Поняття, види та способи визначення міжнародної підсудності

Лекція 15: Міжнародний комерційний арбітраж

Поняття, види та способи визначення міжнародної підсудності

Визначення міжнародної підсудності спорів у нормативно-правових актах України

Норми про підсудність спорів з «іноземним елементом» у міжнародних договорах

Поняття визнання та виконання іноземних судових рішень на території України та коло рішень, які підлягають визнанню та виконанню

Національні акти України та норми міжнародних договорів про порядок визнання та виконання іноземних судових рішень на території України

Взаємозв’язок та взаємодія національних і міжнародних органів правосуддя, що здійснюють провадження у цивільних справах

Рішення Європейського суду з прав людини та порядок їх виконання на території України

Лекція 15: Міжнародний комерційний арбітраж

Поняття, види та способи визначення міжнародної підсудності

Визначення міжнародної підсудності спорів у нормативно-правових актах України

Норми про підсудність спорів з «іноземним елементом» у міжнародних договорах

Поняття визнання та виконання іноземних судових рішень на території України та коло рішень, які підлягають визнанню та виконанню

Національні акти України та норми міжнародних договорів про порядок визнання та виконання іноземних судових рішень на території України

Взаємозв’язок та взаємодія національних і міжнародних органів правосуддя, що здійснюють провадження у цивільних справах

Рішення Європейського суду з прав людини та порядок їх виконання на території України

Поняття, види та способи визначення міжнародної підсудності

У міжнародному приватному праві термін «міжнародна підсудність» означає компетенцію судів певної держави із вирішення спору з «іноземним елементом». У міжнародних договорах замість зазначеного терміна, як правило, використовують термін «юрисдикція» чи «компетенція». У внутрішньому законодавстві України використовується термін «підсудність» або «компетенція» (статті 2, 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» 2005 p.; ст. 414 ЦПК України; ст. 124 ГПК України). У російській доктрині дореволюційного періоду застосовували термін «приватна міжнародна юрисдикція».

Розрізняють пряме та непряме визначення міжнародної підсудності спорів з «іноземним елементом». Суть прямого визначення підсудності полягає в тому, що питання про підсудність спору з «іноземним елементом» виникає при безпосередньому вирішенні спору судом держави. Суд може визнавати себе компетентним чи некомпетентним у вирішенні спору. Проте суд не може визнати компетентними іноземні судові установи. Національний закон встановлює тільки межі територіальної компетенції власних судів. Тобто іноземний закон визнає підсудність спорів власним судовим установам.

Суть непрямого визначення підсудності пов'язана з позанаціональною дією судових рішень, тобто з питанням визнання та ви­конання рішень іноземного суду. Таке визначення підсудності полягає у тому, що іноді необхідно встановити компетентність іно­земного суду, який прийняв рішення. Таким чином, національний закон опосередковано проникає в іноземну правову систему.

Встановлення органу, компетентного розглядати спір, залежить, по-перше, від визначення національної юрисдикції, тобто права органів певної держави розглядати відповідні вимоги. По-друге, від визначення судових органів, які повинні розглядати певні види спорів. По-третє, від вибору конкретного суду для розгляду спору. Найскладнішим є питання про встановлення національної юрисдикції.

Норми національного цивільного процесуального законодавства вказують види підсудності. Як правило, норми національних цивільних процесуальних кодексів визначають предметну (родову) та територіальну (місцеву) підсудність. Перша ґрунтується на предметі спору і має публічний характер. Територіальна підсудність передбачає розподіл спорів на підставі географічного розташування судів. Законодавство держав допускає довільне визнання юрисдикції суду незалежно від нормативного визначення підсудності. Тобто сторони можуть звернутися навіть до некомпетентного за територіальною ознакою суду (ст. 28; абз. 2 ст. 93 ЦПК Алжиру). Підсудність може визначатися за зв'язком справ (ст. 113 ЦПК України). Нормативні акти більшості держав встановлюють виключну та договірну підсудність. Вказані правила передбачено для спорів, які виникають у національній системі. Проте наявність у справі «іноземного елемента» викликало обговорення питань про можливість охоплення системою національного процесуального права норм про підсудність спорів з «іноземним елементом», а також про витоки підсудності спорів з «іноземним елементом» з предметної чи територіальної компетенції. Вирішивши ці питання, можна зробити висновок про компетентність національних судів розглядати спори з «іноземним елементом». Оскільки міжнародне право не має норм, які розмежовують компетенцію судових органів різних держав, кожна держава самостійно, використовуючи неод­накові критерії, визначає межі компетенції власних установ юстиції. Відповідно до законодавства держав підсудність поділяється на загальну та спеціальну. Загальна підсудність полягає у тому, що національні суди компетентні розглядати міжнародний спір, а спеціальна підсудність ототожнюється з національною територіаль­ною юрисдикцією та означає встановлення суду, який володіє територіальною юрисдикцією стосовно певного спору. Отже, визначення підсудності спорів з «іноземним елементом» запозичене з норм про внутрішню територіальну юрисдикцію.

