Категорія перехідності / неперехідності

Категорія перехідності / неперехідності вказує на здатність дієслова виражати своє значення самостійно (музика звучить, шахтар працює) або за допомогою залежного іменника в знахідному відмінку (без прийменника) чи в родовому відмінку, наприклад: Шахтар видобуває вугілля; Мати наварила борщу (зварила борщ). Категорія перехідності/неперехідності визначає синтаксичну ознаку дієслова - здатність або нездатність дієслова керувати іменником у знахідному або родовому відмінках. Ця категорія дієслова пов’язана з його семантикою, є загальнодієслівною, тому властива усім дієслівним формам: інфінітиву, особовим формам дієслова, родовим формам, дієприкметнику, дієприслівнику.

Перехідними є дієслова, які означають дію, спрямовану на об’єкт, виражений іменником у формі знахідного відмінка без прийменника: читати (що?) газету, книгу; малювати (що?) картину, пейзаж.

Іменник, на який спрямована дія, може бути і в формі родового відмінка:

 

1) коли дія переходить не на весь предмет, а на його частину. Порівняйте: висипати (що?) борщ; визбирати (що?) груші, яблука; насипати (чого?) борщу; назбирати (чого?) груш, яблук;

2) при наявності заперечення: не знати (чого?) правила; не виконати ( чого?) завдання;

3) при наявності синонімічних відмінкових форм у іменниках чоловічого роду другої відміни з нульовим закінченням у початковій формі: писати (що?) лист і листа; купити (що?) стілець і стільця.

Перехідні дієслова можуть керувати формою родового відмінка у ролі прямого додатка, коли вони вживаються у сполученні з іменниками, які означають збірність: пас ягнят і ягнята; порав телят і телята; речовинність: купив хліба.

До перехідних належать також дієслова бажати, зичити, сподіватися що керують формами родового відмінка і поєднуються з іменниками абстрактного значення: бажати щастя; зичити добра, сподіватися успіху.

Неперехідними є дієслова, які означають дію, що не передбачає об’єкта, вираженого знахідним відмінком, на який би ця дія переходила, була спрямована. Ці дієслова не мають при собі прямого додатка у формі знахідного відмінка без прийменника. Вони керують іменниками в інших непрямих відмінках або в знахідному відмінку з прийменникам. Можуть також вимагати інфінітива. До них не можна поставити питання знахідного відмінка: іти, бігти, лежати, їхати, летіти та ін., наприклад: летіти над землею, лежати на дивані, надокучає стояти, дякувати долі, нехтувати порадою і ін.

До перехідних належать дієслова мислення і мовлення, переживання, ставлення і ін.: говорити (що?) правду; розповідати (що ?) сон; почути (що?) пісню; відчувати (що?) радість; любити (кого?) людину.

До неперехідних належать дієслова, що означають рух і положення в просторі (іти, летіти, сидіти, ходити, стояти, лежати); фізичний і психічний стан (радіти, плакати, хворіти, сумувати); сферу діяльності (учителювати, воювати, партизанити) та ін. Неперехідними є всі дієслова з постфіксом - ся (одягатися, вмиватися) та дієслова, утворені від вигуків (ах ати, ох кати, ой кати).

Чіткої межі між перехідними і неперехідними дієсловами немає. Одні і ті ж дієслова залежно від контексту можуть виражати перехідність (читати книгу) і неперехідність (читати голосно). Наприклад: Наш Івасик читає казку і Наш Івасик уже читає.

Категорія стану

Категорія стану виражає відношення дії до її суб’єкта, який творить дію, і до об’єкта, на який ця дія спрямована. Властива всім дієслівним формам, але найвиразніше виступає в дієприкметниках, серед яких найчіткіше розрізняється два стани - активний і пасивний. Ця категорія тісно пов’язана з категорією перехідності/неперехідності. Серед учених немає одностайної думки щодо класифікації станів і їх кількості, однак більшість мовознавців визначає активний і пасивний стан. Є немало вчених, які виділяють і зворотно-середній стан, хоча багато хто з мовознавців не вважає достатніми підстави для його визначення.

