Особливості хірургічної анатомії щелеп

 

Для проведення успішної установки імплантату на верхній щелепі, врач-імплантолог повинен добре орієнтуватися в її анатомічних утвореннях (мал. 1.4.1). Якщо зуби були вилучені не занадто давно, то її альвеолярний відросток може бути досить вираженим й у такому випадку проблем з імплантацією не виникає.

Що стосується фронтального відділу, те варто пам'ятати, що в більшості пацієнтів альвеолярний відросток верхньої щелепи нахилений уперед, тому використати там прямі абатмени не вдається. Варто розраховувати на установку у фронтальній ділянці імплантату під кутом і використання кутового абатмена під кутом в 5, 15 і навіть 25°. Тільки так можна домогтися гарних естетических результатів при протезуванні верхньої щелепи.

Необхідно враховувати, що у фронтальному відділі верхньої щелепи строго по центральній лінії перебуває різцевий отвір й установка імплантату в цій області неможлива, тому що існує ризик ушкодження відповідної судини й нерву.

У фронтальному відділі при значній атрофії альвеолярного відростка можливе ушкодження кортикальної пластинки нижнього носового ходу з виходом імплантату в порожнину носа. Це може супроводжуватися значною кровотечею через ушкодження слизової оболонки порожнини носа. Надалі можливо відторгнення імплантату.

У бічних відділах верхньої щелепи імплантація також може бути утруднена й найбільш удалими зонами для неї є насамперед ділянки в області премолярів й іклів.

Зона молярів на верхній щелепі приваблива для імплантації, тому що найчастіше при їхній втраті необхідно відновити жувальну ефективність. На жаль, альвеолярний відросток у цій зоні рідко має достатню висоту, тому що гайморова пазуха іноді граничить безпосередньо з коренями молярів. Можливе ушкодження її нижньої стінки навіть у процесі видалення зубів. У цих випадках імплантація можлива тільки після досить кропіткої й технічно складної операції синусліфтингу.

Хірургічна анатомія нижньої щелепи здається набагато простіше, ніж верхньої, але тут завжди необхідно враховувати наявність таких утворень, як нижньощелепний канал, внутрішня коса лінія й підборідний відросток (мал. 1.4.2).

Постановка імплантатів у фронтальному відділі нижньої щелепи має ряд особливостей, пов'язаних з нахилом ментального відділу. При вертикальній постановці імплантату у фронтальному відділі можливе ушкодження внутрішньої кортикальної пластинки тіла нижньої щелепи й вихід його в підпідборідний простір. При його установці в зоні відсутніх премолярів і молярів нижньої щелепи також існує значна небезпека ушкодження нижньолуночкового нерву.

Навіть якщо на рентгенограмі чітко видно ментальний отвір і нижньощелепний канал, то варто пам'ятати, що у фронтальному відділі в зоні ментального отвору можливе утворення петлі, що буде перебувати спереду від ментального отвору. Тому при установці імплантату перед ментальним отвором також можливе ушкодження тройничного нерву й згодом пацієнт може скаржитися на тривалу парестезію в області нижньої губи.

У бічних відділах нижньої щелепи внутрішня коса лінія може перебувати досить високо. При розрізі в області молярів через атрофію тіла нижньої щелепи, після її скелетування, можна побачити досить широку площадку. У цьому випадку не варто зваблюватися, тому що в цій зоні максимальна глибина ложа імплантату може бути дуже невеликою у зв'язку із чим можливий його вихід на поверхню тіла щелепи. Якщо така площадка є, то доцільно установку імплантатів невеликої довжини, але великого діаметра.

Варто також пам'ятати про те, як проходить нижньощелепний канал. У фронтальному відділі в області ментального отвору він перебуває ближче до зовнішньої кортикальної пластинки, а в бічних відділах проходить ближче до язичної поверхні нижньощелепної кістки. Крім того, іноді він проходить від ментального отвору з утворенням петлі, ближче до нижнього краю нижньощелепної кістки. (малюнок)

При плануванні імплантації на нижній щелепі, завжди необхідно пам'ятати, що на рентгенограмі висота кісткової тканини після проведення розрізу може не відповідати реальної. Після скелетування тіла нижньої щелепи в зоні вилучених зубів часто спостерігається значна атрофія й у дійсності тіло нижньої щелепи являє собою тонкий кістковий гребінь. У такому випадку, установка імплантату без кісткової пластики практично нереальна, тому що його вживляння під щільну кортикальну пластинку звичайно приводить до її резорбції й втрати імплантату.

