Боротьба старшинських угрупувань і руїна української козацької державності

після смерті Б.Хмельницького. Смерть Б.Хмельницького стала для Української держави

великим нещастям, оскільки зовнішньополітичні чинники були для неї несприятливими, а

гетьманська булава опинилася в руках слабовольного юнака. Скориставшись смертю великого

Гетьмана московський цар рішуче повів наступ на давні права та вольності українського

народу. Задля цього на Україну було відправлено два корпуси московського війська – князя

Ромодановського і Шереметьєва.

В цей час частина вищої старшини приходить до розуміння хибності обрання на

гетьманський пост малолітнього Юрася Хмельницького. Фактично, виконання гетьманських

обов’язків аж до повноліття Юрія було доручене генеральному писареві І.Виговському.

Незалежність Війська Запорізького змусила царський уряд вдатися до спроб нав’язати

Україні нові статті договору. В них, зокрема, йшлося про обмеження козацького реєстру до 40

тис., про розміщення царський воєвод з військом у Чернігові, Переяславі, Ніжині, Корсуні,

Білій Церкві. Прилуках начебто задля того, щоб ці війська “Охороняли українців”. Також

ставилося питання про передачу царським властям білоруського міста Старого Бихова, котрий

присягнув Хмельницькому. Коли про цей проект дізналися на Україні, знялася хвиля обурення

- 87 -

козацтва проти замаху на суверенітет тієї форми української державності, що існувала в рамках

“Березневих статей”, 1654 р.

25 жовтня 1657 р. в Корсуні відбулася генеральна рада за участю козацької старшини та

духовенства. На цій раді І.Виговський розтлумачив її учасникам суть пропозиції Москви і,

заявивши при цьому про своє небажання “бути в неволі”, поклав булаву. Але гетьманські

регалії йому повернули, обіцяючи одностайну підтримку усього війська у боротьбі за права і

вольності України. Таким чином, гетьманська булава опинилася в руках одного з найближчих

соратників Б.Хмельницького.

Корсунська рада мала велике значення й для зміцнення міжнародного становища

України. На раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду,

Молдавії й Волощини. Під час засідання ради був оформлений союзний договір із Швецією, в

якому Карл-Густав визнавав право України на всі західні руські землі і встановлення кордонів

Української держави аж до Прусії. Одночасно був поновлений договір про союз з Кримом і

Туреччиною, а до Москви вислано посольство з повідомленням про вибір нового гетьмана з

проханням підтвердити договір 1654 р. З Польщею було укладено перемир’я.

Однак, не зважаючи на видиму вигідність для України корсунських міжнародних

договорів, реальних результатів вони не дали. Не знайшли підтримки далекосяжні

зовнішньополітичні плани І.Виговського і на самій Україні серед козацтва. Річ в тім, що

Виговський не був, як тоді говорили, справжнім козаком; військової запорізької школи він не

пройшов, від козацької маси стояв далеко, захоплюючись не стільки війною, скільки

кабінетною справою. Запорожці і близькі до Запоріжжя полки, вся військова чернь вважали

Виговського представником старшинських інтересів, не любили його, зневажали його

авторитет, нарешті виступили проти нього і тим загубили його справу.

Таким чином, на Україні постають ніби дві партії: старшинсько-аристократична, яка

підтримувала Виговського, і партія “черні” – демократична, до якої примикали міщани, котра

виступала про гетьмана. Все це було на руку московському урядові. Цар Олексій Михайлович

через воєводу Ромодановського вів таємні переговори з Запорізькою Січчю та двічі

обдаровував кошового Барабаша титулом гетьмана й гетьманською булавою, привезеною з

Москви. Агенти Москви сіяли недовір`я й ворожнечу між старшиною та рядовими козаками.

