Норми про підсудність спорів з «іноземним елементом» у міжнародних договорах 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Норми про підсудність спорів з «іноземним елементом» у міжнародних договорах



Суттєва різниця у законодавстві окремих держав, яке визначає межі компетенції судів, іноді призводить до конфлікту юрисдикцій. Тобто виникають ситуації, коли по конкретній справі суди одночасно кількох держав визнають себе компетентними або коли жоден із судів не вважає себе компетентним. Однією з форм, яку держави використовують для розмежування компетенції, є міжнародні договори і, зокрема, договори про надання правової допомоги. Як правило, визначення компетенції суду тісно пов'язане з вибором права, яке необхідно застосувати. При цьому в багатьох випадках вибір права залежить від того, установа якої держави визнається компетентною. Іноді, навпаки, вибір права, що підлягає застосуванню, потребує вирішення питання про компетенцію. У всіх договорах для визначення компетенції використовують у різних варіантах як основні чи додаткові одні й ті самі критерії: громадянство, місце проживання сторін, місце знаходження майна, місце заподіяння шкоди. Цим суттєво полегшується ведення судо­вих процесів для громадян та юридичних осіб, а також забезпечується узгоджена діяльність органів юстиції. Загалом у договорах принцип громадянства має суттєве значення при встановленні компетенції по розгляду справ щодо особистого статусу. При визначенні компетенції щодо інших спорів він все частіше поступається територіальному принципу. Для всіх договорів характерним є передбачення виключної та альтернативної (вибір між установами кількох держав можуть зробити сторони) компетенції.

У міжнародних договорах з питанням про розмежування компетенції тісно пов'язане питання про передання компетенції з цивільних справ, яке виражається у переданні розгляду справи установами однієї держави, що є компетентними за нормами договору, судам іншої, якщо обставини справи тісно пов'язані з територією іншої держави. Наприклад, норми двосторонніх договорів про правову допомогу та ст. 36 Мінської конвенції 1993 р. передбачають передання компетенції у справах про опіку та піклування установам іншої держави, якщо на її території має місце прожи­вання чи перебування особа, або знаходиться майно, що є під опікою чи піклуванням. Установа, що прийняла компетенцію, здійснює її надалі згідно із законодавством своєї держави. Норми деяких договорів про правову допомогу не дозволяють цій установі приймати рішення з питань особистого статусу, крім видачі дозволу на укладення шлюбу. Передання компетенції передбачено не тільки договорами про надання правової допомоги. Такі норми має, наприклад, Конвенція про компетенцію та застосовуване право щодо захисту неповнолітніх від 5 жовтня 1961 р. (ст. 6). Проте, якщо певні заходи не відомі внутрішньому законодавству, то компетенція не передається.

Формулюючи норми договорів стосовно розмежування компетенції, використовують два способи. Перший: шляхом побудови норм про компетенцію, беручи до уваги окремі види цивільних справ (про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, встановлення батьківства, спадкування та ін.). Другий - шляхом створення норм, які визначають компетенцію на підставі спільного критерію (наприклад, розгляд цивільних справ судами тієї договірної держави, де має місце проживання (знаходження) відповідач). Кожен із способів має переваги та недоліки. При першому повніше враховується специфіка розгляду окремих категорій спорів. Проте текст договору стає досить громіздким. Та й урегулювати окремо компетен­цію з усіх цивільних справ неможливо. Але в разі застосування єдиного правила щодо компетенції можливою є ситуація, за якої це правило стане достатньо загальним. У договорах про надання правової допомоги спочатку застосовувався перший спосіб викладу норм. З часом кількість правил про компетенцію зросла, що дозволило детальніше диференціювати підсудність спорів. З'явилися нові правила регулювання відшкодування шкоди, особистих та майнових відносин подружжя та ін. Використання у договорах правил, які дозволяють враховувати специфіку справ, є доцільнішим.