Операція кісткової пластики ставиться до складних техніків імплантації, також як й операція транспозиції судинно-нервового пучка. Остання також використається при значній атрофії тіла нижньої щелепи в зоні вилучених молярів і премолярів.

 

1.5. Види імплантації

 

Імплантатом називають будь-яке чужорідне тіло небіологічного походження, що вживляется в живий організм. Основними типами імплантацій є наступні: ендодонто-ендоссальная, ендоссальная, субпериостальная, внутріслизова й чрезкістна.

Ендодонто-ендосальна імплантація (мал. 1.5. 1)

Цей метод існує досить давно, але він не одержав у стоматології такого широкого поширення, якого заслуговує. Він вимагає виконання певних умов і був запропонований по двох причинах.

По-перше, створюється можливість збереження периодонта в місці переходу імплантат - кісткова тканина.

По-друге, ці імплантати можна використати, якщо є уражені каріозним процесом коронки зубів і збережені опори, але спостерігається висока рухливість зуба. Уводячи імплантат через порожнину зуба в кісткову тканину, можна в такий спосіб зміцнити рухливий зуб. При цьому використовувані імплантати повинні бути невеликого діаметра для того, щоб вони могли вільно пройти через незначно розширений кореневий канал.

Протипоказаннями до використання цього методу є наявність периапикальних хронічних запальних процесів, тобто хронічного периодонтита, хоча цей метод можна використати під час операції резекції верхівки кореня. Ускладненням цього методу імплантації може бути перфорація гайморової пазухи, порожнини носа або кортикальної пластинки щелепи.

Ендосальна імплантація (мал. 1.5. 2)

Це самий старий і найпоширеніший тип імплантації. Імплантат фіксується в кістковій тканині й стає свого роду якорем, сприймаючи жувальне навантаження, що передається безпосередньо на кісткову тканину.

У цей час існують системи внутрікісткової імплантації, які дозволяють обійти анатомічні структури, використовуючи максимальний обсяг кісткової тканини, і використати звичайні внутрікісткові імплантати у випадках значної атрофії альвеолярної кістки.

Будь-який внутрікістковий імплантат складається із внутрікісткової (кореневої) частини, шийки, до якої прилежит слизова оболонка ясен, і супраконструкцїї, що представляє собою голівку, що виступає в порожнину рота. Останню найчастіше називають абатменом. Імплантати можуть бути розбірними, тобто із гвинтовою фіксацією голівки до кореневої частини.

Існує дві основні школи ендосальної імплантації, професора Лінкова (США) і професора Бранемарка (Швеція). Два види внутрікісткових імплантатів, плоск і циліндричні, раніше визначали як "система Лінкова" й "система Бранемарка".

У цей час з'явилися двухстадийні плоскі імплантати, гібридні схеми, що поєднують переваги кожної із систем. Вони були розроблені з метою об'єднання в одній конструкції переваги плоских і циліндричних імплантатів.

При одноетапній імплантації по школі Л. Лінкова відповідні імплантати розташовуються в субкортикальному шарі кісткової тканини, і вони навантажуються відразу ж після зняття швів. Однак це не завжди дозволяє досягти гарних функціональних результатів, тому що імплантат не завжди можна зафіксувати до опорних зубів, які, у ряді випадків, попросту відсутні.

У зв'язку із цим, виникла необхідність у створенні імплантаційоної системи, що могла б фіксуватися в кортикальному й субкортикальном шарах кісткової тканини (мал. 1.5.3). Вона, з одного боку, не повинна вимагати великої кількості кісткової тканини, і, з іншого боку, не повинна навантажувати цей імплантат негайно й фіксувати його до природних зубів. Абатмен у такому імплантаті фіксується не відразу, а після завершення процесу остеоінтеграції.

Така імплантаційная система розташовується в кортикальній або субкортикальной кістки, як у випадку одноетапного імплантату, але вона одночасно дає можливість повноцінної остеоінтеграції після його вживлення. Гібридні імплантати дозволили максимально використати той незначний обсяг кісткової тканини, що має місце, наприклад, при видалення зубів після пародонтита або у випадку атрофії кісткової тканини при вікових змінах альвеолярного відростка.