Політика Москви сприяла відкритому виступу проти гетьманських військ полтавського

полковника М.Пушкаря. Під його рукою зібралося біля 40 тис. козаків. Виговський був

змушений придушити бунт. Гетьман мобілізував вірні йому полки, закликав на допомогу

татарську орду і біля 15 травня 1658 р. під Полтавою вщент розбив військо Пушкаря. Сам

Пушкар загинув на полі бою, а Барабаша спіймали козаки Виговського і повісили. Полтава

була взята і спалена, а Лубни і Гадяч добровільно піддалися гетьману. Бунт Пушкаря коштував

життя 50 тисячам українських людей.

Приборкання бунту Пушкаря-Барабаша і політика Москви змушували гетьмана йти на

союз з недавнім ворогом – Польщею. Українська провідна верства, налякана грубими і

жорстокими формами московського абсолютизму, надіялася, що в умовах парламентарної

Польської держави можна буде зберегти й забезпечити майбутнє суверенної України. Тим

більше, що Польща ослабла і стомлена війнами, готова була йти на значні поступки. До думки

про державний союз з Польщею схилялося навіть вище православне духовенство. Тому то

гетьман І.Виговський розпочав інтенсивні переговори з Польщею і 16 вересня 1658 р. в місті

Гадячі було заключено трактат про унію України з Польщею і Литвою.

Гадяцький договір був укладений делегаціями України і Польщі, які очолювали: з

польського боку – Каз. Беньовський, а з українського – П.Тетеря і Ю.Немирич, якого вважають

- 88 -

за справжнього творця даного трактату. Суть договору така: три держави – Польща, Литва та

Україна – творять федерацію рівноправних держав, об’єднаних лише персоною короля, якого

вибирають суб’єкти федерації. До України, що є вільною і незалежною державою під назвою

“Велике князівство Руське”, входять три воєводства Чернігівське, Київське та Брацлавське.

Законодавча влада у ньому належить Національним Зборам, а виконавча – гетьманові, якого

українське населення обирає “доживотно”, а затверджує король. Князівство Руське діставало

свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, свій власний скарб

(фінанси), свою монету і свою армію: 30 тис. козаків і 10 тисяч найманого війська. Війська ні

Польщі, ні Литви не мали права входити на територію України. Щороку гетьман мав подавати

королеві реєстр по 100 козаків від кожного полку для надання їм нобілітації, тобто

шляхетського звання. В Україні повинна була бути скасована унія, а римо-католицька і

православна релігії визнавалися рівноправними. В спільному сенаті мали дістати місця

православний митрополит і єпископ. Нарешті в сфері культурній та просвітній вводилися такі

новинки: Києво-Могилянська колегія здобувала права університету, а середніх та інших шкіл,

друкарень мало бути організовано “скільки їх буде треба”. Розвиток науки і культури

забезпечувався введенням свободи друку і слова, навіть у питаннях релігійних.

Українські делегати домагались включення до Великого Князівства Руського

Волинського, Белзького і Подільського воєводств, але поки що змушені були погодитися на

менші вимоги, щоб не зірвати підписання договору.

У той же час, Гадяцький трактат зустрів різке несприйняття з боку широких народних

мас, оскільки всі права діставалися лише провідній верстві – шляхті і козацькій старшині.

Селянство ж знову було приречене на той послух шляхті, який панував перед Хмельниччиною.

Значна частина українського суспільства боялась також, що союз з Польщею поверне назад і

національно-релігійні утиски. Тому Гадяцький договір виявився мертвонародженим і не був

реалізованим.

Хоч і не реалізований, Гадяцький трактат сприяв початку українсько-московської війни.

Московський цар звернувся з грамотою до українського народу, оголосив Виговського

зрадником і вислав проти нього стотисячну армію під командуванням Трубецького,

Ромодановського і Пожарського. Виговський звернувся з маніфестом до європейських дворів,

у якому звинувачував Москву в порушенні Переяславського договору.