Активний стан дієслова є основним. Властивий усім дієсловам, які означають дію, спрямовану від діяча на прямий об’єкт, виражений іменником у формі знахідного відмінка без прийменника, тобто усім перехідним дієсловам.

Студенти (Н.в.) будують гуртожиток (З.в.).

У цьому реченні виконавець дії, логічний, реальний суб’єкт, збігається з діячем, який виражений граматично (з граматичним суб’єктом), підметом. Дія, виражена перехідним дієсловом, спрямована на об’єкт (іменник у знахідному відмінку без прийменника чи родовому).

Пасивний стан означає, що дія спрямована на об’єкт, який у реченні має форму називного відмінка і виступає підметом, тоді як реальний діяч виражений іменником в орудному відмінку і виконує роль додатка. Реальний і граматичний суб’єкт не збігаються:

Гуртожиток (Н.в.) будується студентами (О.в.).

У цьому реченні справжній діяч (студенти) виступає граматичним об’єктом (додатком), вираженим іменником в орудному відмінку. Логічний об’єкт (гуртожиток) став граматичним суб’єктом (підметом). Дієслово з перехідного додаванням постфікса - ся перетворилося на неперехідне. Категорія перехідності в ньому нейтралізована. Тобто, активна станова форма, властива перехідним дієсловам, співвідноситься з пасивною формою, в якій перехідність нейтралізується. Така нейтралізація неможлива в дієсловах неперехідних (іти, стояти, летіти, спати), тому такі дієслова знаходяться поза категорією стану.

Зворотно-середній стан дієслів означає, що дія суб’єкта не переходить на об’єкт, а зосереджена в сфері самого суб’єкта. Форми зворотно-середнього стану утворюються від перехідних дієслів за допомогою афікса - ся. Ці дієслова поділяються на кілька розрядів:

1) власне зворотні дієслова, що означають дію, суб’єктом і об’єктом якої є сама особа (дія спрямована на діючу особу): одягатися, умиватися, взуватися, чепуритися, голитися і ін.

2) взаємно-зворотні дієслова, що означають дію, виконувану кількома особами. Ця дія переходить на кожного з виконавців: листуватися, зустрічатися, сперечатися, змагатися;

3) загально-зворотні дієслова, що означають дію, зосереджену в самій діючій особі. Виражають внутрішній стан, переживання або зміни у стані суб’єкта: журитися, сердитися, зупинитися;

4) непрямо-зворотні дієслова, що означають дію, яку суб’єкт здійснює для себе, в своїх інтересах: запастися (паливом, водою), лаштуватися (в дорогу).

5) активно-безоб’єктні (безоб’єктно-зворотні), що означають дію, яка може переходити на інший предмет (особу), але мислиться поза об’єктом як характерна ознака суб’єкта: собака кусається, корова б’ється, кішка дряпається, кропива жалиться;

6) пасивно-якісні дієслова, що означають дію, замкнуту в сфері суб’єкта, яка вказує на здатність його підпадати дії з боку іншого предмета: нитки рвуться, скло б’ється, дріт гнеться, дерево ламається, хліб кришиться та ін.

Отже, усі дієслова зворотно-середнього стану утворюються від перехідних дієслів активного стану додаванням афікса - ся.

Приналежність дієслова до пасивного стану визначається можливістю або неможливістю додавання до дієслова слова сам. Якщо таке вживання слова сам при дієслові можливе, це не буде форма пасивного стану: Дівчина прикрашається квіткою (сама). Дорога прокладається будівельниками (пасивний стан, бо неможливо додати слово сама).

