Національно- державницька думка

В ПЕРІОД ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ

ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Перед перебуванням України під владою двох найбільших європейських імперій займає в

Українській історії особливе місце. ХІХ століття стало часом зміцнення ідей самостійництва

України, українського національного відродження. Тому історію українського народу ми

Розглядаємо на тлі процесів національного відродження.

- 109 -

У зв’язку з національним відродженням України в сучасних умовах, посилився інтерес до

Історії українського національного відродження. Висвітлення цих проблем стає актуальним не

Лише з пізнавальної точки зору, а й через необхідність виявлення історичного коріння даних

Проблем та пошуків ефективних шляхів оптимізації їх розв’язання.

Суспільно-політичні рухи та національна думка в Україні у І-й половині ХІХ ст.

Наприкінці ХVІІІ ст. внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 р.) українські землі

Були розподілені між Російською та Австрійською монархіями. Більша частина українських

Земель: Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя і Степова Україна входили в ХІХ ст. до

Складу Російської імперії Романових. Західні українські етнічні землі: Східна Галичина,

Закарпаття, Буковина і Лемківщина – були в кордонах Австрійської монархії Габсбургів.

Отже, останні десятиріччя ХVІІІ ст., коли почалася перша стадія процесу національного

Пробудження, українські землі перебували в межах двох багатонаціональних імперій. Цей

Поділ українського народу лишався без змін аж до початку Першої світової війни (1914 р.).

Російська та Австрійська імперії становили собою колосальні конгломерати, населення яких

Складалося з етнічно і культурно різноманітних народів. Національна політика в обох імперіях,

Незважаючи на окремі особливості, в цілому носила великодержавний, поневолюючий

Характер. В принципі, правлячі кола як Росії, так і Австрії, були ворогами збереження будь-

Яких елементів державності, чи автономії підпорядкованих їм народів.

Після включення більшості українських земель до складу Російської імперії за цариці

Катерини ІІ (1762–1796), царя Павла І (1796–1801) офіційними колами здійснювалася політика

Спрямована на ліквідацію будь-яких залишків автономної Гетьманщини. “Багато козаків і

Старшин української спільноти, які хотіли зберегти свої класові привілеї, слухняно прийняли

Московське підданство із часом високо піднялися по російській суспільній драбині”.

З 1796 р. проведені зміни в адміністративному устрої України: її було поділено на

Генерал-губернаторства та губернії. Лівобережжя дістало назву Малоросійської губернії.

Уряд імператора Олександра І (1801–1825) вніс зміни в закони, які стосувалися

Лівобережної України, щоб більше збільшити її установи з загальноімперськими і посилити

Контроль центральної влади.

На Правобережній Україні царському уряду доводилося зважати на численну польську

Шляхту (100 тис.), яка була тісно зв’язана з шляхтою польських земель і не залишала думки про

Відновлення польської держави. Лівобережне українське дворянство та польське правобережне

Дворянство дістали рівні права з російським дворянством. Царизм хотів, щоб українські і

Польські поміщики вбачали в ньому опору проти кріпаків-селян. Царська політика по

Відношенню до польської шляхти змінилася лише після польського повстання 1830 р.

На півдні в 1802 році було утворено три губернії: Херсонська, Таврійська, що включала і

Територію Криму (після перемоги в російсько-турецькій війні, Крим у 1783 р. був приєднаний

До Російської держави) та Катеринославська. В 1812 р. Росія встановила контроль над

Бессарабією, а у 1815 р. – над більшою частиною корінних польських земель.

Упродовж всього ХІХ – початку ХХ ст. “Петербург послідовно поширював офіційну