Московське військо рушило на Україну, але вже біля Конотопа застрягло аж на три

місяці. Містечко обороняло 5-тисячне козацьке військо на чолі з ніжинським полковником

Г.Гуляницьким. Це дало Виговському можливість провести мобілізацію, організувати відділи

найманого війська, отримати допомогу від татар і поляків. У червні місяці армія Виговського

рушила визволяти з облоги Конотоп. Кривавий бій біля села Соснівки, що тривав 28–29 червня,

закінчився погромом московського війська, одних убитих було понад 30 тис. В полон попало

кілька воєвод, серед яких був князь Пожарський, страчений невдовзі татарами. На звістку про

загибель цвіту московського дворянства Москву охопила паніка. Царський двір збирався

втікати до Ярославля. Чекали, що Виговський рушить з військом на Москву. Гетьман не

використав цієї перемоги. На перешкоді стали його незгоди з Запоріжжям і козацькою черню.

Вперто трималися московські відділи в Києві. До змови проти гетьмана, яку очолювали

ніжинський і ічнянський протопопи Максим Филимонович та Семен Адамович, приєдналися

лівобережні полковники Т.Цюцюра, В.Золотаренко, Я.Сомко та ін.

Опинившись в такій ситуації, Виговський був не в силах протистояти внутрішнім і

зовнішнім ворогам. Рада, що зібралася невдовзі у Білій Церкві, висловилася проти Виговського

- 89 -

і обрала гетьманом Юрія Хмельницького. І.Виговський добровільно віддав гетьманські

клейноди.

Таким чином, наслідком міжусобиць в період гетьманування Виговського був ріст анархії

і руїни. Полки Полтавський, Іракліївський, Миргородський, Прилуцький лежали в руїнах, міста

і села проросли бур’яном, а людність була або винищена, або розбіглася, або пропала в

татарську неволю. У людей зник інтерес до громадської справи, всі бажали одного: щоб

нарешті наступив якийсь спокій. Однак надіятися на мир і злагоду не було підстав, бо, з одного

боку наступала Москва, а з другого – не всі полковники були задоволені з постанови

білоцерківської ради. Вони мріяли про гетьманську булаву для себе.

Скориставшись розбратом серед козацької старшини, армія Трубецького опанувала все

Лівобережжя і розташувалася у Переяславі. Він фактично викликав до Переяслава

Ю.Хмельницького і, оточивши 40-тисячним військом козацьку раду, змусив її підтвердити

вибір нового гетьмана. У жовтні 1659 р. Трубецькой під виглядом “Березневих статей

Б.Хмельницького” нав’язав Юрасю фальшивку, сфабриковану у московських канцеляріях, яка

стала новим московсько-українським договором. У ньому про гетьмана і козаків говорили вже,

як про підданих московського царя. Гетьмана не можна було усунути, без порозуміння з царем.

Царські воєводи з військом мали стояти в Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві і Умані й

утримуватися коштом місцевого населення. Ряд полковників, в т.ч. Гуляницького, Ждановича,

усунуто від влади, а сім`я Виговського мала бути видана Москві (Данила закатували по дорозі

в Москву, а двох інших братів і полковника Нечая заморозили в неволі у Сибіру). Однак

Переяславський договір 1659 р. протримався всього один рік. Трагедія була в іншому, цей

фальсифікований документ був єдиним офіційним текстом т.зв. “Березневих статей

Б.Хмельницького “ і на нього орієнтувалися згодом усі гетьмани.

Влітку 1660 р. 20-тисячне московське військо разом з 20-ти тисячним корпусом

Т.Цюцюри рушили проти 32-тисячної польської армії. Однак польський гетьман

Ю.Любомирський спочатку оточив разом з 30-тисячною ордою військо Шереметьєва під

Чудновом, а потім схилив до миру українське військо. Майже все військо Шереметьєва і він

сам потрапили у татарський полон. Погром був для Москви не менш страшний ніж

конотопський. Але тепер вже польська сторона, у зв’язку з внутрішніми проблемами, не змогла

розвинути свого успіху.

Після цього ситуація на Україні ще більше ускладнилася. Правобережжя, яке

безпосередньо межувало з Польщею і постійно зазнавало її ударів, визнало Чуднівську угоду, а

Лівобережжя не сприйняло цієї угоди. З цієї причини Лівобережжя згуртувалося навколо

переяславського полковника Якима Сомка, якого було проголошено наказним гетьманом

Лівобережної України.

