володіння.

Правові взаємовідносини між Запоріжжям і російським урядом регулювались умовами

Лубнівського договору 1734 року. Запорожці визнали себе підданими цариці, дістали право на

свої землі та жити за своїми звичаями, але підпорядковувались російському генералові, який

командував військами на Україні. Проте у внутрішньому житті Запоріжжя було цілком

автономним. На чолі Запорізького Війська стояв кошовий отаман, якого вибирали щорічно

першого січня. Кошовий отаман мав велику владу: відав військовими справами, мав право

- 106 -

верховного судді, представляв інтереси запорожців у зносинах з російським урядом і сусідніми

державами. Крім того, при ньому був особливий штат старшини, який допомагав йому

виконувати свої функції: військовий суддя, військовий осавул, військовий писар і полковники.

Прийнявши російське підданство, запорожці здійснювали колонізацію обширних територій,

успішно поєднуючи господарську діяльність із військовою службою. Була на Січі й школа, де

навчалося понад 150 хлопчиків із козацьких сімей. Тут поряд з елементарними науками юнаки

опановували секрети військового мистецтва.

Російська адміністрація, всупереч умов Лубнівського договору, грубо порушувала права і

вольності козацтва. Уряд розгорнув будівництво військових укріплень в безпосередній

близькості від Січі, причому на території автономної козацької республіки. У результаті на

запорізьких землях виросла лінія російських фортець із постійною залогою. В цей же період у

запорожців виникли прикордонні непорозуміння з донськими козаками. Уряд узяв сторону

дончан і наказав запорожцям зруйнувати свої поселення на узбережжі Азовського моря. Але

найбільші конфлікти виникли у зв'язку із сербською колонізацією, яку російський уряд

розпочав у 1751 р., коли з південних провінцій Австрії серби почали виселятись до Росії на

козацькі землі. Зі вступом у 1762 р. на престол Катерини ІІ з її централістськими амбіціями, з

політикою ліквідації всіх автономних утворень, долю козацької республіки можна було

передбачити. Адже існування, з одного боку, демократичної козацької республіки з її вільним

козацьким населенням, і російського абсолютизму з його підневільним селянством з другого —

явища несумісні. Отже, питання про життєдіяльність Запорізької Січі було питанням часу.

Певний час скасування автономії Січі гальмувалось зовнішніми обставинами. Зокрема,

1768—1774 рр. йшла російсько-турецька війна і царату запорожці були потрібні, як військова

сила. Але бойові заслуги не врятували Січ. Не врятувала їх і лояльна політика щодо уряду

останнього кошового отамана Петра Калнишевського. Після підписання у 1775 р. мирного

договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі загроза для існування Січі стала

реальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Текелія, яка

несподівано рушила на Січ. 4 червня 1775 року Січ було взято в облогу. Серед запорожців

стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Але настоятель Січової церкви

архимадрид Володимир Сокальський, виступивши в ролі примирителя, умовив козаків не

допустити даремного кровопролиття. У результаті частина козаків добровільно відмовилась від

опору, а частина втекла за Дунай. Цариця жорстоко розправилася із запорожцями. Старшина на

чолі з кошовим отаманом Калнишевським була заарештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила

своє існування 3 серпня 1775 р. В цей же час вийшов маніфест Катерини ІІ, який юридично

закріпив цей акт небаченого вандалізму. Таким чином, із зруйнуванням Січі закінчила своє

існування остання твердиня справжньої народної демократії на українських землях, де не було

ненависного кріпацтва, де правила виборна влада, де не відчувався тягар поліцейсько-

бюрократичного режиму.

Завершив ліквідацію української автономії процес колонізації запорізьких земель

російським самодержавством. Ці величезні простори цариця роздарувала своїм численним

фаворитам. Тим більше, що після закінчення російсько-турецької війни володіння імперії

сягнули аж до Чорного моря. Усі новоприєднані землі (запорізькі володіння і приморські

степи) увійшли до складу Новоросійської губернії, на чолі якої стояв князь Потьомкін. Саме

він заснував міста Херсон, Миколаїв і Катеринослав. Враховуючи, що ці простори були

малозаселені, сюди ринулись колоністи. Але все-таки більшу частину поселенців складали

українці. На нових землях запроваджувалися і нові порядки. Колишні піддані війська

запорізького і навіть самі запорожці були переведені в категорію державних селян. Вони

- 107 -

залишались особисто вільними і сплачували лише податок та відбували військову повинність.