Поза станом (мають нульову категорію стану, не мають категорії стану) перебувають:

1) неперехідні дієслова: бігти, летіти, плакати, спати;

2) безособові дієслова з афіксом - ся: не спиться, розвидняється;

3) неперехідні дієслова, які без афікса - ся не вживаються: боятися, сміятися, намагатися;

4) дієслова, утворені від неперехідних за допомогою префікса і афікса - ся, які надають їм нового лексичного значення: добігатися (пор. бігати); наплакатися (плакати), насидітися (сидіти) і ін.

У шкільній практиці поширена точка зору, за якою усі дієслова (без винятку) належать до активного або пасивного стану. За цією теорією стан дієслова – граматична категорія, яка виражає відношення дії до суб’єкта. Зворотні дієслова належать до активного стану і є новими похідними одиницями з новим лексичним значенням. Якщо до дієслова можемо додати слово сам – це активний стан: Я вмиваюся; хлопчик одягається; я іду. Якщо додати слово сам неможливо, то це будуть дієслова пасивного стану: Хата будується будівельниками. Позастанових дієслів тут не буває.

Категорія способу

Спосіб – це граматична категорія, яка виражає відношення дії до дійсності.

В українській мові розрізняють дійсний, умовний і наказовий способи.

Дійсний спосіб виражає дію, яка відбувається, відбуватиметься чи відбудеться, або відбувалася чи відбулася, стверджуючи або заперечуючи її.

Дійсний спосіб має форми часу (теперішнього, минулого, давноминулого, майбутнього), особи (для минулого, давноминулого часу – форми роду), числа. Наявність усіх часових форм властива тільки дійсному способу: читаю, прочитаю, читатиму, буду читати; читав, читала, читало, читали; читав був. Цим він протиставляється умовному і наказовому способам.

Умовний спосіб виражає дію бажану або можливу за певних умов: Я жив би двічі і помер би двічі, якби було нам два життя дано (М.Бажан). Хотіла б я піснею стати …(Л. Українка). Це аналітична структура, яка утворюється додаванням частки б (би ) до дієслів минулого часу.

Умовний спосіб має форми роду і числа та не має форм часу і особи. Категорія особи в ньому визначається тільки в контексті додаванням особового займенникав ролі підмета: я ходив би, ти ходив би, він ходив би.

Частка би вживається після дієслів, які закінчуються на приголосний: чита в би, хоті в би, частка б – після дієслів, які закінчуються на голосний: читал а б, хотіл а б.

Частка б (би) завжди пишеться окремо від дієслів, але постійного місця не має: може стояти перед дієсловом, після нього, відокремлюватися іншими словами, входити до складу сполучника. (Значення умовності зберігається й тоді, коли частка би (б) виступає як складова частина сполучників якби, щоб, зазначає О.Т.Волох [ 3,137]). Зверніть увагу на місце частки відносно дієслова:

Як би ти знав, як много важить слово,

Одно сердешне, теплеє слівце!

Як би ти знав! Та се знання прадавнє

Відчути треба й серцем зрозуміть.

Що темне для ума, для серця ясне й явне…

І іншим би тоді вказався світ.

Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги

Була б несхитна, ясна путь твоя.

(І. Франко).

Є два різновиди форм умовного способу залежно від умов вживання: 1) форма в складнопідрядному реченні: Як би ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя … (Т. Шевченко). 2) форма в незалежному реченні: Пождав би ти канікул. Відпросилася б ти на кілька днів. У другому випадку виражено відтінок бажання або спонукання.

Наказовий спосіб виражає спонукання до дії, волю того, хто говорить, у формі наказу, команди, вимоги, побажання, заклику, поради тощо: Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинять вас (І.Франко). Ці значення передаються різною наказовою інтонацією.

Спонукання до дії може бути спрямоване на мовця (ходімо, читаймо, хай я зроблю), на співрозмовника (читай, іди, скажи) чи співрозмовників (читайте, ідіть), на особу, яка не бере участі в мовленні (нехай зробить; хай скажуть).