Таким чином, Україна фактично була розчленована на дві половини, які взаємно

боролися між собою. Але навіть у кожній з них всередині не було єдності.

Становище на Лівобережжі значно ускладнювалося загостренням протиріч між

козацькою старшиною і черню. Сторону черні підтримали міщани і запорожці. На цьому

антагонізмі дуже зручно грали різні демагоги, серед яких виділявся Іван Брюховецький.

Брюховецький очолив опозицію черні проти нового гетьмана, що і дозволило йому у червні

1663 р. замінити на цій посаді Сомка.

Ситуація на Правобережжі була така непевна і сумна. Тут також панує анархія, боротьба

егоїстичних інтересів. Численні народні повстання розхитують і без того неміцне становище

Ю.Хмельницького. На поверхню політичної боротьби висувається конкурент

Ю.Хмельницького – Павло Тетеря-Моржковський. В 1663 р. він переконав Юрія зректися

- 90 -

гетьманської булави і той постригся в ченці під іменем Гедеона. На місце Юрася козацька рада

в Чигирині вибрала П.Тетерю і польський король затвердив його.

Таким чином, обранням Брюховецького і Тетері відповідно лівобережним і

правобережним гетьманами був фактично закріплений розкол українських земель. Однак

Польща не хотіла задовольнити лише Правобережжям, тому наприкінці 1663 р. розпочинає

наступ на Лівобережжя. На боці польської армії виступили такі видатні полковники, як І.Богун,

Г.Гуляницький, Гоголь, Ханенко та ін. Польські війська розвиваючи успіх дійшли аж до

Глухова на самому українсько-московському кордоні. Тим часом гетьман Брюховецький

з`єднавшись біля Батурина з військом князя Ромодановського, рушив під Глухів. Король хоч і

отримав допомогу від литовського гетьмана, не наважився вступити в бій і почав відступати на

Литву.

Паралельно з діями поляків на Чернігівщині П.Тетеря завойовував Полтавщину. Проте на

звістку про відступ короля і народні повстання на Правобережжі також поспішив повернутися

назад за Дніпро. Тут повстання було у розпалі. Тетеря найжорстокішими заходами придушив

повстання. Він скористався загальним безладом, викликаним війною і повстанням, і

розправився також з І.Виговським, якого підозрював у бажанні повернути собі назад булаву.

Змовившись з начальником польського відділу полковником Маховським, Тетеря запросив

Виговського у Корсунь ніби на нараду, а потім звинуватив у зраді і розстріляв.

Підступні справи не зміцнили становище П.Тетері, бо Брюховецький, витіснивши останні

польсько-українські війська з Лівобережжя, переносить військові дії на правий берег Дніпра і

рушає на Чигирин. Тут на допомогу Тетері прийшов відомий кат українського народу

С.Чарнецький, який наказав руйнувати до тла міста і села, а всіх українців – знищувати. Саме

тоді він поглумився над останками славного гетьмана Б.Хмельницького і його сина Тимоша.

По намові П.Тетері Чарнецький арештував і заслав до Прусії новообраного митрополита

Тукальського, архимандрита Гедеона (Юрія Хмельницького) і полковника Г.Гуляницького.

Сяк-так втихомиривши Україну, Чарнецький поїхав до Варшави на сейм, але по дорозі

несподівано помирає. Його смерть знову оживала повстанський рух. Однак в ньому не було

спільної мети і він був приречений на поразку. Не добився значних успіхів і гетьман

Брюховецький. На Правобережжі від Дніпра до Дністра продовжувалася лише дрібна

партизанська війна.

Саме в цей момент найбільшого безладдя й упадку з`явився діяч, який зумів стати на

голову вище своїх сучасників, який надихнув у них на деякий час віру за своє діло, вказав їм

вищу мету і зробив героїчне зусилля вирвати Україну з анархії, з`єднати її розірвані частини й

створити самостійну українську державу – мова йде про Петра Дорошенка.