Недолік системи полягає в тому, що під такий імплантат неможливо створити в кістковій тканині повністю конгруентне ложе, оскільки використовувані імплантаційні системи можуть створити кругле або конічне ложе, але не прямокутної форми. У зв'язку із цим імплантат прилягає до кісткової тканини не на всьому своєму протязі.

При використанні гібридних імплантатів необхідно також ураховувати, що в борозні, де відбувається його фіксація, він не прикритий зверху кістковою тканиною й це в значній мірі знижує надійність його фукційнированія.

Використання гібридних імплантатів у стоматології є альтернативою проведенню кісткової пластики. Вони також з успіхом можуть бути використані в тих випадках, коли зробити її неможливо, а недостатній обсяг кісткової тканини не дозволяє використати циліндричні або гвинтові імплантати по Бранемарку.

З'явилися й технології, що використають циліндричні гвинтові одностадійні імплантати.

Субперіостальна імплантація (мал. 1.5. 4)

Субперіостальні імплантати являють собою металевий каркас із виступаючими в порожнину рота опорами, виготовлений по відбитку з кісткової тканини щелепи (або із застосуванням комп'ютерного моделювання по даним комп'ютерної спіральної або ядерно-магнітно-резонансної томографії) і поміщений під окістя. Субперіостальна імплантація, як правило, застосовується при неможливості провести внутрікісткову імплантацію через недостатню висоту альвеолярної частини щелепи. Коли кісткової тканини для вживляння внутрікісткових імплантатів недостатньо, виникає альтернатива: або виконувати кісткову пластику або використати субперіостальні імплантати.

Переваги цього методу полягають у тому, що немає необхідності в значному обсязі кісткової тканини для розміщення ендосальних імплантатів і можна обійтися наявним її обсягом. За формою цієї кісткової тканини формується внутрішня поверхня імплантату й потім його поміщають субперіостально. Він опирається на кісткову тканину як на сідло. До недоліків методу ставиться проведення операції у два етапи (за умови зняття відбитка) і наступна прогресивна резорбція кістки.

На першому етапі необхідно провести широку корекцію кісткового ложа, причому далеко за межами альвеолярного відростка, або, при його атрофії, того місця, де він перебував раніше. Іноді доводиться проводити кісткову пластику верхньої щелепи. Горизонтальний рівень скелетування кісткової тканини досягає дна носової порожнини, необхідно оголювати все тверде піднебіння. Такий обсяг оперативного втручання значно утрудняє використання цього виду імплантатів в амбулаторних умовах. Після операції й первинного зняття відбитка кісткової тканини, розвивається значний набряк, болевий синдром й інші небажані наслідки. Підвищується температура, висока небезпека виникнення гнійно-септичних ускладнень, що викликає необхідність використання антибіотиків. Є й специфічні проблеми, зв'язані зі зняттям відбитка з кісткової тканини.

Другий етап проведення операції полягає в тім, що необхідно в короткий термін виготовити (відлити) імплантат, бажано з титану, що відповідає тому ложу, з якого був знятий відбиток.

Через тиждень знову відкривають рану, імплантат фіксують на кості, і м'які тканини над ним зашивають.

Метод називається субпериостальним досить умовно, під окістям він перебуває протягом декількох днів після імплантації. Між кісткою й окістям перебуває сторонній предмет, внаслідок цього через якийсь час відбувається некроз окістя й фактично імплантат розташовується в м'яких тканинах, які оточують щелепну кістку. Ще один негативний момент полягає в тім, що інфікування зони розташування імплантату приводить до лізису кісткової тканини в місці розташування перекидних частин імплантату.

Із цією проблемою намагався боротися ще Леонард Лінков. Він пропонував розташовувати перекидні частин субпериостального імплантату в тих зонах, де атрофія кісткової тканини має найменшу інтенсивність, тобто зоні ментального відділу й галузях нижньої щелепи (мал.1.5.5). На верхній щелепі ситуація ще складніше, тому що там розташовані порожнина носа й гайморова пазуха, які при атрофії кісткової тканини можуть бути попросту перфоровані імплантатом.

Внутріслизова імплантація (мал. 1.5. 6)

Вона може називатися імплантацією досить умовно, тому що імплантат перебуває в живій тканині тимчасово. Він звичайно розташований в області слизової оболонки твердого неба тільки в момент знаходження на верхній щелепі для фіксації знімного протеза.