Форми дієслів наказового способу творяться від основ теперішнього часу за допомогою спеціальних особових закінчень 2-ї особи однини – нульового чи - и (читай, ход и, нес и, роб и), 1-ї особи множини - - імо ( - ім),- мо: (пиш імо і пиш ім, читай мо, ход імо і ход ім, нес імо і нес ім)і 2-ї особи множини - - іть(-іте), -те (пиш іть, ход іть, нес іт ь, читай те). Флексія - іте вживається в поетичніймові для надання урочистості: Поховайте та вставайте, кайдани порв іте, і вражою злою кров’ю волю окроп іте (Т. Шевченко). Форми 1-ї особи однини і 3-ї особи однини і множини передаються аналітично, додаванням спонукальних часток хай (нехай) до форм теперішнього або простого майбутнього часу: Нехай я заплачу гіркими сльозами (Леся Українка). Хай згине цар (Леся Українка). Наказовий спосіб утворюється і від дієслів з постфіксом - ся: навчися, нехай навчиться, навчімося, навчіться, нехай навчаться.

Дієслово їсти має такі форми наказового способу: їж, їжте, їжмо.

Дієслова наказового способу, крім особи (2 особи однини, 1 і 2 особи множини), мають категорію виду, числа і не мають категорії часу.

Часто у мовленні форма одного способу може виступати в значенні іншого. Наприклад, для пом’якшення тону наказу замість наказового способу вживається умовний: Чи не сходив би ти, синку, по воду. З цією ж метою можна наказовий спосіб замінити на дійсний у формі 2-ї особи теперішнього чи майбутнього часу доконаного виду: Одягайся, Марійко, віднесеш матері обід. В значенні дійсного способу може використовуватися наказовий: На Музичука написали, що вбитий, а він візьми і прийди (Є.Гуцало). В значенні умовного можуть вживатися форми наказового способу: Не будь нас з Григорієм, ніхто б цієї науки в Харкові й не нюхав (О.Довженко.), а при потребі висловити заклик, наказ використовується неозначена форма дієслова: Стояти струнко! Підняти прапор!

 

Категорія часу

Категорія часу виражає відношення дії або стану до моменту мовлення.

В українській мові розрізняються чотири часові форми: 1) теперішній час; 2) майбутній час; 3) минулий час; 4) давноминулий час.

Категорія часу (усі часові форми) розрізняється тільки в дієсловах дійсного способу. У дієслів наказового та умовного способу розрізнення форм часу відсутнє. Для дієприкметників та дієприслівників властиве розрізнення лише форм теперішнього і минулого часу.

Категорія часу тісно пов’язана з категорією виду. Дієслова у формі теперішнього часу творяться лише від дієслів недоконаного виду (пишу, ходимо, вирішують), а форми майбутнього, минулого і давноминулого часів творяться від дієслів доконаного і недоконаного виду (напишу, вирішать, писатиме, буде писати, ходив, ходив був, написав, вирішили): Хай сотий піт з чола додолу роситься, вони ж працюють, знаючи про те: якщо у полі жито заколоситься, то все, усе у світі процвіте (І. Савич).

Теперішній час означає, що дія відбувається в момент мовлення. Утворюється від дієслів недоконаного виду: За вікнами сердитий вітер ганяє каламутну снігову віхолу, стукотить у замуровані морозом шибки, вовком виє – гуде в коминку; скаржно скрипить голоребре віття вишень та черешень, тривожно шарудить кукурудзиння, яким обкладено хату (М. Сиротюк).

Крім основного значення обмеженої в часі дії, яка збігається з моментом мовлення, форми теперішнього часу можуть виражати: 1) дію, яка відбувається постійно, в будь-який момент, в тому числі і в момент мовлення: Я знаю, мій друже: в кожному з нас, хто навіть вголос відмовляється, що він українець, живе напівзадушений предок і рветься на світло (Василь Рубан); 2) дію, яка неодмінно відбудеться у найближчий час: Навчання закінчується через кілька днів; 3) дію, яка відбувалася у минулому, для підкреслення розповіді про історичні часи. Часто при таких дієсловах є слова було, бувало, буває: Згадалось мені, як тихого весняного вечора сиджу, було, я в своїй одинокій хатинці на хуторі, серед степів харківських, та згадую свою рідну Волинь і шлю до неї свої думки сумнії (Л. Укр.); 4) дію, яка виражає наказ виконати якусь дію у майбутньому: На конкурс перший курс готує літературні читання, другий – народні пісні.