Друга частина населення, яка жила на землях, розданих поміщикам, стала кріпаками. Правда,

кріпосницький гніт у цьому регіоні був слабший, ніж у старому краї, що сприяло зростанню

потоку поселенців із районів польської України і центральних губерній, де панщина носила

особливо жорстокий характер. Таким чином, колишній центр автономної козацької республіки

перетворився в рядову, "богом забуту" провінцію безмежних просторів Російської монархії.

3. Гайдамацькі рухи на Правобережній Україні. Коліївщина. Тепер нам слід

вияснити, як же розвивалися події на Правобережній Україні? Оправившись після страшного

спустошення 1711–1712 рр. на Правобережній Україні знову почався колонізаційний процес,

який відбувався під знаком реставрації суспільного устрою й загальних відносин часів

Хмельниччини. Народні маси не могли примиритися з реставрацією старих панських порядків,

які насаджували поляки, але, позбавлені тепер власної провідної верстви, якою колись була

козаччина, реагували лише стихійними рухами, які в історії носять назву гайдамацьких.

Слово "гайдамака" взято з тюркської мови, де є оклик "гайло", "гайда", що означає –

тікай. Отже, слово "гайдамака" зв'язане з поняттями втечі, мандрування і означає волоцюгу, не

зв'язану з постійним місцем проживання людини. Це слово почали вживати тільки у ХVІІІ ст.

Назвою "гайдамаки" охрестили представників народних рухів польські письменники ХVІІІ ст.

Сам український народ вживав поруч із цим словом ще інші – їх називали коліями, опришками.

Гайдамацький рух розпочався весною 1734 р. Приводом до нього послужив перехід

російської армії через Правобережну Україну в зв'язку з питанням про польську корону. Поява

російських військ, серед яких були і гетьманські війська, викликала серед місцевого населення

надію, що Росія об'єднає українські землі. У результаті весною 1734 р. на Київщині розпочався

повстанський рух. Літом рух перекинувся на Поділля і на південно-західну Волинь. На Поділлі

гайдамацький рух очолив сотник Верлан. Він захопив Броди, Жванець і його загони доходили

аж до Львова. Повстання почало набирати масового характеру. Але вирішивши питання про

польський престол, посадивши на ньому Августа ІІІ, російські війська почали приборкувати

народний рух. Керівники повстання на чолі з Верланом втекли до Молдавії. Але чимало

повстанців продовжували боротьбу. Так, загін Гриви захопив міста Чигирин і Крилов. З 1737

по 1738 рр. велась боротьба між польським військом і гайдамаками. І тільки за допомогою

козацького сотника Сави Чалого, який перейшов на польську службу, вдалося приборкати

гайдамаків. Партизанська ж боротьба гайдамаків набрала на Україні періодичного характеру.

Час від часу серед українського населення нагромаджувалося незадоволення і енергія для

нового вибуху. Такий вибух знову стався у 1750 р. Кілька гайдамацьких загонів, які

організувались на запорізькій території, перейшли кордон Речі Посполитої і розпочали наступ

на півдні Київщини. Гайдамаки захопили Умань, Вінницю і Летичів, доходячи аж до Полісся.

Боротьба велась, звичайно, без усякого плану і неорганізовано. Повстанці в основному дбали,

щоб збагатитися, і тому, мобілізувавшись, шляхта припинила це повстання.

На деякий час на Україні настала тиша. Але у 1768 р. вибухає Коліївщина. Це постання

пов'язане з подіями міжнародного характеру і релігійними непорозуміннями. Приводом до

повстання послужила міжусобна ворожнеча в Польщі у 1768 р., коли частина польської

шляхти, незадоволена правлінням короля Станіслава Понятовського, оповістила т. зв.

конфедерацію, тобто збройну боротьбу проти власного уряду. Політичну ситуацію зручно

використали православні сили на Україні, які терпіли від польської влади. Повстання очолив

Максим Залізняк. Ядро його сил складали люди, які прийшли із Запоріжжя, тобто були

професійними військовими. Залізняк мав певний план – оточити Київщину з усіх сторін. Тому



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; просмотров: 407; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.202.90.91 (0.243 с.)