Цей вид імплантатів дозволяє збільшити площу протезного поля й точки зіткнення знімного протеза зі слизовою оболонкою, що забезпечує його гарну фіксацію. Однак такі імплантати служать досить короткий час і після остаточного загоєння цих ніш у слизовій оболонці, відбувається як би "виштовхування" їх з живої тканини, особливо коли пацієнт протягом деякого часу не надягає протез. Через якийсь час він більше не може самостійно це зробити.

Внутріслизова імплантація полягає в тім, що в базисі протеза, що вже носить пацієнт, фіксуються спеціальні грибоподібні елементи, які розташовуються в спеціально сформованих нішах слизової оболонки протезного ложа там, де вже є досить більша товщина підслизового шару.

Збільшення площі контакту протезів зі слизовою оболонкою дозволяє зменшити базис знімного протеза, що поліпшує сприйняття температури й смаку прийнятої їжі. Поліпшується мова. Це особливо важливо в тих випадках, коли пацієнти не переносять наявність стороннього предмета в порожнині рота, особливо полівинила, дотик якого може викликати в пацієнта блювотний рефлекс. Ці імплантати виготовлені з титану й цирконію.

Чрезкістна імплантація (мал. 1.5. 7)

У цей час від її, у цілому, відмовилися, у зв'язку з тим, що вона вимагає проведення розрізу шкіри обличчя, що не завжди влаштовує пацієнтів. Вона передбачає формування паралельних отворів у ментальному відділі нижньої щелепи, тобто там, де не проходить судинно-нервовий пучок. Через них, з боку нижнього краю тіла щелепи ментального відділу, проводять заздалегідь виготовлені імплантати, об'єднані балковою системою. Вони фіксуються за допомогою спеціальних гайок, тобто ця конструкція являє собою механічне з'єднання й остеоінтеграція тут значення не має. Тиск гайок на кісткову тканину часто викликає її резорбцію, у зв'язку із цим, навіть якщо імплантати спочатку добре втримуються, в остаточному підсумку вони стають рухливі й дезінтегруються.

 

1.6. Методики імплантації

 

Одномоментна імплантація

Імплантат міститься в сформоване кісткове ложе, його голівка виступає в порожнину рота й протезування починається в перші дні після операції. Її можна здійснювати, коли є достатній обсяг кісткової тканини, як по довжині, так і по ширині. Відразу після установки накладаються шви й потім знімаються відбитки, для чого використається кофердам, що ізолює операційну зону. Протез виготовляють до зняття швів (мал. 1.6.1).

Плоскі імплантати системи Лінкова гарні тим, що їх можна навантажити відразу, і вони витримують більші навантаження в порівнянні із циліндричн і гвинтовими, тому що мають більшу площу поверхні внутрікісткової частини.

Двухмоментна імплантація (мал. 1.6. 2)

У кісткову тканину міститься тільки коренева частина імплантату, закручується заглушка й потім він закривається слизовою оболонкою. На нижній щелепі протезування починається через 3 місяці, а на верхньої - через 6 місяців. Застосовуються, як правило, гвинтові й циліндричні імплантати.

Безпосередня імплантація (мал. 1.6. 3)

Вона виробляється в альвеолярну лунку одночасно з видаленням однокореневого зуба або через чотири тижні при наявності запальних змін в області зуба. Для її здійснення необхідно акуратно видалити корінь, не зашкодивши кісткових стінок. Потім туди поміщають імплантат, всю поверхню засинають гидроксилапатитом й бета-трикальційфосфатом і закривають мембраною. Кераміка необхідна для заповнення порожнечі, тому що корінь має форму зворотного конуса, а імплантат форму циліндра. Через розбіжність імплантату з розміром лунки така імплантація ефективна при двухмоментной методиці з попереднім "приживленням" кореневої частини. Звичайно рекомендується не квапитися з установкою імплантату, тому що в області вилученого зуба може мати місце вогнище хронічного запалення й процес загоєння може йти гірше. Клінічний досвід показує менш надійні результати при імплантації в лунку вилученого зуба, однак пацієнти часто не хочуть чекати.

Відстрочена імплантація

Вона виробляється після повної перебудови кісткової тканини в області вилученого зуба, у середньому через дев'ять місяців.