Майбутній час означає дію, яка відбудеться чи відбуватиметься після моменту мовлення. Є три форми майбутнього часу: майбутній простий доконаного виду (напишу, скажу, прийду); майбутній складний недоконаного виду (писатиму, казатиму, ходитиму); майбутній складений недоконаного виду: буду писати, буду казати, буду ходити.

Прості форми майбутнього часу доконаного виду утворюються тільки від дієслів доконаного виду за допомогою тих самих закінчень, що й дієслова теперішнього часу. Пор.: пишу - напишу; пишеш – напишеш, пише – напише, пишемо – напишемо, пишете – напишете, пишуть - напишуть: Пізніше в повісті «Близнецы» Шевченко пригадає дещо зі своїх дорожніх вражень і вкладе їх в уста одного з своїх персонажів (І. Дзюба).

Майбутній складний недоконаного виду та складений (аналітичний) час є синонімічними. Обидва творяться від форм інфінітива. Складний – додаванням суфікса майбутнього часу - м -. Цей суфікс є залишком архаїчного допоміжного дієслова имати(мати), яке дієвідмінювалося так: я и му, ти и мешь, він (вона, воно) и меть; ми и мемь, ви и мете, вони и муть (Історія української мови. Морфологія. – К.: Наук. думка, 1978. – С.329). До суфікса - м - додаються особові флексії і в рівні розвитку сучасної мови -му, -меш, -ме, -мемо, -мете, -муть (включаючи суфікс -и-) сприймаються як закінчення: я працювати(и) му, ти працювати(и) меш, він (вона, воно) працювати(и) ме, ми працювати(и) мемо, ви працювати(и) мете, вони працювати(и) муть.

Складена (аналітична) форма майбутнього часу утворюється додаванням до інфінітива особових форм допоміжного дієслова бути у майбутньому часі: я буду працювати, ти будеш працювати, він (вона, воно) буде працювати, ми будемо працювати, ви будете працювати, вони будуть працювати.

Минулий час означає дію, що відбувалася або відбулася до моменту мовлення. Минулий час утворюється від основи інфінітива, не має особових форм, але має категорію роду. Особа в минулому часі визначається за допомогою особових займенників: я ходи- в, ти ходи- в, він ходи- в ( вона ходи- л - а, воно ходи- л - о), ми ходи- л- и, ви ходи- л- и, вони ходи -л- и.

Категорія роду виражається за допомогою суфіксів та закінчень: у чоловічому роді суфіксом -в-: я ходи- в, ти ходи- в, він ходи- в, у жіночому, середньому роді та в множині – суфіксом - л- та закінченням - а в жіночому роді, - о -в середньому та – и в множині: я ходи- л-а, ти ходи- л - а, вона ходи- л - а, воно ходи- л-о, ми ходи- л-и, ви ходи- л-и, вони ходи- л-и.

Давноминулий час означає дію, що відбувалася перед іншою минулою дією, тобто одна минула дія передує іншій минулій дії. Утворюються форми давноминулого часу переважно від дієслів доконаного виду аналітично (до основного дієслова в минулому часі додається допоміжне дієслово бути в минулому часі в усіх родових формах: прийшов був, прийшла була, прийшло було та у формі множини – прийшли були. Допоміжне дієслово може бути перед основним дієсловом і після нього, наприклад: Трохи була не втопилась, та жаль було кинуть близняточок (Т.Шевченко); Я вже зібрався був, та не поїхав через родинні обставини (О.Довженко).