Новий гетьман на Правобережжі був обраний у січні 1666 р. Його добре знали у

козацькому середовищі, насамперед, як внука славного гетьмана Михайла Дорошенка і

бойового соратника Б.Хмельницького.

Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і

об`єднати її. Для досягнення цієї мети він вважав що найкраще спертися на Туреччину та

Крим. Звичайно, дані союзники, які традиційно дорого обходилися українському народові,

відіграли негативну роль в політичних планах Дорошенка.

В той час, коли на Правобережжі П.Дорошенко робив перші кроки задля зміцнення своєї

влади і заспокоєння краю, на Лівобережжі Брюховецький остаточно зрадив інтереси України.

У вересні 1665 р. він перший з українських гетьманів приїхав до Москви. Там за боярський

титул, великі маєтності і шлюб з дочкою Долгорукого фактично продає давні права і вольності

України Московській державі. Укладені ним у жовтні 1665 р. так звані “Московські статті”

- 91 -

передбачали передачу в руки московських воєвод безпосереднього керівництва військово-

адміністративним та фінансово-господарським життям на Лівобережній Україні, збільшення

московського війська, яке мала утримувати Україна. Збирання податків передавалося до рук

царських урядовців, що було прямим порушенням “Березневих статей”. Велике невдоволення

викликало й те, що відтепер київський митрополит мав підпорядкуватися Московському

патріархатові. Українські міста і села оголошувалися володіннями московських монархів.

Повернувшись з Москви на Україну, І.Брюховецький відчув, що своїм поступництвом

відвернув від себе навіть недавніх прихильників з числа старшини і вищого духовенства.

Згодом, коли на Україні з`явилися московські воєводи з військом, яке треба було годувати,

коли московські урядовці склали реєстр населення і почали здирати з нього податки для

московського царя, то проти зрадника Брюховецького стала і маса військової черні і навіть

Запоріжжя, яке до цього часу вірно підтримувало свого кошового отамана.

Цю зміну настроїв супроти Брюховецького вирішив використати Дорошенко. Однак

спочатку йому треба було укріпитися на Правобережній Україні. Дорошенко поспішав, бо знав

про польсько-московські переговори в селі Андрусові і про намір московського уряду зректися

претензій до Правобережної України. Він вирішив ударити по Польщі, щоб та зі свого боку

теж зреклася Правобережжя, і цим поставити обидві сторони в Андрусові перед фактом

унезалежнення цієї частини України. Приховуючи свої справжні плани від поляків, Дорошенко

залучив собі на допомогу 30-тисячну татарську орду і в грудні 1666 р. біля Брацлава знищив 6-

тисячний відділ полковника Маховського. В даних умовах погром означав для Польщі те саме,

що Жовті Води і Корсунь у 1648 р., а для Дорошенка – це був початок відкритого розриву з

Польщею.

Ситуація на Правобережжі прискорила підписання Андрусівського перемир’я (13 січня

1667 р.). На основі цього договору Польща і Москва встановлювали мирні відносини на 13

років. Лівобережна Україна залишалась під протекторатом Москви, Правобережжя – під

Польщею. Київ через два роки теж мав відійти до Польщі. Запоріжжя залишалося під спільною

зверхністю.

Побачивши, що і Москва, і Польща не можуть погодитись з самостійним існуванням

України, Дорошенко тепер робить ставку на Туреччину. Однак до пори до часу приховує свої

справжні наміри і веде різносторонні дипломатичні контакти, вичікуючи слушного часу. Його

найближчим соратником стає митрополит Й.Тукальський, який визволився з трирічної неволі і

оселився в Чигирині. Характерно, що народ як Правобережжя, так і Лівобережжя не дивлячись

на скритність планів Дорошенка, розуміли його кінцеві наміри і тому популярність гетьмана

росла в обох частинах України.