 

1.7. Устаткування й інструментарій для хірургічного етапу імплантації

 

Проведення оперативних втручань по установці дентальних імплантатів обов'язково вимагає наявності спеціального устаткування, насамперед фізиодиспенсеру, що являє собою стоматологічну установку з понижуючим оберти наконечником й охолодженням бора стерильною рідиною (фізррозчином) (мал. 1.7.1). Таке встаткування роблять різні фірми, однак при покупці завжди необхідно обертати увагу на наявність контролю обертаючого моменту, реверса й можливість відключення подачі охолодної рідини.

Успішна остеоінтеграція імплантату залежить від декількох факторів. Необхідно ретельно стежити, наскільки справні використовувані інструменти. Дуже бажане використання так званих "агресивних фрез" (мал.1.7.2).

Щодо охолодження кісткової тканини. Її перегрів у процесі препарування понад 48°С веде до різкого зниження репаративних властивостей й, у ряді випадків, навіть до термічного некрозу. Сучасний рівень розвитку імплантації вимагає повністю відмовитися від будь-якого впливу на кісткову тканину без охолодження навіть на стадії первинної обробки кісткового ложа пілотними борами. Фрези повинні мати внутрішнє охолодження, що забезпечує гарне проникнення охолоджцвальної рідини до місця препарування кісткової тканини й не допускає її перегріву.

Необхідно звернути увагу на те, наскільки повноцінно функціонують канали, що проводять охолодний розчин до робочої частини фрези (мал.1.7.3).

З метою профілактики ускладнень, препарування варто вести при частоті обертання різального інструменту не більше 300 об/хв. Необхідно здійснювати безперервне зрошення інструмента й операційного поля стерильним ізотонічним розчином хлориду натрію, охолодженим до 5-10°С. У процесі імплантації, що проходить без ускладнень і застосування складних технік, при установці одного імплантату витрачається приблизно 200 мл рідини. Необхідно використати тільки якісний, гостро заточений інструмент. Операційне поле повинне бути добре освітлене.

Ложе рекомендується препарувати обережно, часто зупиняючись і періодично оглядаючи робочу фрезу. Треба звернути увагу, що при витягу пилотного бора з кісткової тканини I типу, канали для охолодної рідини, бувають забиті кістковою стружкою. Від того, наскільки фрези цьому піддані, залежить їхня якість й ефективність роботи.

Якщо вони піддані такому явищу, то при роботі з ними необхідно враховувати цей факт. Через короткі проміжки часу потрібно витягати їх з кісткової тканини й оглядати, щоб переконатися у відсутності закупорювання каналів кістковою стружкою.

При роботі на пористій кістковій тканині III й IV типу використається бонконденсор (мал. 1.7.4). Цей спосіб препаровки кісткової тканини є більше повноцінним,ніж фрезерування, тому що він передбачає ущільнення кісткової тканини не за рахунок тертя, а шляхом ущільнення по периферії кісткової рани. Це завжди краще сприймається кістковою тканиною, ніж її препарування. Перегрів частіше відбувається при препаруванні, а не ущільненні.

Важливо також не допускати зайвого навантаження при установці імплантату. Настійна вимога полягає у використанні динамометричних ключів (мал. 1.7.5) для впровадження гвинтових імплантатів, щоб дозволяє уникнути деструкції кісткової тканини, що може викликати її лізис. Залежно від зусилля, що додається при закручуванні імплантату, можна планувати й строки початку протезування. Крім того, контроль зусилля при загвинчуванні абатмена дозволяє надійно його зафіксувати без того, щоб провернути імплантат, що внаслідок цього може бути загублений. Однак необхідно відзначити, що динамометричні ключі не завжди присутні в імплантаційних наборах, тому що вони значно збільшують їхню вартість.

Для пацієнта необхідно підібрати оптимальний у даній клінічній ситуації імплантат. У верхній щелепі найчастіше представлені кістка III й IV типу й у ній установлюються гвинтові імплантати. У нижній щелепі - звичайно кістка I й II типу й тут рекомендуються циліндричні імплантати. Якщо обсяг збереженої кісткової тканини недостатній, то необхідно використати плоскі імплантати.

У процесі роботи кожен лікар підбирає той інструментарій, що йому необхідний для успішного оперативного втручання, однак існує базовий набір, необхідний для початку роботи.

Насамперед, необхідний стандартний імплантаційоний набір (мал. 1.7.6). Він поставляється різними фірмами під свої конструкції імплантатів і звичайно містить у собі комплект фрез, від пилотного бора до фінішної фрези. Необхідно пам'ятати, що різальні інструмент (бори, мітчики, фрези) мають ліміт кратності їхнього використання, що відбито у відповідній документації фірми-виробника.