Другий спосіб - створення норм, які визначають компетенцію на підставі спільного критерію, використовується не так часто (наприклад, у Мінській конвенції 1993 p.). Його перевага полягає у тому, що, незважаючи на значний ступінь деталізації компетенції органів стосовно конкретних видів справ, усувається можливість неповного регулювання компетенції щодо будь-яких справ. На основі цього способу побудовані й норми згадуваної Брюссельської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та ви­конання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів 1968 p., Луганської конвенції 1988 p., метою яких було знайти однакове вирішення вказаних проблем, незважаючи на різницю у національному законодавстві європейських держав, зокрема щодо міжнародної підсудності. Так, зазначена Брюссельська конвенція 1968 p., крім загальних юрисдикційних норм, має спеціальні юрисдикційні норми з питань про договір, у т. ч. купівлі-продажу в кредит, делікт, довірчу власність, морське право, вимоги зі страхування, стосовно нерухомого майна, а також вимоги, що випливають з відносин, учасниками яких є компанії, або щодо інтелектуальної власності. Спільний критерій для побудови норм про міжнародну підсудність використано й у постанові (регламенті) Ради ЄС № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про судову юрисдикцію, визнання та виконання рішень у цивільних і торгових справах. Відповідно до цього акта, за загальним правилом, юрис­дикція суду базується на принципі постійного місця проживання (знаходження) відповідача, але додатково до цього принципу застосовуються альтернативні підстави визначення юрисдикції, які базуються на тісному зв'язку суду з оспорюваним чи встановлюваним юридичним фактом.

Серед договорів про надання правової допомоги важливе значення має Мінська конвенція 1993 р. Загалом її норми є близькими до норм про визначення компетенції судів у двосторонніх договорах про надання правової допомоги. Поруч з правилами про компетенцію по окремих справах у цій Конвенції встановлено загальну норму про розгляд позовів до фізичних осіб за місцем проживання відповідача, незалежно від його громадянства, а до юридичних осіб - за місцем знаходження його органу управління, представництва або філії (ст. 20). Конвенція враховує вимоги про виключну компетенцію стосовно позовів про право власності та інші речеві права на нерухомість (розгляд таких спорів відбувається за місцем знаходження майна). Допускається, зокрема, й компетенція судів за місцем здійснення господарської діяльності відповідача, за місцем виконання зобов'язання.

Мінська конвенція 1993 р. має норму про договірну підсудність. Застосування цієї норми є можливим у разі дотримання письмової згоди сторін про таку підсудність (ст. 21). Зазначене правило дозволяє враховувати тісні економічні зв'язки та контакти між громадянами держав - членів СНД, що склалися історично. У доктрині питання про можливість зміни угодою сторін встанов­лену міжнародну підсудність не є безспірним. Водночас загально­визнано, що пророгаційною угодою неможливо змінити чи відмі­нити предметну підсудність.

У більшості міжнародних договорів про правову допомогу є спеціальна норма про те, що рішення іноземного суду не буде визнаватися і виконуватися на території іншої держави, якщо справа належить до виключної компетенції установ цієї держави (п. З ст. 43 Договору з Естонією 1995 p.; п. 1 ст. 15 - з Тунісом 1984 р. та ін.).

З такого формулювання можна зробити висновок, що провадження по справі у суді іноземної держави не матиме ніяких юридичних наслідків на території установ з виключною компетенцією.

Багатосторонніх конвенцій, спрямованих на розмежування компетенції судів, мало. Як правило, вони торкаються тільки окремих категорій цивільних справ. Це, зокрема, Угода «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності» від 20 березня 1992 p., укладена державами СНД. За загальним правилом позивач повинен звертатися до суду за місцем знаходження чи місцем проживання відповідача. Винятком з цього правила є, наприклад, підпорядкування спору про укладення, зміну чи розірвання договору за місцем знаходження постачальника.

До більшості багатосторонніх міжнародних договорів Україна не приєдналася. Це, зокрема, згадувана Конвенція про компетенцію та застосовуване право щодо захисту неповнолітніх від 5 жовтня 1961 p., що є малопоширеною серед держав. Тут питання компетенції вирішено в тісному зв'язку з колізійними. При розмежуванні компетенції у цьому договорі береться до уваги, в основному, місце фактичного проживання дитини, оскільки пропоновані заходи, у державі, іншій, ніж та, де має місце проживання дитина, часто важко здійснити.