На початку 1668 року гетьман провів у Чигирині раду, на якій було прийняте рішення не

піддаватися ні польському королю, ні московському цареві, а прийняти протекцію султана. На

початку літа 1668 року Дорошенко з’явився на Лівобережній Україні і пішов назустріч

Брюховецькому, пропонуючи останньому зректися булави. Той вагався, але коли Дорошенко

наблизився до табору Брюховецького під Опішнею, козаки самі вирішили справу:

Брюховецького буквально розтерзали, а Дорошенка проголосили гетьманом усієї України. Це

сталося 8 червня 1668 року і було моментом найбільшого тріумфу Петра Дорошенка.

Та скоро виявилося, що становище Дорошенка не було міцним. З одного боку наступало

московське військо, а з другого – поляки. Відсупилася від Дорошенка і старшина Сіверщини,

побоюючись московської помсти. Однак найбільшого удару Дорошенкові завдали в цей час

запорожці, які висунули нового претендента на гетьманство, писаря Петра Суховія, і татари які

підтримали кандидата запорожців. Боротьба з Суховієм затяглася більш як на рік і

- 92 -

Лівобережна Україна була для Дорошенка втрачена, хоч деякі полки трималися Дорошенка аж

до весни 1670 р. З того часу розвиток Лівобережної та Правобережної України пішов окремим

для кожної з них шляхом.

Покинутий соратниками і союзниками Дорошенко влітку 1668 року йде на тісніші

контакти з Портою, однак це лише обмежило його популярність в народі.

Невдачею закінчилась і спроба Дорошенка порозумітися з Польщею восени 1669 р., під

час коронації короля Михайла Вишневецького. Гетьман вимагав повної автономії для України

в дусі Гадяцького трактату. Одначе влітку 1670 року на переговори прибув М.Ханенко, який

просив автономії лише для козаків. Польський уряд затвердив гетьмана Ханенка 2 вересня

1670 р. Для Дорошенка це означало повний розрив з Польщею, але зате знову зросла його

популярність серед козаків. Козацька рада в Корсуні 1671 р. підтвердила своє повне довір`я

гетьманові. Дорошенко почав готуватися до рішучої боротьби з Польщею. Він звертається за

допомогою до курфюрста Бранденбургського, до Москви, до лівобережного гетьмана

Многогрішного, навіть до С.Разіна, але реальну допомогу дала лише Туреччина. Отримавши

допомогу Дорошенко почав відвойовувати Поділля, розгромивши кількатисячний корпус

Лужецького і Ханенка, і під фортецею Кам`янець з`єднався з військом султана Магомета IV.

Після трьох тижнів облоги Кам`янець капітулював. Водночас козацькі і татарські відділи

завойовували Галичину. На початку вересня вони обложили Львів. Польські війська

відступили на захід і скоро прибули посли від короля Михайла з пропозицією миру. Почалися

переговори. Львів відбувся контрибуцією.

5 жовтня 1672 р. були вироблені умови миру і султан, який стояв під Бучачем, прийняв їх.

Згідно Бучацького мирного договору Польща зреклася прав на Поділля, яке стало турецькою

провінцією, і козацьку Україну, що стала самостійною державою під турецьким

протекторатом. Польща зобов`язувалася вивести свої загони з Білої Церкви та інших фортець і

платити Туреччині щорічну контрибуцію. Такі були пункти Бучацької угоди, найганебнішої, як

вважають історики, в цілій історії Польщі.

Дорошенко був розчарований таким наслідком війни. Поділля і частина Галичини з

Чортковом і Ягольницею стали турецькою провінцією. Дорошенко дістав зруйновані

Брацлавщину і Київщину, звідки населення втікало на Лівобережжя. Український народ

проклинав свого колишнього улюбленця, вважаючи його винуватцем всіх своїх бід. Крім того,

Польща і не збиралася виводити свої залоги з фортець та Білої Церкви, готуючись до реваншу.

Дорошенко дуже був невдоволений турецькою протекцією, але козацька рада на початку 1673

р. ухвалила не відступати від турецького султана, бо “тепер крім султана нікуди дітись”.