Основою національних норм про підсудність є природа спору. Крім того, для міжнародної підсудності характерним є врахування місцезнаходження чи «національності» сторін. Відомі кілька способів визначення міжнародної підсудності. Основними з них є: громадянство сторін спору (Алжир, Франція); місце проживання відповідача, тобто поширення засад внутрішнього законодавства на справи з «іноземним елементом» (Німеччина); особиста участь відповідача або наявність належного йому майна на території певної держави (Англія, США, Угорщина); місце знаходження спірної речі (Угорщина); місце заподіяння шкоди (Україна).

Застосовують й інші критерії, які ґрунтуються на зв'язку спору з територією певної держави, наприклад виконання договору або специфічності певних відносин. Так, спеціальними критеріями визначення підсудності спорів, які виникають у зв'язку з морськими аваріями, є національність судна (Греція, Швейцарія), порт приписки (Італія, Марокко, Нідерланди, Норвегія, Німеччина), портпритулок (Італія, Франція, Японія), місце призначення судна (Греція).

Законодавство держав, яке регулює шлюбно-сімейні відносини, встановлює особливі правила міжнародної підсудності. Наприклад, відповідно до болгарського Закону «Про особи та сім'ю» спори за позовами із шлюбно-сімейних відносин підвідомчі судам Болгарії у всіх випадках, якщо хоч би один із подружжя є громадянином цієї держави. Болгарські суди можуть розглянути позов і в разі, якщо обидва з подружжя є іноземними громадянами, відповідач проживає у Болгарії та вітчизняний закон іноземних громадян не виключає спору з юрисдикції іноземної держави (ст. 59).

Виняток з договірної підсудності становлять спори, розгляд яких провадиться виключно місцевим або іноземним судом (зок­рема, про нерухоме майно або ж спори за позовом до держави чи її громадян, які користуються за кордоном імунітетом). Перелік таких спорів визначено національним законодавством або міжнародними договорами. Іноді договірна підсудність має особливості у застосуванні. Наприклад, у Саудівській Аравії арбітражна угода не виключає юрисдикції суду шаріату. Тобто, якщо одна із сторін ар­бітражної угоди направить позов до суду шаріату, останній, незважаючи на наявність арбітражної угоди та відвід, заявлений ін­шою стороною, прийме справу до свого провадження. У Пакистані судова практика склалася таким чином, що арбітражна угода, яка передбачає передання спору до арбітражу, не виключає юрисдикції місцевих судів. Укладення таких арбітражних угод іноді тлумачиться як порушення публічного порядку та державного суверенітету.

У зв'язку з наявністю у законодавстві норм про різні види й способи підсудності може виникнути проблема паралельної юрисдикції (lis alibi pendens). Її зміст полягає у тому, що провадження в справі, пов'язане зі спором між тими ж сторонами, про той же предмет, з тих же підстав може бути порушене у судах кількох іноземних держав або у міжнародному господарському суді чи третейському суді. Тому виникає питання про можливість прийняття позовної заяви, порушення провадження в справі, розгляду спору, винесення рішення, якщо в суді іноземної держави, міжна­родному господарському суді чи третейському суді уже подано позовну заяву, порушено справу провадженням або винесено рішення по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Законодавство держав по-різному вирішує проблему паралельної юрисдикції. Наприклад, за законодавством Болгарії суд приймає позов, не зупиняє провадження й не закриває справу, розпочату в ньому, якщо виявиться, що справа по цьому спору або у зв'язку з ним перебуває у провадженні іноземного суду. Проте, якщо відповідно до норм про виключну компетенцію спір підвідомчий болгарському суду, рішення іноземного суду по цій справі у Болгарії не визнається (ч. 2 ст. 9 ЦПК Болгарії). За законодавством Польщі суд також приймає позов, не зупиняючи проваджен­ня в справі та не закриваючи справи, розпочатої в ньому, якщо виявиться, що справа по цьому спору або у зв'язку з ним перебуває у провадженні іноземного суду, навіть якщо іноземне рішення підлягало б виконанню у Польщі (ст. 1098 ЦПК Польщі). Паралельна юрисдикція по справах, які можуть бути розглянені як угорськими, так й іноземними судами, допускає і законодавство Угорщини за умови, що спори не підлягають виключній юрисдикції угорських судів.

Ще однією проблемою, пов'язаною з визначенням міжнародної підсудності, є застосування правила perpetuatio juridictionis (perpetuatio fori), за яким справа, прийнята судом до свого провадження, повинна вирішуватися по суті, незважаючи на те, що надалі вона стала підсудна іншому суду. Так, відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» 2005 р. підсудність судам України справ з «іноземним елементом» визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, за винятком випадків, передбачених ст. 76 Закону «Про міжнародне приватне право» (ч. 1 ст. 75).