Взаємозв’язок та взаємодія національних і міжнародних органів правосуддя, що здійснюють провадження у цивільних справах

Конституція України закріпила положення, згідно з якими кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55). Сьогодні існує низка міжнародних інститутів та механізмів, які контролюють виконання державою її міжнародно-правових зобов'язань у сфері прав людини. Одним із таких інститутів є Європейський суд з прав людини (далі: Європейський суд) створений відповідно до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. До його повноважень входить, зокрема, розгляд заяв громадян проти тих держав-учасниць, які порушують права і свободи, закріплені у Європейській конвенції 1950 р.

Україна є учасницею згаданої Конвенції, а тому міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини поширюється на громадян України. Проте при зверненні до Європейського суду існують певні правила, яких необхідно дотримуватись, щоб заява була прийнята до провадження і розглянута.

Так, відповідно до Європейської конвенції 1950 p., Європейський суд приймає заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб про порушення однією з договірних держав її прав, викладених у Конвенції або Протоколах до неї (ст. 34). Із зазначеної статті випливає, що суб'єктами права на звернення до Європейського суду є як фізичні, так і юридичні (неурядові) особи, права та свободи яких порушуються Україною. При цьому термін «фізична особа» охоплює поняття «громадянин України», «іноземець» та «особа без громадянства». Термін «юридична особа» охоплює не тільки поняття юридичної особи українського походження, але й іноземного.

Щодо об'єкта розгляду Європейського суду, то ним можуть бути тільки спори про порушені права та свободи, які закріплені у Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та Протоколах до неї.

До переліку гарантованих прав і свобод, передбачених Європейською конвенцією 1950 p., належать: право на життя; свобода від катувань та іншого негуманного чи принизливого поводження або покарання; свобода від рабства та примусової праці; право на особисту свободу та недоторканність; право на справедливий судовий розгляд; право на ефективний засіб правового захисту; право на свободу від зворотного застосування законів; право на недоторканність особистого і сімейного життя; свобода думки, совісті та релігії; свобода виявлення поглядів; свобода мирних зібрань і свобода об'єднань; право на створення сім'ї.

Перший, Четвертий та Сьомий протоколи до Європейської конвенції передбачають захист: права на власність; права на освіту; права на вільні вибори таємним голосуванням у розумні проміжки часу; свободи пересування; заборони вислання з держави її грома­дян та колективного вислання іноземців; заборони позбавлення волі за невиконання договірних зобов'язань; надання іноземцям процесуальних гарантій при вирішенні питання про вислання їх з країни, де вони проживають; права на оскарження в суді рішень у кримінальних справах; права на отримання компенсації у разі судової помилки; права не бути притягнутим до відповідальності або покарання двічі; рівності прав та обов'язків подружжя. З цього переліку можна зробити висновок, що Європейський суд з прав лю­дини захищає переважно громадянські та політичні права. Більшість соціально-економічних прав до переліку не входить.

У рамках Ради Європи було прийнято документ, у якому де­кларувались і соціально-економічні права людини. Це Європейська соціальна хартія 1961 p., (набула чинності з 1965 p.). Але на відміну від Європейської конвенції 1950 p., яка передбачає систему індивідуальних заяв, що подаються до Європейського суду з прав людини, Хартія передбачає тільки систему доповідей держав-учасниць про застосування прийнятих ними положень Хартії, які розглядаються спеціально створеним для цього Комітетом експертів. Згодом до Європейської соціальної хартії 1965 р. були прийняті Додатковий протокол 1988 p., Протокол про внесення поправок 1991 р. та Додатковий протокол про систему колективного оскарження 1995 р. Слід зауважити, що останній Додатковий протокол 1994 р. надав певним суб'єктам право подавати колективну скаргу у зв'язку з незадовільним застосуванням Хартії 1961 р. державою-учасницею до Комітету незалежних експертів. Такими суб'єктами стали: 1) міжнародні організації роботодавців і міжнародні організації профспілок, які є наглядачами з правом дорадчого голосу у Підкомітеті Урядового соціального комітету, що створюється згідно з положеннями Хартії 1961 p.; 2) інші міжнародні неурядові організації, які мають консультативний статус при Раді Європи та є у списку, складеному з цією метою Урядовим комітетом; 3) представницькі національні організації роботодавців і профспілок, що знаходяться під юрисдикцією держави-учасниці, на яку вони подають скаргу. Якщо Комітет незалежних експертів на підставі такої скарги дійде висновку, що держава-учасниця неналежним чином застосовує норми Хартії, то Кабінет міністрів ухвалює для неї рішення рекомендаційного характеру. У своїй наступній доповіді така держава повинна надати інформацію про заходи, яких вона вжила для виконання рішення-рекомендації.