Ці форми властиві розмовному та художньому стилям, використовуються рідко не тому, що давноминулий час зникає, а тому, що не так часто виникають ситуації, коли потрібно вжити цей час. Активно в розмовному мовленні використовуються форми давноминулого часу в закарпатських говірках (південно-західний діалект).

Категорія особи

Категорія особи виражає відношення дії до суб’єкта з погляду того, хто говорить.

Суб’єктом дії може бути сам мовець (я), його співбесідник (ти), особа, яка не бере участі в розмові або предмет, про який говорять (він, вона, воно); мовець разом із співрозмовником (ми), особи без мовця (ви – усі, крім я), особи, які не беруть участі в мовленні або предмети, про які йдеться (вони). У зв’язку з цим в українській мові розрізняють три особи: першу - я, другу - ти, третю - він (вона, воно) в однині) і три в множині: першу - ми, другу - ви, третю - вони.

Категорія особи виражається за допомогою особових закінчень, які маємо у формах теперішнього та майбутнього часу дійсного способу, у формах наказового способу. У формах минулого, давноминулого часу дійсного способу особа виражається синтаксично – через підстановку займенника, оскільки закінчення у формах минулого, давноминулого часу та в умовному способі є родовими.

Особові форми дієслова можуть мати додаткові значення:

1) узагальнено-особове значення, яке виражається формою другої особи однини, стосується будь-якої особи, передається узагальнено-особовими реченями: Сидиш у школі, доки ото учителька прийде... й думаєш (О. Вишня).

2) неозначено-особове значення, яке виражається формою третьої особи однини і множини теперішнього і минулого часу та поширене в неозначено-особових односкладних реченнях. Задзвонили в усі дзвони по всій Україні (Т. Шевченко).

Українській мові властиве вживання другої особи множини замість другої особи однини (ввічливе звертання на «Ви» до однієї особи замість «ти»: Ідіть, мамо, вечеряти. Сядьте, тату, ви так втомилися.

У науковому і діловому мовленні прийнято вживати замість першої особи однини (я) форму множини (ми): Ми переходимо до викладу змісту нашого дослідження. Останнім часом при захисті дисертацій почали вживати і форму однини, що є впливом Західної Європи.

Безособові дієслова

Безособові – це такі дієслова, які означають дію або стан, не пов’язані з будь-якою особою. Вони виступають у ролі головного члена, співвідносного з присудком, у безособових реченнях. Можуть виражати: 1) явища природи: дощить, смеркає, вечоріє; 2) стихійні явища: замело, вимерзло; 3) фізичний і психічний стан людини: морозить, лихоманить, трусить, не хочеться, коле; 4) значення незалежного від особи стану: не щастить, не судилося, таланить і ін.

Безособові дієслова не змінюються за особами, числами і родами, але мають форму третьої особи однини теперішнього чи майбутнього часу або форму середнього роду однини минулого часу (щастить, вечоріє, вимерзне, вимерзло, вечоріло, щастило).

Є дві групи безособових дієслів:

1) дієслова, які вживаються тільки в безособовому значенні: Світає. Край неба палає (Т.Шевченко);

2) дієслова особові, вжиті в безособовому значенні: В лісі гуде, свище, блискає (С. Васильченко). Пор.: Надворі негода страшенна, сніг, дощ, лютий вітер гуде (Леся Українка).

Безособові дієслова можуть утворюватися від особових за допомогою постфікса -ся: спати- не спиться: Не спалося. А ніч, як море (Леся Українка).

Категорія роду

Категорія роду властива тільки дієсловам минулого (ходив, ходила, ходило), давноминулого (ходив був, ходила була, ходило було) часу, умовного способу, який утворюється від дієслів минулого часу додаванням частки б (би ): ходив би, ходила б, ходило б, а також дієприкметникам: прочитаний, прочитана, прочитане. Рід можемо визначити тільки у формах однини.