Тим часом ситуація склалася сприятливо для Польщі. В Криму лютувала епідемія.

Молдавія і Волощина перейшли на бік поляків. Дорошенко тримався України, щоб відвести від

неї нову війну. 11 листопада 1673 р. Ян Собеський розбив під Хотином передову турецьку

армію і взяв фортецю. Ця блискуча перемога проклала шлях Собеському до королівської

корони, після смерті короля Михайла Вишневецького.

Зайнятість Польщі і Туреччини війною були використані Москвою для наступу на

Правобережжя. Спільно з полками Лівобережного гетьмана І.Самойловича, який мріяв стати

гетьманом усієї України, московське військо наприкінці січня 1674 р. перейшло Дніпро і

почало наступ. 17 січня Самойлович скликав у Переяславі генеральну раду, яка проголосила

його гетьманом всієї України. В червні війська Самойловича і Ромодановського обложили

Дорошенка в Чигирині, але двотижнева облога закінчилася для них невдачею. За цей час на

допомогу Дорошенкові прийшов турецький султан і кримський хан Селім-Гірей. Почувши про

наближення хана, Самойлович і Ромодановський спалили Черкаси і втекли на лівий берег

- 93 -

Дніпра, а турки і татари разом з Дорошенком заходилися привертати Правобережжя знову під

владу чигиринського гетьмана. Невдовзі турки і татари повернули додому, залишивши

Дорошенка закінчувати приборкання непокірних українців, і він, роздратований переходом

багатьох своїх підданих на сторону Самойловича, робив це з особливою жорстокістю.

Ще раз Правобережна Україна повернулася під владу Дорошенка. Однак це вже була

напівпустиня, зруйнована, спалена, засіяна людськими кістками. Її руйнацію довершив король

Ян Собеський, який восени вторгся на Брацлавщину і знищив чимало міст і людей. На зміну

колишній популярності Дорошенка в масах прийшла велика ненависть до нього, як винуватця

цієї руїни. Його покидали близькі друзі, навіть родичі, зневірившись в правильності політики,

яку він проводив. Перестали з ним рахуватися і колишні союзники – Туреччина і Крим.

Всіма покинутий, розчарований і зневірений у турецькій політиці, Дорошенко вирішив

зректися гетьманської булави. При посередництві Сірка він передав її козацькій раді в

Чигирині, щоб не віддавати Самойловичу, і присягнув на вірність цареві. Після того

Дорошенко вислав свої гетьманські клейноди і прапори до Москви, де їх з тріумфом волочили

по вулицях і склали до ніг царя. Однак, цар вимагав складення Дорошенком присяги у

присутності Самойловича і Ромодановського. Той не хотів робити цього і цар рушив 30-

тисячну армію на Чигирин. Після короткого бою Дорошенко, у якого залишилось всього 2

тисячі чоловік, капітулював і 19 вересня здає своє гетьманство Самойловичеві і

Ромодановському. Своє життя, яке закінчувалося так трагічно, гетьман доживав у почесному

московському засланні, спочатку як воєвода у В`ятці, а пізніше у даному йому селі Ярополчі

під Москвою. Помер Дорошенко у 1698 р. Зійшов з арени політичної боротьби видатний діяч,

який вичерпав усі сили задля здійснення високого ідеалу – створення об`єднаної і самостійної

Української держави.

Дорошенко впав, але польсько-турецька-московська боротьба за Правобережжя не

вщухала. Цим разом турки витягнули з в’язниці ченця Гедеона (Ю.Хмельницького). З нього

зняли чернечу гідність і проголосили князем Правобережної України. Восени 1677 р.

Ю.Хмельницький з татарською залогою прибув на Поділля і розташувався в Немирові,

розсилаючи свої універсали з вимогою визнання його як гетьмана. Це викликало тривогу у

Москви, які послали військо в Чигирин і почали спішно його укріплювати. В серпні 1677 р.

велика турецько-татарська армія, при якій був і Ю.Хмельницький, обложила Чигирин, але

взяти його не змогла.