1994 р. у Страсбурзі в рамках Ради Європи було прийнято Європейську соціальну хартію (переглянуту), метою якої стала по­ступова заміна Соціальної хартії 1961 р. та Додаткового протоколу 1988 р. Європейська соціальна хартія (переглянута) значно розши­рила перелік соціально-економічних прав, але дієвого механізму реалізації цих прав так і не передбачила. Система ж колективного оскарження залишилась тільки у тих державах, які є учасницями Додаткового протоколу 1955 p., а також у державах, які під час ратифікації Європейської соціальної хартії (переглянутої) чи у будь-який інший час після цього заявлять про своє погодження на здійснення нагляду за виконанням їх зобов'язань відповідно до процедури, передбаченої у Додатковому протоколі 1995 р. У будь-якому разі механізм захисту соціально-економічних прав людини залишився на рівні системи доповідей держав - учасниць Хартії.

До об'єкта розгляду Європейського суду належать також тіль­ки спори про ті права та свободи, які порушуються Україною як державою, а саме її державними органами та посадовими особами. Спори між фізичними особами, фізичними та юридичними (неурядовими) особами, а також спори між юридичними (неурядовими) особами Європейським судом не розглядаються. Особа не має права також оскаржувати до Європейського суду рішення національного суду, який вирішив спір і між приватними особами. Виняток становить випадок, коли під час винесення такого рішення державою було порушено право особи на справедливий і відкритий розгляд справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону (ст. 6 Європей­ської конвенції). У цьому випадку предметом розгляду Європейсь­кого суду буде факт порушення державою права особи, а не рі­шення національного органу.

З'ясувавши питання про суб'єктів права на звернення до Європейського суду та питання про предмет спору, з яким можна звернутись до цього Суду, розглянемо інші умови, з наявністю чи відсутністю яких Європейський суд приймає справу до свого розгляду.

Європейський суд може прийняти справу до розгляду тільки за умови, що особою-заявником були вичерпані всі національні засоби захисту відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права (п. 1 ст. 35 Європейської конвенції).

За законодавством України розгляд спорів за участю держави здійснюється загальними судами, а також спеціалізованими (господарськими). Відповідно до норм ЦПК України, рішення та ухвали всіх загальних судів можуть бути оскаржені сторонами та іншими особами, які брали участь у справі, в апеляційну інстанцію (ст. 291), а рішення та ухвали, постановлені судами першої та апеляційної інстанції, можуть бути оскаржені сторонами та іншими особами, які брали участь у справі, а також особами, які не брали участі у справі, у випадку, коли суд вирішив питання щодо їх прав та обов'язків, у касаційну інстанцію (ст. 324).

Господарський процесуальний кодекс України надає право апеляційного оскарження рішень місцевого господарського суду, які не набрали законної сили сторонам у справі (ст. 91). Сторони та інші особи, яких не було залучено до участі у справі, але прийняте судом рішення чи постанова стосуються їх прав і обов'язків, мають право касаційного оскарження рішень місцевого господарського суду, що набрали законної сили, та постанов апеляційного суду до Вищого господарського суду України (ст. 107). Сторони у справі мають також право оскаржити у касаційному порядку до Верховного Суду України постанови Вищого господарського суду України, прийняті за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрали законної сили чи постанов апеляційного господарського суду (ст. 111^і4).

Практика Європейського суду йде шляхом, згідно з яким, якщо особа пропустила строки для оскарження рішення у касаційній інстанції і вищестоящий суд відхилив клопотання про відновлення такого строку, вважається, що особа не вичерпала всіх національних засобів правового захисту. У зв'язку з цим справу не може бути прийнято до розгляду Європейським судом.