Конвенція встановлює спеціальну (термінову) компетенцію установ держави, де знаходиться (хоч би й тимчасово) неповнолітній, чи з територією якої пов'язані майнові інтереси цієї особи (ст. 9). Вжиті такими установами заходи стають непотрібними, як тільки компетентний відповідно до Конвенції орган вживе необхідних заходів. Однак правові наслідки таких термінових заходів зберігаються.

Шляхом прийняття застереження до договору держави можуть визнати так звану «залежну» компетенцію. Вона виявляється у тому, що при розгляді спору питання матеріального права часто не можна відмежовувати одне від одного. Наприклад, за законодавством більшості договірних держав у провадженні про розірвання шлюбу, визнання його недійсним, роздільне проживання подружжя одночасно може вирішуватися й питання про турботу над діть­ми. Тому зазначена Конвенція передбачає можливість використання «залежної» компетенції (ст. 15).

На регулювання питань, пов'язаних з угодами щодо підсудності, був спрямований проект Конвенції про угоди про підсудність від 25 листопада 1965 p., схвалений на Гаазькій конференції 1964 р. Незважаючи на те, що у проекті містилися норми про вимоги до угод про вибір підсудності, про компетентність чи некомпетентність певного суду по певній справі, про виключну підсудність та інші, Конвенція все ж не набула чинності.

Питання міжнародної підсудності регулюють й згадувані Брюссельська конвенція країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів 1968 р. та Луганська конвенція 1988 р. Остання не перешкоджає Брюссельській конвенції (ст. 54), яка застосовується у разі виникнення спору за участю осіб, що належать до держав - її учасниць. Якщо ж спір стосується осіб з країн Європейської асоціації вільної торгівлі, застосовується Луганська конвенція 1988 р. Якщо одна із сторін постійно проживає у державі - учасниці Брюссельської конвенції, а інша у державі - учасниці Луганської конвенції 1988 p., труднощів при визначенні міжнародної підсудності виникати не повинно, оскільки правила застосування однакові у обох Конвенціях. Наприклад, якщо англійський експортер продає товари імпортеру із Швеції та бажає почати судовий розгляд у місці постійного проживання покупця, юрисдикцією володіє шведський суд на підставі Луганської конвенції 1988 р.

Уніфікація правил про цивільну юрисдикцію характерна для вимог про відшкодування шкоди, заподіяної різними видами діяльності. Це ст. XI Віденської конвенції про цивільну відповідаль­ність за ядерну шкоду від 13 травня 1963 p., п. 1 ст. 20 Римської конвенції про відшкодування шкоди, заподіяної іноземними суднами третім особам на поверхні від 7 жовтня 1952 p., ст. X Міжнародної конвенції про відповідальність операторів атомних суден від 25 травня 1962 p., ст. VIII Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою від 28 листопада 1968 р.

Звичайно норми про юрисдикцію завершують більшість конвенцій. Винятком є Міжнародна конвенція з уніфікації деяких правил, що стосуються цивільної юрисдикції по справах з питань зіткнення суден, підписана у Брюсселі 10 травня 1952 p., оскільки вона цілком присвячена процесуальним питанням. Така особливість Конвенції зумовлена, зокрема, складністю проблеми підсудності у разі зіткнення суден. Певною мірою доповнюють норми вказаної Конвенції правила Конвенції з уніфікації деяких правил стосовно накладен­ня арешту на морські судна для забезпечення цивільного позову (Брюссель, 1952 p.), Конвенції про відкрите море, Конвенції про територіальне море та прилеглу зону (Женева, 1958 p.).

Таким чином, норми про міжнародну підсудність здебільшого мають міжнародні договори про надання правової допомоги. Інші ж міжнародні угоди присвячені переважно спеціальним питанням врегулювання міжнародної підсудності (стосовно усиновлення, окремих видів міжнародних перевезень, заподіяння шкоди деліктом тощо).

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-05; просмотров: 144; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.226.254.255 (0.09 с.)