Однак і в Москві, і на Україні розуміли, що турки повторять спробу заволодіти давньою

гетьманською столицею. Щоправда, московський уряд не хотів витрачати кошти на її оборону,

плануючи зруйнувати Чигирин, а Чигиринщину зробити нейтральною зоною. Але на Україні

рішуче виступили проти такого плану Москви. Тому Москва змушена була відступити і

вислати до Чигирина свіжі сили під проводом воєводи Ржевського. Оборонні споруди

зводилися під командою Патріка Гордона, який залишив надзвичайно цінні записи про оборону

Чигирина.

У липні 1678 р. турецькі війська знову облягли місто. Артилерійські обстріли, штурми,

підкопи і висадження в повітря укріплень Чигирина йшли безпосередньо. 15 липня під час

генерального штурму був вбитий воєвода Ржевський і командування взяв на себе П.Гордон.

Фортеця протрималася ще тиждень, але допомоги від царських військ Ромодановського, який

стояв зовсім поруч, так і не отримала. Тоді Гордон вивів військо з фортеці і пробився з

оточення, а фортеця була підірвана, поховавши під руїнами біля 4 тисяч турків. З великими

втратами українсько-московське військо 30 серпня переправилося на лівий берег. Чигирин

- 94 -

було втрачено. Це справило важке враження на українське суспільство, яке сприйняло упадок і

зруйнування Чигирина, як загибель правобережної козацької України.

Відступивши з України, турки залишили в Немирові Юрася Хмельницького, під владою

якого знаходилася південна та середня Київщина і східне Поділля – зруйновані і майже

обезлюдненні. Сяк-так освоївшись, Ю.Хмельницький почав робити спроби підпорядкування

собі Лівобережжя. Наприкінці 1678 – початку 1679 рр. його люди з допомогою татар кілька

разів спустошували міста і села Лубенського, Ніжинського та Київського полків. В той же час

досить багато втікачів з Правобережної України на заклик Ю.Хмельницького повернулися на

старі місця. Це викликало велике незадоволення у Самойловича. Тому весною 1679 р. він

вирядив свого сина Семена на чолі з козацьким військом на Правобережжя. Семен Самойлович

здобув і зруйнував Ржишів, Корсунь, Жаботин і взагалі всі міста, де ще було якесь населення, а

людей силою погнав назад на Лівобережжя.

Тепер у Ю.Хмельницького залишилося лише Поділля, яке він пробував заселити

переселенцями з Молдавії та інших місць. Але поводився зі своїми підданими так жорстоко і

так немилосердно здирав з них податки, що вони почували себе, як у найтяжчому рабстві.

Нарешті у своїй жорстокості він переступив межу допустимого і самі турки восени 1681 р. в

Кам’янці стратили його. Так закінчилася політична кар’єра нещасного потомка славного

гетьмана України.

Ліквідувавши “князя України”, турки передали його володіння молдавському воєводі

Івану Дуці і той почав колонізувати пустку, закликаючи переселенців звідусіль.

Таким чином, всі супротивники, які приймали участь в боротьбі за Правобережну

Україну були виснажені багаторічними війнами і походами. Вони прагнули хоча б

короткочасного замирення. Першими підписали мир в Журавно турки і поляки у 1676 р., за

яким Польща знову ж зреклася Поділля і Правобережжя за винятком північної Київщини. У

1681 р. підписали угоди між собою Москва та Туреччина, пізніше Польща та Москва. На

підставі “Вічного миру” між Москвою і Польщею (1686 р.) Київ знову відійшов до

Лівобережжя. Згідно ж з договором підписаним у Бухчисараї на 20 років, ні Москва, ні

Туреччина, ні Крим не мали права протягом цього часу заселяти простори між річками Бугом

та Дністром: ця область мала залишатися безлюдною. Таким був тимчасовий кінець

довголітньої боротьби за Правобережну Україну. В самому серці України, де був осередок

держави Б.Хмельницького, тепер була пустеля.