Під свої конструкції плоских імплантатів фірми-виробники також поставляють власні хірургічні набори.

Крім фірмового інструментарію, також необхідні й стандартні хірургічні інструменти, які використаються хірургом для проведення будь-якого виду оперативного втручання. Треба, зокрема, мати скальпель із одноразовими лезами. Зручніше за все користуватися № 15 або №11, у деяких випадках використається № 12.

Необхідно обов'язково мати кутові або прямі распатори й інструментарій для ушивання рани, що містить у собі голкотримач й одноразовий атравматический шовний матеріал з голкою.

Кетгут використати небажано, тому що він може набухати після операції, він часто розв'язується й від нього утворяться пролежні. Поліамідна нитка дратує й травмує навколишні тканини, часто прорізаючи краю рани. Краще використати сучасні синтетичні матеріали, які знімаються на 7 - 10 день після оперативного втручання.

Використаються наконечники з понижуючими редукторами, звичайно 4:1, 16:1, 20:1 й інші, які знижують швидкість обертання бора при відповідному збільшенні обертаючого моменту.

Для успішної операції при гарному охолодженні обов'язкова наявність потужного слюноотсоса для відводу охолодної рідини й слини.

 

Частина 2. Обстеження й планування

 

Обстеження пацієнта

Щоб з'ясувати показання й протипоказання до дентальної імплантації й планувати обсяг і методи лікування, спочатку необхідно ретельно обстежити пацієнта.

Інформування пацієнта

Відповідно до лісабонської міжнародної конвенції про права пацієнтів і закон про права споживачів, сьогодні будь-який лікар повинен ретельно інформувати пацієнта про те, що він пропонує зробити й погоджувати з ним план лікування. Навіть якщо лікар не володіє методикою імплантації або іншим складним техніками, він, проте, зобов'язаний запропонувати пацієнтові вибір і повинен повідомити йому про альтернативні методики відновлення зубного ряду. За рубежем уже мали місце судові розгляди в тих випадках, коли зубний ряд був вдало відновлений, але згодом пацієнт дізнавався, що замість знімного або мостовидного протеза можна було виготовити конструкцію на імплантатах. Хоча в нашій країні з подібними проблемами ще не зіштовхувалися, але, проте, кожен лікар повинен інформувати про можливості імплантації й зобов'язаний запропонувати її пацієнтові, що вправі самостійно вибрати той або інший метод.

 

Бесіда з пацієнтом містить у собі визначення скарг і збір анамнезу, що підрозділяється на анамнез захворювання й анамнез життя.

Анамнез життя містить у собі з'ясування соціального стану пацієнта, його психічного розвитку, наявності якихось супутніх захворювань, у тому числі венеричних, СНІДу, гепатиту й тих, які можуть з'явитися відносним або абсолютним протипоказанням до проведення операції, а також алергійних реакцій на будь-які речовини, у тому числі й лікарські. Непрямим образом з'ясовується психічний статус пацієнта і його розумовий розвиток.

Анамнез захворювання включать у себе відомості про те, скільки зубів людин втратив, протягом якого часу, з якої причини і яким образом віддалялися ці зуби: травматичним образом або в лікаря; у результаті пародонтозу, пародонтита або ж каріозного процесу; а також види адентіїі: первинна, вторинна, повна, неповна.

Якщо зуби були загублені в результаті пародонтита, то це звичайно сполучено з атрофією альвеолярного відростка. Якщо вони були зруйновані в результаті каріозного процесу, то такої вираженої атрофії звичайно не спостерігається, але варто пам'ятати, що тривала відсутність зубів також приводить до його атрофії. Також проблематична й установка імплантатів на місці зубів, втрачених у результаті травми.

Будь-яке обстеження пацієнта повинне супроводжуватися зовнішнім оглядом особи й порожнини рота, щоб можна було оцінити стан слизової оболонки, прикусу, зубів і зубних рядів.

Огляд починається з попереднього огляду загального виду, поводження пацієнта, його ходи, статури, форми й будови особи й особової-щелепно-лицьової області.

Якщо мова йде про велику операцію, тобто синусліфтинг або транспозицію нижнього щелепного нерва, то необхідно виконати додаткові дослідження - загальний аналіз і визначення згортаємості крові.