Категорія числа

Категорія числа вказує, що дія виконується, виконувалася чи буде виконуватися однією чи кількома особами. Якщо дія виконується однією особою, маємо форму однини, якщо кількома – форму множини. Категорія числа властива всім відмінюваним дієслівним формам.

Категорія відмінка

Категорія відмінка властива єдиній дієслівній формі – дієприкметнику. У дієприкметника категорії роду, числа і відмінка є прикметниковими, тобто повністю залежать від форми іменника чи займенника, з яким дієприкметник пов’язаний: прочитана книга, виконане доручення, працюючий двигун, обгорілі дерева. Як і прикметник, дієприкметник змінюється за шістьма відмінками: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, наприклад: написаний твір, написаного твору, написаному твору,написаний твір, написаним твором, (у) написаному творі.

Дієвідмінювання

Дієвідмінювання – відмінювання дієслів за особами, числами, часами і способами, а в минулому часі і умовному способі – також за родами.

Термін дієвідміна має два значення: 1. Система змінюваних форм дієслова, що виражають категорії способу, часу, особи, числа, а в формах однини минулого часу й умовного способу – також роду. 2. Групи дієслів, які мають спільні особливості відмінювання залежно від характеру основи.

В українській мові усі дієслова, за винятком атематичних, залежно від характеру особових закінчень і суфіксів основи поділяються на дві дієвідміни. Умовно їх прийнято називати першою і другою.

До першої дієвідміни належать дієслова з колишнім так званим тематичним голосним е в особових формах теперішнього і простого майбутнього часу (пиш е ш, пиш е, пиш е те, напиш е ш, напиш е, пишемо,напишемо, напиш е те ).

До другої дієвідміни належать дієслова з колишнім тематичним голосним и (крич и ш, крич и ть, крич и те; закрич и ш, закрич и ть, закрич и те ).

Тематичні голосні е і и – це голосні звуки в особових закінченнях, за допомогою яких розрізняють дієвідміни дієслів. Раніше вони були суфіксами основ, але в результаті перерозкладу морфем вони відійшли до особових закінчень. Отже, в особових закінченнях другої і третьої особи однини та в першій і другій особах множини дієслова першої дієвідміни мають у закінченнях голосний -е (-є), а у флексії 3-ї особи множини – -у ( -ю ), тобто, у 3-й особі множини мають особові закінчення -уть ( -ють ): каж -е ш, каж -е, каж - е мо, каж - е те, каж -уть; скаж -е ш, скаж -е, скаж - е мо, скаж -е те, скаж - уть; чита -є ш, чита -є, чита - є мо, чита - є те, чита -ють; прочита -є ш, прочита -є, прочита - є мо, прочита -є те, прочита -ють.

До другої дієвідміни належать дієслова, які у флексіях другої і третьої особи однини і першої та другої особи множини мають голосні звуки -и- або -і ( -ї ), а у флексії третьої особи множини -а ( -я ), тобто, у 3-й особі множини ці дієслова мають особові флексії -ать ( -ять ): крич - и ш, крич -и ть, крич -и мо, крич -и те, крич -ать; люб -и ш, люб -и ть, люб -и мо, люб -и те, любл - ять; го -ї ш, го -ї те, го- ять; заго - ї ш, заго - ї ть, заго -ї мо, заго -ї те, заго -ять.

Практично приналежність дієслів до першої чи другої дієвідміни встановлюємо саме за формами третьої особи множини. Якщо ж виникає проблема при встановленні дієвідміни за третьою особою множини (сплють чи сплять, іржуть чи іржать) звертаємося до другої особи однини. Якщо в 2-й особі однини маємо голосний -и (- і ) то в 3-й особі множини обов’язково буде -ать (-ять): гарч и ш – гарч ать, сп и ш – спл ять, сид и ш – сид ять. Якщо в 2-й особі однини маємо -е (- є ), то в 3-й обов’язково матимемо -уть (-ють ): пиш е ш -пиш уть, гра є ш - гра ють.