Наступною умовою прийняття Європейським судом справи до провадження є наявність остаточного рішення, прийнятого національним органом (п. 1 ст. 35 Європейської конвенції). Рішення вважається остаточним тільки тоді, коли особа в межах своєї національної правової системи використала всі засоби правового захисту і рішення набрало законної сили. Тобто, на момент звернення до Європейського суду таке рішення не повинно бути надалі предметом національного розгляду. Якщо ж Європейським судом буде встановлено, що остаточне рішення оскаржив прокурор або справу передано вищестоящим судом на новий розгляд у нижчестоящий суд і рішення, ухвалу чи постанову нижчестоящої інстанції скасовано, то справа у Європейському суді не розглядатиметься й у прийнятті заяви буде відмовлено. Норми Європейської конвенції не забороняють звертатися до Європейського суду повторно. Тому можна зробити висновок, що за наявності нового остаточного рі­шення, яким порушуються права та свободи заявника, заявник не втрачає права знову звернутись за захистом до Європейського суду.

У разі звернення до Європейського суду особливу увагу слід звернути на правило, відповідно до якого цей Суд може прийняти заяву до розгляду тільки впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення національними органами (п. 1 ст. 35 Європейської конвенції). Перебіг шестимісячного строку починається з моменту, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення державою її права. Норми Європейської конвенції не передбачають можливості відновлення шестимісячного строку. Таке становище поширюється на всіх суб'єктів звернення до Європейського суду навіть за умови, якщо строк пропущено з поважної причини.

До критеріїв прийняття Європейським судом справи до розгляду Конвенція відносить належне оформлення та зміст заяви, з якою особи звертаються до цього суду. Так, Європейський суд не розглядає заяву, якщо вона є: анонімна; за своєю суттю порушує питання, що вже були розглянуті цим Судом або вже розглядали­ся застосуванням іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і не містять відповідної нової інформації; є явно необґрунтовані; є зловживанням права на оскарження (пункти 2, З ст. 35 Європейської конвенції). Європейський суд може ухвалити рішення про відхилення такої заяви на будь-якій стадії судового розгляду.

Заява до Європейського суду подається у письмовій формі у вигляді заповненої анкети, офіційний зразок якої розробляється цим Судом. У заяві вказується інформація про заявника та його представника (якщо останній залучається до справи), обсяг повноважень представника, держава, проти якої подається заява. Детально описуються факти порушення положень Європейської конвенції 1950 р. чи Протоколів до неї. Вказуються національні засоби правового захисту, які були використані заявником (звернення в суди чи інші державні органи, строки звернення та їх результати). Якщо всі національні засоби правового захисту не вичерпані, то необхідно викласти пояснення причин наявності такої ситуації. В заяві повинна бути подана інформація про подачу заяв до інших міжнародних інстанцій по захисту прав людини. Вказується мова, на якій особа бажає вести судову переписку (англійська або фран­цузька). До заяви додаються копії всіх рішень по справі заявника, а якщо таких копій подати неможливо, то вказуються причини не-подачі копій документів. Важливими реквізитами поданої заяви є дата та підпис заявника чи його представника. Незважаючи на те, що офіційними мовами Європейського суду є англійська та французька, заявнику надається право подавати індивідуальну заяву рідною для нього мовою.

Якщо Європейський суд прийме заяву до свого провадження, то він разом зі сторонами чи їх представниками розпочинає розгляд справи по суті. У разі необхідності, для ефективного здійснення судового розслідування, заінтересовані держави створюють всі необхідні для цього умови. Голова Європейського суду має право, в інтересах належного здійснення правосуддя, запропонувати будь-якій договірній державі, яка не є стороною по справі, або будь-якій відповідній особі, яка не є заявником, викласти свої міркування у письмовій формі або взяти участь у розгляді справи. Метою діяльності суду є надання ним послуг для дружнього вре­гулювання спору на основі поваги прав людини визначених у Європейській конвенції 1950 р. та Протоколах до неї.

У випадку досягнення дружнього врегулювання спору Європейський суд вилучає справу зі свого реєстру, прийнявши відповідне рішення, в якому міститиметься стислий виклад фактів і досягнутого рішення (ст. 39 Європейської конвенції).